Знайди мене. Частина 14. Час розплати...

Борис Чернобаєв метався, наче загнаний звір. Скільки разів йому в житті вдавалося, як то кажуть, виходити сухим з води, однак зараз його загнали в глухий кут, неначе мисливці хижого звіра. Чорт забирай, як він міг так попастися, адже перемога була майже в нього в руках- в Бориса вже були готові документи для виїзду за кордон,Ольга була фактично в  нього в руках. Ця залякана дурепа могла б робити все, що Борис забажав заради безпеки коханого Артемчика та дітей. Однак, і вона десь зникла разом зі своїм коханим Артемом. Ну чому, чому цьому загиблику, над яким тряслися все життя, вдалося вижити?! І тут цей одноклітинний вийшов переможцем! – лаявся Борис,одночасто чистячи свій пістолет.Тепер він був готовий на все, аби помститися цій чортовій сімейці, яка скрізь сяяла своїми масляними посмішками в той час,  коли сам Борис фактично був на краю прірви. Алкоголь, наркотики, ломки… А всім на нього було начхати… Не рідний, звичайно… Про нього згадували лише тоді,коли треба було показати на публіку свою кляту шляхетність.
-Невже б я не прожив би і без них?-неодноразово думав Борис, затягуючись цигаркою. Якби не його тітка та її пиха, його батьки були б живі. В той фатальний вечір мати Бориса їхала миритися з сестрою. Погана погода, дощ та лобове зіткнення. Сварка сестер, через яку Борис лишився сиротою. Потім їхня показова шляхетність,самозакоханість Артема, на яку купилась Ольга,котра повинна була належати йому.Володарські відібрали в нього все. Тепер час повертати борги.
-Ви позбавили мене всього! Всього! – хрипів Борис, кидаючи в камін одну за одною фотографії, на яких був зображений він разом з родиною Володарських.І де Борис завжди стояв трохи осторонь, наче зайвий. На вогонь можна дивитися вічно, чи не так? Звичайно, особливо, якщо там палають самовдоволені обличчя людей, яких ненавидиш всією душею, всім серцем- це приємніше вдвічі.
-Я ненавиджу вас, Володарські!-закричав Борис і щосили вдарив ногою в книжкову шафу,з котрої миттю випало декілька книжок.Одна з них впала, розкривши свою паперову душу, просто перед Борисом. Він присів, щоб підняти книгу, видихнувши сивий цигарковий дим. Борис взагалі останнім часом палив дуже багато, забувши про гучні лозунги про здоровий спосіб життя.
-Світ ловив мене і не спіймав..-вголос прочитав він перший рядок, який трапився йому на очі в тій книзі І в голові в ту мить наче щось клацнуло… -«…Світ ловив мене і не спіймав..»-декілька разів ледве чутно повторив Борис і його очі вмить загорілися. Він вже точно знав, що потрібно робити.
….Коли розтанули сутінки, на світанку на мосту з’явився чоловік, димлячи цигаркою. Зіщулившись та опустивши голову, прикриту капюшоном, він бажав одного – бути максиимально непомітним. В голові взагалі не було думок, а в вухах лише тарабанили потяги, які прямували під мостом туди-сюди. Він стояв і дивився на вагони, які курсували, неначе кров по організму. Скрізь був рух, який символізував собою те, що життя аж ніяк  не стоїть на місці. Вперше за довгий час в ту мить в Бориса не було жодної думки в голові. Він наче відпустив всіх, немов пташок з тісної клітки, в’язнем якої був він сам, просто дивився на потяги порожніми очима, не думаючи взагалі ні про що.
 А може зникнути? Просто зникнути? Ризикнути та поставити все на зеро?- подумав Борис і раптом усвідомив, що став аж надто передбачуваним для своїх ворогів. А передбачуваним Чернобєв аж ніяк не любив бути. Передбачувані- це його недолугий братик і його родина, які тільки й думають,що про свою кляту шляхетність та фальшиву допомогу іншим. Допомогу. Борис люто скрипнув зубами та відкинув в сторону недопалок. Де були його родичі,коли мама плакала через втрачений зв’зок з сестрою, через що в неї стався викидень?  Де були його люблячі родичі, коли в квартирі Чернобаєвих стояли дві закритих труни, в яких лежали батьки Бориса? А вони жили своїм життям. Красувалися на перших шпальтах газет з солодкими заголовками про доброту та милосердя. В той час вже Бориса побили в дитячому будинку старші хлопчаки. І побилии настільки сильно, що місяць в Бориса  була кривава сеча…
-Моралісти бісові! І тут думаєте, що мене обскакали,так?! Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!-щосили закричав Борис і почав щосили футболити ногами камінці, які траплялись на його шляху.
-Проблеми,братику? – почув Чернобаєв хриплуватий голос в себе за спиною. Спочатку він хотів було проігнорувати свого спонтанного співрозмовника, однак,щось його примусило піти на контакт.
-Тобі яка справа?- не озираючись, буркнув той. Безхатько за його спиною зайшовся протяжним кашлем впереміш зі сміхом. В руках щось дзеленькнуло- пакет склотари, який може принести своєму госпдареві декілька гривень на хліб та пляшку.
-Треба, якщо запитую! Просто люди тут так просто не затримуються –лише з конкретною метою і не надовго! Що, також жити набридло?
-З чого ти зробив такі ідіотські висновки? –гаркнув Борис,який бажав лише одного –аби цей незнайомець якомога скоріше від нього відчепився.
-В тебе просто на обличчі все написано! А я вмію читати по обличчях! Життя навчило, скажу я тобі! Просто так ти б тут не з’явився!- безхатько зробив характерну паузу.- Зі всього видно,що в тебе зараз лише одне бажання – зникнути!
Зникнути. Це слово наче струмом пронизало Бориса. Якщо по правді, цей нещасний таки мав рацію. Лише тоді Чернобаєв повернувся і зміряв нового знайомого трохи бридливим поглядом.Віком він був майже ровесником Бориса, однак, виглядав дуже занедбано. Від чоловіка несло алкоголем,дешевим тютюновим  димом який  змішувався з нудотним запахом поту та брудного тіла.
-Тобі б не завадило привести себе до ладу,брате! – не втримався від колючої репліки Борис,а  новий знайомий лише хриплувато та глузливо засміявся.
-Мені?! Для чого?! Який в тому сенс?! Я ж не пан якийсь, на відміну від декого!- протягнув він, багатозначно подивившись на Бориса. В його погляді були і зневага, і погано прихована заздрість. Борис відразу ж це помітив і іронічно посміхнувся.
