След на песке Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2018/11/10/927

(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)

... Це було дивовижне літо.  Їхнє літо.  Все сприяло цьому єднання душ, всі події покірно стелилися під їхні бажання, як весільна стежина під ноги, залишалося тільки дивуватися.

Взяти хоча б те, що після зворотного завантаження в Угорщині клієнт зателефонував Вадиму ще на кордон і попередив, що заїзд до терміналу розмитнення в Запоріжжі - не раніше вівторка наступного тижня.  Оце так подарунок долі!  І маршрут на Запоріжжя пролягав повз містечко на Поділлі, що стало вже рідним.  Чи ж не дивина?  І навіть спека раптом спала, давши можливість їхати далекобійникам не лише вночі.  Ну, хіба це не милість благодійника?!  Цілих чотири дні разом!  Щоб вже розчинилися одне в одному, щоб вросли в стан неможливості одне без одного.  І щоб ніяких сумнівів уже, щоб наситилися, - це як останній, підводячий підсумкову риску тест. І Вадим з Ірмою успішно пройшли його, бо … не наситилися вони за ці чотири дні, плюс три ночі.  В ніч з понеділка на вівторок Вадим поїхав на Запоріжжя, знову переживши «розлуки маленьку смерть», як неминучий свій внесок на терези всесвітньої рівноваги.

Ну, й нехай!  Він готовий платити цю данину навіть авансом!  Він витримає.  Адже за плату цю, що спочатку здається непідйомною, отримуєш річ більш ніж рівнозначну: обійми коханої, які не фальшиві через щонічний поділ подружнього ложа, як буває в сім'ях, де розставання, які, ну, ніяк не назвеш розлукою, - лише на відрізок з восьмої до сімнадцятої години робочого дня. Так, Вадим чітко і гостро відчуває, як Ірма тужить без нього.  І через це, відчуваючи свою вічну провину перед нею за майбутні неминучі розлуки, він дарує ласки і кохання з удесятереною чуттєвістю, провокуючи і спонукаючи цим кохану на таку ж чуттєву відвертість, яка потім навіть злегка бентежить і саму Ірму.  За це миле бентеження Вадим просто обожнює вже цю жінку, не приховуючи добровільного змирення перед її владою над собою.  Все тобі, Ірмо!  Все для тебе, кохана!  В спокутування моєї вічної провини, що я ось такий, як є!

Передавши напарнику машину і упросивши його зробити два, а то і три рейси поспіль, а ще насилу відірвавши день для подачі до суду заяви на розлучення, Вадим поспішив додому, де з його особистих речей були поки лише зубна щітка та дорога електробритва - подарунок Ірми.  Але це вже була домівка, де його чекали.

Вони не стануть  гнати авто за його речами в село.  Закохані вранці наступного дня махнуть на південь - до моря, в ласкаві хвилі якого Вадим колись кинув п'ятак, щоб повернутися.  Він покаже Ірмі те місце, навіть попірнає для приколу в пошуках тієї монети з гербом зниклої країни. А потім покличе кохану до себе в ніжну прохолоду води, але чомусь так тихо, що слова його перемішаються з шелестом набігаючих хвиль, котрі донесуть до Ірми лише якусь чарівну, змушуючу прискорено битися серце, інтонацію:

- Іди до мене сюди, Ірмо!  Не бійся, тут лише по шию глибина.  Я впевнений, що та монета десь тут в радіусі одного метра.  Але не варто її шукати.  Головне, що я повернувся сюди з тією, яку тоді загадав, - з коханою.  З тобою, Ірмо.  Іди до мене, солодка моя, і давай на цьому місці просто постоїмо.  Іди, не бійся.  Я з тобою.

Відчуваючи хиткість вислизаючого дна, Ірма обвила руками шию Вадима, а ногами його стегна і притислася до нього з усіх сил, вже вбираючи солодку, бажану невагомість.  І в нівелюючій земне тяжіння морській купелі вони в пульсуючих сплесках незвіданої ще ейфорії усвідомили, що стали … одним цілим.

Перебуваючи спиною до берега, Ірма відчувала себе то серед безмежного океану в сріблі хвиль, то в неосяжному космосі в сріблі зірок, але ніде не було ні крапельки страху.  Ні над безоднею, заповненою кілометровою товщею води, ні над стокілометровою небесною порожнечею в путах тяжіння планети.  Ірма вміла дихати в океанських глибинах і парити в небесах, адже в її грудях в унісон стукали тепер два серця: її і Вадима.

