Мысли... ч226

Гармоничный (согласный, сообразный) случай существования гармоничной содержательной формы и гармонично оформленного содержания есть действительность: сущность, совпадающая со своим существованием (существование, совпадающее со своей сущностью).   
***
Классика есть действительность (единство сущности и существования) культуры, находящаяся в гармонии, в симфонии, в концерте (согласная, сообразная) с пользой, красотой и добром. Аминь. 
***
Перетворена форма буття культури, – звиття, – є один з (поряд з чинниками суто природного характеру) найбільш вірогідних чинників («рукотворний Апокаліпсис») загибелі локальних культур (в місцевому, регіональному, планетарному, міжпланетарному etc. масштабі). Є актом (призвідником та причиною) тотального суїциду вказаних культур (зрозуміло, не лише культур, а й, скажімо, всього живого у відповідному локусі). Тотального, значить суїциду як культурної (класичної) культури, так і її антипода – антикультури. Вкупі зі всіма транзитивними (проміжними, перехідними) її типами. Разом з її суб’єктностями (творчості) та суб’єктами (звиття). Разом з самими творчістю та звиттям…   
***
Бюрократия – модус институциализма управленческого. Т.е. безобразного единства безобразной организационной формы с безобразным организационным содержанием.
Одна из исторических форм существования бюрократии – буржуазная: частная собственность на власть. Прекрасно и исчерпывающе об этом: К. Маркс, «К критике гегелевской философии права».   
***
До питання про походження герменевтики. Був у пантеоні (храмі) у грецьких богів (мешканців Олімпу) і покровитель скотарства (рос. – скотоводства), син Зевса та Майї – Гермес. Окрім цього основного функціоналу на нього були покладені, – колегами, – і інші (ну, типу, доручення та обов’язки на громадських засадах). І серед них – тлумачення не дуже чітко артикульованих, або й зовсім не артикульованих вказівок та побажань інших численних мешканців пантеону, що вони, – вказівки, побажання, – «спускались вниз». Щось на кшталт обов’язків прес - секретаря. Вочевидь, повторююсь, на громадських засадах. Ну, а вже потім пішло, по плану, і без плану… У тих, хто тлумачить, викладає (рос. – излагает), та інтерпретує… До цих пір бавляться. Щоправда, ентузіазм вже майже зійшов на пси… Он, навіть ґенезу вилаштували: від бл. бл. Августіна та Ієроніма (фундаторів «Тлумачення Священного Писання» (Hermeneutica Sacra) і аж до місцевих класиків: Шлейєрмахера – Дільтея – Гуссерля – Хайдеггера – Гадамера etc.).
…Поростає десь вказаний досвід, – і багато інших подібних «філософських» досвідів, – травою забуття та припадає порохом тієї ж системи. Забуття. Мир праху їх. Герменевтики. І К0…   
***
Кілька слів про «витік і таємницю» (рос. – «исток и тайну») одного з модусів перетвореної форми духу (їм, цим і таким формам нема ліку: це істина одна, а такого «добра» – валом у складі нинішньої «філософії»): герменевтики. Отож.
«Герменевтика походить від імені Бога Грецького Олімпу Гермеса, в обов’язок якого входило повідомляти людям волю богів, а також тлумачити священні перекази грецької релігії. Коли християнська церква змушена була роз’яснювати, знаходити прийнятне виправдання внутрішнім протиріччям, очевидним помилкам свого священного писання – тексту Біблії, або Старого і  Нового Завітів, то вона створила власну методику тлумачення божественних слів.
Спочатку, звичайно, християнство сприймало текст Біблії як запис справжніх слів Бога, в якому не має бути жодних помилок, тобто слова Бога за своїм походженням містили в собі абсолютну і незаперечну істину.
Щодо помилок у Біблії Блаженний Августин (354-430) у листі перекла-дачеві Біблії з грецької мови на латинську Блаженному Ієроніму (340-420) писав: «Якщо я в Біблії бачу помилки, то думаю, що це помилки не сказаного нашим Господом Богом, а помилки переписувачів або перекладачів. Якщо я переконуюся, що тут немає помилок переписувача чи перекладача, то я ду-маю, що це я сам чогось тут не зрозумів. А якщо я переконуюся, що тут справа не в моєму нерозумінні, що помилка очевидна, протиріччя в самій Біблії наявне, – то я думаю, що правильне розуміння біблійних помилок мені відкриє сам Господь Бог на тому світі, якщо я після смерті потраплю до раю. На цьому і заспокоююся».