-Що, сподобалась моя куртка?- запитав він,  затягуючись цигаркою. Чоловік ж тільки скрипнув зубами.
-Ну,я  в тому не розбираюсь добре, але річ гарна..-пробурчав той,прищуривши погляд.
-Ну, якщо так,то… Дарую!- сказав Борис та кинув чоловіку свою куртку, перед тим скинувши її з себе. Безхатько, в свою чегу, схопив куртку та подивився на Бориса так,наче той точно з’їхав з глузду.
-Мужик,ти серйозно?!-не вірячи власним очам, запитав бідняк, однак, подарунок таки прийняв і відразу ж, варто сказати, одягнув з блискавичною швидкістю. Борис, в свою чергу, спостерігав за новим знайомим, ледве стримуючи іронічну посмішку.
-Абсолютно серйозно! До речі, чудово на тобі сидить!- сказав Борис, багатозначно дивлячись на залізничну магістраль, яка пролягала знизу.Туди-сюди там снували потяги,стукаючи колесами в такт гупаючого серця Чернобаєва, в скронях якого билася лише одна думка- зникнути. Зникнути і якомога швидше. Бо так буде краще. Каще для всіх…
-Мужик, я… Я навіть не знаю, як тобі дякувати. Чорт, та я навіть імені твого не знаю! – повторював раз за разом безхатько. На обличчі в Бориса зблиснула посмішка. Незрозуміла посмішка, варто зазначити- гірка, шалена, сумна,радісна. Посмішка переможеного переможця. У звичайного перехожого напевне б пішли мурашки по тілу від неї.
-Не варто дякувати! Просто живи та радій, чоловіче!- сказав Борис, вклавши в ці слова своє шалене значення.- І прощавай!
-Е..- це були останні слова, вірніше, звуки, сказані на мосту. Через мить почувся зойк – чоловіча постать перелетіла через балюстраду мосту, впавши просто на залізничні колії. Наповп цікавих з жахом побіг туди, однак, було вже пізно- пошматоване падінням та поїздами тіло сиротливо лежало на коліях без будь яких ознак життя. Ось так раптово та жорстоко обірвалась ще одна недорозказана людська історія…
….-Отже, Чернобаєв Борис Олександрович! – примовляє працівник поліції, тримаючи в руках пошматовані клаптики документів.
-Саме так! Знайшли в куртці загиблого! Обличчя спотворене, впізнати неможливо!- високим голосом відскандував молодий лейтенантик, голос якого тремтів від хвилювання. Ще б пак – перший виїзд на справу і ще й який! Він спеціально намагався не дивитися на тіло, яке експерти пакували в чорний поліетиленовий мішок, боячись,що його знудить і  він може викликати хвилю насмішок в колех через свою слабкість.
-Хм… Чернобаєв… Чернобаєв… Знайоме прізвище…- слідчий випрямився в увесь зріст, дістаючи пачку цигарок. Дістав одну,запалив, запропонував молодому стажерові, однак, той тактовно відмовився.
-Якщо хочете – я зберу про нього довідки! Про рідних, місце проживання і таке інше…- відскандував стажер, на ходу дістаючи зі свого портфею новенький шкіряний записник. Готувався до першого виклику, як не крути…
-Та ні, не варто! Здається мені, цей кадр нам точно відомий!- слідчий випускає з рота сигаретний дим. Никотин йому добре прочищає мізки і допомагає думати. Думати про те, як діяти далі. Щойно вони взялися за нову справу – як тут вона сама розкривається і розкривається настільки спонтанно- загибеллю головного підозрюваного.
-Ви думаєте, це навмисне вбисвство?- запитує стажер, роблячи детальні нотатки в своєму записникові.
-Одна з версій- непогано…- слідчий дає знак експертам,що вже можна забирати тіло.- Відразу на експертизу! Прокопенко, проконтролюй цей процес!- каже він практиканту, який,в  свою чергу, активно киває на знак згоди.
-Слухаюся, товаришу майор! Так точно!- сказав хлопчина, попрямувавши за експертами. Тим часом, слідчий провів його поглядом, а потім на ходу дістав з кишени мобільний і по пам’яті набрав чийсьномер. Почуласьдовга черга гудків.
-Алло, Сергію Дмитровичу.. Доброго дня, колего! Скопенко Вас турбує! Я думаю,що нам терміново потрібно зустрітися… Так… З приводу тієї справи, яка цікава нам обом… Схоже, вона дійшла до свого логічного кінця..
*    *   *
Після густого світанкового туману цей недільний ранок пестив жителів планети по-справжньому весняною сонячною погодою. Туман,наче густа кисійна маса, нарешті розсіявся і з-за хмар виглянуло сонечко. Ольга прокинулась раптово- чи то від незрозумілого сновидіння, чи то від того, що малюк в неї під серцем активно штовхався. Жінка посміхнулась і поклала руку на  свій уже доволі таки великий животик.
-Доброго ранку, маленький! Ти мені сьогодні наснився!- з ніжністю сказала вона, погладивши свій живіт, на що малюк відповів їй поштовхом. Олі сьогодні й справді наснився її малюк, вірніше, всі троє її дітлахів. Марічка і такий вже дорослий Павлик тримали  за рученята кучерявого темноволосого хлопчика. І Ольга чудово знала, хто він – це ще один їхній з Артемом синочок. Тільки їх і нічий більше.Оля була цілковито впевнена, що в неї буде син,хоча в лікарні на УЗД точно розгледіти стать дитини не змогли.  Ось він, біжить по полю разом зі своїми братиком та сестричкою. І саме там, уві сні, Ольга помічає, вірніше, відчуває на собі чийсь погляд. Озирнувшись, вона бачить жінку в білій лляній сорочці. На голові пов’язана ясркава, заквітчана хустина. Побиті зморшками руки притиснуті до грудей, а вуста розтягнуті в посмішці, в якій видніється і світло, і смуток.
-Не турбуйся – з кожним з твоїх дітей все буде гаразд! Можеш навіть не сумніватися!- з цілковитою впевненістю каже вона Ользі. – Я охоронятиму їх і на цьому, і на тому світі!- сказала жінка.Ольга хотіла було  щось їй відповісти, однак,раптом з’явилось полум’я, в якому жінка, посміхаючись, зникла. Зникла так само раптово, як і прокинулась сама Оля.
