Як я спав з прекрасною художницею, Анжелою

У той самий день, коли я написав великими літерами безсмертне послання литовському народу (на газгольдері, у ХАІ): «Дайош Литву в кордонах 1380 року!», я і познайомився з неперевершеною Анжелою, і ошаленів від неї. Це був день факультету, і я гасав, бігав і носився навколо дискотеки, яка відбувалася біля гуртожитку номер 10, де я мешкав. Метою мого бігання, було знайомство з юними дівками (покраще, бажано), поки я не побачив її. Чому така красуня має бути без пари? Я підбіг і запропонував руку і серце, тобто, запросив на танок. З’ясувалось, що її звати таким божественним ім’ям, як Анжела.  А ще й музика заграла приємна для слуху, і називалася: «На-а-а-а-син кампест,  наси-и-и-и-н кампест ту ю» якоїсь убогої ірландської співачки Шинед О’Конор, яка лиса, як коліно, мабуть після тифу, і збиралася виходити з католицизму, чи входити в нього? Дідько розбере. Закінчилась дискотека і я пішов її проводжати. Хай не думає Анжела, що чоловіки можуть тільки спідницю задрати в той самий вечір. Я не такий. Мені треба душу жіночу збагнути. Збагнення души почалося з трьох побачень: то кафе, то кіно, то так гуляли. У мене ж тільки три секси було. Два з Наташею і один з Марійкою. Я ж душу дівочу осягнути маю. Так, чи інакше на четвертому побаченні богоподібна Анжела прорекла:
 
 «Та, що ти водиш і водиш мене по різних місцях, і не набридло тобі? Коли ми познайомились (тиждень тому), я очікувала, що ти десь трахнеш мене і хутко розбіжимося, а ти почав потоки якоїсь вишуканої красномовності лити. Знаєш, що мене сюди принесло, у ваш район? Бо чоловік тут, у ХАІ, вчився, і дитина є, двохрічний син Олег. Мені 24 роки, а тобі майже 20. Так, що я тебе навчу як жити. Якби ти, Ярик, не сподобався мені одразу, я б відшила тебе миттєво, кинула і відфутболила. Так, що поїхали любов’ю займатись, кохатись, коротше кажучи, трахатись!» На, маєш! А де ж поцілунки, зітхання і  балади при місяці? Все кудись пропало. Поїхали так поїхали. В гуртожиток. Коли Анжела одяг знімати стала, то у мене перехопило дух, пересохло в горлі, така дівчина! Чого цим чоловікам треба? Гарна, красива, темпераментна і з мене зростом. Казка. «Чого ти не йдеш!» - мовила Анжела. А я як закляк: «Можна я тебе от сюди поцілую?». «Ха-ха-ха, ну, можна». Анжелка тягне мене за плечі, до нормального звершення акту, а я опираюсь, я ще в паху не націлувався.  Хвилин через десять Анжела, присьорбуючи вино, заявила: «Долетів він, чи не долетів?». А я кажу: «Чоловік?». «Та який такий чоловік!? Сперматозоїд! Потрапив він у яйцеклітину, чи ні? Якщо потрапив, то будуть великі проблеми, я завагітнію. Ходиш вагітна, як та корова! Я ж спіраль в ремонт здала!». Я знав, звичайно, звідки діти беруться, але, щоб так спонтанно, то ні. А мені анекдот про вагітність згадався. Їде дівчина в автобусі. – А ви не могли б, молодий чоловіче, поступитися дамі місцем, я ж вагітна! – Яка ж ви вагітна? – Так через пів години не видно! Не хотів би я опинитися на місті батька з отого анекдоту.   

Потім я з’ясував, зі слів самої Анжели, причину їхньої сімейної суперечки. Чоловік, Саша, взявся за кухонного ножа, а вона, Анжела, відбивалась табуреткою. Коли все уляглось, Анжелина мама, не дивлячись, що лікарка, сказала: «Ти гуляй, дочко, від чоловіка, гуляй». От, вона і загуляла, зі мною (а може і не тільки зі мною, але зі мною це точно).

Другий раз Анжела заявилася в гуртожиток сама. По її словам, спіраль вже стояла на місці. Один рік гарантії. Таких фраз, типу: «Долетів він, чи не долетів?»  – вже не звучало. Я, по новоствореній традиції, розпочав з пальців ніг, потім були коліна, а дальше була вагіна (по народному – пах), в паху я міг би годинами борсатися. Я цю справу вже любив. Коли секс пройшов, Анжела мені сказала, що їде у Крим, на чотири місяці, селище Рибаче, пансіонат ХАІ «Ікар», якщо хочеш, то приїжджай. Опа! А я й не знав, що ХАІ власний пансіонат має. Багато помилок я наробив і це чергова помилка. Трясця його матері! Я кохав безподібну Анжелку на 75 процентів. Ні, в інтимі, я на всі 100 відсотків кохав, і навіть більше, нема питань. Я як ті москальскі кобили, повільно запрягають, та швидко їздять. Скільки б я міг інтимної радості отримати, в яких ейфоріях міг би літати, я б Анжелку, як собака, з голови до п’ят, вилизував би і вилизував, як Ромео Монтекки не вилизував би свою Джульєтту Капулетти, як Пігмаліон не вилизував би свою Галатею, і навіть, як Клайд не вилизував би свою Боні. Якби я поїхав тоді в Крим! Та я не поїхав, трясця моїй матері! От я вар’ят, вапно, дурень, збоченець, і мене треба у лікарню здати, для дослідів. Трахатись з сонцесяйною Анжелою – ото моє завдання, налаштунок, і карма на віки віків, не те, що душу Анжелину збагнути. Чорт! Чотири місяці собаці під хвіст.

