Туман розтанув, а ти в чому був, так...

Погана річ ізоляція, ой погана.
Раніше ту ізоляцію я сам собі влаштовував, вибірково. Тому зуби покажеш, бувало, піднявли куточки роту, тому покажеш, опустивши, тому взагалі вищириш. Того обійдеш за три метри, того за десять. Тому так посміхнешся, щоб ясно було волоцюзі: зайве слово про мене скажеш – я про тебе й не таке знаю.
Та й з приятелями, навіть випиваючи та щиро розмовляючи, кожен з нас знав, яким боком повернутися, щоб той не вкусив часом за старе та минуле. Усе наше спілкування з собі подібними складалося з самоізоляції та прийомів самозахисту проти спроб зазіхнути. Було... було...
То чого дійсно нам ще нарікати на те вірусеня та на уряд, який розійшовся не на жарт у своїх надзвичайних зусиллях ввести надзвичайний стан...
Це короноване ніщо, яке з Китаю приперлося, воно, виходить, просто в нашу звичайну реальність нас же писком тиче. Отак, каже, ви жили увесь час, ізолюючись один від одного. Ну, згадайте, як бувало, - поспілкуєтесь, тримаючи дистанцію, потім розповзаєтесь по хатам – лікувати покусані приятелями та колегами місця. Так ось вам дистанція, друзі! Подивіться, як ви жили, – я ж вам просто вашу внутрішню дійсність вивернув і виворіт той вам і показав.
- А що ж це отак, раптово?..
- Та чого ж це «раптово»? Яке ж це «раптово»? Ви що? Ви ж були згодні з усіма війнами і вбивствами, які щодня велися на всій землі? Ви, сьобраючи борщик, слухали теревені по телевізору, де про світову війну говорилося як просто про один зі «сценаріїв майбутнього»? Слухали.
- А що ж ми могли зробити?
- Що могли? Та принаймні хоч не вбивати один одного на дорогах. Могли? О... Подивіться на статистику, скільки я життів урятував. А дехто з вас мене ще і вбивцею кличе. Посоромилися б...
- Ні, ну то... А от війна...
- Війна... А скільки з вас горла дерли про ненависть до «ворогів»? Скільки з вас готові були спустити, як в каналізацію, тисячі й мільйони молодих життів – хай ідуть убивають одне одного? А зараз сидіть разом з цими, живими, синами і звикайтеся з думкою, що недобре посилати його на смерть.
- Тю на тебе... Таке скажеш... Звідки тільки ти такий розумний вилупився?
- Тю на вас, «звідки вилупився»... Я ж пояснюю – життя залишилось те ж саме, просто ви, людство, подорослішали. Бігав же колись без штанів?
- Та, коли це було...
- Отож. А зараз вийшов би на Хрещатик, ну, не без штанів, а в піжамі хоча б?..
- Так загребуть же!..
- Отож. Прийшов час, подумати, може дійсно соромно так бігати. Га? Як у дитинстві, світячи чим попало... І жити похапцем, як вискочивши на Хрещатик у піжамі.  Все залишилося, як і було, просто багато чого проявилося з туману. Ваша взаємна ізоляція була непомітною, - зараз матеріалізувалася. Ті, кого ви вбивали на дорогах – були як неминучі витрати в житті, бо все ж було бігцем, - а зараз є час посидіти та підрахувати їх. Як би можна було зробити, щоб не вбивати людей.
Та і про загиблих за дурну голову в марних війнах, переведені в сміття багатства землі...
Коротше, аж голова кругом від усього цього. Побалакали, називається. Таке ото заковиристе, - підраховуйте, каже... А сенс який?
Хоча й цікаво, що вже говорити. Якщо коли воно тільки взялося, вже людей стало менше гинути, то так докотимось до того... ще й молитися будемо за здоров’я цього вірусеняти.
Щось таке прийшло у світ...