Як дивно! Ольга бачила саму постать жінки, бачила, в чому вона була одягнена, чула її голос, однак, не бачила обличчя. Чи просто не запам’ятала його. І зараз вона також намагалася згадати її обличчя, однак, в неї не вийшло. Від думок Ольгу відволік шум у вітальні, вірніше, голоси, які лунали звідти.
-Мааамо!-  вперто галасував Павлик,біля якого зараз метушились тато, сестричка та бабуся. Він сидів в дитячому стільці, якого дивом звідкілясь дістав для малюка Толя, та вперто відмовлявся їсти без мами, хоча рідні вже використали всі прийоми,аби вмовити його.
-Ну ж бо, Павлику, давай ще одну ложечку! Матусі зараз потрібно відпочити,а  потім вона обов’язково побуде з тобою!- намагалась вгамувати братика не за роками турботлива та мудра Марічка. Їй і самій, чесно кажучи, зараз  хотілося б бути під крильцем у матусі, однак, вона чудово розуміла,що мамі зараз потрібен повноцінний відпочинок,  тому вирішила не турбувати її і почекати, коли мама прокинеться сама. Коли виявилось,що зусилля бабусі та сестрички марні, за справу взявся Артем. Перехопивши в мами ложечку та тарілочку з кашкою, він присів поруч з сином та підморгнув йому.
-Ну ж бо, Павлику, давай! Летить-летить літачок-і в роотик!- протяжним, низьким басом сказав Артем, покружлявши ложкою і в решті решт Павлик таки з’їв одну ложечку, після чого Марічка навіть заплескала в долоні від захвату.
-Ура! Татку, тобі вдалося його вмовити! Ти просто молодець!-щебетала вона.
-Ви всі в мене великі молодці!- почули вони раптом за спинами голос Ольги. Вона стояла в дверях, закутавшись в теплий халат  і просто довгий час не давала про себе знати, спостерігаючи за чоловіком та дітьми. –Доброго ранку, мої любі!- з неймовірною ніжністю сказала вона, пригорнувши та поцілувавши Марічку, яка з особливим трепетом та обережністю обійняла матусю і навіть поцілувала її кругленький животик.
-Доброго ранку, мамо! Доброго ранку, братику!- радо процвірінькало дівча.- Ми з татом та бабусею вирішили самі приготувати сніданок та погодувати Павлика, щоб ви з братиком якомога довше відпочивали та набиралися сил!
-Ти ж розумниця моя!- щасливо засміялась Ольга, поцілувавши донечку в маківку, від чого та щасливо зіщулилась, адже так довго мріяла про матусину ласку. І зараз дівчинці не потрібно було нічого, вона зовсім не сумувала за іграшками, які лишила вдома. Все це дурниці, головне – що поряд мама. Найрідніша та найкраща.
-Матусю, а ти допоможеш мені заплести кіски?- запитала Марічка, підстрибуючи на одному місці. Взагалі-то вона вже чудово вміла робити це сама,,однак, робити це разом з мамою, все-таки, подвійне задоволення.
-Ну звичайно! Звичайно, моя принцесо! Ми з тобою зробимо найкращу зачіску на світі!- посміхнувшись,сказала Ольга. В ту мить до неї підійшов Артем і трепетно поцілував дружину в губи, від чого Марічка захихотіла та закрила обличчя рученятами.
-Чому ви мене не розбудили раніше?- запитала Ольга, не звоядчи погляду з коханого.
-Мені було шкода будити тебе,якщо по правді. Ти так солодко спала!- відповів Артем, поцілувавши Ольгу в носик, від чого та щасливо зажмурилася – Артем робив завжди так щоранку та щовечора.Все знову поверталось на круги своя…
-І все ж, мені здається, що я виспалась на ціле життя вперед!- потягнулась і солодко позіхнула Ольга, а маленький Павлик радісно залебедів, простягуючи свої рученята до мами.
-Моє сонечко! Як ти?- посміхнулась молода мама, взявши синочка на руки.
-Доню, ну що ти? Адже він вже такий важкий, а тобі зараз не можна напрягатися!- сказала схвильовано Олена Михайлівна, яка в цей час поралася біля печі.Газу в цьому будиночку не було і тому їжу жінки готували саме тут.
-Ну що Ви, мамо? Мені зовсім не  важко!- з посмішкою сказала Ольга, поцілувавши Павлика у пухкеньку щічку, від чого той радісно залебедів.
-І справді, кохана! Він важкий, давай його сюди!-сказав Артем, взявши сина на руки. Саме в ту мить в двері постукали.
-Я відчиню! Матусю, можна, я відчиню?-защебетала Марічка, не помітивши, як напряглися дорослі. До візитів родина Володарських з відомих причин відносилась доволі насторожено. Посадивши Павлика в дитяче крісельце, Артем підійшов до дверей.
-Хто там?- сторожко запитав він.
-Артеме Олександровичу, це я!-  почувся голос Толі. В підтвердження пролунав і характерний стукіт-код, який знали лише вони. Артем, в свою чергу, полегшено видихнув.
-Заходь, Толю!- сказав він, відкриваючи двері чоловіку. За короткий термін вони стали хорошими друзями. Ще б пак,адже Толя врятував Ольгу від неминучої загибелі і Артем вважав, що відтепер він в боргу перед цим неймовірно шляхетним чоловіком.
-Доброго ранку! А я до вас,до речі, не з порожніми руками!- сказав Анатолій і неозброєним оком було помітно, що чоловік буквально сяє зсередини.
-Що Ви принесли?! А що?!- в нетерпінні запитала Марічка,а Ольга, в свою чергу, почервонівши, м’яко цитьнула доньці.
-А я тобі приніс друга! Тільки пообцяй, що добре про нього турбуватимешся!Ось, знайомся!- сказав Толя, жестом чарівника вийнявши з-під куртки маленьке руде кошеня, після чого Марічка запищала від щастя і кинулась до Толі, дивлячись на нього так,наче той був чарівником.
-Який він хороший!Який малесенький!- примовляла Марічка, обережно взявши котика на ручки і погладжуючи його пухнасту шерстку.
-Цей малюк дуже просився до тебе на гостину і дуже хотів з тобою познайомитися!- з посмішкою сказав Толя, спостерігаючи за цілковито щасливою Марічкою.
-Дякую Вам! Я давно мріяла про котика! Мамо, татку, можна ми його залишимо? Правда ж, можна?- заторохкотіла дівчинка, благально дивлячись на батьків.
-Ну, звичайно , можна! – в унісон сказали Артем та Оля і самі засміялись від цього,а коли щаслива Марічка побігла до бабусі, щоб познайомити її зі своїм новим маленьким другом, Толя підійшов до Артема та Олі.
