Сон 1

***
...Черга посувалася доволі швидко.
Доводилося постійпо проходити вперед. Спочатку навіть не задумалася, що вона в ній робить: лягла в ліжко і .... опинилася в черзі. Не встигла навіть здивуватися. Потім думка " а навіщо ?" всверлилася буром, але вийти з черги не вдавалося. Мозок шалено працював, намагаючись зрозуміти що це таке , але не витримав і здався. Тоді пустила все на самоплив і почала розглядатися довкола.

Молода зелена трава приємно холодила босі ноги...

І, відразу, наче уривки з фільму про дитинство, перед очима замиготіли кадри: от вона мала біжить по лугу завертати корову, от перед хатою скаче по траві... раптом повертається і дивиться самій собі в очі... і... сміється... махає рукою... лице наближається... закриває весь екран і от... лише око... І в тому оці вона.. Від несподіванки сахнулася, зупинилася на мить, застопорила чергу ... та від поштовху знову рушила...

Глянула вперед : черга вилася змійкою, підіймалася на гірку і закінчувалася перевернутим трампліном. З того трампліну злітали люди, наче ними вистрілювали, і зникали в небі...

Запанікувала .

Як? Куди? Чого? Ааааа....

Черга просувалася...

Босими ногами торкнула сходів і почала підійматися. Сходи були гладенькі, дерев'яні... По них приємно було ступати... Знову екран і вона танцює боса в хаті по дерев'яній підлозі....

Якась висока фігура , біла тінь , взяла її за руку і спокій вкрив її наче коконом... Страх відступив і залишилася лише цікавість і єдине питання:

-Що там?

Черга скінчилася.
Вона перша.

Встала на металічний квадрат і набрала повні легені повітря :

- Ой, я ж не пірнатиму....

Думка не закінчилася, як вистрілила кулею в небо...

 Небо виявилося неймовірно голубим і... твердим. Принаймі , під ногами було твердо... Дезорієнтовано оглядалася по сторонах.
Раптом... вікно.
Невеличке.
Просто квадрат, без скла і віконниць . Заглянула і від здивування перехопило подих :

  Внизу була земля.
Інша земля.
Наче Одним поглядом охопила всі міста, всі площі в кожному з міст... побачила навіть тріснуту бруківку під одним зі стільців....

І дівча, що сиділо на тому стільці і смакувало морозивом, гойдало правою ногою і наспівувало пісеньку...
А за іншим столиком, на іншій площі, в іншому місті, двоє дівчат за філіжанкою кави ділилися своїми таємницями і хихотіли... Одна з них слухаючи іншу не витримала і так смішно порснула кавою... Кава потекла по бороді... Вона схопила хустинку і почала витиратися...

 Раптом вуха накрила шумова хвиля мільйонів голосів : сміху, співів, перешіптувань , плачу... Можна було почути все і всіх, побачити всіх і все, навіть найменшу піщинку....

  Від цікавості ще більше висунулася у вікно, не втрималася і впала...
Летіла швидко...
Земля загрозливо наближалася.

- Це все, - промайнула думка і спробувала закрити очі... але різнокольорові яскраві плями, що росли на очах, розбудили цікавість і не дали цього зробити.

Впала в пісок. Жовтий, гарячий, з запахом моря і тисяч босих ніг, копит, лап.... Запахом всіх, хто ступав по цьому піску.

- Єй, вставай! Чого розляглася посеред дороги! Тебе хазяйка зачекалася !

Вона встала, обтріпалася , оглянулася і застигла. Було відчуття, що опинилася в якомусь фільмі : базар, різношерста публіка - від каравану з верблюдами до кортежу машин з прапорцями в тіні будинків.
Люди снували мурахами , щось купували, продавали, торгувалися, сперечалися...

- Єй,- хтось знову штовхнув її в плечі,- ти що, з дуба впала, оглохла ? Кажу ж , біжи в будинок, хазяйка тебе зачекалася, - і вказали рукою на величезний кам'яний будинок з імпонентною кам'яною брамою і різьбленими дубовими дверима....

Вона поглянула на свої руки : на них були два масивні золоті браслети у вигляді кайданів. Оглянула себе - довга вільна сукня і сандалі...
Не встигла підійти до брами, як дубові двері безшумно розчинилися і її поглинула кольорова напівтемрява...
Зелена мармурова підлога з білими флюорисцентними прожилками відсвічувала під ногами.

- Вона прийшла через нульове вікно... нульове вікно... нульове вікно...

Шепіт лунав звідусіль, віддавав ехом по колонах, що губилися капітелями в темній висоті.

- Її чекає хазяйка... хазяйка... хазяйка...

 Вона йшла вперед , наче знала дорогу. Ніщо не дивувало і все було знайомим. І лише на мить зупинилася перед широчезними сходами з червоного граніту, що жевріли іскрами, широким півколом спускалися вниз і потім губилися в ще густішій темряві...