Для детей. Самые страшные истории от Маруси Коляды

Для дітей

Найсправжнісінькі жахливі історії
від Марусі Коляди

Перш за все. Ті, хто боїться, можуть попросити, щоб їм читали дорослі.

Історія перша. Про мого котика Тома
 
Усі звичайно ж пам’ятають веселих мультяшних героїв – Тома і Джері. Коли спостерігаєш за їх пригодами, хочеться, щоб вони завжди були поруч. Але живих котиків і песиків у дорослих не допросишся.
Та от одного разу до нашої міської квартири завітали в гості дідусь з бабусею – вони мешкають у селі. І привезли мені на день народження незвичайну іграшку – пухнастого котика, який стояв на задніх лапках і невтомно співав для мене поздоровлення з іменинами – «хепі бьорздей». Варто натиснути на заповітну пружинку на його спинці – і відразу ж лунає пісенька.
Вирішила я назвати котика Томом. А як інакше? Дивиться він на мене своїми блискучими очицями і не змигне. Наче розуміє, що потрапив у надійні руки. Ми з ним не розлучалися навіть вночі. Так звикли одне до одного, що навіть у дитсадок разом ходили.
І так трапилось, що я його… загубила. Зовсім випадково. Ми з мамою увечері поверталися додому і зустріли знайомого хлопчика із нашого будинку. Мама дозволила нам трохи погуляти на дитячому майданчику. Ми спускалися з гірки, бігали навипередки, гралися в піску. Я зовсім забула про Тома. Він залишився неподалік у парку на лавці.
Отак я й побігла за мамою підтюпцем, як завжди, коли в мене ще не було Тома. Настала ніч, вже вкладалась спати і раптом… Де ж мій Том?
Мені навіть спати розхотілося. Почала пригадувати, де я його залишила. Пригадала! На холодній потрісканій лавці у парку… Він там зараз лежить, мов неживий. І його очиці вже не дивляться і не блищать. Бо навколо – пітьма і густі кущі. Жодної людини, яка б його знайшла і принесла мені.
Я почала потихеньку плакати, дуже жаль було Тома. Мама щось розпитувала, але мій плач ставав все голоснішим, я здригалась і тремтіла. Ніхто не міг мені допомогти!
Аж поки пізно вночі повернувся з роботи мій тато. Він – тренер у спортивному клубі і завжди приходить пізно, коли ми з сестричкою вже спимо. Та на цей раз я його дочекалась:
- Тату, тату! Врятуй мого Тома! – більше нічого не могла пояснити, бо так плакала, що слова застрягали в горлі.
Мама прийшла на допомогу, пояснила, що й до чого. Стомлений тато не хотів поночі спускатись до парку і я продовжувала нестямно ридати.
Все так він взяв ліхтарика і вийшов. Прямісінько в темну ніч. Я вже не плакала, а тільки схлипувала. Він обов’язково знайде Тома. Такого сміливого і хороброго тата не злякає ні темрява, ні колючі кущі.
Так і сталось! Не минуло й півгодини, коли скрипнули двері і тато приніс… мого дорогого Тома. Він докірливо дивився на мене і не хотів пробачати мені зраду. Як я його не просила… З пухнастика він перетворився на облізлого і вологого, схожого на стару іграшку, яку пора викинути на смітник.
Том не захотів ночувати зі мною в ліжечку. Він спостерігав за мною зі стільчика аж поки я заснула.
А на ранок я ще не один раз просила пробачення. З усіх сил! І він нарешті знову став пухнастим, знову засяяли його стомлені очиці. Тепер ми з Томом по-справжньому разом!



