Наука жука

Якось влітку, після важкого трудового дня, вирішив жук-світляк повчити свого сина уму- розуму. Знайшов на поличці старий буквар, обтер з нього пил, і покликав світлячка.
– Йди, сину, сюди, будемо букви вивчати. Син невдоволено скривився, почухав потилицю і сів поряд з батьком.
– Що таке, тату? Чого це ти надумав ні з того, ні з сього. Мені й без букваря гарно живеться, навіщо ті букви здалися взагалі?
– Е-е, сину, не кажи так. Розумним бути завжди добре. І листа можеш сам написати, і об’яву яку прочитати.
– А кому я буду писати? Нема кому. А об’яви всі, що є на світі, сорока доповість.
– От неслух! Сиди і уважно стеж за моїм пальцем, – батько розгорнув книжку. – Дивись і запам’ятовуй: це буква еС.
– Тато, а коли я буду світитися так само, як ти? Довго ще чекати?
– Повторюй букву!
– А можна спочатку твоїм ліхтариком погратися? Я тільки включу та виключу.
– Потім пограєшся, працюй. Дивись уважно ще раз. Буква еС. Повтори.
– Буква еЦ, – світлячок задрав голову вгору і лапою копирсав у вусі.
– Дивись сюди, йолопе, – не витримав батько, – дивись же! Буква еС!
– Буква еЦ!
– Тьху ти, дурню, яка там еЦ? Хоч на малюнок поглянь. Солома, а не цолома.
– Ой, тату, а пам’ятаєш, у тебе був брилик такий гарненький, солом’яний. Де він? Він би мені дуже згодився зараз.
– Порвався бриль мій давно.
– Шкода.
– Ти мені баки не забивай. Вчись, то й брилика куплю тобі справного.
– Як же, купить, – втрутилася в розмову мама-світляк. – Мені купив? А обіцяєш уже третій рік.
– І тобі купимо, – відповів жук. – Не заважай, люба, вчити дитину. Так, сину, на чому ми зупинилися?
– На брилику.
– Ні, на букві еС. Щось вона тобі не дається ніяк. Добре, давай спробуємо букву еН. Нора, ніч, надкрильники.
– Ой, тату, а мені не подобаються мої надкрильники. Чи не міг би ти їх замінити? Я хочу такі блискучі, щоб переливалися на сонці.
– Ну, ти й мрійник! За таткову зарплатню і поношених не купиш, а тобі блискучі, – знов вмішувалася мама.
– Отож я тобі й кажу – вчися, сину, і будеш мати все.
– А ти вчився?
– Вчився.
– А що маєш? Навіть брилика купити не можеш.
– Мовчи, поганцю, бо я тобі зараз дам! – жук розстебнув пасок і вийняв його з штанів. – Яка це буква, я питаю?
– У-у-у, - заволав син, побачивши ремінь.
– Як це У, коли це еН. Сину, чи ти здурів? Уважним будь. Або ось буква еР. Дивись яка про- стенька. Рисочка і півкола. Ану повтори Р-р-р-р.
– Не хочу. Це наче як та бридка тітка-жучиха з сусіднього дерева розмовляє, до якої ти літаєш кожного вечора.
– Цить, ідіоте! – батько закрив синові рот лапою. – Стули писок, малий, бо добалакаєшся зараз! Вчи негайно букви, бо зараз як дам!
– А я мамці про тітку розповім!
– Тьху ти, – спітнів світляк. – Ще літер не знає, а вже таткові погрожує! Ну й діти пішли!
– Вчи, синочку, любий! Таточко тобі і ліхтарика купить, і брилика, і надкрильнички нові, – все, як ти хочеш. Тільки зайвого не базікай, домовилися?
– По руках! – згодився малий. – І давай поки що з буквами почекаємо. У мене зустріч на галявині з трутнями. Ділова розмова, так сказати. Вони он і літер тих не вивчали, а все мають. Ну, все, татку, я полетів? А ти збирай грошики! – і син-світлячок, помахавши лапою, зник з очей.
– Ну, що, вивчив? – ховаючи книгу назад на полицю, дорікав собі жук. – І навіщо їм вчитися, як вони вже й так забагато знають? Що ж, іншим разом, іншим разом. Можливо скоро він зрозуміє, що без знання він навіть ціну на брилі не дізнається. Тоді й захоче вчитися. А поки ще не час.
І, щось бурчачи собі під носа, старий світляк пішов вечеряти.