Спритний вартовий

Ніч.
Вартовий проходжувався біля посту, охороняючи територію підприємства.
Руки притискували до живота рушницю.
Підійшов до будки сторожової. Відчинив двері і, щоб вони не зачинялись, підклав цеглину.
– Спочити б? – подумав. –
Та може начальник варти підійти.
Поміркував і вирішив «геніальну» ідею. Залізти на дах сторожової будки і спокійнісінько…:
– Ну хто догадається, що я там?
Так і зробив. Заліз на покрівлю, ліг, зброю поклав на груди. Розкинув руки, ноги. Відпочивав.
– Приємно!– тішився. – Свіже повітря з холодком. Зірки на небі. Вітерець повіває. Ледь-ледь шелестять листочки.
І незчувся охоронець порядку на заводі, коли його здолав жахливий сон.
Наснилася превисоченна будівля, з якої ніяк не можна злізти.
Він і так, і сяк, дивиться вниз, а там…
– Ой, лишенько! – простогнав. – Яка безодня. І що його робити?
– Можна й стрибнути, – раптово почув чийсь дивний голос. – Хочеш, я тобі допоможу?
У вартового від несподіванки на якусь мить відібрало дух. Він занімів, боявся зиркнути собі під ноги. Бо там, біля ніг сидів справжнісінький біс і лівою рукою чи копитом, хай йому чорт, підтримував окуляри на лобі.
– Що, дивно? – витріщився біс. – Вам подавай НЛОнавтів, екстрасенсів, аномальні явища, а тут ми… Але ж і ми звідти.
І біс подивився вгору.
– Реальна сила, з якою не рахуватися гріх, – продовжував він. – Та й існуємо у вашому уявленні набагато раніше ніж літаючи тарілки. І теж на дещо спроможні.
– То як, згода, щоб я тобі допоміг стрибнути? – допитувався чортяка, кліпаючи світлими очима. – За це, як кажуть у вас, даремно й болячка не сяде, ти повинен розвіяти мої сумніви.
– А які? – заінтригувався чоловік.
– Не бентежся!
Ти думаєш, якщо ми чорти, то вже щось страшне загадаємо. Зовсім ні. Це ви коїте лихо за лихом. У нас рука б не піднялася робити такі злодіяння, як трагедії Хіросими, Нагасаки, Чорнобиля.
Або ось зараз… Ми навіть нараду проводили, щоб зрозуміти, що ви творите. В той час, коли на полицях магазинів не видно товарів, ви руки розводите, робити нічого. Робітників звільняєте. Коли б було перенасичення виробів, щоб аж підлоги гнулись, інша справа.
Розтлумач моїй неосвіченій голові, як це ви господарюєте?
Робите чергове підвищення цін, а людей запевняєте, що переходите на ринково-капіталістичні відносини.
Згодом будете каятись, лихий підвів. Вас сплутаєш. Скоріше копита відкинеш, ніж справишся з усіма вашими витівками. І в кого ви такі спритні вдалися? Чорт вас знає. Хай Бог простить, якщо він є!
Звичайно, більшість з вас порядні люди, працьовиті. Відробили день з честю і спокійно йдуть додому з чистою совістю. На таких людях Земля тримається, приємно дивитися.
Так і хочеться їм букет квітів піднести.
– Але… – чорт тяжко зітхнув. – Нам не дозволяють. Шеф дуже гнівається, коли йому підлабузники доносять, що ми добро робимо.
Кричить: «Що це за тип, це ж ангел, а не чорт! В підвал мерщій, до самого великого тринадцятого казана! Стежити за рівнем радіації»!
А далі… Краще не згадувати, кошмар темної ночі.
Ти думаєш, що ми не знаємо, хто і що робить у вас? Помиляєшся. Якщо ти не допоможеш мені, твоєму начальнику варти донесу, як ти задаєш хропака на посту. Та ще де додумався, на даху сторожової будки. Ох і лихо тобі буде!
– Ну і що?... – вирішив чоловік, що самий кращій захист це наступ. – Без доказів начальник і слухати не схоче. А за плітку… Я б мовчав. Це тобі не колишні керівники. Зараз вони своїх підлеглих поважають. Раджу не показуватись на очі моєму начальнику, коли не хочеш по ребрах одержати.
Чорт скривився. Перейшов з місця на місце. Покрутив довгим хвостом, який весь час був задертий догори і крутився над потилицею.
– А ти не такий, яким я тебе уявляв. Трохи сміливіший. Але ви всі для мене… Я вас…, – і чорт присів на покрівлю. – Він мені погрожує, та я таких як ти, всіх без винятку…, – не вгамовувався чорт.
Чорт копитом підпер підборіддя і ще уважніше розглядав чоловіка, думав: «Чим би дошкулити»?
– Помічник! – як з гучномовця лунали його слова. – Покажи кадри з життя вартового. Хай переконається, що від нас неможливо щось приховати.
– А за який час? – заскиглило жалібним голоском біднесеньке хирляве бісеня, поправляючи на плечах темний плащ з білою підкладкою.
– Одну хвилиночку, – чортяка подивися на чоловіка. – Зараз визначимо, за який день і час він найбільше тремтить.
– О Боже! – простогнав чоловік. – А що, коли й дійсно їм все відомо. Як тоді товаришам у вічі дивитися? Хоч би взяти той випадок… Та цур йому, скоріше з голови, а то ще довідається.
