Тече вода

Віктор Матюк

Тече вода

Тече вода, тече життя, полихає полум’я посеред тихого буття, хтось в спину стріляє,
Напевно, це шатія - братія ось так гуляє, вона життя розвагам піддає.
А воно по своїй стежині впевнено вперед йде, недалеко зелений гай гуде.
Ключова вода через нього вже довго тече, час йде, людей не видно ніде!
Ніхто в тебе навіть камінь не жбурне, тихе життя – наше набуття,
Воно тільки увечері затихає і на високі почуття людей надихає!
Творцем нам це життя дане, Він всі спокуси спалив до чорна,
В деяких місцях, яких не торкнулась Його борона, чорна і смоляна земля,
В сумні барви окроплена здавна, вона така забруднена, немовби немовля,
Якого мати ще на руках тримає и разом з ним усі перешкоді стримано долає! 
Сонце весь день над обрієм сяє, тіло до духоти поступово звикає,
Жара апогею досягає в обід, в цю саму мить сонце, як розпечена піч палає, 
Дощ на землю чомусь вже давно не падає й не ллє, Господь людей за щось карає,
Він їм всякий час дорікає й поминає, що життя недовгий час триває, але на всі його набуття
Грішний люд зазіхає,весь навколишній світ нову скруту самотньо переживе
И нову стежину для себе напевно обере, коли терен в лісі буйно зацвіте!
Життя йде,воно таке, як є, невиразне і брудне,
Чиста вода по схилах Дніпра в річку стрімко тече, але час своє бере!
Вітер не так потужно в спину дме, він в груди подуває, наскрізь хворе тіло продуває,
Але життя не припиняє, воно триває і надалі, не вдаючись в незначні деталі,
Такі, як непорозуміння гучні, незгоди та розбрати, і що ти в цей час собі не кажи,
Твої думки все сприймають в штики, яскраві багнети виблискують на сонці,
Неприємні пахощі людям повертають солонці, а в моїй душі остраху немає межі!
Сторонні глядачі – ліси, поля й високі кручі, немовби ангели могучі галас здіймають   
Тому що, люди їх силоміць у кайданах давно вже тримають и від себе ні на крок не відпускають!
Вони тут давно живуть, повернення свободи стримано ждуть, тяжко працюють,
Та сльози долу даремно ллють, але не змінюється суть земного буття,
Земля і та дивиться, як засуха пускає корінні туди,
Де в давнішні роки квітнули весняні зелені гаї,
І галасливі сади дарували людям райські плоди!
Пройдешнє скорилось пітьмі, люди бояться своєї ледь помітної тіні,
Дехто вмирає від своєї гордині, а старовинні святині мешкають донині
На землях цих, навколо них котиться могутній дзвін, багато родин до храмів йдуть,
Всі від неба благодаті ждуть, ми в цей світ попадаємо не по своєму бажанню,
Не ми обираємо свою стезю, нас ведуть по чужому шляху в сумне небуття,
Де немає ні кола, ні двора, тільки гаряче полум’я, яке назавжди спалює високі почуття!
Теча вода, біжить життя, біль триває, висока хвиля на старий човен сміливо набігає,
Муж ними боротьба роками триває, вона лише слабких вражає,
А сильні своєю стежиною йдуть, оглядаючись назад кожну мить,
Часи пливуть, хвиль багато, а човен – один, йому до наснаги – повний штиль!
Старі спомини відправлені в утіль, залишилась тільки нестерпна біль,
Покладено немало зусиль й старань, щоб вся погань більш не з’являлась тут,
Де людський труд всі полюбляють і цінують більш, ніж прийдешню суть! 
Роки йдуть, старі човни по Дніпру пливуть, люди відлік часу давно вже не ведуть,
Все, що вони колись згубили, назавжди втратили, й спасти нічого не змогли,
Понесли значні втрати, тому що попали під чари долі й судьби,
Тепер до самої смерті будуть жити на самоті, біль в грудях не зачах,
Він збільшився на очах, ми ж ось-ось звернемо на щасливий шлях,
Де Фаворське сяйво не погасло, тільки поблідло небо навкруги,
Тремтять ноги під час тяжкої роботі, життя приносить чимало шкоди
Незалежно ні від пори року, ні від стану погоди! Дніпро несе бурхливі води в далеке море,
Вітер сильніше дме на просторі, він зриває шори з очей, дехто з людей потребує спілкування,
Їм потрібні знання, вони, як світло для розуму, ось чому понад багатьох літ весь людський рід
З осторогою дивиться на зоряний світ! Тече вода, біжить життя,
На нього теж чекає небуття без краю і без меж! ,
В якій світ ми з вами попадемо, коли остаточно помремо?