Для облагороджування тексту Біблії в період середньовіччя провідні богослови католицької та православної церкви по-різному намагалися тлу-мачити помилки в Біблії, у результаті чого була створена і вивчалася у схоластичних богословських школах під назвою «Тлумачення Священного писання» (Hermeneutica Sacra) система «правильного» розуміння тексту Біблії. За цією системою у тексті Біблії треба одночасно вбачати потрійний сенс: чуттєво-буквальний, абстрактно-повчальний та ідеально-містичний.
Якщо в Біблії, вчить герменевтика, трапляються повідомлення, які супе-речать об’єктивній дійсності («Кит проковтнув Йону, й через три дні живим і неушкодженим відригнув пророка на берег», «У зайця і тушканчика є копита та вони жують жуйку», «Земля плоска і чотирикутна», «Є чотириногі комахи, які літають», «Ізраїльський цар Баша й через 10 років після своєї смерті очо¬лював походи на Іудею»), або внутрішні суперечності, коли в одному місці повідомлено одне, а у другому – зовсім інше, то ці місця рекомендовано ро¬зуміти «абстрактно-повчально», тобто як повчання для доброго християнсь¬кого життя, для якого наукові знання не мають жодного значення. Якщо ж із деяких місць Біблії неможливо виокремити моральне повчання, то на них не варто зосереджувати увагу вірян, а коли ніяк не можна уникнути, то треба шукати в цьому тексті «ідеально-містичний» зміст, тобто, не зважаючи на зміст тексту, вдаватися до аналогій, посилатися на яку-небудь догму церкви й подібними прийомами і застереженнями всіляко заплутувати вірян.
За допомогою герменевтики католицька та православна церкви намага-лися довести, що їх богословське вчення відповідає Словам Біблії, з якої ні-бито випливає їх віровчення, насправді текст Біблії суттєво відрізнявся від учення християнської церкви, тому віруючим було заборонено самим читати Біблію, і вони повинні були сприймати біблійні повідомлення так, як їх тлума¬чили церковні ієрархи.
З кінця XV ст. текст Біблії у перекладах із грецької та латинської мов почали публікувати великими накладами, тобто вона стала доступною віру-ючим, котрі, вчитуючись у тексти Біблії, побачили істотні відмінності між Біблією і вченням церкви. Грамотні віруючі та впливові діячі XVI ст. вирі-шили привести у відповідність церковне вчення з Біблією, що стало однією з ідеологічних причин розколу католицької церкви і появою нової християнсь-кої течії – протестантизму (спочатку – лютеранство, потім – кальвінізм і англіканство). Читаючи і тлумачачи Біблію по-своєму, відповідно до своєї освіти, особистого релігійного світогляду і соціальних потреб, протестантизм породив безліч ворогуючих між собою церкв і сект.
На початку XIX ст. ні¬мецький учений, філософ і протестантський богослов Фрідріх Шлеєрмахер (1768 -1834) розробив нову систему герменевтики – адекватного розуміння і тлумачення текстів священного писання і філософських творів минулого; пер¬шим переклав на німецьку мову низку творів давньогрецьких філософів, зо¬крема повністю твори Платона. Його система тлумачення священного і філо¬софського тексту, названа герменевтичним колом, суть якого полягає в тому, що в цій системі пропонується тлумачення окремих фрагментів тексту спів¬відносити із цілим твором, тлумачити його в контексті, зіставляти з іншими фрагментами; а весь твір тлумачити у синхронності з наявними в ньому фра¬гментами.. До такого кола Шлеєрмахер зараховував особистість автора і ком¬плекс усіх його творів, кажучи про те, що текст відображає не тільки філософську чи божественну істину, але і психологію, соціальне становище, ха¬рактер автора цього тексту. (Відомо, що біблійні книги писали більше сотні осіб, редагували кілька десятків колективних діячів, а з помилками розмножу¬вали тисячі переписувачів. Канонічно авторство книг і окремих текстів Біблії приписують більш ніж 40 пророкам і апостолам). Щоправда, використання, «герменевтичного кола» у релігійному середовищі призвело до «мистецтва підбору цитат» для виправдання системи вірувань певної церкви, секти, школи, віровчення, що зараз ефективно застосовують у всіх конфесіях християнства.