Через тиждень вони вже втомляться від Криму.  І одного чудового ранку, прокинувшись і поглядами запитавши одне одного про плани на день,  зрозуміють тотожні відповіді без слів.  Застояний «Нісан»-«Кісанчик» з радістю продистилює через кондиціонер вже обридлу кримську спеку і послужливо організує в салоні рідну подільську середню смугу, аби лиш їхати, а не стояти.  Фиркне «україномовний» чотириколісний «японець» з вихлопної труби на прощання зараженому метастазами «совковості» Криму і жваво помчить роздовбаною трасою Е-105 по лівобережній Україні в напрямку Києва, щоб вже напевно не проскочити саме те місце.  Побувати «там, где прикоснулись девочка и мальчик к самой светлой тайне на земле».  Здається, саме так лоскотала серця підлітків музика з транзисторних приймачів в далекі сімдесяті роки.

- Ти пам'ятаєш цю лавочку?  - запитав Вадим, коли їхнє авто зупинилося на безлюдній з ранку сільській вулиці; лише заливалися навперебій півні, та мукали корови, підганяючи сонних господинь.

Ірма сумно дивилася крізь тоноване скло на скособочену лавку і мовчала.  «Кісанчик» щось шепотів працюючим двигуном.  Вочевидь, проклинав привезену з Криму спеку, що зі сходом сонця діловито розповзалася по селу.

- Тут тоді росла вишня, пам'ятаєш, Ірмо?  Її густе гілля створювало тінь.  Он на тому стовпі висів яскравий ліхтар, а під тінню від гілок вишні ми неначе ставали невидимими. Чи здавалося нам так тоді?

- А хто зараз живе в будинку моєї бабусі?  - несподівано запитала Ірма.

- Коли я повернувся з армії, будинок вже було продано.  Незабаром його знесли і побудували новий, а потім і цей продали новим господарям.  Тут багато що змінилося.  І вишні вже немає, тільки та лавочка похилена.

- Гадаєш, це саме та?

- Та ні, звичайно, Ірмо. Та це й не суттєво.  Головне, що ми з тобою ті ж самі.

- І ми інші, - в задумі заперечила Ірма.  - Я інша, - поспішила немов виправити помилку, - я кращою стала, Вадиме.  - Посміхнулася йому вдячно і поклала голову на плече.  - Давай поїдемо на кладовище.

«Нісан» повільно покотив уздовж вулиці, повз будинок Вадима, до сільського цвинтаря, де знайшла свій останній притулок жінка, що не встигла стати свекрухою вдруге.

 - А я твою маму зовсім не пам'ятаю, - сумно сказала Ірма, провівши долонею по фото на хресті могили. – Гарна вона. Скільки їй років тут?

- Здається, це фото зроблено того року, коли Ромка народився. П'ятдесяти ще не було.  Не треба сумувати, Ірмо. - Вадим обійняв її за плечі. - Головне що ти пам'ятаєш мене.  І ми з тобою є в цьому світі, - додав він.

- Знаєш,  а я майже не пам'ятаю того хлопця, що співав тоді під гітару, - перервала Ірма мовчання, коли вони йшли до машини, тримаючись за руки.  - І я раптом зрозуміла, що це ж чудово!  Адже кохаю я тебе, аж ніяк не його!  Я виросла, Вадиме!  - Ірма зупинилася і з благанням подивилася йому в очі.  - І ти кохай мене!  Мене, а не ту дівчинку, Вадиме!  А то я вся зревнуюся і переведуся. - Вона сумно посміхнулася і відчинила дверцята авто.

Вадим сів за кермо, повернувся до коханої, ніжно поправив їй пасмо волосся, що розтріпалося по скроні, поцілував у щічку і прошепотів:

- Дурненька ти моя маленька дівчинка.

Ірма притулилася щокою до його долоні і попросила благальним голосом тієї маленької дівчинки:

- Поїдемо додому, Вадиме.  Давай не будемо тут ночувати.

І він покірно уткнувся головою їй у груди ...


Електронна російськомовна версія роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - в магазинах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.