-Власне, друзі, я прийшов до вас з новинами!- прочистивши горло, сказав він,а  Володарські, в свою чергу, напружено подивились на свого вранішнього гостя.
-Толю,щось сталось?- напружено запитала Оля, притиснувши долоні до грудей, а Артем, в свою чергу, пригорнув дружину для того, щоб заспокоїти.
-Я не знаю про все достеменно, однак, мені ще майже вдосвіта зателефонував Сергій Дмитрович і сказав,що в нього для нас є якісь термінові новини,а  які – він не уточнив,сказав, що приїде і скаже особисто!- відповів Анатолій. Наразі в цілях безпеки він один тримав зв’язок  з Мураєвим, щоб Борис не міг точно дізнатися про місцезнаходження Володарських через навігатори, а друзі були впевнені, що в Бориса для цього є всі можливості.
-Новини? Які саме?- запитав Артем, а Толя лише розгублено знизав плечима.
-Не знаю. Він не уточнював, але сказав,що це терміново!- сказав Толя, а після того з посмішкою подивився на Олю.- До речі, а як почувається наша майбутня матуся?
-Все чудово! Прокинулись ось нещодавно!Штовхаємося увесь ранок!- з посмішкою сказала Оля, вагаючись, чи розповідати Толі про той сон чи ні, адже він лишив Ользі доволі таки неоднозначні відчуття, яких вона, чесно кажучи, й сама не могла пояснити.
-Я дуже радий! – з посмішкою сказав Толя, дивлячись, як Марічка пригорнулась до мами, колишучи котика,неначе немовля. Надиво він був дуже спокійним. Очі Олі сяяли щастям і це було важко не помітити.
-Толю, давай я тобі чаю наллю! На травах,за рецептом твоєї мами, я недавно заварила! І пиріжки в мене є!- заметушилась турботлива Олена Михайлівна, яка після возз’єднання сина та невістки наче знову на світ народилася. До того ж, Толя якось відразу запав до душі літній жінці, невідомо чому. Його сумні очі,безмежна доброта і та невеличка особливість, на яку він не звик звертати увагу, одначе,вона в нього була і нікуди від цього не втекти. Однак, справа була не в цьому, вірніше,не лише в цьому. Толя пробудив в серці Олени Михайлівни неймовірні почуття, що відомі лише жінці, яка одного разу стала матір’ю. «Нехай Всевишній благословить та оберігає тебе, добра дитино!»-завжди думала Олена Михайлівна, дивлячись на  Анатолія. Серце жінки болюче стиснулось. Її старшому сину зараз було б стільки ж, однак доля вирішила інакше…
-Ні, я не голодний! Дякую, справді!- сказав Анатолій, якому було захливо незручно додавати клопотів цій чудовій родині, однак, Марічка схопила його широку долоню і стиснула своїми маленькими рученятами.
-Дядю Толю, лишайтеся! Ми разом з Вами вип’ємо чаю, придумаємо ім’я для котика! Лишайтеся!- щебетало дівча, яке було точною копією своєї матусі,тільки волоссячко мала світле.
-Так, Толь, лишайся! Ми разом дочекаємося Сергія Дмитровича! – сказала і Ольга, а їй Толя вже точно не міг відмовити.
-Ну, гаразд! Ви таки мене вмовили!- засміялвся він,а Олена Михайлівна,в  свою чергу, з подвійним задоволенням заходилась готувати чай.
*    *   *
Провівши декілька годин в міліцейському відділку та ознайомившись зі всіма протоколами, Сергій Дмитрович Мураєв прямував у село Вишнівці, де на даний момент проживала родина Володарських, для того, щоб сповістити Артема та Олю про те, що тепер їм нічого боятися. Після звістки про загибель Чернобаєва в детектива з’вилось якесь таке доволі двояке відчуття. З одного боку все вказувало на те, що тепер Володарським нічого не загрожує і справа може бути закрита, а багатостраждальна родина,в решті решт, отримає шанс на нормальне та спокійне життя, а з іншого боку.. Чернобаєв, вчинки якого завжди були доволі таки неоднозначними та багатогранними, який прораховував кожен свій крок, неначе непоганий гройсмейстер, не міг так ось просто обірвти власне життя, яким, безперечно дорожив, як і свободою. Однак, в даній ситуації Борис був загнаним вовком, який не лише впустив омріяну здобич, але й опинився в пастці. А якщо ще й врахувати те, що, судячи зі всього, психічне здоров’я Чернобаєва бажало кращого, адже він вів себе аж ніяк як адекватна людина, то такий вчинок був скоріше закомірним, аніж несподіваним. Однак,власним самогубством Борис поставив своєрідний мат своїм противникам в плані того, що тепер звинуватити його в численних злочинах не вдасться, а навпаки – в очах інших саме він буде виглядати жертвою.
-Все продумав! Покидьок!- хрипів Сергій Дмитрович, на ходу набираючи номе слідчого.- Товарищу майор! Здрастуйте! – заговорив він після черги гудків.- Є якісь новини?
-Ви, наче телепат, Сергію Дмитровичу! Я якраз хотів Вас набирати! Наш експерт шляхом термінового аналізу вженадав нам деякі дані! – сказав слідчий своєму колезі та старому товаришеві. Мураєв, в свою чергу, напружився.
-Я Вас слухаю!- сказав він, пильно дивлячись на дорогу та намагаючись навести хоча б якийсь лад в своїх думках.
-Що я можу сказати..- було чути, як слідчий лунко видихнув цигарковий дим.- Тепер справу можна офіційно закривати – попередні результати експертизи підтвердили, що знайдений труп таки належить Борису Чернобаєву.
Сергій Дмитрович голосно випустив повітря зі своїх легень.
-Честно кажучи, товаришу майор, вперше в своїй практиці я не знаю, як реагувати на подібну новину.- щиро сказав він.
-Я теж, хоча, все це мені здається дивним, дуже дивним. Не думав,що Чернобаєв виявиться таким слабаком, грубо кажучи… Так довго йти до своєї мети, щоб потім…
Раптом в голові в Мураєва щось клацнуло. З’явилась якась думка, однак, вона вперто тікала від нього. Тому, поки що озвучити її детектив не міг.
-Я зараз їду до Володарських. Потрібно їм повідомити про те, що тепер їхня головна загроза вже зникла і вони можуть спокійно повертатися до нормального життя.- сказав Сергій Дмитрович, хоча його голос звучав доволі таки непевно і він сам не міг достеменно зрозуміти, в чому  ж тут справа і тому сердився сам на себе.