Що ми там знайдемо? Цього не знає ніхто!
Ось і ми ледь  пливемо чи йдемо назустріч утішній зорі, при здоровому розумі и сильному почутті
Збираємо в кулак враження свої від гіркої доли та судьби!
Душа, як пригіркла сльоза висушена зверху до самого дна,
Чаша з горем була у свій час натовпу віддана, її доля страшна, її спіткала повна неповага людська!
Без набуття досвіду однією надією живу, з нею спілкуюсь, долі не цураюсь, грішу и каюсь,
Потім до неба звертаюсь, легко на самоті в гріхах сповідаюсь, живу і на плаву ледве тримаюсь!
Тече ключова вода, проходить життя мимо буття, петляє його стезя навколо прийдешнього гріха,
Не буває диму без вогню, ночами погано сплю, але життя бере своє, вітер знову в спину дме,
Все пусте собі інше місце знайшло, за зайві гріхи майном відшкодувало,
А все те, що в душу з дитинства запало, нове горе спіткало,
Щасливе життя так і не настало! Наразі на широкій річчі дзвенять потоки  стрімкої води, 
А в житті немає плотської любові, там залишились спогади сумні, розпач и гучний плач,
На почутті, що випило немало з тебе крові, поставлена жирна крапка,
Вони зв’язані в оберемок, щоб перед ними нікчемні люди завжди знімали шапку! 
Маючи почуття такту, справедливо сприймаю суттєві факти, білій цвіт буяє навкруги,
Тільки люди чомусь обливаються брудом, себе спасають чудом, але життя тече,
Як повноводна ріка, в очах - нудьга  й темрява, оселя стара, по ній з рання весь день вітер гуляє,
Неміч заскалює, протяг у груди, що сили дме, виразно над головою холодний вітер гуде,
Життя по накатаній дорозі йде, Бог – один, він - Володар, Він - цар, але не в змозі всіх обняти,
Не хватає в нього часу, щоб усіх до кінця пойняти, и репутацію свою ніяк не заплямувати, 
Він дивиться на весь світ згори, як усе, що навкруги білим цвітом цвіте, заливає стеарин
Від землі до гірських вершин! Не знаю я, як складеться доля моя и куди приведе стезя?
Хочеться зокрема нікому не відкривати свої гарячі почуття, від темна дотемна
Рветься порвана гітарна струна, ледь деренчить вона біля відкритого настіж вікна!
Розум сп’янілий, як і лоб спітнілий зверху дивляться разом на немічне тіло,
Яке так швидко змарніло, невже все життя твоє, як і моє зіткане зі свят і світла?
Невже твоя душа і плоть до них так швидко звикла?
Подякуй  небу за це, адже у твоїй душі терен давно вже буйнім цвітом не цвіте, життя пройде,
А доля по мимо волі повернеться до тебе боком, і з кожним роком буде далі віддаляться,
Ти ж будеш ще міцніше за своє життя чапляться, у празники й на святки
Будеш тікати без оглядки туди, де течуть буремні води життя, щоб при першій же нагоді
Віддячити тутешній природі за втіхи всі, що почуття розбурювали в непроглядній темряві буття!
Ніхто не прожив ні дня без утіхи й без гріха, Бог усім нам – Учитель и Суддя, ні в якому разі – не я!
Мої почуття  - це все моє життя, там були провини й набуття, збираюсь не робити людям зла,
Моя честь – моє життя! Тече вода каламутна по стежині буття,
Проходять літа, пролітають дні й годи нікчемного життя, вони разом зникають,
Як у піску тала вода, я все своє життя вгомонював свої дивні почуття, йшов навмання,
Доки темрява мені  долю в густих кущах не знайшла, без неї, я б, по ідеї, знову зачах,
І танув би на очах!  Дощ уже два дні ллє, як з відра, з даху долу тече холодна вода,
Буремне життя й красиві почуття доводять людей до гріха, покаяння немає,
Життєвий досвід ніяк не допомагає, хвиля води на високий берег стрімко набігає,
Всі перешкоди одночасно долає, але її ніхто там насправді не чикає,
Вона що сили об густий чагарник б’ється, розум із похіттю з останніх сил бореться,
Немовби за ним хтось гониться, на ньому немає обличчя! Воно і вже давно зійшло в небуття!
