Дзвiночок i Макiвка

Все було так само, як і зараз, і колись буде в майбутньому. Блищала річка, за якою, ховаючись в садках, стояли людські будинки, в яких жили, живуть і будуть жити люди. З лівої сторони села, біля річки, був ліс.
Вечоріло. Ліс стояв темною стіною, та люди, як і квіти, відчували його зелень і пахощі.
А над самим високим-високим урвищем , біля річки, між зеленими травами росли різноманітні квіти, а між ними – дві особливі. Вони росли поряд дуже давно, любувалися життям, раділи одна одній і кожного дня озивались.
– Доброго ранку! – зверталась Маківка до стрункого, високого, блакитного Дзвіночка, який стояв над самою прірвою і за мрійливо, нахиливши дзвіночки, слухав музику водяних хвиль річки.
– Здрастуй, ніжна й чарівна Маківка! – повертався Дзвіночок до квітки і хитав бутоном. – Ти чула, який могутній і страшний в цю ніч був вітер? Він з такою силою гудів, намагаючись нас з тобою вирвати і понести над хвилями річки, або кинути в них. Але я не з тих, що так легко міг підкоритись. Я нахилився до самої землі і своїми довгими листочками захистив тебе. Ти спала міцно і спокійно, тому не чула гудіння вітру, який з шаленою швидкістю пролітав і пролітав над нами.
Маківка підняла свій червоний вінець догори і з великою радістю і любов’ю слухала Дзвіночка, який нахилившись над нею розповідав про довгу минулу ніч.
– Ти вмієш плавати, Маківка?
– Ні-і! – відповіла квітка, киваючи червоними пелюстками.
– Не доводилося мені плавати. Я боюсь великих хвиль.
– Не бійся, моя червонощока, я завжди буду поряд, буду оберігати тебе від злих вітрів і водяних хвиль. Вони нас не здолають. Чи чуєш, Маківко?
– Чую! Чую, мій любий! – шепотіла Маківка, яка шелестіла пелюстками і гойдала зеленими листочками, на яких у вранішньому промінні сонця переливалась, як дзеркальце, прозора роса.
– Не плач, моя Маківка! – тішив її Дзвіночок дивлячись,як прозорі краплини з червоного вінчика падали на зелені стебельця квітки, а звідти на шовкову травичку.
– Я не плачу! – обізвалась Маківка, подивившись на Дзвіночка. – Це вранішня роса омиває моє обличчя, ніжно і тихо. Робить вона це з любов’ю, щоб кожного дня я була червонішою, красивішою. Щоб свіжість від мене відбивалась в навколишній простір мило, чисто, без пилинок. А потім… росинки тихо-тихо падають на землю, але не долітають до її поверхні, випаровуються від променів сонця і веселкою здіймаються вгору. Ось, і знову вони, росинки прощаються з нами і обіцяють знову повернутися до нас. Прислухайся!
– Ми не повернемось, – кажуть росинки, – ще прозорішими і з усіма відтінками веселки. Напоїмо прохолодною водою. Побудемо з вами цілий ранок. А як тільки зійде вранішнє сонце, піднімемось вгору. Піднімемось, але знову і знову будемо повертатись на землю.
– О, мій любий! Я бачу, що і ти починаєш плакати.
Тобі їх стало шкода. Це так і треба, щоб змінювалось життя. Це чудово і велично. Що було б, якби весь час росинки знаходились на наших листочках? Ми б ніколи не відчували сонячного тепла, не знали б водяного смаку, тому що він би нам набриднув.
– Я більше не буду! – озивався Дзвіночок, і зеленими довгими листочками витирав свої голубі очі.
– Це я так розхвилювався, – мовив він, – дуже шкода мені стало роси. Вона дуже добра і не шкодує себе, щоб щодня умивати і поїти нас. І все вона робить без всякої користі для себе.
– Ні, мій любий! – заперечила Маківка. – Ти помиляєшся. Хіба не злітають росинки в своє простори з нашими вранішніми пахощами? Скажи, в який ще час найкращі в нас пахощі? Тільки ранком. В цей час до нас злітаються бджоли і різними голосами співають свої пісні. Ті мелодії зливаються з нашими пахощами і проводжають росинки в простір. А якби нас не було? Не чули б росинки вранішніх пахощів, бджолиного співу і вранішнього земного гомону. Повертаючись на землю і не знайшовши нас, росинки сіли б на голу землю, проникли б в її глибини, і не піднялися у свої простори вранці. Земля не відпустила б їх від себе.