-Чудово! До того ж, їм необхідно повернутися до міста для того, щоб своїми показаннями поставити остаточну крапку в цій справі. Мені необхідно допитати Артема та Ольгу, бо здається, що в цій справі ще можуть виникнути скелети, до яких ми повинні бути готовими! – сказав слідчий, наче прочитавши думки Сергія Дмитровича.
-Мені так теж здається! В будь якому випадку, будемо на зв’язку! –сказав Мураєв, пильно дивлячись на дорогу. Раптом він помітив доволі молоду жінку, яка несла важкі пакети і час від часу зупинялась, щоб перевести подих. Ця молода особа здалася детективу знайомою і тому Сергій Дмитрович вирішив зупинитися.
-Доброго дня! Вам допомогти?-чемно запитав він, заглушивши рев двигуна. Дівчина подивилась на нього, наче на рятівника, і лунко видихнула.
-Ой, Ви знаєте, Ви не просто допоможете мені, а врятуєте!- щиро зізналася Міла (а  це була саме вона). Молода жінка й справді трохи не розрахувала сили та важко випрямила спину,а  Мураєв, в свою чергу, миттю вийшов з автівки, допомагаючи Мілі занести важкі пакети до салону авто. Тим часом, Міла сперлась на дверцята авто та, приклавши руку до грудей, відновлювала дихання.
-І як така тендітна дівчина тягає настільки важкі пакети?- бурчав Сергій Дмитрович, в решті решт завантаживши покупки до салону.- Ви в нормі?- запитав у Міли.
-Що? Так-так…-прохрипіла Міла, витягнувшись з кишені куртки упаковку з пігулками, після того дістала одну та проковтнула. Мураєв схвильовано подвився на дівчину, яку відразу ж впізнав. Це була Міла, покоївка Володарських. Довгий час, вивчаючи оточення цієї родини, Сергій Дмитрович приглядався до дівчини, вважаючи її темною конячкою, зате потім його вразила відданість Міли своїм роботодавцям. До того ж…Міла нагадувала Сергію Дмитровичу одну жінку, чудову жінку з його минулого.  Жінку, яка була його першим та єдиним коханням і яку він вперто хотів забути, але все ж таки доля повертала його, як то кажуть, на вихідну позицію. Отямившись від своїх думок, Сергій Дмитрович простягнув Мілі свою руку, відкривши двецята авто, куди вона сіла на переднє сидіння поруч з водієм, коротко подякувавши Сергію Дмитровичу, післся чого Мураєв сів на сидіння водія і знвоу пильно подивився на Мілу.
-Вам вже краще?- запитав він зі щирим хвилюванням.
-Так-так, не хвиюйтеся, в мене це недовго завжди триває..- Міла дістала з сумки пляшку з водою та зробла декілька ковтків- А Ви саме той детектив, який займається справою Володарських, я вгадала?-запитала вона, змірявши Сергія Дмитровича таким самим поглядом, як і він її.
-Саме так!- відповів Мураєв, здивований кмітливістю дівчини.
-Я знала, що не могла помилитися- в мене дуже хороша пам’ять на обличчя!- з дитячим запалом сказала Міла,а потім знову пильно подивилась на Мураєва.-Ви так дивитеся на мене,наче теж в чомусь підозрюєте!- засміялась жінка, після чого Сергій Дмитрович знітився.
-Ну що Ви? Зовсім ні! Прошу мене вибачити, просто… Ви мені дуже нагадали одну жінку, мою знайому, з якою ми дуже давно не бачились…- сказав Сергій Дмитрович таким тоном, що Міла одразу ж зрозуміла, що ця тема для її співрозмовника доволі таки делікатна та непроста і розпитувати деталі геть не варто.
-Ну, на світі є багатио схожих сіж собою людей! Кажуть, що в кожної людини на планеті є як мінімум два двійники!- посміхнулась Міла, але одразу ж перевела мову на інше:- А Ви прямуєте до Артема та Ольги з новинами?- запитала вона, після чого Мураєв похмуро кивнув на знак згоди.- Відкрилися нові обставини справи?- запитала молода жінка з дитячою цікавістю та нетерпінням.
-Саме так! І ці обставини докорінно її змінюють! Я навіть більше Вам скажу- варті того, щоб закривати справу.
Зіниці Міли розширилися і вона ошелешено подивилась на детектива.
-Тобто, як це – закривати?! А як же Борис?! Невже його вже спіймали?!- запитала Міла,однак, Сергій Дмитрович після її сілв заперечно захитав головою.
-Не спіймали,однак,ніякої небезпеки для родини Володарських ця людина більше не несе.- Мураєв спіймав здивований погялд Міли і додав:- Борис Чернобаєв загинув цієї ночі.- сказав він і ці слова прозвучали якось надто буденно та просто, якщо говорити про людську смерть. Хоча, такі покидьки, як Чернобаєв, і заслуговують того, щоб про завершення їхнього земного життя говорити в такому тоні.
Зіниці Міли розширилися і вона не могла повірити в почуте.
-Загинув?..-ледве чутно перепитала жінка.
-Я й сам не думав, що все закінчиться настільки просто та банально, однак, це правда. Борис наклав на себе руки цієї ночі. Його тіло знайшли на залізничних коліях сьогодні зранку.
-Вкоротив собі віку. Це так на нього не схоже…-пробурмотіла Міла, порожнім поглядом дивлячись вперед. В голові був якийсь хаотичний калейдоскоп думок, яких вона ніяк не могла зрозуміти.
-Не схоже? Ви настільки добре його знали?-з погано прикритою іронією та цікавістю запитав прозорливий Мураєв, після чого Міла нервово закрутилась на сидінні,почухавши собі ніс. І знову жест з минулого – та жінка колись також в приливі емоцій робла так само. Міла мовчала та нервово розминала каблучку на пальці.
-Я б не сказала, але… Це довга історія..-доволі коротко сказала жінка,з соромом згадавши ті моменти, коли вона частково допомагала Борису у втіленні його жахливих планів. Хоча,іншого виходу тоді в неї, власне кажучи, і не було.
-Тоді… Ми не могли б з Вами устрітися і Ви б мені все детально розповіли…- бовкнув, сам того не помітивши, детектив.Серце підказувало, що вони просто змушені зустрітися з Мілою. А чому його так тягнуло до спілкування з цією дівчиною- незрозуміло.
