Слово що змiнюе долю

Колись дуже-дуже давно плив по морю корабель, на якому знаходились люди. Корабель плив своїм курсом і всі, хто був на ньому, не знали, яке жахіття їх жде попереду.
На небі з’явилися чорні хмари, які жорстокою силою вітру неслися на зустріч кораблю. З усіх боків його розтерзувала буря, але люди трималися міцно, бо знали, що єдине рятування від бурі залежить від них самих.
Раптом потужний поштовх зупинив корабель, то була підводна скеля. Велетенський дужий вітрильник розколовся і почав тонути. Люди кричали, метушились, рятувались, хто як міг, але всіх їх оповила морська вода. Рокотів вітер. Без кінця і краю неслися хвилі, які раз по раз поглинали людей. Вода вирувала, вила, неначе кричала разом із людьми, підіймалася водною стіною і скажено падала, забираючи у морську прірву живі душі.
– Нема Бога на світі! – кричали люди, які спочатку просили допомоги, а тепер кляли його.
Вже наступила ніч, а вітер не вщухав. Ті, які не потонули, з останніх сил трималися за уламки корабля, але стихія робила свою справу. Один за одним нещасні йшли на дно.
Але двоє знесилених чоловіків все-таки допливли до берега. Тут хвилі їх залишили, а самі відкотилися і злилися з морськими водами.
Нарешті буря вщухла. З-за хмар вийшло сонце, пестячи своїм промінням чоловіків, які знесилено лежали на березі.
Відчувши тепло, чоловіки прийшли в себе. Жмурячи очі, вони дивилися на блакитне небо, радіючи твердій землі і не розуміючи, що з ним і де вони знаходяться.
– Невже це сон? Чи може ми вже на тому світі? – промайнуло в їхніх думках.
– За усе своє життя не бачили такої краси.
Навколо було дуже тихо, тільки за їх спинами хлюпотіли невеличкі морські хвилі.
Усвідомивши, що вони врятувались, чоловіки схопились на ноги і від божевільної радості почали сміятися і кричати, плакати і знову кричати.
Але радість чоловіків розтанула, коли вони побачили, що оточені величезним натовпом голих жінок різного віку. Тут були і молоді і не дуже, але в розквіті жіночої краси та дівчатка одного віку. Вони тихо стояли і з цікавістю дивились на незнайомців.
– Пішли до них! – промовив один з чоловіків. – Іншого виходу в нас немає. Позаду море, а попереду… невідомість. Але будь, що буде!
Чоловічі тіла прикривало дрантя, що залишилось від їх одежі, але і крізь те шмаття були видні могутні тіла. Чоловіки були високого зросту, з загорілими обличчями, та твердою ходою.
– Стійте! – закричали їм з усіх сторін. – Поверніться туди, звідки прибули, якщо ви не хочете загубити своє життя! І нікому не розповідайте про побачене!
– Ми не можемо повернутися! – закричали у відповідь чоловіки. – Позаду нас тільки хвилі, дозвольте пожити на вашій землі окремо від вас. Ми відпочинемо, збудуємо човен і тільки тоді зможемо покинути вас. Що ж нам робити? Невже у ваших жіночих серцях ховається така звіряча лють? Невже ви можете відібрати в нас життя тільки за те, що гірка доля закинула нас на цей таємничій острів?
Жінки мовчали.
– Звідки ви тут взялися? Чому живете самі, без чоловіків?
Жіночій натовп заколихався, вони почали радитися між собою, подивились на небо і відповіли:
– Звідти!
– Пришельці? – здивувались чоловіки.
– Так! Нас доставили сюди декілька років тому, без чоловіків. Всі жінки були вагітні. Вищій розум космосу вирішив, що на цю квітучу Землю потрібні вагітні жінки. Чоловіки прибудуть пізніше.
Жінки тісним колом оточували чоловіків.
– Що з вами робити? В нас є мужність, за нами Всесвіт! Ми без одягу, бо нам нікого соромитися. Нам не потрібні чоловіки і одежа. Це жіночий острів, який підтримує космос і тому в нас свої закони. Можливо суворі, але справедливі. І горе тому, хто їх порушить.
– А хіба ми проти ваших законів? Ми готові прийняти їх і виконувати усі обов’язки, – промовили чоловіки, приглядаючись до жінок.
Вони стояли у промінні сонця і здавалося, що воно переливалося на їх загорілих бронзових тілах. Чорні, білі, каштанові, золоті коси підіймав вітер і погойдуючи, тихенько опускав на їх груди. Чоловіки і жінки пильно дивилися один на одного.
А чоловіки думали: «Яка чудова жіноча краса! Хіба можна її з чимсь зрівняти, вона яскравіша за всі самоцвіти,за зорі і сонце. Невже й наші жінки такі ж чудові самоцвіти? Такі ж лагідні і миготять могутньою жіночою силою. Чому ми іноді не помічаємо всієї жіночої краси, яка цвіте поряд з нами? Де наші очі? Може ми ще не вміємо її цінити? А цій красі треба вклонятися, цілувати своїх жінок і землю, по якій вони ходили».
Чоловіки встали на коліна, і низенько, до самої землі на всі боки вклонилися жінкам.