Історія друга. Про страшну пастку, в яку потрапив Димко

Дуже любимо ми з сестричками бувати у бабусі і дідуся влітку. Тут стільки всього цікавого! А особливо багато схованок. Можна ховатися у кущах, у високій траві, в кукурудзі… Ховаємося не тільки ми, а й маленькі кошенятка, яких у дворі аж троє.
Мені дуже сподобався Димко. Увесь такий голубий, а по ньому - наче білі хмаринки. Його полюбила не тільки я, а й мої сестрички. Кожній хотілося побавитись з ним. Отже з рук ми його не спускали – бавилась я, потім передавала Настуні, а потім – Мірочці. Щоб ніхто не ображався, що йому не дали Димка.
Врешті-решт котикові набридло, що його тримають на руках. Він сердито відштовхнувся від Насті і стрибнув у кущі. Ми стрімголов погналися за ним, але впіймати не вдалося. Димко наче крізь землю провалився – ніде нема.
Інші кошенята не давалися в руки і нам залишилося просто грати в піжмурки. Побігли у садок, а потім у городі для нас знайшовся великий кавун. Дідусь миттю поділив між нами червоні, мов жар, скибки і ми заходилися смакувати.
Аж раптом з-під татового автомобіля почувся Димків голосочок: ня-а-а-в! Ми затупотіли по двору, попадали на траву, стали зазирати під машину. Нема, ніде нема, а голос не припиняється.
- Димко, де ти? Йди сюди!
А як же він прийде, якщо так старанно від нас заховався – аж всередину, до самісінького двигуна! Наші пальці не пролазять крізь решітку! Дивиться Димко на нас зі своєї пастки і… плаче котячими сльозами. Ніяк не може вибратися, бідолашний.
Я також заплакала. А старші сестри побігли кликати дідуся. У нього є великі ключі, з якими він порається біля велосипеда. Хай спробує розкрутити решітку, за якою плаче Димко!
- Ой, дівчата, ви ж його змусили ховатися! Спокою від вас нема! Ану ж, давай, Димко, просувайся, не сиди там у кутку!
Марно намагався дідусь дістати кошеня, бо воно відсувалося все глибше і глибше. Дідусева спина вся забруднилася, лоб спітнів. Під машиною так незручно! Але ми були поруч і дуже хвилювалися за Димка. Як він потрапив у пастку? Залізти заліз, а вилізти – ніяк!
Може, виманити його чимось смачненьким? Ми почали тицяти крізь решітку кавун, але кошеня тільки кліпало очицями і наїжачувало спину.
Згодом дідусь відігнав нас:
- Не дражніть кота, хай він сам вгамується і роздивиться, може, й знайде вихід.
Ні, не знайшов, ще жалібніше став нявчати. Може, поранився там чимось, може, у нього вже кров виступила?
Здавалося, минуло дуже багато часу поки дідусь-таки спіймав Димка за лапки і потягнув до себе. Той навіть не пручався. Притих, перестав нявчати. Слухняно піддався дідусеві.
А дідусь стомлено розправив плечі, лежачи на траві, і погладив сколошканого Димка у себе на грудях. Кошеня припало до дідуся, ніби хотіло подякувати за порятунок. А потім, відчувши свободу, рвонуло в кущі.
Скільки ми не заглядали – не вилазило. Тільки лапкою втирало забруднений носик…

                Історія третя. Про підземний жах 

Моя сестричка Мірочка дуже любить читати книжки. Їй не набридає годинами сидіти десь у затінку серед кущів і не зводити очей з книжкових сторінок. Іноді вона нам з Настею читає вголос про пригоди котів-вояк у непрохідному лісі, про домашнього котика, який заблукав у лісових нетрях…
Якщо довго зачитуватись фантастикою, то мимоволі починаєш бачити її у навколишньому світі. Так вийшло і в нас, коли на канікулах жили в селі.
Якось надибали на залізні двері, вірніше на якусь заслінку на землі. І почали вигадувати, що це може бути таємний перехід в якийсь інший вимір. Так-так, саме вимір, яким виміряється час у незвіданому просторі. Ця ідея, звичайно ж, прийшла Мірочці. І вона запропонувала підняти або зрушити з місця важкі двері.
- Уявляєте, як раптом звідти спалахне голубе сяйво і поведе нас у підземний світ!
Далі не треба було ніяких слів. Ми дуже хотіли побачити таємні підземні ходи, печери, поблукати в іншому вимірі, а, може, навіть щось там знайти. Не обов’язково скарби. Можна, наприклад, когось там врятувати від підземних ворогів. Могла б там опинитись якась пташка або метелик. Тріпочеться і не знає, як вибратись і не потрапити у хижі волохаті лапи.
А якщо там темрява і павуки по кутках? Ми дуже боїмося павуків. Але цікавість перемагає страх. Заслінку все-таки зрушили з місця і побачили…
Просто на нас з темряви дивилися очі. Хоч вони були й маленькі, зате сяяли, як жарини. Коли звиклись з темрявою, то побачили й тільце маленького монстра. Здалося, що він готувався до стрибка. І ми відскочили від ями мов ошпарені!
Монстр провалився кудись глибше, але ми знали, що він є. Знову наблизились до ями. Всередину ніхто лізти не наважився. Сиділи на поверхні і чекали монстра.
- У нього великі щелепи і зелена голова, - шепотіла Настя.
- А тіло вкрите лускою, - пригадувала Міра.
- Хвіст, у нього є довгий хвіст! – вигукнула я.
Отак поступово в нашій уяві вималювався образ підземного мешканця. Він був схожий на динозавра. Ну, не великого, а такого собі динозаврика, які бувають у кіндер-сюрпризі.
Але все-таки страшно. Раптом він виросте! Вдихне земного повітря і набухне до гігантських розмірів. Поженеться за нами з розчепіреними лапами та як схопить!
Ми дружно заверещали, вже не боячись, що дорослі будуть нас сварити за відкриту яму. На крик прибіг дідусь. Почув про монстра-динозавра і не став закривати яму. Навпаки, пішов по драбину, приніс і спустився всередину ями. Нічого собі! Прямісінько туди, де зник динозаврик!
Страшно було за дідуся. Але він хоробрий, просто відважний. Бродить десь там внизу у темряві, шукає монстра. Не боїться зелених щелеп і розчепірених холодних лап.
І ось уже спіймав, несе у руці. Другою рукою тримається за драбину:
- Ану, хто тут злякався простої ящірки? Дивіться, вона зовсім дурненька, бо мала і не розуміє, що треба ховатися.
Ми побачили ті самі очиці, зелену гостру голівку і в’юнке тільце з хвостиком. Враз стало цікаво і зовсім не страшно. Жива ящірка… А якщо їй дати молочка, вона питиме?
- Ящірки не п’ють молока! – запевняв дідусь, - вони їдять мух, павуків, черв’ячків.
- Оце так! Навіть павуків і комариків?
- Ще й цвіркунів!
Все-таки щелепи їм потрібні. Спробуй розкусити муху без щелеп! Ого!
- А давайте наловимо мух для ящірки! – запропонувала Настя. – Я знаю, де їх багато, - біля колодязя, вони воду п’ють і топляться.
- Правда, бігом до колодязя!
Згодом у нас назбиралось декілька кволих і мокрих мух. Та дідусь вже відпустив ящірку. Сказав, що вона сама собі харч здобуде, коли житиме на природі, а не в неволі.

