розпечене лiто

ПОВЕРНЕННЯ
1.
    .... Амаласунта стояла на самому краєчку башти, заломувала руки від розпачу і кричала.... Кричала від безсилля, від обману, від знівеченого життя.... від болю за втраченим коханням.... Її крик линув понад темними водами озера як крик смертельно пораненої чайки. І від того повного відчаю крику стигла кров в жилах... Поступово крик перейшов в стогін... і стих.... Вона востаннє поглянула в зоряне небо, перехрестилася, розкинула руки і зробила крок вперед... Важкий удар тіла об землю сколихнув повітря. Висока трава прошелестіла прощально і стихла...

..... На високому круглому камені в підніжжі скелі з залишками руїн середньовічного замку стояв Синій Цап і дув у сопілку. Дув підморгуючи і пританцьовуючи, пристукуючи копитами швидкий ритм. Під цей ритм навколо каменю в шаленому танку кружляли дівчата у широких чорних шатах з розпущеними косами, били в бубен і клали під копита Цапові пучки зілля... Його копита у танку перемішували це зілля, товкли, наче в ступці, наповнюючи повітря міцним одурманюючим ароматом. Коли все зілля перетворилося на пахучу перетерту суміш, Синій Цап зупинився . Дівчата теж завмерли. Цап з силою вдарив лівим копитом по камені і викресав іскри. Від тих іскор перетерте зілля вмить спалахнуло синім полум'ям. Дівчата взялися за руки і, піднявши обличчя з закритими очима до неба, затягнули протяжну пісню... Пісню без слів і без нот, що поплила над чорними водами озера багатоголосим розливом і, з'єднавшись з одурманюючим ароматом, паралізовувала усе, що не встигло вчасно сховатися від чарів... Зілля згоріло, залишивши тліючий попіл.

Дівчата стихли і завмерли.

      Старша з дівчат одним рухом скинула з себе чорні шати і її голе тіло зблиснуло білизною в світлі повного місяця. Вона мовчки піднялася на камінь, стала на коліна і, зігнувшись в глибокому поклоні, поцілувала копита. Цап милостиво торкнувся мордою чола і дмухнув в лице. Її очі закрилися білою пеленою і вона застигла в чеканні. Пройшовши три рази навколо, Цап накинувся на неї. Кохав її пристрасно і швидко. Коли закінчив, підняв морду догори і переможно крикнув. Вона піднялася. Очі її були все ще застлані білою пеленою, а груди раптом налилися молоком. В широку глиняну миску вона зібрала попіл, націдила молока з грудей, додала кілька крапель олії з однієї з ампул, що висіли на чорному шнурку в неї на шиї, і кілька крапель крові з іншої, і замісила мазь. Кожна з дівчат по черзі скидувала шати, схилялася в глибокому поклоні, цілуючи копита Синьому Цапу, і мастила груди маззю. Потім крутилися навколо себе і, перекинувшись вороною, з карканням летіла геть, зникаючи за горизонтом...

     Цап підійшов до того місця де горіло зілля, хитро блиснув очима, опустив голову і несподівано, з силою дмухнув.

   Попіл злетів хмарою і забив подих. В очах різко запекло. Цап голосно і переможно зареготав і зник.

    .... Розарія зірвалася зі сну вся в холодному поті : раптово їй забракло повітря, наче хтось стиснув за горло і ще й притиснув колінами грудну клітку. В роті пересохло. Очі пекли вогнем. Вона закашлялася сильно, до сліз, і ледве віддихалася.

     - Це ж треба такому наснитися ! Чортівня якась !

     Взялася лівою рукою за хрестик, стиснула його і перехрестилася правою. Оглянулася, щоб переконатися, що таки вона в себе вдома, в своїй спальні...
Поруч, на широчезному ліжку, мирно хропів чоловік, так, що здавалось, шибки в вікнах от-от не витримають і повилітають... Чи не вперше в житті вона з вдячністю вслухалася в отой розкотистий, подібний на грім, храп чоловіка.

     Глянула у вікно - майже світанок.... Сон втік остаточно.

   - Час вставати і приводити себе в порядок. Сьогодні важливий день. Сьогодні аукціон, на якому продаватимуть її дім.

   Від цієї думки здригнулася.

- Боже....  який сором ! Продаватимуть дім. За борги ! За бор-ги.... бор-ги... бор-ги....

     Страшне слово сверлило мозок і не відступало, відлунювало поміж звивинами і вчувалося у кожному шумі.