– Це вас не врятує, – загомоніли жінки. – Не сподівайтеся на нашу сердечність. Вам треба негайно повернути назад. А якщо не можете нас залишити добром, то знайте, звідси вороття вам немає! Наш закон каже – смерть тим, хто всмілиться прийти на острів раніше встановленого часу. Чоловіки з’являться на велике Всесвітнє свято. Ви прибули занадто рано… Ми просили вас покинути нашу землю. Ви цього не зробили, тому мусите вмерти. Але ви можете вибрати собі яку завгодно кару. Воду, вогонь чи мотузку…
– Невже ви нас покараєте тільки за те, що ми вас, жінок, кохаємо? – вигукнули чоловіки, переводячи погляди з однієї жінки на другу з надією, що може якась схаменеться, змилосердиться і вмовить інших жінок залишити їм життя.
Але ні, такої не знайшлося. Жінки-пришельці такі ж жорстокі, як і жінки на Землі. І чоловіки зрозуміли, що їм прийшов кінець.
Вони подивились на сонце, на високі гори, дерева, на морські хвилі, які винесли їх з безодні на землю, де вони сподівалися знайти порятунок, а потрапили на дорогу на той світ.
– Ну, що ж, – промовили чоловіки, звертаючись до жінок, – коли нас поглинула жіноча краса, то можна і вмерти. І краще всього буде, якщо ви скинете нас звідти.
Чоловіки показали на височенну скелю, яка нависала над морським простором і ще раз промовили:
– Морські хвилі подарували нам життя, принесли на цей берег до ваших ніг. Мали гадку, що попали у рай. Помилились. Зараз хвилі знову приймуть нас у свої обійми і сховають в глибині на морському дні. Яка чудова смерть! А перед смертю ми ще раз зможемо подивитись з височини на вашу жіночу вроду. Ви навіть не уявляєте, які ви всі гарні. Серед вас і жодної нема, щоб не вливалась своїм жіночим теплом у наші чоловічі серця! Ми вас кохаємо! Ви даєте людям життя, радість, красу, освітлюєте і прикрашаєте землю. Хай завжди на вашій землі будуть жити тільки жінки-красуні. А тепер ходімо, наш час настав!
Серед жінок то тут, то там почулися тихі схлипування. Кінчики волосся раз за разом крадькома підбирались до очей, витираючи на обличчі прозорі краплини.
…Чоловіки повільно підіймалися до верхів’я крутої скелі. Не відстаючи ні на крок від чоловіків, тісною стіною йшли за ними жінки. Кожна з них намагалася відтіснити іншу, щоб бути як можна ближче до чоловіків.
На самому краю скелі чоловіки зупинилися, повернулись до жінок і вигукнули:
– Прощавайте, любі!
І коли вже чоловіки приготувались разом кинутись зі скелі, вони почули:
– Стійте! Зупиниться! – закричали жінки і ближче підійшли до приречених.
– У нас так не помирають! – промовили жінки-інопланетяни, зупиняючись за декілька метрів від землян. – Перед смертю ми повинні виконати будь-яке ваше бажання, якщо воно буде в наших силах. То слухаємо вас!
Настала тиша.
Чоловіки зашепотілись між собою, поглядаючи на жінок. Нарешті вони повернулися до жінок:
– Будь-яке бажання виконаєте? –
Так! Будь-яке!
– Дякуємо вам за це. Тому перед смертю в нас є тільки одне бажання.
Усі принишкнули. Ні шуму, ні шелесту, тільки ледь чулося тихе перешіптування жінок.
– Не соромтеся, – почулося з юрби. – Кажіть, ми зрозуміємо. Ви не почуєте від нас жодного слова обурення, ви смертники.
– Нам тяжко вимовити своє бажання, бо ви, вродливі красуні, вразили нас в самі серця, але ми смертники, і тому мусимо просити вас виконати наше останнє бажання. Пробачте нам, якщо комусь буде прикро від нашого бажання.
– Пробачимо! Пробачимо!
– А коли так, – не зводячи очей з жінок, сказав один з чоловіків, – ми просимо, в останню смертну хвилину до нас підійшла сама потворна, бридка жінка, яка тут, серед вас, і штовхнула нас у прірву! Ось таке наше останнє бажання!
Здавалося, що вже нема виходу, що ось-ось буде кінець життю, бо усього лише один крок віддаляв від смерті. Але знайшлося слово, яке в одну мить змінило всі обставини. Чоловіки почули, як смерть пішла від них. Зрозуміли чоловіки, зрозуміли й жінки, які мовчки стояли, не дивлячись одна на одну.
Довго стояли чоловіки над бездонням, але не знайшлося жодної жінки, яка б вийшла з юрби до чоловіків. Ніхто не вважав себе невродливою, тим більше потворою. Вони постояли ще деякий час, а далі одна за одною почали розходитися. Кожна думала: «Хай штовхне інша».
Довго чекали чоловіки, коли прийде сама невродлива жінка. Ніхто не приходив. На другу добу чекання. Якась жінка у темряві принесла їм хліба. А наступного дня їх пригощали вже ситною їжею.
Чоловікам було дозволено побудувати човен, щоб вони залишили таємничій острів. Жінки дали їм інструменти, а лісу було на острові достатньо. Все частіше і частіше жінки крадькома підглядали за чоловіками, дивились, як вони працюють, відпочивають, ловлять рибу. Милувалися чоловічою працею.
І ось нарешті човен був готовий до плавання.
Але… далі доля чоловіків змінилася. Жінки не наполягали, щоб вони кудись пливли, а чоловіки не поспішали залишати острів. Так і живуть вони на острові тихо і мирно, у злагоді та повазі, а поряд з ними невідступно крокує кохання.
А коли десь і трапляється таке, що жінки існують окремо від чоловіків, то це все через те, що люди не знають того слова, яке б з’єднувало їх.