Історія четверта. Про те, як заворушилась… купа листя!

Спочатку все було як завжди. Але в селі без вигадок ніяк не можна, буде нудно. Ми з сестричками надумали зробити будиночок на дереві. Все просто - підставили до горіха в саду розкладну драбинку, між гілками напнули старенький килимок. Настя першою спробувала вміститись у тому гніздечку. Воно вийшло ніби гамак. Але втрьох ми не могли там розміститись. Тіснувато!
Покликали на допомогу старших. Та їм було не до нас. Відмахнувся спочатку тато, а потім і дядько Ярик, на якого ми дуже сподівались. У них на задньому дворі повним ходом горіло вогнище, готувалось м’ясо для шашлика.
Що було робити? Спробували покласти між гілок кладочку із дощок, щоб килимок не прогинався і втримав би нас усіх. Дошки ніяк не вкладалися і весь час падали на землю.
Зрештою знесилені ми посідали під горіхом і замислились, як бути далі. Може, вибрати інше дерево? Наприклад, яблуню. Вона не така висока і гілки у неї розлогі. Там наші дошки помістяться. Ось відпочинемо і переставимо драбину.
Так би воно й було, якби я не помітила, що під яблунею раптом заворушилось торішнє листя. Почало враз настовбурчуватись і рости. Утворилась невелика гірка. Вона хиталась і здригалась. Навіть якось дивно чи то дихала, чи то чмихала.
- Зараз почне чхати, - тихо сказала Міра.
Хто-хто, а вона знає, як іноді поводиться листя, коли під ним щось є. У неї декілька книг про котів-вояків, вона від них у захваті. Там коти постійно перебувають у якомусь незайманому лісі, де все листя кишить від усякої нечисті.
Коли сестричка переповідає нам про котів, ми з Настею довго не можемо заснути. Сама згадка про страшилки примушує ховатись під ковдру або гукати маму.
Ми застигли в німому чеканні. Від чого здригається земля і ворушиться листя? Надворі – ясний сонячний день, зовсім не схожий на нічні кошмари. А купа листя все розростається й сопе…
- Давайте втечемо, - запропонувала Настя, - поки ВОНО не накинулось на нас.
Нас як вітром здуло. Ще й садову хвіртку за собою міцно зачинили. Сидимо у дворі, переглядаємось між собою. Чекаємо появи страшної істоти. Вона неодмінно підійде до хвіртки і буде її штовхати. А ми тим часом покличемо дядька Ярика. Хай захопить із собою велику палицю або навіть сокиру.
Послухався нас дядько. Сокиру не став брати – він і так сильний. Відчинив хвіртку і пірнув у сад. Нам здалося, що його не було дуже довго. Але слідом не пішли, терпляче чекали на місці.
Нарешті дочекалися. Виходить наш дядько і голосно сміється, щось несе на витягнутих руках.
- Гляньте! – кричить, - гляньте, кого я знайшов!
Тут всі збіглися, забули й про шашлик. А в дядькових руках щось здригалось і хоркало. Якийсь колючий клубок… Потім поступово він розгорнувся на долонях дядька і ми побачили кирпатенький носик і оченята, мов намистинки. Хорк-хорк, - обзивалась тваринка.
Ми обступили дядька і він став усім показувати… великого їжачка!
- Ні, то не їжак, а їжачиха, - пояснював хоробрий дядько. - Там, під яблунею, цілий виводок маленьких їжаченят! Ви їх розтривожили отими дошками і мати-їжачиха вирішила шукати іншого сховку для своїх дітей.
Він пустив їжачиху на землю, щоб вона не так боялася. Нам дуже хотілося погладити сумирну тваринку. Усі тягнулися до неї, але боялися колючок.
Яка вона гарненька! Там навіть вушка є, такі малесенькі, але чутливі, враз відчувають небезпеку.
- А вона буде з нами жити? – спитала я. – Зі своїми їжаченятами, отам у листі, де їм зручніше… Ми вже не будемо їх турбувати, тільки спостерігатимемо і даватимемо їм всіляку їжу. Пластівці, наприклад, або…
- Деруни! – закричала Настя, бо це її улюблена страва.
Проте дорослі заперечили. В саду достатньо смаколиків для їжаків. Тільки на одному місці їх не втримаєш. Вони люблять самі вибирати собі помешкання і довго у ньому не затримуються.