-Так, звичайно! – з готовністю, рішуче сказала Міла, розуміючи, що якщо вона вже втягнута у цю справу, то повинна вже довести її до кінця і розповісти все. А там хай що буде. Вони їхали трасою і, побачивши свій будинок, Міла приготувалася до виходу.-Зупиніть  тут, будь ласка! – сказала вона.
Сергій Дмитрович без зайвих слів зупинив автівку. Подивився на будинок, який був,можна сказати, доболюйому знайомим, і ковтнув клубок, який лещатами стиснув його горло.
-Ви тут живете?- запитав він, а подумки збагнув, яким безглуздим було його втручання в її особисте життя.
-Так,з мамою..- сказала Міла, заметушившись. В голові Мураєва спалахнули фейєрверком  спогади.- Тоді, як ми домовилися, до зустрічі?- до реальності Сергія Дмитровича повернув голос Міли.
-Що?.. Так-так, звичайно…- порбурчав детектив, дістаючи свій гаманець.-Ось моя візитівка! Зателефонуйте мені при можливості!- сказав він, простягнувши Мілі білий прямокутник.
-Так, звичайно! Ще раз дкую Вам!-сказала Міла і, взявши пакунки, вийшла з автівки, а Сергій Дмитрович ще довго  дивися їй вслід. Привид минулого знову переслідував його…
*    *   *
Весна повністю вступала в свої права. На сиротливих чорних гілочках дерев з’являлися перші життєдайні зелені краплинки бруньок. Сонце пригрівало, хитро ховаючи свої промінчики у вранішньому тумані, наче також насолоджуючись весняною свіжістю та набираючись снаги на початку нового дня. У Артема Володарського з самого ранку наче  виросли крила за спиною. І де зникла та слабкість, яка була усі ці дні…Про які хвороби може взагалі йти мова, коли серце переповнює щастя? Коли твої діти весело сміються, а поруч-кохана, найкраща на світі дружина Олечка. Вагітність зробила її ще прекраснішою. З посмішкою спостерігаючи за веселими дітлахами, вона поралася біля столу, хоча свекруха Олена Михайлівна неодноразово за цей день повторювала невістці,що абсолютно не варто напрягатися в її становищі, переконуючи Олю, що зі  всім чудово  впорається сама.
-Ну що Ви? Мені все лише в радість!-щебетала Ольга, очі якої горіли, а щічки прикрашав здоровий рум’янець, який вперше за увесь цей час з’явився на обличчі жінки. Всі вони були цілковито щасливі, однак… Артем та Оля одночасно усвідомлювали,що підсвідомо уникають зорового контакту один з одним. Події останнього часту наче поставили між ними невидиму стіну, яка з першого погляду наче б тобула непомітною і здавалося, що все, як раніше,однак…Ольга насолоджувалася кожною хвилиною, проведеною поруч з родиною, але, з іншого боку її з’їдав сором. Після всього того пекла, яке вона пережила, перебуваючи в полоні в Бориса, Ольга в оточенні родини відчувала себене гідною, брудною. Зрадницею. «Все відбувалось не з твоєї волі. Заспокойся! Подумки ти не зрадила Артема ні на мить!»- вперто казав її внутрішній голос. Серце та розум вперто боролися між собою і саме через це Ольга дуже часто не спала ночами, прокидаючись щоразу від жахіть, в яких з неї раз за разом знущався Борис, вдовольняючи таким чином свою хіть. Можливо, саме тому Ольга не відразу підпустила до себе Артема. Від ласки коханого серце поступово тануло, однак внутрішній голос вперто стверджував лише одне: «Ти не гідна Артема та його ласки! Ти брудна! Брудна!»- виїдали ці думки жінку зсередини. Необхідно розповісти Артему все, все,мов на сповіді, адже між ними  ніколи і ні за яких обставин не було таємниць, хоча… Напевно, склавши докупи всі факти, Артем вже міг і сам про все здогадатися і не хотілося б шматувати його і без того зболене серце всіма цими подробицями. Було б надто жорстоко примушувати Артема хвилюватися знову, враховуючи те, що він вже пережив через неї. І діти.. Вони так люблять матусю. Свою матір-зозулю, яка під впливом емоцій поїхала за сумнівним та жорстоким Борисом бозна куди, нікому нічого не сказавши. Ольга ж мала на той час розуміти, які наслідки могла понести (і понесла) за собою ця фатальна зустріч. Борис домігся того, чого хотів,  а потім просто викинув її на мороз, думаючи, що вона нікуди від нього не дінеться, але Ольга знайшла в собі сили та сміливість піднятися та йти далі. Знайшла не заради себе, а заради родини, якій вона необхідна, хоча, Ольга не знала, чи зможуть вони її прийняти після всього.. До того ж, діти. Діти були практично головним стимулом Ольги жити і рухатися  далі.
Зміни в дружині бачив і Артем. Коли він чув скрики Ольги посеред ночі, її тривогу, коли  він доторкався до неї, її безсоння. Хоча Ольга й притворялась, що все добре, але Артем відчував, який вулкан вирує у той час в її душі. «Що цей мерзотник з нею робив?»- думав щоразу Артем, стискаючи кулаки до білих кісточок. Він увесь час думав про те,як розговорити дружину? Як зробити так, щоб їй полегшало? Чоловік хотів було навіть прохати Мілу, щоб вона поговорила з Ольгою, як жінка з жінкою, однак, вчасно зрозумів, що це також не вихід... Подібні змови за спиною у Ольги були б несправедливими по відношенню до неї, тому чудово увідомлював, що їм потрібно було поговорити щиро і  особисто. Цього хотіли вони обоє, але, ясна річ, жоден не наважувався почати розмову першим.
Цю нелегку місію вирішив взяти на себе Артем. Знайшовши зручний момент,  коли дітлахи пішли разом з бабусею гуляти у двір для того, щоб насолодитися першим весняним сонечком та  погодувати голубів, які часто прилітали у їхній двір, чоловік вирішив поговорити з коханою без свідків. Ольга в той час дістала пряжу та спиці і вирішла зв’язати шкарпеточки для Павлика, адже хоч на дворі була й весна, все ж було доволі таки прохолодно та й погода була нестійкою.
-Як ти, сонечко?- запитав Артем в коханої, сівши поруч з нею і поцілувавши її в плече,а потім сів поруч. В свою чергу, Ольга посміхнулась та поклала голову коханому на плече, притулившись до нього,наче маленьке пташеня, яке відчайдушно шукає прихистку. Воно так, власне, й було, адже біля Артема Ольга завжди відчувала себе захищеною.Перш за все, від власних думок та страхів.