Розвиваючи ідеї Шлеєрмахера, німецький філософ, один із засновників «Філософії життя» Вільгельм Дільтей (1833-1911) розробив проблеми філософської герменевтики, щоб допомогти сучасному читачеві адекватно зрозуміти викладені на папері думки філософів минулого. Дільтей доводив, що тільки за умови інтерпрета¬ції тексту з урахуванням філософської позиції автора, його психології, контекс¬ту соціально-культурних умов створення твору читач не спотворює розуміння думок твору, при цьому філософ великого значення надавав іманентно-пси¬хологічному проникненню в сутність певного тексту, інтуїтивному розумінню викладених у філософському творі істин.
Проблеми герменевтики розвивали потім Г.-Г. Гадамер, П. Рікер, Г. Кун, О. Апель, Е. Коррет, всесвітньовідомі мово¬знавці О. Бодуен де Куртепе, П. Ф. Фортунатов, М. Марр, Л. Блумфільд, Клод Леві-Строс, Е. Сепір і Бенжамін Лі Уорф (концепція Сепіра-Уорфа), Ноам Хомський, Л. Вітгенштайн і багато інших.
Особливо слід відзначити внесок у розроблення проблем гносеологічно¬го значення і ролі мови українського мовознавця та філософа А. А. Потебні (1835-1891), відповідно до концепції котрого дослідження мови відкриває єдині принципи усвідомлення людиною об’єктивного світу в самій мові, пси¬хіці, мисленні та художній творчості. Мислення еволюціонує в тісному зв’язку з мовою за певними семантичними закономірностями, найважливіші з яких — знакові заміщення, що проявляються як у слові («внутрішня форма слова»), так і в семантико-синтаксичних трансформаціях пропозиції («замі¬нах частин мови»).
Багато основоположних ідей герменевтики розвинули М. Гайдеггер, ні-мецький професор, в’язень Моабіта Едуард Шпрангер, Конрад Ланц та інші філософи, мовознавці та антропологи, у результаті чого сучасну герменевти-ку доповнено такими гносеологічними проблемами, як співвідношення мови й сенсу, проблеми розуміння і значення, спілкування й розуміння. У цілому герменевтика поставила більш суворі вимоги до словесного вираження та розуміння філософських думок. Однак не варто всю суть гносеологічних проблем зводити до мовного вираження, розуміння і тлумачення світогляд-них проблем» /Є.К. Дулуман, Н.В. Анацька, Філософія. – К., 2013, стор. 224-227/.
***
...А то: «абстракционизм (формализм)» – это «чистая форма в отрыве от содержания»… Палата №6 за такими «учителями», «философами», «искусствоведами», «политиками» etc., etc., etc. рыдма рыдает… Прогулы им писать устала уже администрация сего учреждения…   
***
Нормальна людина, – геній, – людина - суб’єктність, людина, професія якої – її ім’я, людина - творець є субстантивною. В сенсі – вона невичерпна у своєму потенціюванні та своїх актуалізаціях. Те ж саме стосується і нормальних людей (спільнот, колективів), і нормального людства (суспільства). Вони (людина, люди, людство) взаємозумовлюють та взаємодетермінують одне одного. У річищі творення безмежної культури. Амінь.   
***
Базова, засаднича складова концепту Е.Гуссерля – це інтенція. Вплив, спрямування (лат. – прагнення, намір). Себто, деформована об’єкт - суб’єктна (суб’єкт - суб’єктна etc.) взаємодія: вплив! (Рос.: вместо взаимодействия – воздействие!).