Історія п’ята. На нас ледве не напало рогате чудовисько!   

Хай там як завгодно ставлять нам перестороги старші, але нас завжди ваблять пригоди. Якщо сидіти вдома, то все швидко набридає. Навіть купатися в надувному басейні. Спочатку цікаво, а потім… злітаються оси. Їм, бачте, хочеться пити! А ми боїмося, бо у них гострі і пекучі жала. А ще вони так загрозливо гудуть…
Утекли ми з сестричками від них подалі. Побігали на травичці перед двором, нарвали чимало жовтеньких кульбаб, почали в’язати з них віночки. Але ні в кого не виходило. Квіточки швидко зів’яли і ми вже не знали, що з ними робити далі.
Міра побігла першою,  ми з Настусею – за нею. Бігли туди, де більше пригод. Саме туди, куди нам забороняли – на сусідський вигін. Раптом Міра завмерла від подиву і навіть лягла на траву, щоб бути непомітною. Ми й собі прилягли, мов у засідці…
Просто перед нами хрумкало травичку якесь дивне створіння – з рогами і куценькою борідкою. Дивилось на нас незвичайними очима. В тих очах наче маленькі жовті блюдця, а посередині – чорна рисочка.
Довго ми не всиділи на місці. Почали підкрадатися ближче. Виявилось, що то не роги, а прості вуха, тільки нашорошені. Міра встала на повен зріст і сміливо підійшла до чудовиська. Адже ріг немає, то й не страшно.
Еге! Ближче до себе незнайомка нас не підпустила. Нагнула голову і рішуче пішла вперед. Коли Міра по-дружньому простягла до неї руку, то отримала такого штурхана, що миттю опинилась на траві.
Довелося нам відступати. Дома розповіли бабусі про чудовисько, а вона тільки розсміялась, повідомивши новину: сусіди купили… козу. І звати її Марта. Вона собі там пасеться і нікого не збирається бити своєю безрогою головою. Просто треба спочатку з нею познайомитись, дати їй травички, погладити…
Ми згадали про свої зірвані кульбаби. Оце тепер вони згодяться! Миттю позбирали їх з трави і потихеньку наблизились до кози. Вона якось дивно мекнула і притьмом підібрала з наших долонь зів’ялі квіточки. Коли її ротик перестав жувати, ми злякались, що вона почне битись та штурхатись. Бігом – знову до кульбаб. Нарвали їх побільше і простягли козі. Квіти знову зникли, а коза вже перестала наставляти нам свою лобату голову. Навпаки, стала ласкавішою і навіть посміхалася, коли ми називали її по імені:
- Марта, Марточка!
Ми подружились! Показали їй Мірочкин телефон, розповіли про Інтернет. Стало весело і цікаво! І козі, і нам. Я навіть підійшла зовсім близько і помірялась з нею зростом. Вона виявилась нижчою! Значить, ми за неї старші і вона залюбки буде з нами дружити. Жаль тільки, що відв’язати її не можна. Ми б гайнули з нею далеко, спустились би в балку і пішли б у степ! Ех, шкода, що забороняють…