-Все гаразд. Ось вирішила Павлику шкарпеточки зв’язати, мене Параска Степанівна свого часу навчила! – з посмішкою сказала Ольга, однак,від Артема не сховався той факт,що посмішка Ольги була наче штучною, через силу. Руки  раптово перестали слухатися жінку і петлі виходили не такими, як слід.-Та що ж це таке?! Ну ось, я знову все заплутала!- розчаровано крикнула Ольга і нервово відкинула в’язання убік.
-Кохана, кохана, не варто так перейматися!- з ніжністюсказав Артем, трепетно взявши долоні коханої в свої і поцілувавши їх. Від цього жесту Ольга розм’якла ще більше і сльози самі собою потекли з її очей.
-Вибач мені, Артеме, я.. Я й сама не розумію, що зі мною коїться.. Я зриваюся через дурниці, не можу себе контролювати і, до того ж, ті жахіття щоночі…- важко перевела дихання Ольга, а Артем, в свою чергу, пильно подивився у вічі коханій.
-Олечко, я не наполягаю, однак… Ти не хотіла б про це поговорити?- запитав Артем і в ту мить поведінка Ольги разюче змінилася. Вона доволі різко висмикнула свої долоні з рук коханого і навіть відвернулась, боячись зустрічатися з ним поглядом.
-Я.. Я не думаю, що тобі буде приємно все це чути…-стиха мовила вона. І хвилювалася Ольга навіть не за власну персону в очах чоловіка, а за нього самого, адже боялась, що серце Артема може не витримати всієї тієї правди. Ось цього Ольга б собі ніколи не пробачила б. А з іншого боку, ті спогади, які в дрібницях приходили до неї уві сні, розривали жінку навпіл і знову примушували переживати всі ті біль та приниження і Ольга чудово усвідомлювала те,що тепер вони будуть переслідувати її завжди, скільки вона житиме. Це її тавро, яке вже не змити нічим…
-Якщо я сам про це прошу, то це означає,що я цілком і повністю все розумію і готовий тебе вислухати!- сказав Артем, помічаючи, як Ольга наче скрутилась в клубок та забилася в кут, наче нажахане кошеня. Серце Володарського болюче стиснулося. «Що ж він зробив з тобою, моя вічадушна та смілива дівчинко,що тепер ти більше схожа на маленьке вовченя?..»- з болем подумав Артем.- «А я не зміг тебе захистити.. Не зміг…»
-Якщо після всього почутого ти мене зненавидиш,  я зрозумію..- сказала Ольга, дивлячись просто у вічі Артему. Тоді він з жахом помітив,що в них- порожнеча. Не дивлячись на те, що все вже позаду і вони разом, ці незгойні рани в душі в Ольги продовжують боліти… Не витримавши почуттів, які його переповнювали, Артем опустився навколішки перед коханою та розцілував її долоні.
-Кохання моє.. Цього ніколи не буде… Не буде, ти чуєш мене? Я кохаю тебе, кохаю понад усе… Увесь цей час я молився,був готовий перевернути увесь світ, аби лишень знайти тебе!- Артем продовжував дивитися в очі дружині і зрозумів, що зараз вона чекає від нього не гучних зізнань, а зовсім іншого.- Ти ж знаєш, що я завжди ввжав, що кохання – це щось значно більше, ніж просто високі слова та прогулянки під місяцем! Це вміння вислухати, підтримати, допомогти! І я зроблю все – чуєш, все – щоб тобі стало легше,щоб ти забула увесь той жах, який тоді довелося пережити! Я допоможу тобі всім,чим тільки зможу, лишень довірся мені!
-І навіть якщо дізнаєшся, що я належала йому і належала неодноразово? – Ольга подивилась просто у вічі коханому і правда полилася назовні, неначе лавина. Лавина, яку булол вже не зупинити. Страшні спогади виливалися-виривалися назовні разом з гіркими слізьми.
-Знаєш, іноді, після нічних жахіть я грішним ділом думаю,що краще б пам’ять взагалі не поверталася  і я б ніколи не пригадала всього того пекла… А тепер я пам’ятаю все, все до найменших подробиць.. - хриплуватим голосом сказала Ольга і тоді лавиною гидкого, нудотного бруду з неї полилася правда.
-Борис не давав мені проходу й раніше. Наполягав,щоб я стала його коханкою, на що я відповідала, що не стану нею навіть під страхом смерті Він зловив цю мою фразу та перевернув її на власну користь.  Шантажував мене не моїм власним життям, а вашими- твоїм, дітей, Олени Михайлівни… Лякав нещасними випадками, які раптово можуть спіткати  когось із вас.. Робив мені коштовні подарунки, які я, звичайно ж, і не збиралася носити. Таким чином він намагався мене "купити", переконати, що кращий за тебе,що,за його словами, ти нікчема…. Пробач… Господи, навіщо я все це розповідаю? – закрила Ольга обличчя руками. Від того сорому, який вона відчувала, хотілося просто взяти і зникнути з цієї планети, провалитися крізь землю.Вона боялась,що чоловік зненавидить її, почне кричати. Однак, Артем лишався незворушним і це, чесно кажучи, лякало Ольгу,бо вона не  могла відгадати, якою буде його подальше реакція.
-Говори. Я не перебиватиму тебе.- сказав Артем рівним тоном і це вартувало йому титанічних зусиль. Тоді лише він подивився на Ольгу. В його очах не було люті, лише нескінченна ніжність, жалість та почуття провини. Він відчував себе винним в тому, що не відразу помітив поряд зі своєю родною того монстра в обличчі власного брата відразу та наразив на небезпеку всю свою родину.
-Я згадую, як він брав на прогулянку перед Новим роком Марічку та  Павлика. Було ж таке?- непевно запитала в чоловіка Ольга, яка, поступово все  згадуючи, не була до кінця впевнена в тому, що правда,а  що плід її хворої уяви.- Отож,тоді він фотографував дітей в якохось двозначних небепечних ситуаціях і надсилав фото мені... Це все було у формі гри, однак… Він писав мені про те, що з ними може статися, якщо  не піду на його умови чи, Боже збав,розповім тобі про все…  Тому я мовчала…Мовчаала, боялась, підкорялась йому, наче безсловесна маріонетка, лише заради того,щоб вберегти ваші життя! Лише заради вас… Заради Вас!- хрипіла Ольга, дилвячись в одну точку і не підіймаючи очей на Артема, бо вважала,що не гідна його. Артем різко скочив зі стільця та активно закрокував по кімнаті.
