Телеграма

Над прозорою річкою на ймення Притворка, такій чистій, що в ній відбивалося небо, і пливли пухнасті хмаринки, летіла місцева вертуха-поштарка. Вона поспішала, бо летіти було ще дуже далеко, аж у сусідній ліс.
В тому самому лісі, в дуплі старого дерева, жили Бджілка і Джміль. Обидва вони були дуже старі, за їх плечима – важкий життєвий шлях: на колгоспних полях опилювали гречку, соняхи, горох, збирали мед, ростили діточок. Розлетівся рій, залишилися у лісі лиш одинокі Бджола та її сусід Джміль.
Незчулась Бджілка, як промайнув час, пройшли роки. І лише залишились згадки, щеміло серце своїм ніжним , але гірким болем.
Десь там у нещасливі дні, коли над полями вирували бурі і заморозки стискували землю, та ще і люди обробляли поля отрутою, загинули невинуваті бджілки-трудівниці. Про ті тяжкі втрати сповіщали телеграми.
Вже деякі бджілки забували, що таке буревії, буреломи, хімікати, а телеграми все йшли і несли чорні рядки.
– О господи, чи ти є на світі, чи тебе нема? – говорила Бджілка, коли приходила телеграма.
Почали залишати цей світ і бджілки діти.
І знов телеграми.
Вона стала їх боятись.
– Все зло тільки в них,– думала про себе Бджілка. – Якби не телеграми, то на скільки б легше жилося.
А тим часом вертуха летіла-летіла і нарешті прилетіла до дупла.
– Бджілка! – гукнула вертуха. – Вам телеграма.
Та, коли почула про це, сторопіла, зойкнула, махнула крильцями, схопилась лапками за серце.
– Хто? – тільки і зуміла видавити з себе.
– Онук, Бджілка, онук! – відповіла вертуха, маючи на увазі, що телеграму написав онук. Бджілка хитнулась, відчуваючи, що з під неї уходить земля.
– Та скільки їх буде, цих телеграм? – змарніла Бджілка – Остання надія!...
– Та що ви! – заспокоювала вертуха Бджілку. – Це хороша телеграма, навіть дуже приємна , і тому я так поспішала.
– Читай, шановна, коли прилетіла. А то в мене висох зір і я не розберу, що там написано.
Вертуха розгорнула папір, і почала читати: «Дорога моя бабуня! Поздоровляю тебе з Днем народження! Бажаю тобі щастя й здоров’я, вдачі ідовгих-предовгих років життя в теплі й достатку. Як мені хочеться пригорнутись до тебе, поцілувати, послухати твоїх добрих казок, почути твої ніжні колискові. Незважаючи на всі ті лиха, що спіткали нас, не втрачай надію, як не втрачаємо її ми. Чекай в гості. З повагою, твій онук. Цілую.»
Бджілка деяку мить розгублено дивилась то на лист паперу, то на поштарку і ніяк не могла збагнути, що на світі є ще святкові телеграми, які приносять стільки радощів в житті. За все своє довге життя вона ніколи не одержувала якусь радісну звістку телеграмою, і тому не знала: плакати, чи радіти, сміятися, або якось інакше виявляти свої почуття. Але Бджілка зрозуміла, що її поважають. На душі стало якось легко-легко. В її житті та телеграма була найкращим і найкоштовнішим подарунком в день народження, який не можна було оцінити ні за які гроші. Хороше почуття, настрій, увагу принесла телеграма.
– Шановна! Будь ласка прочитай ще раз. Бува то не сон, чи якесь марево, яке часто буває в наші дні. Ти так гарно вимовляла слова, коли читала телеграму, мов по телевізору.
А після, вечорами, коли поробленні всі роботи по господарству, Бджілка сідає біля Джмеля і подає йому потертий листок.
– Почитай, а я послухаю... Джміль починає читати, а Бджілка поправляє кожне слово, бо вже вивчила текст напам’ять.
– Уважно читай. Рідко кому присилають таку телеграму яку не можна ні з чим зрівняти. Хіба що, з сяйвом сонячного проміння. Так може написати тільки любий онук.