   - Яке щастя, що мати не дожила до цього дня! Сподіваюся, що все піде як заплановано... І все стане на своє місце... Все буде добре .
Бу-де доб-ре... бу-де доб-ре... бу-де доб- ре... - лунало барабанами в голові з наростаючим звуком. Думка глушила попередню і вселяла нервовий оптимізм, задавала ритм ранкові.

     Бу-де доб-ре, бу-де доб-ре, бу-де доб-ре...

    Стріпнула головою і з усією силою вдарила долонею по столі, відганяючи надоїдливі слова. Від удару долоня заболіла і запекла вогнем. Ойкнула і замахала рукою, потім притисла її до живота, і, нарешті, барабанний речитатив зник.

Нарешті, тиша...

    Пила каву не перестаючи думати про сон... Лівія, власниця невеличкого бару в центрі містечка, що колись працювала вчителькою в школі, частенько розповідала їй місцеві легенди, знаходячи в ній вдячну слухачку. Легенда про Синього Цапа і відьомську школу особливо запали в серце Розарії. Можливо, ще й тому, що сад її дому впирався в високий зорослий плющом і джельсом мур, за яким ховався величезний, закинутий, занедбаний старий сад, в самому кінці якого виднілися залишки руїн, які в свою чергу прилягали до ще одного напів розваленого кам'яного будинку з вікнами, забитими дошками і масивними дерев'яними дверима. Ті двері навіть шашіль не міг здолати за півтора століття і вони, всупереч рокам, здавалися майже новими. Лише трохи припорошеними. Бо навіть порох боявся осідати на їх гладкій полірованій поверхні...

    Саме там, за розповідями Лівії, ще якихось150 років тому знаходилася таємна і водночас славнозвісна відьомська школа. І лекції там читав сам Синій Цап, диявол, що перетворювався в старого зморшкуватого, вічно невдоволеного життям професора... А печаттю на договорі про довічну вірність і службу був поцілунок в анус старого професора, тобто, самого диявола...

     Здригнулася від огиди і розлила каву.   Чортихнулася спересердя.

      Але ж це було так давно... І.... всього - навсього це лише легенди...

Прикусила язика і ще раз налила собі кави...

    Знову стріпнула головою відганяючи дурні думки, пригасила сигарету, допила каву і пішла одягатися.

    Довго стояла перед відкритою шафою, вирішуючи, в що одягнутися. Хотілося виглядати просто і елегантно. Гордо і без розпачу.
   
    Одягнула чорну шовкову блузку класичного крою з широкими призібраними рукавами і відверненими манжетами, з чорними атласними гудзиками , чорні штани вільного крою, що закривали мешти на високих підборах і кинула на себе оком в дзеркало. На якусь мить здалася собі одною з дівчат зі сну : і правда, чорний одяг, довге, кольору воронового крила, розпущене по плечах волося, бліде лице з величезними чорними очима... Псували її лише темні кола під очима, як наслідок важкої ночі.

Скептично скривилася.

Взяла свою улюблену яскравочервону помаду і підвела губи. Розщипнула 2 верхні гудзики блузки і знову посміхнулася відображенню .

Отак вже краще. Хоча... правий був брат, коли дражнив її Мортісією Адамс.

Від цього спогаду посміхнулася ще ширше, страх відступив і повернулася впевненість.
З того всього перехрестилася ще раз "на дорожку" і рішуче вийшла з будинку.

     Всю дорогу думки не відпускали її, вона внутрішньо дрижала з напруги і від цього нервувалася... Ненавиділа себе в такому стані, і через це ще більше нервувалася.
Знайома, що брала внески на аукціон, запевнила, що крім неї інших претендентів нема. Отже є всі шанси викупити свій будинок і весь цей жах нарешті закінчиться...

      В просторий зал зайшов судовий виконавець. Ні на кого не дивлячись сів за свій стіл і почав переглядати папери. Жестом підкликав помічника, і той щось довго почав шепотіти йому на вухо. Судовий виконавець згідно кивав головою, слухаючи, знову перегортав папери і знову слухав. Закрив папку, піднявся і оголосив:
- За результатом поданих пропозицій аукційний лот N 1273 переходить у власність пана Мауро Н;полі. Його оферта на 5.000 € вища за єдину іншу.

    Небо впало на землю. В вухах в Розарії зашуміло, в очах потемніло...

   - Неможе бути ! Це... це помилка ! Не може бути!

     Не в стані остаточно сприйняти все вона поглядом шукала знайому. Оту саму знайому, що запевняла її не хвилюватися, бо все буде гаразд...

Все буде гаразд....

Знайшла.

     Намагалася перехопити її погляд, але та відверталася, винувато ховаючи очі..
Перевела погляд на нового власника її будинку.

Її будинку !!!!

