Я вернусь, доченька...

"Я ПОВЕРНУСЬ, ДОНЮ…»

Матвій досить вільно почувався на найвищих місцях церковної споруди. Надійно обв’язавшись задля страховки вервеччям, неспіхом широкою мазницею, не скупуючи, наносив шар за шаром зелену фарбу на дах будівлі, вмочуючи щітку у прилаштоване відро. Нелегка ця справа – лазити, неначе еквілібристу, по опуклих куполах, але Матвію вона вже подавно стала здоланною, звичною. Матяша не боявся висоти, не страждав на акрофобію. Богомільні жіночки охрестили його храмовим красильником. Ставились до нього з пошаною, повагою. «Наш Матвій робить богоугодне діло, спілкується на висоті з Господом», – казали про нього. Й сам Матвій був людиною добропорядною: не курив, не вживав спиртного, не матюкався.

...Того спекотного літа, як упорав храм у Красному, на нього вже чекала церква в іншому селі – Миколаївці. Шлях пролягав туди через Полівкове. Завітав по дорозі у двір охайного обійстя. Попрохав криничної водиці. Подала кварту миловидна, ще нівроку, молодичка. Матвій пожадливо ковтав холоднячок, утамовуючи спрагу. Поки незнайомець пив, жіночка розглядала його, чоловіка середнього зросту, трохи підстаркуватого, не першої молодості.

«Та він, дивись, либонь, ще при чоловічій силі», – спалахнули у зеленкувато-сірих Устининих очах іскринки цікавості…

Отак випадково відбулось їхнє перше знайомство. Запала у серце й Матвієві ця жіночка. Вечірньої пори другодні шукав стрічі з нею. Чекав терпляче, стоячи побіля колгоспного корівника, поки Устина закінчить доїння корів. Щоразу йшов на ті вкрадливі оглядини, неначе за часів юності. І ось вже став підночовувати у затишній, привітній господі. Доки не відчула Устина себе непразною…

«Ой, лишенько, в мене ж наче було й пропало оте жіноче… Аж дивись, – затяжіла», – ділилась новим тілесним станом Устина з товарками.

По певному строку знайшлась крихітна Лілечка. Народила її прямо у хліві. Там ото захопили її перейми. Клопоталась біля порділлі знахарка Федора. Вельми зрадів дівчинці і приймак Матвій. Першого чоловіка – вітрогона, п’яничку – чи й згадувала Устя. Але од нього мала дитинку, теж дівчинку – Орисю.

Не жалкувала за таким батьком і підліток Орина. Зростала непомітно – чорнявенька, вся у батька Матвія, й Лілечка. Усіляко помагав Матвій Устині в господарстві. Тепер вона не сушила голови, де взяти дров та як їх поколоти. Все це залагоджував новий хазяїн. І маму донечки не полишав без уваги. Балував різними гостинцями. Літом приносив ягоди, фрукти. Одного разу десь нарвав ціле відро черешень.
Як десь Матвій забарювався, Ліля сідала коло вікна, що виходило на шлях, й очікуюче, з надією, виглядала батька, питаючи матір: «Чому так довго немає тата?..»

«Не хвилюйся, донечко, він скоро має бути», – утішала Устина.
Минуло шість років, відколи Матвій переступив поріг Устиної оселі. Та передчувала жінка, що не вічно триватиме її запізніле щастя…

Запам’ятала назавжди той день прощання з батьком і мала Ліля. Чимось стривожений, зі смутком у карих очах, Матвій гаряче пригорнув, цілуючи доньку: «Чекай на мене, доню, я незабаром повернуся». І назвав при тому число – сімнадцяте квітня…

Але, на жаль, так і не дочекалась Ліля батька, хоч відтоді минуло чимало весен. Й так донині лишилось незрозумілим дівчині (а нині – жінці) те сакральне число, а з ним – і вчинок батька.