…І ви добра очікували, – у висновках, – від апріорі зіпсованих (потворних, деформованих, зганжованих etc.) засновків?! Ви – невиправний оптиміст. У дуже кращому разі…
***
Міра практичної всезагальності історії (гуманізму, свободи, творчості, істинної, – класичної, дійсної, – культури) цілком і повністю визначається тим, наскільки практично-всезагальним став процес перетворення наукової філософії, всього комплексу наукового природо-техніко-технологіє-людино- та суспільствознавства, всієї, – єдиної, – загальнолюдської Науки, що перманентно розвивається, у програму і технологію щоденного (буденного) життєбуття соціуму, колективу etc. та людини. Кожного, багатьох, всіх. Лише такий стан речей знаменуватиме собою момент «добудови доверху» єдиної загальнолюдської НАУКИ і тим самим – перетворення її у безпосередню продуктивну силу суспільства (і кожної особистості як безпосереднього суб’єкта, – вже: суб’єктності, – і носія її). Сьогоднішні технічні, технологічні, організаційні etc. інновації роблять цілком очевидним висновок, що продукування речей – то є лише та вихідна база, що на ній формується виробництво ідей. А перше та друге – умова для здійснення найскладнішого з видів продукування – продукування людей. Висновок, що має слугувати беззастережним імперативом нашого життєбуття. При цьому принципово важливо, щоб суспільні відносини були не просто спродуковані, а й освоєні як сутність, як те ядро, яке складає єство людини, як перманентне джерело продукування її сутнісних сил. І саме на це має спрямовуватися технологія, що перетворює науку у безпосередню продуктивну силу, є визначальним фактором її, – науки, – опредметнення, і тому передбачає теоретичне відношення до сущого з позицій науково-бездоганно «вирахуваного» та доведеного належного, науково-бездоганно аргументованого майбуття, базованого на адекватно осягнутому і освоєному минулому. Лише за таких умов усі види суспільного продукування: речей, ідей та людей постають як творчість, стають творчістю – способом здійснення гуманізму. Найбільш розвиненим і перманентно розвиваним розвитком. Ще раз зазначимо: дійсність – це співпадіння сутності та існування (Блажений Августин, Гегель), а реальність же соціальна – їх розбіжність. Розузгодженість. «Хотілось як краще, вийшло як завжди…».
У повній відповідності з принципом культурної амбівалентності на етапі передісторії діяльність «розгалужується» на творчість, що вона знаходиться у векторі, у річищі історичного розвитку (поступу) дійсного гуманізму, та на звиття – вектор консервації та свідомого відтворення віджилих, таких, що повністю вичерпали (актуалізували) свій потенціал та безповоротно втратили історичну перспективу сил, тенденцій, характеристик, намагань та спроб зупинити, або хоча б загальмувати невмолимий поступ історії від реального антигуманізму до дійсного гуманізму, – вектор свідомого продукування та репродукування перетворених форм культури.
Цей принцип амбівалентності – відповідь на питання, чому можна втрачати (переводити на ніщо, на пси) творчих, ініціативних, діяльних, пасіонарних, креативних людей. Навіть можна – в «індустріальному» режимі – створити умови (сукупністю чинників економічного, політичного, ідеологічного, юридичного, соціального, організаційно-інституційного, педагогічного etc. порядку), що роблять в принципі неможливою їх появу. Тобто – баналізувати звиття. Трансформувати поступ у консерватизм, консерватизм – у реакційність… Адже нормальна людина (творець, геній), перш ніж вона актуалізується такою, повинна ще стати творцем, генієм, нормальною людиною. Тобто повинна бути потенційованою людством, людьми (суспільством), самим собою. А це означає – всім ладом життя, технологією життєбуття соціуму, колективу etc. та людини.
