Сад за склом

  Міранда стояла, притулившись чолом до скла, і її віддзеркалення навіювало страшну думку про те, що в мене дві божевільні дружини. Скуйовджене, пофарбоване під блондинку волосся пристойно заоросло чорним. Білосніжна весільна сукня зробилася довгою й брудною. Масні складки тканини звисали з плечей, рук, стегон і тягнулися важким нагадуванням про ціну щастя, яку ми виплачували з нею на двох.

  Міранда відійшла від скла і, наспівуючи щось собі під ніс, одразу зникла у яскравому - просто таки смарагдовому - саду. На склі, до якого щойно торкалась обличчям, лишився слід подиху і тепер неспішно розвіювався.

  Вона потонула в гущавині дерев правильної, ідеальної форми, вічно зелених і струнких, наче за ними дивились невидимі садівники. Ці дерева ніколи не приносили ні плодів, ні квітів, листя на них не жовтіло і не спадало.

  Тисячі днів, що ми провели під скляним дахом, збились в спогад невдалого дня, кінець якого, схоже, не передбачався.

  Я провів рукою своїм неголеним підборіддям і пішов блукати між ідеальних дерев. Стежки ніколи не повторювались. Тижнями ми могли не зустрічатись, блукаючи між гладкими стовбурами. А могли бачити один одного як на долоні, хоч намагались розійтись в різні кінці нашого теперішнього дому. Часом, ліс безжально грався з нами, відчуваючи один одного по той бік дерева, я і моя Міранда не могли годинами зустрітися. Я чув сміх безокого і безсердечного листя дерев, що стали нашим дияволом, хоч видавалися раєм.

  Я так і не знайшов відмінностей між сотнями цих зелених істот, що оточували нас немов споконвіку. Вони були в два людські зрости і доходили до стелі. До прозорої скляної стелі - ідеально чистої, майже неіснуючої. Дивні істоти з зеленими головами байдуже спостерігали, як ми божеволіємо, як деградуємо душею й тілом, а сподівались зовсім на інше.

  Я ламав гілки, зривав листя і їв його, труївся до нестями, рив землю до знесилення, але на ранок дерева були знову рівними і стрункими, кожна брунька була на своєму місці, листок до листка, травинка до травинки.

  Міранда так мріяла про це місце, так тішилась, що нас пустили сюди і дозволили лишитися. Ми гадали, що тут пізнаємо найвищу форму любові і життя.

  Коли вона знову з'явилась я хотів обійняти її і в стотисячний раз безнадійно сказати, що все буде добре. Але вчасно згадав, що між нами пройде статичний заряд.

  Потрапити сюди виявилось простіше простого. Ми побачили цей скляний будинок в день весілля. Ми святкували у заміському готелі і Міранда виманила мене від гостей на прогулянку у літній сонячний ліс. Дім нас зачарував. Хотілося ввійти в нього скоріше. Двері були не потрібні - ти просто простягаєш руку у скляну стіну наче в желе, а потім входиш весь і опиняєшся в пастці. Одразу сповнюєшся відчуттям достатньої ситості, блаженства. Й приваби. Так ми провели першу шлюбну ніч. На ранок ми прокинулися свіжими, щасливими. Ми забули про гостей, родичів про справи, роботу, друзіа. Тут був рай. Ні їсти, ані пити не потрібно, кожної ночі тіло омолоджується, одяг очищується. Нема чим перейматись, нема чим гнітитись. Ми кохались й кохались, кожен раз перевершуючи барви власних почуттів, даруючи насолоду партнеру і отримуючи її найвищому прояві. Ми збились з ліку днів. Ми боялись, що доведеться звідси йти і знову забувались в коханні. Та одного дня зрозуміли, що вже час. На останок вирішили ще раз зайнятись коханням.

  Вона підійшла до мене ззаду і ніжно обійняла за талію. Нижче. Аж ґудзики на моєму святковому костюмі міцно зійшлись. Шви намертво схопились, наче приросли до шкіри - не зняти, не зірвати. Сукня Міранди стала її шкірою, навіть з порізів сочилась сукровиця і з часом вони затягувались. Ми почали шукати вихід. Відчайдушно шукали його вдень і згодом вночі. Вдарялися руками, чолом в тверді скляні стіни. Німі прозорі вартові не випускали нас. Такий омріяний, такий жаданий дім став нашим ворогом. Ми відчайдушно боролись з ним, підтримуючи один одного. Ми ненавиділи і гризлись. Між нами почали виникати статичні розряди. Доторки ставали неможливі. А бажання нікуди кохатися не зникало і навіть збільшувалось. З того дня наш одяг перестав оновлюватись. Її декольте заросло по саме підборіддя, мої рукава відростали, калоші тягнулися шлейфами наче тінь. Я корчився від збитку гормонів, а вона терлась об стовбури, поки в складках не втратила доступ до свого тіла. І тоді я зрозумів, що вона збожеволіла. Невже і я?

  Мірандин спів ставав ближчим і ось вона з’явилась з рівної листви дерев:

  - Рю, ти помітив, що дерева за склом вищі і ростуть собі як хочуть?

  - Я бачив це, щойно ми ввійшли сюди.

  Не знаю, чи довго я так просидів притулившись спиною до скла, за вікном сонце схилилось до обрію і золотавило контури осіннього лісу. Аж я помітив, що хтось іде сюди.

  Їх було двоє і вони раділи дню, сонцю, присутності один одного.

  - Міранда, поглянь! - підхопився я, але вона вже побачила їх. Наче відьма гіпнотизувала поглядом. Вона теж зрозуміла, що це наш шанс.

  Молодята безтурботно щебетали, тішились і ловили тепле сонце в долоні та серця.

  Все відбулось дуже швидко. Вони побачили дім, прослизнули в середину і тоді...

  Ми викотились на суху широку стежку поміж справжніх дерев в осінніх кольорах. Хоч, сонце низько висіло, нам оповило справжнє тепло. Зовсім не таке, до якого ми звикли в тому домі. Між різноманітними кронами на нас дихав вітер.

  Я погледів на Міранду і ледь втримався від зойку. Суха, кістлява й сива. Мої пальці були покручені, мої ноги боліли. Я ледве зміг підвестись. Спершись один на одного, ми поволі пішли геть. Що ж, головне не оглядатися. Можливо, ми ще встигнемо до заходу сонця повернутись в той готель, де святкували своє весілля ціле життя тому.