Він стояв в купці інших мужчин. В одному з них вона впізнала директора банку. Отого самого, що зі словами:

- Що ж синьоро, треба змиритися і бути жебрачкою ,- єхидно відмовив їй в позиці для викупу будинку... Як його прізвище? Здається, теж Наполі... Як і прізвище судді, що займався її справою....

- Теж Наполі.... На-по-лі... На-по-лі.. Вони всі - Наполі, - крутилося в голові і не відпускало...

   Новий власник, відчувши її погляд, оглянувся і зустрівшись з нею поглядом, ядовито посміхнувся і підморгнув.

І, наче блискавка, наче розряд в 100 тисяч Ват пройшов її тілом:

В тій усмішці вона впізнала злу гримасу Синього Цапа зі сну...
.....................
2.
Геть розбита і розчарована вона ледве повернулася додому. Сиділа в машині відкинувшись в сидінні і закривши очі. Йти до дому не хотілося. Її там чекали з тортом і плящиною спуманте в холодильнику, щоб відсвяткувати щасливе завершення всіх проблем. Не хотілося їх розчаровувати. Хай ще хоч кілька хвилин побудуть щасливими...

    Думки роїлися в голові і ніяк не хотіли впорядковуватися. А вона все намагалася вибудувати з них логічний ланцюжок і докопатися : коли ? Здавалося, що, коли вона нарешті зрозуміє коли і з чого все це почалося, віднайде отой злощасний момент, точку відліку, то, наче потягне за чарівну нитку і розплутає весь клубок. І тоді ключ до вирішення проблеми сам впаде їй в руки.

Отже: коли ?

   Спогади роїлися в головіяк бджоли у вулику. Час від часу, мов спалахи, перед очима пропливали епізоди минулого, напливали, налазили одні на інших, перескакували реальний пробіг подій:
Ось вона, сидить на кухні і п'є каву... розмовляє по мобільному з подругою... дивиться у вікно... Її увагу привернув Сандро, що, розмахуючи руками, про щось енергійно дискутує зі своїм братом... Весь його вигляд виказує тотальну незгоду, та П'єтро не відступає і продовжує переконувати...

 Захоплена розмовою з Федерікою, перестає звертати на них увагу поки, несподівано, бачить обох перед собою. П'єтро тримає в руках велику шкіряну чорну папку з документами....

   Ось воно... Саме тоді вона підписала згоду стати гарантом в п;зиці... Гарантувати майном... Будинком... Домом....

   Вона ніколи не займалася бізнесом. Як спокон віків заведено в родині - була домогосподаркою . І, як істинна калабрійка, була з головою занурена в сім'ю, займалася домом, дітьми, чоловіком і ніколи не пхалася до справ. Її любий Сандро повністю забезпечував сім'ю і їм з дітьми ніколи нічого не бракувало. Його батько залишив в спадок будівельну фірму і бізнес йшов досить добре. Донедавна.

..... Тоді вони виграли великий тендер. Щасливі, святкували з шампанським. А потім Сандро повіз їх всіх до Америки на Різдво і Новий Рік...

Нью Йорк... Манхеттен... 5 авеню... Лімузин і подарунки... Наче другий медовий місяць...

Біда прийшла несподівано... Було вже за північ, а чоловіка все не було і не було з роботи. Прийшов пригнічений... аж чорний ... Їм заплатили за роботу, а П'єтро.... Замість того, щоб розрахуватися з робочими, постачальниками і банком, забрав усі гроші і зник... В невідомому напрямку... Покинув навіть жінку з дітьми ... Бідна Федеріка злягла, а її мати забрала доньок до себе...

Проте дзижчання не відпускало... якесь підсвідоме сьоме відчуття буром сверлило мозок, відмотуючи назад стрічку спогадів...

 Раптом...

Оп! Ось воно !

Дзвінки ! Щоденні дзвінки ! Багато дзвінків ! Із якоїсь агенції по нерухомості, про яку вона нічого не чула, із єдиним запитанням :
 
- Синьоро , чи ви б не хотіли продати свою віллу ?

Вона ж кожен раз відповідала, що це її не цікавить.

Віллу... Свою віллу. Було дивно це чути, бо вона ніколи не називала свій дім віллою. Лише домом. Її домом.

Потім ті дзвінки раптово пропали. Та вона не надала цьому значення. Напевне, нарешті зрозуміли, що вона не зацікавлена. І не продасть.