Основне багатство (кожного, багатьох, всіх) – час. А вірніш – час - місце. Хронотоп. Куди йому, – часу, – розвиватися? Можна – у вільний: час цілісного творення, освіти, виховання, вдосконалення, творчості. А можна – у неробство, у перманентне дозвілля, в безперервне споживання, споживацтво etc., або ж: каналізувати енергію, особливо молоду, в конформізм, в нонконформізм, в бунт, заколот, в «революцію». У гру, у хайп, у кайф, балдіж, насолоди, неперервні втіхи плоті. У гедонізм, «триваючий вічно». У наркоту. Перманентні. Etс. Тобто – в «культурний» нужник. У форму утилізації. Місця. Часу. Хронотопу. Життя… Відтак, сучасні, – супермодернові, – техніка, менеджмент, технологія etc. мають цілком контроверсійні значення, перспективи та вектори розвитку. Так само: ймення «технар», «управлінець», «айтішник» etc. може звучати і як лайка і як найвишуканіший комплімент. Технології, особливо політичні, можуть бути брудними, жорстокими, підступними, брутальними etc., але це вже залежить від людей. «Самі по собі» вони – ніякі… «Тут та ж різниця, що між пожежею і вогнем на службі у людини» (Ф.Енгельс)... В основі діяльності лежить, повторюємо та підкреслюємо, звиття і творчість. А який баланс цих речей: добра і зла, потворності і прекрасного, шкоди і користі, істини і лжі (брехня, – від слова лжа, – не хиба як об’єктивно неуникна річ, що вривається в нове, не спонтанна лихо-творчість, не та лихо-творчість, що не може не виникнути, а та, що продукується свідомо на відомих підприємствах, наприклад, продукування неспонтанних міфів…).
***
Глобализация: от «перестройки» через «встройку» к «отстройке» (после полной «расстройки»).
***
Культурное материальное существование суть вещь.
***
Познавательно.
"КЛИЕНТЕЛА (лат. clientela от cliens - клиент, т.е. зависимый, подчиненный) - форма социальной зависимости, возникшая в период разложения родового и складывания раннеклассового строя в древней Италии у латинов, сабинов и этрусков. Обедневшие сородичи и бесправные завоеванные или пришлые жители формирующихся полисов индивидуально либо коллективно, ища покровительства патронов из богатой знати, становились их клиентами. Клиенты получали родовое имя патронов, а т.ж. земельный надел, обязуясь нести в их пользу разные повинности, прежде всего военную. Узы К. считались священными и нерушимыми. Особенно развились отношения К. в Древнем Риме в связи с ростом рабовладения и углублением социальных противоречий. В период Республики К. распространилась на вольноотпущенников, часть римского плебса и на целью общины Италии и провинций, зависимые от Рима, и продолжала существовать в эпоху Империи" Экономика и право: словарь-справочник. — М.: Вуз и школа. Л. П. Кураков, В. Л. Кураков, А. Л. Кураков. 2004.
***
Есть «перфекционисты», есть «пофигисты»… Кто за одни? Это –нестрогое самоназвание субъектов либо соразмерного, либо несоразмерного случая существования (оформленного содержания и содержательной формы) в его (существования) общем или единичном, процессуальном либо результативном бытии. 
***
Война (мировая) ныне в принципе невозможна (См. Новиков Б.В., Феномен войны в оптике ХХІ  ст.).
А что возможно?
Развилка. Одни в «рай», другие в «ад», всё прочее, – живое, – в небытие.
P.S. Речь о здесь и теперь: о «на планете Земля». И – о других цивилизациях, сущих в форме наличного бытия.   
***
Провінційність – це модус публічності (публічність – це перетворена форма народності).
У «публічний хронотоп» (час - місце культури) масово зайшла (попередньо зрощена та виплекана) мешпуха, від якої за версту і нестерпно тхне провінційністю. Крім іншого – провінційністю. Своєю чергою, модуси провінційності – жлобство та рагулізм…   
***
«Свинья под Дубом вековым
Наелась желудей досыта, до отвала;
Наевшись, выспалась под ним;
Потом, глаза продравши, встала
И рылом подрывать у Дуба корни стала.
«Ведь это дереву вредит»,
Ей с Дубу ворон говорит:
Коль корни обнажишь, оно засохнуть может». –
«Пусть сохнет», говорит Свинья:
«Ничуть меня то не тревожит;
В нем проку мало вижу я;
Хоть век его не будь, ничуть не пожалею,
Лишь были б желуди: ведь я от них жирею». –
«Неблагодарная!» примолвил Дуб ей тут:
«Когда бы вверх могла поднять ты рыло,
 Тебе бы видно было,
Что эти желуди на мне растут»
/И.А. Крылов, Свинья под Дубом/.
