Сквозь года и расстояния

               
 КРІЗЬ РОКИ І ВІДСТАНІ      

           Відкривався він, як благословлялося на світанок. Наче мурахи, з усіх напрямків сходився і з’їжджався сюди люд з прилеглих до Красилівки Старих і Нових Соколів, Поток, Ковалівки, Доманівки, Макалевич, Шевченкового, Димарки,Петрівського, Поталіївки,
Мусійок, навіть з Іванкова.

 Отож Красилівський ринок був колись один на увесь район. Збирався він зазвичай недільного дня. Й було там завізно. Поспішали люди: хто кіньми, велосипедами, а хто

– пішака. Поволі займався погожий день (кожної пори року). Тягся спроквола, немовби застиг у своїй неспішній течії (пригадую п’ятдесяті роки минулого століття). Слава Богу, тоді не маніпулювали часом: від весни до осені встигали набазарюватися хоч зрання, а хоч під полудень. Кожному товару виділені окремі місця, в просторих рундуках – розвішений одяг, крам – вибирай на свій смак. Нуртується, вирує ринок. Галасливо ворохобиться, немов розтривожений мурашник. Чується пронизливе верещання, кувікання підсвинка, якого сторгувало немолоде подружжя. А ондечки вирвалася з рук невправної жінки курка. Наробила галасу на пів базару:

– Люди добрі, допоможіть зловити трикляту… – Дивись, небавом і зловили…
Рядочком вишикувались продавці з мішками жита нового ужинку. Серед них є і підлітки. Жартують, пересміюються.

– Тьотю, візьміть у мене, оддам дешево. – А моє краще, подивіться, – закликає другий хлопчак, пересипаючи зі жмені в жменю добірні зерна.
Статечно, поважно виглядають молочниці. Кожна вихваляє свій харч: молоко, сметану, вершкове масло, збите у масльонках, жовте, з росинками сироватки у кавалках, вабить око. Охоче дозволяють куштувати.
   
Пошвидше намагаються продати свинину м’ясники, одганяючи настирливих мух.
По всьому ринкові розтікається медово-яблучно-грушовий дух, приємно лоскоче ніздрі…

А ось і полудень. Сонце підбилося вже високо. Спека. Базарювальники раз по раз
змахують з чола рясний піт. Тремтить у повітрі розпашіле марево. Отут якраз до речі дівчатка і хлопчаки з відрами холодної води. Носять її поперемінно з близьких колодязів.

– Кому водички, свіжа! Кварта – п’ять копійок, – пропонують діти освіжаючий напій.
Розморені задухою люди шукають затінку. Та марно…З іншого краю базару зринає голосистий виспів гармошки. Хтось підхоплює розвихрену частівку. Та ненадовго – спека бо.

Незримими сірими, під порох, тінями просуваються крізь людське стовпище сліпі жебраки-лірники з поводирями. З приглушених дзенькотом спадають у підставлені кружки копійки.

Врешті потроху розсотується ярмарок. Вертається додому люд з неспроданим і разом з придбаним, виторгуваним. Кожний потім ділиться враженням од велелюдного торговища.

– Як, куме, побазарювали? – цікавиться сусід.

– Та, хвалити Бога, нині вдало.

Десь по полудню, на спад дня, велика базарна площа порожніє, стихає. Зоддалік
ще долинає поскрип колес, од’їжджаючих возів. Влягається помалу здійнятий колесами пил… І так – до наступної неділі.

…Шкода, що це все – в далекому минулому. Що не збирається вже в Красилівці ярмарок, немає великої і красивої церкви, лікарні, інших сільських установ. І людей тут живе набагато менше, аніж колись. У старшого покоління тільки й життя, що надіями на дітей, внуків, правнуків. А ще – ось такі, як у мене, приємні спогади. Приходжу час від часу на базари у райцентрі й мимоволі згадую красилівські ярмарки: в дечому знаходжу і сьогодні схожість з колишнім базарюванням. Чи не так?..