Колись, одного дня...

***
І несподівано, одного дня,
До мене ти постукаєш у двері...
Й розгубленість змигне в моїх очах,
Й німим запИтанням застигне вечір...
- Чому ти тут? Чого раптОм?
Скажи мені, щось може сталося?
Ти посміхнешся :
- Ні, нічо...
Так просто ...
Й тихо привітаєшся....
Мені ж забракне кисню, як завжди....
І всі слова із уст якісь зіжмякані,
І серце, як шалене, заспішить...
Колесами машини по бруківці пам'яті .
- Ну що ж, заходь...
Що будеш ?... Каву ? ... Чай?
Слова киплячою водою обпікають...
Й захочеться мені втекти за горизонт,
Та ноги, мов прикуті, не пускають.
А потім... я накрию стіл,
І вип'ємо по-дружньому шампанське
І поговоримо про те, про се...
І про житя - яке воно цікавське...
І дивним спокоєм накриє нас
Так, наче час застиг на місці,
Так, наче вчора була зустріч в нас...
А як не вчора -  то була на днях,
Ну, в крайнім випадку,
Пройшло не більше місяця...
І я сміятимусь заливисто, до сліз,
А ти продовжуватимеш розповідати...
Усе це буде десь, колись....
Я знаю, буде,
Хоч не знаю дати.
©
#моїпараболи