З лля збирала

Віктор Матюк

Зілля збирала

Гори, гори і долини посередині великої світлини,
Там хлопець залицявся до дівчини,
Поруч висіли такі ж картині, на яких
Було немало зображень тих,
Де річкою лилось вино,
Але в рот не попадало воно, життя неспішно йшло,
Поки діло до весілля не дійшло! Його трактують люди на свій лад,
Марно гають час, залюбки кажуть все, що на ум збреде, але час йде,
Істини немає ніде, кожний меле тільки те, що йому по душі,
Хтось бешкетує в тиші,чиясь плоть лютує, їй вітер в спину дме,
Час невпинно вдалечінь пливе, але неподалік очерет шумить,
Життя пролітає, як мить, на нього чужий розум і сторонній досвід ніяк не впливає,
Все пролітає, когось Господь на свій розсуд покарає, хоч він людські стосунки вітає,
Деколи попрікає, коли ж час минає, розум чужі побажання стрімко зупиняє на межі!
В ту ж саму мить, коли все тіло тремтить та душа болить, а похрипле серце плаче,
Доля на других людей батраче і ледь не стогне, невпевнено крекче, ойкає та охає,
Але бреде своїм шляхом з порваним мішком за плечима з заплющеними очима!
Перед нею відкривається гірська долина, там колись жила її велика родина,
Де кожна людина знаходила спокій в душі, залишивши всі до єдиного гріхи
На окраїні мирського буття, де дуже висока колія,
Ніяк не можна пройти мимо гріха без здорового посоха!
Можна впасти і собі болю завдати,
Треба долю в руках міцно тримати,
Щоб незнайому стежину подолати!
Тільки небо знає, як з нами доля грає,
І кого перемога обвінчає, а кого біда здолає!
Думай сам, менше дивись по сторонах,
Все – тлін, все – прах, важко піднятись рабам з колін, 
Але ті не тремти і йди туди, куди веде натхнення твоє!
Час швидко мине, голова розум добуде, а все те,
Що буде виглядати, як небесне чудо,
Миттєво мимо тебе пропливе,
Суттєво ні на що не вплине,
Тільки гірська долина минуле поглине,
Все в себе вбере, поки час до шлюбу дійде,
Людська промова все розтрощіть і через мить 
Зруйнує все, що не на своїм місці лежить!
Хай тіло тремтить і душа нестерпно болить,
Треба повноцінно жити, надіятись  і вірити,
Що вдасться без жаху і страху свій шлях пройти,
І на тому тяжкому путі вдасться розпутати ворожі чари,
І спину до землі ні перед ким не прогнути, залишити чвари
Посеред галявини лісної! Там колись гуляли двоє,
Високий парубок и дівчина с чарівною косою,
Її обличчя споганила чарівниця, так не годиться далі жити,
Весь час постійно тремтіти, мріяти  і іншого життя хотіти,
Себе журити за все, також за те, що вітер в спину не дме!
Колись сизий туман спаде, налагодиться життя просте,
Коли-небудь діло до шлюбу дійде, ще немало часі промине,
Поки доля до висновку прийде, що людина праведно живе
И розбрат назад до себе забере! Все це зовсім не те,
Чого завжди чекаєш, ти долю невпинно шукаєш,
Але не зупиняєш почуття свої хоча б на половині путі!
Всі побажання дивляться кудись вперед,
Біжать з надією подолати навіть смерть ,
Але час минає, він зло поглинає і все, що надію плекало,
І в спину молоді літа товкало, і в полум’я гріха шпурляло,
Пройшло загалом, і взагалі все смиренно закінчилось на цій землі!
Думки були одні, а діла  зовсім інші йшли своїм невпинним шляхом
В напрямку непростому, стежина знову привела тебе до батьківського дому!
Навіщо та дівчина у лісі чарівне зілля збирала?
В руках чужі чари довго тримала? Тяжка доля її спіткала,
І ось і вона останню надію поховала в материн сундук,
Від спогадів залишився лише неприємний звук,
Відбилась доля від слабких дівочих рук!
Все так же шумить очерет, болить у жінки поперек,
Гасне світло на зірці тій, що понукала любити край свій,
Вона за руки дівчину тримала и била без жалю і спину і талію,
Але за що? Все промайнуло, все пройшло, піниться лише терпке вино,
Нещастя впало на дно, все одно небо долю забрало и і терпець урвало,
Душа перенесла приголомшливий удар судьби,  від її сваволі тіло стогне по сей час,
Щось зле спіткало нас посеред вузької стежини, а ми так і не досягли заповітної вершини!
Вітер постійно віє с полонини, сльозі котяться з очей постарілої людини,
А у молодої дівчини і її родині свято, жених багатий не попав за грати,
 Постійно ходить біля хати, думає дівку своїм настирним духом здолати!
Кому и як з них в майбутньому панувати? Осталось недовго чикати!
Осінь зненацька наступить, вона погляд в землю потупить,
Не вспієш навіть подумати, як проводиш молоді літа,
Буття давно вже не те,а  все святе, навіть душу за грудки не бере,
Напевне, щось в ній розцвіте на вісні і краща доля прийде лише у рожевому сні! 

м. Ржищів
2 січня 2020 р.5:07