– Хі-хі! – засміявся чорномазий. – Все гаразд. Потрібна орієнтаційна інформація Деос-Тео-Теос!
В той час чоловік проклинав всіх чортів на світі.
– Чого очі заплющив, ще хропиш? – штовхнув чорт вартового, після того, як примостив окуляри на носі, гукнув, – дивись на екран!
Бісеня швиденько розгорнуло праву полу плаща, а ліву крутило з усіх сил. Піднявся вітер.
Очі чорта засвітилися. Світло підсилювали окуляри, від яких неслись два промені. І на підкладці плаща, яку розгорнуло бісеня, мов на екрані в кінотеатрі, відображалося життя вартового. – Це ще не про тебе, – пояснював чорт.
– Це теж… А ось настав і твій час. Робота. Витівки. А це… Так що, показувати далі?
– Ні! – заперечив чоловік. – Досить. Чорт від радощів підстрибнув, подумав: « Таки доконав»!
– Поясни, будь ласка. У мене очі світлі, з вогниками, як хвилі Середземного моря у променях вранішнього сонця. У дружини очі чорні, мов спілий каштан, засмажений на вогнищі. Якого кольору будуть очі в наших чортенят, народжених після екскурсії по Чорному морю?
У чоловіка вираз обличчя зробився дивним-дивним. Очі забігали в різні сторони, змінюючи розмір зіниць, але не промовив ні слова.
– Так що, чоловіче, які ж будуть очі? – допитувався чорт. – Через ті очі в нас з жінкою життя немає. У бісенят оченята не її, і не мої.
–А дідько їх знає, – збентежився вартовий. – Очі, як очі. Ми живемо простіше. Нам ніколи придивлятися до кольорі. Це вам голову морочать думки різні. Ніби так важливо, які в дитини очі? Головне – вірність, кохання, а колір… Та й на морських хвилях я не бував.
– Як! – вигукнув біс. – А я надіявся.
– Але, все ж таки, ти мені зуби не заговорюй. Кажи, краще для тебе буде, які будуть очі у чортенят? – з люттю наполягав чорт. Хвіст у нього в деяких місцях закрутився вузликами і коливався біля дошкульного місця вартового. – А то відшмагаю!
У чоловіка виступив холодний піт.
– Ну чортяка, прив’язався на мою голову, – пробубнів вартовий. – Я ж на посту службу несу. Мені за порядком дивитись треба, а ти заважаєш. І взагалі, чи до очей нам сьогодні! Пішов би ти геть чортяка, а то шпульну.
І саме в той час, коли обставини напружились до крайності, над будкою пролітала сова з несамовитим криком.
Вартовий, наляканий сном і жахливим галасом птаха, спросоння схопився і миттю стрибнув.
І, хай йому грець, зачепився за верхній торець відкритих дверей як раз тим місцем, де на плечах зшитий проріз шинелі.
Охоронник повис. Ноги коливаються туди-сюди. Хотів смикнутися, щоб відчепитись – дзуськи, неможливо. З переляку натиснув на курок рушниці. Бабах! Попав в електролампу на стовпі. Наступила темрява
– Кара-караул! – загорланив охоронник. – Рятуйте! Напад! Грабіжники!
– Ти чого гойдаєшся? – раптом, як здалося охороннику, почув знайомий голос свого начальника. – Перестань галасувати! І злазь, не дивуй людей! Знайшов де розважатися.
– Не можу! – соромливо озвався потерпілий. – Гуманоїди підвісили. Приземлились на покрівлю, і ось результат…
– Які гуманоїди? – здивувався співрозмовник.
– Та ті, звідти… Інопланетяни.
– Ну-ну, – кивнув той головою і мовив, – слухай мене уважно, якщо не хочеш висіти вічно. Подай рушницю, а сам руки підніми догори.
Вартовий підняв руки і опинився на землі.
Зиркнув на рятівника, який стволом рушниці знімав шинель з дверей і зомлів. Перед ним стояв чорт, що допікав його на даху.
– Ну, – звертався чорт, подаючи шинель, – упевнився в наших здібностях?
Чоловік розкрив рота, але нітелень, стояв як телепень.
– Ще охоронник! – дорікав чорт. – Довартувався. Гуманоїди напали. Ошуканець. Знайшов час спати.
Тобі й за вухом не свербить, що ринкові відносини не терплять тих, хто спить.
Які ми вже завзяті чорти, і то не знаємо, що робити. Уявити не можемо, які ж будуть очі у людей, коли всі галузі в державі перейдуть на ринкові відносини. Наберуть повної потужності й зможуть задовольняти потреби покупців. В магазинах буде все.
Чорт уважно стежив за чоловіком, який не дуже впевнено весь час іронічно шепотів: «Дай Боже»!
– Але ж я обіцяв допомогти, – продовжував лихий, коли встав в достойну позу, повертаючи рушницю вартовому. – Як бачиш, згодився. Біжи, доповідай, що за час вартування ніяких пригод не було. А ми тим часом…
І біс подивився на дах будки.
– Помічник! Ти ще там? – гукнув він. – Пішли. Світає. Робити нам тут більше нічого. Якийсь нетямущий попався чоловік. Він навіть нездатний зразково поводитись в колі гідного товариства, а не те, щоб розбиратися, в кого які будуть очі після насищення асортименту товарів народного споживання вдосталь.
Хома невіруючий. А треба надіятись! Інакше, як же жити?... – Промовив це чорт і пропав.