На конику...

                Оповідання з присмаком іронії    

   Коли Володимир був ще Вовою, він почав римувати, тобто писав сякі-такі віршики. А як став Володимиром, віршував вже по-дорослому. Так йому здавалось. Насправді ж, дещо дитяче в його віршах так і залишилось, бо до життя він ставився легко.
   Отож писав і писав собі. У школі, в інституті й опісля. Згодом почав навіть друкуватися у місцевих газетах, невисокого, правда, рангу, але все ж таки у газетах, тобто показав свою риму на людях. І з того часу засіла в його голові думка – вступити до Нацспілки письменників. А що, думалось йому, он скільки їх там. І в нашому місті чималенько. А пишуть вони так, як і я, говорив собі Володимир. Тож чому б мені не бути у тій спілці? Що вона мені дасть? Та суттєвого майже нічого, але все ж таки престиж неабиякий – член Нацспілки. А це значить – відповідна увага в газетах і взагалі в ЗМІ. Куди не прийдеш, показав кірочку – одразу ставлення зміниться на краще.
   І спробував він тикнутись до тієї спілки в їхньому обласному місті. Зустріли там його по-дружньому, запропонували приходити на їхні збори. Та коли він після декількох відвідин тих зборів заїкнувся про вступ до їхнього кола, голова спілки, огрядна,  ще доволі молода жінка, сказала, що це не так-то просто. Бо спочатку треба щоб його прийняла більшість членів місцевої спілки, а потім – у Києві. Тож поки що нічого істотного вона йому сказати не могла. 
   Володимир засумував… Ходив до спілки вже з рік. Йому було за сорок. Тож скільки йому туди ходити, щоб його прийняли до свого гурту, як рівноправного члена? Бог його зна… Якось розповів він про все це своєму дружбану. А той, коли дізнався, що голова місцевої літспілки розведена жінка і, по всьому, давно не бачила голого мужика, відверто мовив:
   – Тут вихід один – треба тобі трахнути її як слід, і все буде в ажурі. Що тут розмірковувати? Вона розлучена, ти – також. Тож приліпись до неї, і результат з твого питання, побачиш, буде позитивний. Бо жінка все зробить, коли ти погладиш її по животику.
   Володимир так і зробив. Почав залицятися до Тетяни, тобто до голови спілки, а зрештою… вже й гладив її по животику. А як почав гладити, стала вона його залучати до їхнього спілчанського гурту по-справжньому. Як виявилось, спілкування у їхньому колі ґрунтувалось, як вони казали поміж собою, на каші. Так, так, на каші. Одне слово, збирались вони, особливо літньої пори, на лоні природи, роздягалися до плавок і варили кашу і все таке інше. Звичайно, не обходилось і без випивки. Там вони й парувалися, за власним уподобанням.
   Спочатку все це дивувало Володимира. Та з часом він звикся, призвичаївся до ситуації. Та й Тетяна, доволі розкішна жінка, спонукала його до цього. Він відверто бачив, що атмосфера навколо нього в спілці круто змінилась. Жінки, літписаки, до нього дружньо посміхались, чоловіки ляпали по плечах. Словом, Володимир став цілком своєю людиною у спілці. Тетяна якось посилала його до Києва, щоб його там побачили і щоб він там побачив декого, познайомився з ким слід. Тож справи у Володимира щодо його питання, як то кажуть, пішли на лад. Та остаточного результату ще не видно було. Бо Тетяна, як хитрувата жінка, передбачувала, що, як тільки Володимир отримає в Києві кірочку, ставлення його до неї може різко змінитися. Тому вона й відтягувала вирішення його справи. Та ще й якось натякнула йому, що у них можуть і виганяти із спілки, коли котрийсь її член не сподобається спілчанам. Але вголос вона здебільшого казала йому:
   – Не журись! Все буде гаразд. Тебе вже майже всі сприймають за свого. Ще трохи – і настане слушний час. Ось тоді й візьмемось за твою справу. Головне не поспішати. Думаю, до кінця року справа буде в основному вирішена, підбивала підсумок Тетяна.
   Тож з наближенням Нового Року Володимир з кожним днем радів. Бо йому, відверто говорячи, вся ця морока вже добряче надокучила. Та він вирішив довести справу до кінця.
   Напередодні Нового Року, 30-го грудня, в їхній спілці відбулись чергові збори. Цього дня Володимира й вирішили прийняти до спілки. Звичайно, остаточне рішення повинно було вийти в Києві. Але це вже була чиста формальність. Бо коли на місцевому рівні когось приймали в спілку, Київ завжди був «за».
   Після зборів пішли вони, члени спілки, надвечір на площу Незалежності, подивитись на нещодавно встановлену святкову ялинку. Навколо ялинки походжали двоє невеличких коників. Якісь дві дівки водили їх за мотузки.
   – О, коники! Хочу покататися на конику! – сказала Тетяна. Бажання жінки – закон для чоловіка. Підійшли до коників. Домовились з дівками. Тетяна тупцювала біля коника, білястого. Проблема – такій туші, як Тетяна, непросто залізти на коника. Тут де не взявся Володимирів дружбан, котрий також гуляв на площі. Разом з ним Володимир сяк-так запер Тетяну на коника, який аж ікнув під вагою такої ширепи. Дружбан пішов собі до ялинки. А Тетяна покликала Володимира, вхопила його за комір, нахилила до себе й зашепотіла:
   – Володю, хоча поезія тебе й цурається, але ти вже у спілці. Після Нового Року з’їздиш у Київ за кірочкою. Бо махаєшся ти так, що я б тобі дала навіть медаль з золотим написом ЧЛЕН.
   Отаке вона сказала й захихикала стиха. А Володимир чортихнувся про себе. «І де ти, лярва, взялася на мою голову! Зі своєю спілкою. Щоб вона провалилась!»– подумалось йому. І він повів коника з Тетяною. Тут знову до них підійшов дружбан і заспівав:
   – Любиш кататись – люби й коника водить!..