Суть проста втілена в мої вуста: традиційна красота, немовби око рози в гущі чагарнику!
Його вид прямо чи з боку супроводжують розбрати й склоки, люди – господарі своєї долі,
Усі ми – сестри й брати, тобто вівці з однієї полонини, нам би якось дійти до вершини буття,
І щоб витонченіша краса рано не зійшла в небуття й не змогла впасти п’яною у струмок з моста!
Коли ти не п’єш, натхнення не тримаєш у руках своїх,
Твій кожній подих и капання долу гірких сліз визиває подив у грішників тих,
Хто в хиткий човен ледь-ледь уліз, незважаючи на свій престарілий вік,
 Але не прийняв постриг у монастирі, передумав йти в ченці!
Несповідимі Господи, Твої путі, глоток вина дарує осяяння,
Приходе натхнення, але подих вітру визиває подив стрімкої річки і бурхливої води,
В яку несуть свої чисті води великі і малі струмки в часи спокою й негоди!
Проходять роки, проходить життя, на них впливають давнішні почуття,
Не узнавши броду, вони лізуть у холодну воду, я ж стогну й плачу, не розрахувавши удачу,
Ось-ось свідомість утрачу, піддаюсь плачу, і тут же бачу буремну молодість свою,
Вона давно вже живе в Раю, а йду своєю стежиною та Господа невпинно молю
Не спіткати долю просту, у цьому краю давно живу, а в тому місці, де сьогодні стою,
Надію маю, що птицю удачі в небі спіймаю, руки догори піднімаю и довго так тримаю,
Але немає Раю на землі, там є гори, зелені доли й пустирі, це все є на моїй землі!
Куди ж поділась її поводирі? Вони господарі на цій землі!
Надію маю, що віжці від долю втримаю у своїй руці, деякі мітці
Ще через більше знущання долі хоробро пройшли й вижили в пітьмі земного буття,
Моя віра, моє життя, як яскраве полум’я, злетіло догори, вислухало всі докори своєї пам’яті,
Поки живу - сподіваюсь, сам же ледь-ледь на землі тримаюсь, з минулого беру тільки полум’я,
Яке продляє таке коротке життя, щоб надалі не жити навмання, і не дивитись на нього здаля!
Суєта суєт – усе суєта! Я – раб свого гріха, навкруги нього одна й та пустота,
Дорога затьмарена з раннього дня, до мене ще черга не дійшла впасти в безумство своє,
Коли до цього дійде, тоді навкруги під натиском темряви замовкнуть знайомі з дитинства голоси,
Уже навкруги гуляє дим і полум’я, долу осідає попіл, він навпіл із покалічених судьб і тіл!
Поки живу, попіл обмітаю, до скорботи звикаю, але світло у своїй оселі ніколи не вимикаю!
Адже не пропаду, і з чистими думами свій буремний шлях до кінця пройду!
П’ю тільки воду святу, куштую ковтками свободу, перед очами проходить сірий туман,
Разом з ним зникає такий небажаний обман, часу обмаль, щоб розгледіти даль,
На превеликий жаль, людська огуда до нього впритул підійшла!
Істина одна, моя черга підійшла діяти відкрито,
Хоч усі дороги дощами розмиті, але вовки сіті й люди цілі,
Усі при ділі, неміч у тілі, думки спітнілі йдуть напомацки,
Ходять навкруги, намагаючись правду в цьому світі десь знайти!
Нас жде не смерть, а нове середовище, де теж є голод, холод та нужда,
Ми живимо лише раз, нас пугає іконостас, він на путь істини наставляє,
І до останнього важили у своїх руках тримає! У стражданнях наш сход,
По мірі мітці й сил ми вчимось не помічати знегод!  Слідую голосу розуму,
Позаду світло й темрява, але здоров’я, як і чисті почуття
Вимагають спокою задля свого майбутнього життя! 

м. Ржищів
26 березня 2020 р.
14:00