.... Коли, кілька десятків років тому почалася чергова файда, Розарія була трохи більша за немовля. Вона мало що пам'ятала з тих часів. Лише, що жили у величезному будинку і мати не випускала її на двір. Натомість, вона цілими днями гасала по будинку на ровері. Маленькому. Триколісному. Потім мати забрала той ровер, закрила їх, дітей, в кімнаті біля кухні, позакривала всі персьяни і наказала всім разом сидіти під столом і бавитися ляльками...

Спали вони теж всі разом тут же, на дивані і вона цьому дуже раділа, лише весь час дивувалася, чому мама так ретельно зачиняє всі двері і персьяни, коли на дворі літо і немає чим дихати.

Одного дня мама прибігла бліда і перелякана, довго її пригортала до себе, а потім, нашвидкоруч, позбирала кілька речей , лише найнеобхідніше, посадила брата, її і сестру в машину....

Потім вони довго їхали... Тато весь час мовчав, а вона спала на руках в мами...
Лише з роками дізналася, що день перед тим вбили тітку і наймолодшого кузена в них в дома. Це вперше недотрималися правил файди і вбили жінку з дитиною...
От так вони і опинилися тут, на березі озера, в маленькому провінційному містечку, за сотні кілометрів від рідного дому...
Але тепер її дім тут.

І вона так просто не здасться...

    Дзвонити в двері не хотілося. Довго порпалася в сумочці, проте ключі, як завжди, загубилися посеред тисячі найнеобхідніших дрібниць... Знервовано присіла і почала викладати на килимок перед дверима одні за одними косметичку, щітку до волосся, мобільний, пауер-банк, шнур для зарядки мобільного, навушники...

- Боже... Вічний безлад в тій сумочці... Треба таки спробувати навести в ній порядок... Хоча б повикидати зім'яті рахунки з супемаркету...

Розмовляла сама з собою в голові намагаючись заглушити біль, але істерика накочувала на неї хвилями і тиснула в очі непроханими сльозами. Вона стримувала їх, як могла, але напруга, що додавала сили, спала, і розпач рвався назовні.

- Неможу.... неможу в такому стані зайти до хати... Як... Я... Я ж їх перелякаю...
На мить уявила очі дітей, зчервонілий погляд чоловіка, який він вимушено ховав останнім часом... - остання крапля, що підштовхнула оту лавину...

 Покинувши все на порозі, Розарія зірвалася і побігла до стіни в іншому кінці саду, і , приклавши долоню до рота, міцно вкусилася за "Венерин пагорб" під великим пальцем.
- Біль глушить біль , - так казала мама...

Це дало їй кілька хвилин. Якраз, щоб добігти до стіни, видертися на купу з піску і каменів, перехилитися за стіну....

І вмить той розпач, що чорною дірою висмоктував з неї всю енергію останнім часом, вибухнув і вилився з неї криком пораненого звіра, і, мов цунамі, пройшовши старим покинутим садом, вдарився до ледь припорошених масивних старих дверей покинутого будинку...

І двері здригнулися від того крику...
Зграя ворон, що, зазвичай, сиділа на старому напів зісохлому дереві коло будинку, з карканням знялася в повітря і закружляла....

Промені обіднього сонця відбилися від подекуди потрісканих шибок і різанули  по очах.

Від несподіванки Розарія хитнулася назад і заледве не впала. Втримали високі підбори, які повністю ввійшли в пісок і тримали її, наче вцементовані цвяхи .

Розпач зник.
Якийсь несподіваний спокій розлився по тілу.
Думки прояснилися.
Все стало настільки просто, ясно і зрозуміло, що вона аж здивувалася, як це їй відразу не спало на думку.

Спокійно зійшла з тої купи. Глянула на неї : неймовірно, як це їй вдалося отак, одним махом вибігти на сам верх на підборах без нічиєї допомоги...
Йшла садом і дивувалася, як швидко вона його пробігла.... пролетіла....

- От що робить з людиною страх....

Знову схилилася над сумкою, шукаючи ключі. Знайшла їх на самому дні, під чорним записничком.

 Обережно відчинила двері і тихенько, щоб не привертати уваги, зайшла в дім. Навшпиньки підійшла до дверей вітальні і зупинилася. Кілька хвилин через скло спостерігала за чоловіком і дітьми. Діти сиділи на дивані, і прихиливши голови один до одного, щось розглядали в мобільному. Сандро сидів у м'якому фотелі і читав ґазету. Її завжди зворушувала ота його звичка навіть в епоху тотального інтернету купувати ґазету і уважно перечитувати її, повільно перегортаючи великі сторінки. Це заспокоювало, навівало затишок, а запах друкованого паперу переносив її в безтурботні роки юності, коли, здавалося, що світ наповнений лише добром і турботою, бо поруч були тато і мама....

#розпечене_літо