***

***
Не пишУ вже віршІ... Загубились слова.
Перелатане серце вже майже не б'ється.
ЗамурОвана в собі... і мій сірий каземат
Ні сходом, ні заходом сонця не оживИться...
Багряні промені пролітають повз,
Заплутуючись в квітах і кроні дЕрева,
А золотим променям до мене байдУже,
Їм веселіше в синевІ неба...
Ну за що мені все це послав Бог?
Де згрішила я? Чим прогнівала Долю?
Може тим, що бажала вирватись із сірих думОк,
І дати серцю моєму простір і волю ?
А за мурами каземату іде життя
Із щЕбетом птахів і струмків передзвОном,
Я підставляю вітрові лице:
- Розвій мою тугу і осуши сльози!
Я кричу йому : " Забери мене геть!
Забери мене за горизонт, десь далеко -далеко !
І на острів в бурхливому океані занесИ,
Де лише шум хвиль, як думок моїх Ехо !
Де нема інтернету і не ловить телефон,
Лише місяць з чорнотИ дивИтиметься на мЕне,
Де, нарешті, знайдУ забуття і сон,
І розсИплюсь на бЕрезі золотим піском,
Чи сузір'ям новИм у нічному небі....
©
#моїпараболи