***
Ну, если оно само: посмешище ходячее, зачем его еще … высмеивать? Переопределение получается…
***
Да, сильный запах – всегда вонь. (Потому как нарушается мера). А вот сильная вонь никогда и ни разу – не запах. Почему?
Потому, что изначально – внемерна.
Внемерное в культуре – всегда безобразное.
***
Не может быть (окромя как в виртуале, во мнимости etc.) института «самого по себе», «чистого», «самодостаточного», «что-то (уж не говоря: всё) определяющего учреждения», «учрежденного, – написанного, в отличие от открытого, – закона или совокупности законов подобных» etc.
Может быть лишь институциализированное, то - бишь вполне определенным образом организованное) культурное содержание. Ну, т.е. непосредственный модус оформленного содержания и содержательной формы. (В т.ч., разумеется, и оформленного, – организованного, – безобразно).    
***
Безобразное – это всегда: рассогласованное. И прежде всего – в основании.
***
Не может быть института (учреждения) «самого по себе», «чистого», «самодостаточного» etc. Это – модус непосредственной, – культурной, – формы содержательной и содержания оформленного.
Поэтому громогласное прокламирование: «я – институциалист» сродни (и даже не сродни, а тождественно) таковому «я – идиот». Аминь.
***
«Хлопочет лицом»… Ну, то есть, лицедействует. По-моему, нынче очевидный избыток-то. Перепроизводство. Их. Хлопочущих…
***
Модус околоточного надзирателя: ревнитель академического (и всякого прочего) доброчестия. Чужого. По профессии. Сплав сикофанта и палача. 
…А ведь еще со времен И. Канта известен императив: «нравственный закон во мне и звездное небо надо мною»…
***
«…А ведь только спокойствие есть источник всякой великой силы. Как же спрашивать у нас теперь европейских бюджетов и правильных финансов? Тут же не в том вопрос, почему у нас нет европейской экономии и хороших финансов, а вопрос лишь в том: как еще мы устояли? Опять-таки крепкой, единственной, всенародной силой устояли.
А спокойствия у нас мало, спокойствия духовного особенно, то есть самого главного, ибо без духовного спокойствия никакого не будет. На это особенно не обращают внимание, а добиваются только временной, материальной глади. Спокойствия в умах нет, и это во всех слоях, спокойствия в убеждениях наших, во взглядах наших, в нервах наших, в аппетитах наших. Труда и сознания, что лишь трудом «спасен будеши», – нет даже вовсе. Чувства  долга нет, да и откуда ему завестись: культуры полтора века не было правильной, пожалуй, что и никакой. «К чему я стану трудиться, коли я самой культурой моей доведен до того, что всё, что кругом меня, отрицаю? А если и есть колпаки, которые думают спасти здание какими-то европейскими измышлениями, – то я и колпаков отрицаю, а верю лишь в то, что чем хуже, тем лучше, и вот моя философия». Уверяю вас, что у нас теперь это очень многие говорят, про себя по крайней мере, а иные так и вслух. И, однако, говорящий такие афоризмы человек сам-то ведь из костей и плоти. «Чем хуже, тем лучше, – говорит он, – но это ведь только для других, для всех, а самому-то мне пусть будет как можно лучше», – вот ведь как он разумеет свою философию. Аппетит же у него волчий. Мужчина с медведя, а нервы у него женские, расстроенные, избалованные; жесток и сластолюбив, ничего перенесть не может, «да и к чему-де утруждать себя и переносить?» Пресеклись обеды в ресторане, пресеклись кокотки, так для чего же и жить, – бац и пулю в лоб. Еще хорошо, если себе пулю в лоб, а то ведь пойдет да другого обокрадет, законно-юридическим образом. А ход-то дела не ждет, бедность нарастает всеобщая» /Ф.М. Достоевский, Дневник писателя. – М., 2005, в 3-х т., т.3, стр. 523-524/.
P.S. Вообще говоря, лишь творчеством «спасен будеши». Я так полагаю. Я так думаю. Я в этом уверен. Я в этом убежден.   
***
Список «Форбса», рейтинг тей, список тей…
Які вони багаті?!!
Так, загрошивлені…