-Покидьок! Який же він покидьок!- прохрипів Володарський, однак, потім доволі швидко опанував себе і поклав руки Олі на плечі.- Говори…Говори далі,рідна…-прохрипів він.
-А далі..Саме перед святвечором я погодилася на зустріч.. Думала,що хоча б віра в Бога, пам’ять про його батьків допомогли б Борису отямитися. Заклала в ломбард всі свої прикраси, щоб спробувати вмовити його хоча б за гроші лишити нас в спокої, однак… Борис все одно обставив все так, як хоче він, щоб гра йшла виключно за його правилами.
-Тоді ти..-почав було Артем,але Ольга його перебила:
-Так, я збрехала тобі в той вечір, коли сказала, що йду на зустріч з нашим духовним настотелем отцем Василем. Я збрехала, осквернивши найсвятіше, і тому поплатилася за це…
-Кохана, благаю…Не треба…- Артем знвоу намагався щось сказати,однак, Ольга продовжила:
-Ні, Артеме, я мушу.. Мушу сказати все це тобі, щоб потім ти вирішив, як тобі чинити: чи дозволити мені лишитися в твоєму житті чи…
-Мила, іншого варіанту й бути не  може..- сказав він, однак, Ольга гірко посміхнулася.
-Ти ще багато чого не знаєш… Не знаєш, що недовгий час я ненавиділа тебе… Знову ж таки з подачі Бориса, який майже змусив мене повірити в те,що ти мені зраджуєш і навіть показав якісь жахливі, вульгарні фото, на яких ти з…- Ольга не договорила, бо Артем перебив її, лунко вдаривши долонею по столі.
-Що за маячня,чорт забирай?! Цього не було й бути не може апріорі, адже я любив, люблю і завжди любитиму тебе і лише тебе!- Артем став навколішки і підняв погляд на кохану. В той час Ольга трепетно взяла обличчя коханого в свої долоні і ніжно поцілувала його в губи.
-Я вірю тобі.. Вірю, рідний мій.. Я знаю, що твоє відкрите серце не може образити, збрехати, а ось я..- на цих словах Ольга ковтнула важкий клубок, який стиснув її горло. Їй було неймовірно соромно перед цим шляхетним чоловіком, який все своє життя прожив чесно, відкрито, нікому не роблячи боляче та притримуючись дуже чітких моральних принципів.-А  ось я не гідна… Я не гідна тебе…Не гідна твого кохання.. Не гідна… Бо я брудна… Брудна…- з цими словами Ольга гірко заридала, а Артем шоковано подивився на кохану.
-Рідна,що ти таке говориш?- ошелешено запитав він, а Ольга опустила очі.
-Я… Ми з Борисом були близькі..Проти моєї волі..Неодноразово… Він змушував мене – погрозами,побоями… Щовечора в чітко відведений час він вдовольнявся, потім знущався, брудно жартував, а мені.. Мені хотілося лише одного – померти…- ридала Ольга, а Артем, в свою чергу, пригорнув її до себе і почав цілувати..Спочатку губи, потім заплакані очі,обличчя, чоло… Цілував, намагаючись таким чином забрати від коханої всю ту чорноту і увесь той бруд.
-Хороша..Люба… Не плач… Не плач…Заспокойся…- промовляв він, вже шкодуючи,що наполіг на цій розмові. І лише через те, що йому було боляче чути все те, хоча і не без того. Справа в тому, що Оля вкотре пережила стрес, а їй зараз взагалі не можна було хвилюватися.
-Пробач мені…Пробач якщо зможеш…- схлипувала Оля, тремтячи всім тілом.
-Тобі немає за що вибачатися… Ти ні в чому не винна… Не винна, чуєш?- сказав Артем, дивлячись Ользі просто у вічі.- І я зараз зроблю все, чуєш, все для того, щоб ми з тобою знову стали щасливими, щоб ти знову посміхалася, як раніше! В нас все буде добре!Я тобі присягаюся! Ти віриш мені?- запитав він, а Ольга, в свою чергу, схлипуючи, лише кивнула на знак згоди. Подружжя було готове знову злитися в поцілунку, як  тут пролунав характерний стукіт в двері, після чого почулася метушня.
-Дітки, я відчиню!- крикнула поспіхом Олена Михайлівна, яка в той час вже повернулас ьз дітьми додому, і сама попрямувала до дверей. Через мить в будинок увійшов Сергій Дмитрович Мураєв. Вигляд в нього був серойзний та замислений.- Доброго дня, Сергію Дмитровичу! У Вас все гаразд?- трохи схвильовано запитала турботлива жінка, яка відразу ж помітила, що з завжди зібраним детективом коїться щось не те.
-Доброго дня, Олено Михайлівно! Ви пробачте,що я так раптово та несподівано з візитом, однак… В мене є деякі новини для Артема та Ольги..-почав було Мураєв, знявши капелюх та ретельно підшуковуючи необхідні слова. Все ж таки довгий час Борис був для цієї жінки, мов син, не дивлячись на те,що він встиг накоїти за увесь цей час. Тому, власне, Сергій Дмитрович і не знав, як сказати цю новину саме Олені Михайлівні.
-Щось сталося? Щось серйозне?- запитала жінка, притиснувши руки до грудей.
-Можна сказати й так, однак,для початку я хотів би поговорити спершу з Артемом та Ольгою, якщо Ваша ласка, адже ця новина стосується безпосередньо їх!
-Так, звичайно! Я зараз їх покличу!- сказала жінка і поспішила до вітальні, дезараз перебували Оля та Артем.- Діти мої, там до вас приїхав Сергій Дмитрович..  Ну, детектив… Він каже, що має для вас якусь надважливу інформацію!- стривоженим голосом сказала літн жінка сину та невістці, які сиділи, обійнявшись.
-Так, звичайно, мамо,ми зараз вийдемо!- стурбовано сказав Артем, думаючи про те, що ж могло статися, адже зазвичай Сергій Дмитрович першим поперджає про свій візит, домовляється про зустріч.
-Напевне, щось сталося..-тремтячим голосом сказала Ольга, емоційний фон якої й так, можна сказати, був на межі.
Артем заспокоююче поцілував кохану в чоло.
-Не хвилюйся, рідна! Ми зараз про все дізнаємося, однак,я не думаю,що там щось таке наджахливе…- і, взявшись за руки, подружжя попрямувало до вітальні, навіть не очікуючи, яку звістку вони отримають через мить…