Карлуша

На Новий рік я із татком приїхав до свого дядька Федора. Не встигли ми зачинити хвіртку, як з переляку я присів на сніг і закричав. Прямо на мене летів, розчепірив великі, як мені здалося, чорні крила та насупив велетенського дзьоба, якийсь дивний птах. Він зупинився поруч і запитав:
– Ти х-хто так-кий?
Трошки заспокоївшись, я побачив, що то був самий собі звичайний ворон.
– Що, малий, злякався? – на порозі стояв дядько і посміхався.
– Фу ти, Федоре, налякав нас в смерть, – замахав руками та-то. – Ледве заїками не зробив. Сашко он аж на сніг упав. Що це ти, старий дурню, в дресирувальники по-шився в вільний час?
– А що ж? – відповів дядько. – Знайомтеся, це мій Карлуша.
Ворон поважно шарконув одним крилом, і відставив лапу.
Як ми потім дізналися, цей птах був вже дуже старий. І дуже вчений. Звідки він узявся, ніхто не знає. Хтось казав, що бачив його у цирку, а хтось каже, що він втік з місцевого атракціону. Але, як би там не було, він прилетів до мого дядька ще в кінці літа і став жити у нього спочатку на подвір’ї, а потім і до хати перебрався. Коли дядько почув вперше, що птах розмовляє, то сам на деякий час загубив дар мовлення. Невдовзі потім до такого незвичного «квартиранта» звикли і інші. Тепер вже ніхто не дивувався Карлушиним балачкам.
Спочатку я його дуже боявся. Мене лякав великий дзьоб ворона. Та побачивши одного разу, як весело з ним бавиться мій двоюрідний братик Павло, я й собі потроху став з ним товаришувати . Особливо мені подобалося, коли вранці, прокинувшись і умившись, ми збиралися на кухні снідати, то ворон вже сидів на спеціально для нього збудованому стільці і всіх вітав:
– Добр-рий ранок! Як спр-рави, кар-р-р!
Не дивлячись на такий добрий норов, Карлуша все ж не любив деяких речей: йому не подобалося, коли його перевертали на спину, і злився, якщо починали махати перед ним білим шматком тканини або паперу. Він тоді насуплювався і смішно кидався на цей шмат, а ми реготілися, голосно викрикуючи: «В атаку, Карло!» Це була справжня вороняча «корида».
На подвір’ї ворон почувався справжнім господарем. Він оглядав всі закутки, зазирав до курей, пробував їхню їжу, потім обов’язково навідувався у собачу будку, хвилинку стояв біля Бульки, який привітно махав йому хвостом і, впевнившись, що все до ладу, сідав на тин.
Одного Карлуша з тину спостерігав за Булькою, який ніс в зубах кісточку. Ворон злетів на землю, пострибав до кісточки і почав її клювати. Собака замахав головою, намагаючись відігнати ворона. Карлуша відстав, але стрибнув з іншої сторони і почав клювати кінчик кісточки, який виднівся з пащі. Булька махав головою, злився, не дозволяв ворону клювати. А Карлуша таку атаку повторював то з одного боку, то з другого, ще іще. Врештірешт, Булька не витримав нахабства Карлуши, кинув кісточку на землю, а сам розвернувся і, гавкаючи, побіг до ворона. Той довго не думаючи, перелетів через собаку, схопив кісточку і полетів на дах будинку. Розгніваний Булька бігав по подвір’ю, але марно. Кісточку Карлуша міцно притиснув лапою до даху, і не поспішаючи клював, раз по раз поглядаючи на Бульку – мовляв, не лови гав.
До випадково завітавших пташок, особливо ворон, ставився з делікатністю. Сидів осторонь, спостерігаючи за ними і лише іноді дозволяв собі покружляти коло самої гарненької воронихи.
Новорічні свята швидко промайнули, але я пообіцяв Карлуші, що обов’язково повернуся до нього на літні канікули.