Замість Криму я помандрував на толоку, у місто Запоріжжя, на фестиваль «Червона Рута - 91».  І тільки там, в Запоріжжі, я зрозумів наскільки божественна є Анжела, не просто божественна, а свята, святі не тільки зовнішні органи, а й внутрішні. Я покохав її до нестями. І вдень, і вночі, і ввечері, і на ранок – скрізь мені бачилась Анжела. Закриєш очі – бачиться, відкриєш – бачиться, спиш – постійно бачиться. І гола, і у трусиках, і одягнена. Може це і є кохання?   

В кінці вересня ми зустрілись. Я ловив кожне слово, що сказано Анжелою, бо я кохав її без пам’яті, як кажуть пересічні лохи, плебс, та недоноски – «вище за дах». Перше питання сформульоване красою очей моїх було: «У тебе хтось був?». «Та ні, що ти! Нікого!»  – нащось збрехав я Анжелі. У мене була лише Марійка, і то один раз, тай то не рахується. «А у тебе, Анжело, хтось був (окрім чоловіка Саші)?». «Та були, касатікі», і повела мене у інститут Художньої промисловості, який недавно закінчила. А він був збудований в стилі російського «модерну». Ну, терем. Теремок. Московською мовою означає: «Терем, терем, теремок, он не низок, не высок». А я ж український націоналіст, так що туди, в Худпром, я зайшов з великою огидою. А в середині, я як удар отримав, ностальгуючий удар, з минулого. Відразу сонячне дитинство пригадалось: ізостудія, потім чотирирічна художня школа, пленери, ескізи, етюди, Айвазовський, Врубель, Шишкін і, обов’язково, соціалістичний реалізм, бо без нього нікуди –  гарне було дитинство. Анжела щось там розповідала про батік, як фарба ляже, різноманітність палітр, та інші нісенітниці. А я уже переключився на секс і думаю: «Де б нам з ненаглядною Анжелочкою переспати?». Подивився на Анжелу в очі, і зрозумів – є згода. Піднялись на третій поверх, а там жодної людської істоти, класи пусті, тільки мольберти стовбичать. Ми, про всяк випадок, шваброю, в одному з класів, двері підперли і зачали вправи.

Тільки я почав ступню цілувати, по накатаній стежці пішов, а Анжела і каже: «Давай по інакшому. Поза «69». Ти і ступні мої можеш мацати, гладити і пестити,  і коліна, і спину, і попка близько, і вагіна, а я буду тобі мінет робити. Два в одному». Мама дорога! Від таких барвистих промов, я ледве передчасно не кінчив. Перший раз у цій позиції. Оце казка так казка. Атас! Після сексу Анжела несподівано заявила: «А я два рази кінчила, ха-ха». Ну, і на здоров’я, кінчайте скільки хочете, кохана моя Анжелочка.   
 
Пішли на вихід з інституту. А бабуся на вахті (божа кульбаба) питає: «Ви від кого йдете?». Нічого собі! Трясця її матері! Я скаженію, коли люди знають те, що їм не належно знати, і кажу: «Я студент четвертого курсу означеного інституту, а це моя натурниця неперевершена Анжела, і я її малюю голою. Розумієте – голою! Як Венеру! Як Галатею! Як Кассандру!  Пойнятно!?». «Пойнятно». І ми вийшли на вулицю.   

А на наступний день, у мене, в буремний голові, намалювався отакий вірш, називається, не  як-небудь, а «69», написаний ворожою мовою, а-ля Маяковський:   
 
 «Поэтами раньше по-разному число возводилось в рифмы,
 Про двадцать шесть было сказано,
 И прочие лишние цифры,
 Один накропал о двенадцати, другой про кусков полтораста -
 Не стОит таким заниматься нам,
 Не надо об этом. И баста.

 Довольно, друзья - товарищи, строки цифирью мерить,
 Навек остаётся решающим
 Число шестьдесят девять.
 Оно для натуры ищущей, не знающей вето препоны,
 Оно поважнее тысячи,
 И много милей миллиона.

 -------- / -------
 
 К влагалищам никнуть лицами! Пенисы дёснами мерить!
 Товарищи, смело в позицию
 Числа шестьдесят девять!»

(Далі буде)