Його, каже, мама послала

Людство взагалі, - є такі чутки, - з Африки пішло. А потім вже розповзлося по всій землі.
Але, як видно, Африка все ж таки відбита на нашому житті, - воно завжди в нас у смужечку, як та зебра африканська: смуга чорна, потім біла, знову чорна, чекай скоро біла буде...

Так от, жили ми таким смугастим життям, та й нічого собі, але прийшло маленьке вредне вірусеня і все нагло перевернуло. В одну мить буквально.
Хоч мале, але виявилося вже занадто завзятим. Перш за все почало нам показувати, що все, що ми побудували і утворили, виявилося якимось негодящим. Непридатні до використання. Просто писком нас у це тиче.

Ми тут гарували як негри на плантації, на цій землі, будували дивні міста, розвивали культуру, створювали цілі банківські системи, високі технології, розвивали воєнну техніку, - просто любо глянути, а цей коронований вишкарок прийшов та й каже: «Ні, каже, ви не піднімалися, а спускалися прямо в пекло». Оце так. Чому?

- А тому, - каже, - що стосунки між людьми ставали все більш та більш егоїстичними. А моя мама говорила...
Ого! Та в тебе ще й мати є, поганцю... А хто ж, кажемо, твоя «мама»?
- Природа, - каже, - хто ж іще? Вона – говорить, - і ваша мати...
Ти диви, в брати набивається...
- Так що ж тобі твоя... наша... та біс з тобою! – що тобі природа говорила?
- Говорила, що егоїзм людський, коли починає панувати людьми, жене їх прямо у пекло, на загибель.
Отакої... Якщо цей паскудняк правий, то вважай, наше життя з зебрячої масті стало геть вороним. Недарма, видно, в старі часи всяку нечисту силу на чорних конях малювали...
- Добре, - кажемо, - братику, зайдо непроханий, якщо ти вже такий розумний, то розкажи, а ми послухаємо...

- Так от, - говорить, - мама все вас терпіла та терпіла, а ви думали тільки про себе. І кожен з вас і всі ви. Усе метикували, як би ото більше нагребти, де б можна урвати для себе.
Вона говорить, що надіялась, коли ви почали всесвітні організації утворювати, або навіть такі, як ваш Європейський Союз, що почнете нарешті думати один про одного, а дзузьки! - ви і в цих союзах ваших, об’єднаннях та федераціях підраховували кожен з вас виграш та зиск лише для себе. Та який же воно «союз», це ж як з піска будинок.
Тільки слів понаговорили купу незмірну, а – все слова. То довелося їй зневіритися у вас.
То й послала оце мене...

- Хто тебе послав?
- Та ж, - каже, - мама наша і послала, природа.
- Ага... тебе, значить, заслали до нас! Ну добре, гаразд, продовжуй...
- Так от, послала, щоб я своєю діяльністю показав вам істинну картину ваших нелюдських взаємин, щоб показав вам, що треба зупинитися, подумати, як жити далі. От зараз ви й зупиняєтесь потроху, і часу у вас буде вдосталь...
- Ну, чого замовк, красномовець ти наш, продовжуй.
- Та далі найскладніше йде, мама сказала – дай Бог, говорить, щоб вони це зрозуміли.
- А що ж таке? Ну-ну, цікаво, може ми дійсно такі нетямущі, що свою рідну матінку не зрозуміємо. Кажи.

- Справа в тому, братці, що поодинці, як ви раніше мислили, ви ніколи не впораєтесь з проблемою. Тепер уже не тільки зі мною, а ні з якою проблемою взагалі. Буде вам щастя, лиш тільки якщо будете діяти всією людською громадою.
Ніхто не зможе вберегти вас від страшного розвитку подій, до яких діло йде, якщо ви не будете берегти один одного. Ви – тобто всі люди на землі.

Так сказав наш братик, і пішов мандрувати світом. Виконувати своє спецзавдання.