– Спасибі тобі, моя Маківка! Ти мене втішила. Тепер я буду стояти спокійно, не хвилюватимусь, а тільки наспівуватиму своїми дзвіночками. Ти любиш слухати, коли я співаю?
– О, мій чарівний! Я день і ніч слухала б твої пісні. Радісні і мрійливі , дзвінкі і тихі! Співай, як дівчина до хлопця горнеться, а він… Ні, таку не співай. Співай краще ту… де кохання сяє, де дзвін розтинає чарівні серця, де мила і люба дівчина співає, коли з криниці воду несе.
Дзвіночок задзеленькотів , заколивались його голубі дзвіночки в тихому вранішньому просторі. Линула та пісня ніжним голосом над хвилями річки. Луною відбивалась від лісової діброви. Пролітала над полями, садками і піднялась аж до хмар.
Маківка зеленим листочком підперла свою чарівну голівку і замрійливо слухала Дзвіночка.
Навколо них зібралось безліч бджіл, вони взялися за лапки і, утворивши коло, танцювали.
Так минали дні, веселі й сумні, ясні й похмурі. Багато і часу пробігало, щасливого і радісного. Квіти росли, бджоли носили мед, життя продовжувалось.
Але одного разу, серед ночі, піднявся вітер і загудів шалено. Шумів ліс і дерева біля річки. Блискавки раз по раз миготіли у небі.
– Маківко! Маківко! – гукав в такий страшний час Дзвіночок, уважно вдивляючись у темряву.
А Маківка, налякана грозою, нахилилась до самої землі і вогкими листочками прикривала свій вінчик. Вона тремтіла від страху. Нахилялась то в одну, то в іншу сторону, шукаючи порятунку.
Дзвіночок кричав, кликав квітку. Спалахнула блискавка і він зрадів, побачивши Маківку зовсім поряд. Вона хиталась в різні боки, не знаючи, що їй робити. Дзвіночок нахилився, накрив її довгим листям і тихо шепотів:
– Не бійся блискавки, вона дуже високо і далеко від нас. Це тільки луна долітає сюди і лякає нас.
Маківка заспокоїлась, притиснулась до листочків Дзвіночка і, заплющивши очі, слухала виття злого вітру.
Їй здавалося, що ніяка сила не спроможна їх розлучити, бо вони завжди поряд і ніяк не можуть обійтись один без одного.
Але спалахнула блискавка яскравіша за інших, Маківка ще сильніше заплющила очі, щоб не бачити яскравого спалаху. І тут сталося те, чого аж ніяк не чекала Маківка. Вітер налетів зненацька і щосили, із страшенною люттю рвонув Дзвіночка, який тільки зойкнув і зник.
Маківка схопилась, піднялася на весь зріст і у світлі блискавки встигла побачити Дзвіночка, який простягав до неї листочки, прощаючись з нею.
– Прощавай, Маківка! – кричав Дзвіночок. – Гірка доля спіткала мене, але ти не журись, я завжди буду пам’ятати тебе. День і ніч дзвонитиму дзвіночками.
Маківка напружували усі сили, щоб утриматись від сили вітру і дивилась без кінця вгору, де в темряві, підхоплений шаленим вітром, летів дзвіночок.
Вітер ніс Дзвіночка спочатку над полями, потім темними лісовими дібровами, в гілках яких заблукав, вибився із сил і стих.
Дзвіночок упав на землю, підвівся, озирнувся навколо – одні лісові дерева та кущі. Похилив блакитні дзвіночки і зажурився, згадуючи Маківку.
Згодом дзвіночки розрослися у лісі до самого поля. На ньому теж, від кручі біля лісу до лісу, червоніли маківки. Маківки росли поряд з лісовими дзвіночками. А дзвіночки росли поряд польових маківок.
Дзвіночкова Маківка так і залишилась рости на кручі біля річки. Вона весь час піднімає голівку до неба і все виглядає свого коханого.