Укол с августовской ночи Украиноязычная версия

Текст на русском языке - по ссылке:

http://www.proza.ru/2020/03/20/1995

УКОЛ ІЗ СЕРПНЕВОЇ НОЧІ
(Уривок з роману "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ")

... Два останніх шкільних роки Вадим цілеспрямовано готувався до вступу до військового училища, вже не витрачаючи час на амурні переживання. Була мрія, була мета, і в її туманні обриси ніяк не вписувалися серйозні стосунки з протилежною статтю, а інших він не знав, не розумів та й не сприймав в душі. Якщо коли-небудь і прослизав лоскотливий укол в усвідомлено закриту точку, який був здатний викликати солодкі асоціації, то це був настільки безнадійний випадок, що за захищену імунітетом від невзаємного кохання душу боятися було нічого.

Був останній шкільний новорічний вечір. Для Вадима запросити когось з дівчат на танець, було на кшталт натяку на початок відносин, де є небезпека нарватися на невзаємність. Він просто слухав музику, підпираючи плечем стінку, і уявляв себе курсантом-танкістом, що танцює з зеленоокою дівчиною. Її руку на окантованому погоні, золоте пасмо її волосся, що торкається його щоки, і душа не була в сум'ятті. Не пасмо волосся, яке, можливо, що, навіть, і пахло серпневою прохолодою, і не рука на погоні ніжно томили нетерпіння, а сам погон і танкові емблеми на петлицях.

- Чого нікого не запросиш? - Вона намагалася перекричати гамір музики, і обличчя її було зовсім близько. - Он скільки партнерок тобі під стіночкою. Ну, ходімо, покажемо приклад. Якісь ви хлопці тут пригальмовані всі. Не танцюєте, а дівчата сумують. - Взяла за руку і легенько потягнула Вадима до себе.

Поки йшли в коло, швидкий танець скінчився. Відразу пішов повільний, і дівчина поклала руки хлопцеві на плечі, рятуючи від безглуздості ситуації обох, адже Вадим не вимовив ні слова ще. Їй було років двадцять п'ять. Прийшла вона до школи нещодавно на посаду піонервожатої, а жила в райцентрі - за 10 кілометрів, приїжджаючи щодня в село на рейсовому автобусі.

- Ех, молодь, молодь! Не цінуєте ви цих золотих шкільних днів. Та танцюйте ж, веселіться! Кохайте, врешті решт! – смішливо-менторним голосом зрілої жінки дівчина намагалася розтормосити Вадима.

- Хіба це так просто? - нарешті вимовив і він фразу. – Ну, ... кохати, - уточнив, червоніючи, на запитливий погляд дівчини.

- Згодна. Це не просто. Та я й сама така була в десятому класі. А чого ти стоїш осторонь? Посварилися чи немає дівчини?

- Ні. Дівчини немає.

- Що так?

- Та ось так якось.

Вадим не знав, як до неї звертатися. По імені-батькові? Нісенітниця якась! Але русяві пасма і невимушена манера дівчини вже розкріпачували його скутість. Він ніжно поклав долоню на її теплу долоньку, що лежала на його плечі, маленькі пальчики дівчини ворухнулись, і Вадим миттєво відчув тонкий, солодкий укол з серпневої ночі. Музика млосно лилася, зачаровуючи, і, майже злиті в одну, їхні постаті ледве ворушилися в повільному танці. Уколи пролітали по нервах, як падаючі серпневі зорі, і здригалися пальці Вадима, і якось злякано відповідали пальці дівчини. Як же він жадав, щоб ця божественна музика не закінчувалася довго-довго!

Вибух швидкого ритму вивів їх із взаємного заціпеніння. Вона звела погляд, посміхнулася, легенько стиснула долоню хлопця, - немов  дякувала за щось, і через хвилину вже зі сміхом вела якийсь конкурс – була відповідальним організатором цього вечора. Сп'янілий і ошелешений від згасаючої солодкої болі нежданих уколов, Вадим навіть не помітив, як вона зникла. Конкурси вже вела інша ведуча, і Вадим з жахом прозрів: останній автобус! Накинувши пальто, без шапки, він кинувся в темряву зимового вечора, не знаючи і не уявляючи, навіщо і куди, але з твердою рішучістю поїхати з нею. Полетіти в ту серпневу ніч, звідки вдарила стріла асоціацій.

Постать дівчини була чітко помітна у світлі фар автобуса, що наближався. Вадим біг, задихаючись, і серце билося десь у горлі, як тієї серпневої ночі, і небо сяяло зірками, як тоді, але зараз вони не падали і навіть не мерехтіли, заціпенівши від холоднечі. Вадим зрозумів, що не встигає і раптом з жахом усвідомив, яким смішним буде, якщо водій візьме та й зупинитися йому – такому, що біжить. І що тоді він – простоволосий, без шапки, скаже її здивованим очам? А може змилуваним від захоплення? «Ой, хлопче нещасний! Що ти вигадав собі? Вона молода, красива, але ... жінка вже, - не дівчинка! А хто ти?!».

Вадим завмер, коли автобус поглинув самотню жіночу постать. Світло в салоні згасло, і в чорних квадратах вікон була могильна темрява. Він не знав, чи бачить дівчина його - згорбленого, без шапки. Хотілося, щоб побачила, зупинила автобус, вибігла, прошепотіла: «Дурненький мій!», поцілувала і ... поїхала. На більше фантазії Вадима не вистачало.

Морозець остуджував голову, і помалу проходив хміль від запаху серпневого вина. Мертвенно-блідо сяяв місяць. Світ заціпенів від холоднечі, і не вірилося вже Вадиму, що була зовсім недавно ця стріла, яка принесла на вістрі сигнал з минулого, який сколихнув серце. Він відчував, що не смертельно поранила його стріла, а всього лише вколола; як ніби, перевірила – чи не омертвів, чи живий?!

Він був живий і не омертвів, і тепер був лише вдячний цій дорослій дівчинці за тест. А ще дякував комусь невідомому, за те, що не встиг Вадим. Дякував комусь за дивовижну пунктуальність автобуса, який не спізнився. За темні вікна салону, котрі сховали мару, і не надали можливість побачити себе очима цієї дівчинки - самотнього і жалюгідного. За холодні, нерухомі зірки, що врозумили і заспокоїли душу, дякував ...

Електронна версія роману Володимира Брянцева "ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ" - на ресурсах: Андронум, ЛітРес.