Надiя сини

Мрії, мрії!
Майже все життя надіялась, думала жінка, що осьось підростуть її помічники – хлоп’ята, і побут стане легшим, бо, що не кажи, а парубоцькі молоді руки куди кращі від жіночих витруджених. І все було б гаразд, якби надії збулись так, як вона того хотіла, як прагнула все життя. Чекала – інакше і бути не може.
Поряд їхньої садиби шелестіли, погойдувались на гілках барвисті квіти, які приваблювали своїми пелюстками та пахощами.
Росла городина, дерева, цілий колгоспний сад, а разом з ними росли і діти.
Ще до того часу, як і колись, мати раділа, що її сини так охоче весь вільний час проводять з нею, виконуючи ту чи іншу роботу. Вона навчала їх всім секретам домашнього господарювання.
Сини вміли обрізувати і щепити дерева. Знали, коли і які добрива вносити у ;рунт. Як боротися зі шкідниками. Робили запилення і схрещення, навіть вирощували нові сорти. Ряснів сад. Вклонялись до самої землі гілки дерев, обвішані плодами.
– Це вам, люди! – ніби озивались вони. – За вашу турботу, за працю, за те, що вмієте вирощувати і доглядати городину і сади. За ваші працьовиті руки. За те, що ви любите землю.
Тож нехай буде на ваших столах вдосталь овочів та фруктів.
– Ось і збуваються надії! – думала, раділа тоді про себе мати. – Тільки синів треба ще підучити.
І вона робила все, що від неї залежало, для того, щоб хлопці як можна краще вчились у школі.
На книжкових полицях все більше з’являлось книжок по землеробству і садівництву, про все те, що потрібно знати про сільське господарство.
– Мамо! – якось запитав старший син. – Ось наш сад обробляють, доглядають, а у сусідньому селі – запущений. Між деревами не орють, трава росте висока. Гусінь об’їдає листя. Чому так, мамо?..
Мати дивилась на сина і думала: «Чому у дітей виникли такі запитання?»
– Наша держава робить все для того, щоб сади цвіли, – відповіла мама. – І цвістимуть, сину, доглядатимуться так само охайно, як і наш. Але для цього нам всім треба працювати. Нам потрібні метал і дерево, літаки і кораблі, все те, що захищає нашу вільну, незалежну Батьківщину від тієї гусені, яка живе за кордоном і намагається, як ота плодожерка, все знищити.
Запитань було безліч, особливо тоді, коли повертались з городу. А ще більше було роз’яснень. І, можливо, саме ті відповіді й торкнули молоді серця хлопчиків. Вони вирішили, що захищати рідний край, Вітчизну – це їх святий обов’язок. Іншого шляху у житті немає, поки повзає по землі плодожерка.
– Мамо, а у вас милозвучно виходить, – якось похвалив її син, коли, незважаючи на втому, вона наспівувала пісень. – А якби ще й музика!..
– Грати – це добре, – погодилась матір, – але музика – це свято. А людина весь час у святі жити не може – їй треба робота. Та й не всі люди поважають музику, а ось городину їдять всі.
Життя неслось…
Нарешті старший син закінчив десятирічку. І так хотілося ненці бачити у ньому завзятого господаря біля хати.
Аж раптом старший син сказав:
– Мамо, я хочу бути льотчиком.
У ті хвилини вона тільки здивувалася і перепитала:
– Льотчиком? Дивно, у нас у родині льотчиків ще не було! Подумай, синку, який з тебе льотчик?..
А сама, десь у глибині душі, таємно думала, надіялась на те, що син не пройде по здоров’ю, чи не складе іспити. Все ж таки льотчику треба мати неабияке здоров’я, та й знання відповідні.
Але він пройшов медичну комісію. З успіхом склав вступні іспити. І як тільки з’явився у дверях, вигукнув:
– Я здоровий, як бик. Іспити склав. Я буду літати!..
– Ну що ж, синку, літай! У житті не завжди виходить все так, як того хочеш. Життя не всім приносить радість. Воно у більшості б’є! Літай, синку, коли це твоя велика мрія. Хай збуваються надії на довгій прозорій дорозі! Не забувай землю, село, господарство. Приїжджай хоч інколи, відвідуй матір.
Всі ті думки в одну мить пронеслись у неї в голові, як спогади минулого й тривога за майбутнє.
І мати мовчки стала ходити між рослинами, роздивляючись кожну гілку, квітку, тримаючи пальцями. А вони, мов живі, хитали голівками й шепотіли:
– Доброго ранку! Ось ми вже й вмиваємось чистою, м’якою росою.
Прозорі краплинки скочувались листям, відбиваючи всі кольори веселки від променю вранішнього сонця. Рослини ніби раділи, відчували, що поряд та людина, яка так багато робить для них. Вона напуває і годує, рятує від спеки і посухи, бур’янів і шкідників. Доглядає і охороняє від усього злого.
А рослини за все те віддячують: спочатку квітнуть, наповнюючи пахощами повітря та тішачи красою людський зір, а далі стигнуть і приносять багаті врожаї.
Квітучі гілочки деякий час затримувались у долонях, до тих пір, поки їх розглядала господарка, а далі, як оті птахи, випурхували з рук. І вона відчула, що разом з гілочками і з синами випурхує, відлітає сила молодості.
Долоні грубішають, пальці робляться не такими чуйними, а іноді – навіть перестають слухатись. Все частіше болять ноги у колінах, важко ходити.
Час йшов, відходив, і, як марево, манив і манив…
І як не хотілося чути тих слів від меншого сина, який струнко стояв перед нею, як перед генералом, і казав:
– Мамо, я теж хочу літати, і тому віддав документи в льотне училище.
Ті слова були страшнішими за темну з бурею ніч, яка інколи лютувала навколо. У такі ночі неслись блискавки, які вмить, з гуркотінням, краяли темне небо. Летіли хмари, гудів вітер, падав косий, дошкульний дощ.
Відвертість застала її зненацька. На якусь мить не давала змоги щось сказати.
– Лаяти сина, чи відмовляти його? – вагалась мати. – Або примусити забрати документи назад. А можливо, самій поїхати до училища і не допустити його у науку літаків?..
Але відчула, що всі її надії розлетілись в одну мить назавжди і без вороття!
– А як же земелька: город, сад, сину? – тільки і мовила вона.
– Я буду їх захищати!
І нічого було матері сказати.
Сини відлетіли.
– Чому їх манить небо, коли на землі стільки роботи? Воно високе і безкрає.
Така далечінь! – пригнічували, тяжким тягарем лягали материні думки на серце.
І тоді, щоб якось трохи розвіятись, відігнати ті думки, вона наспівувала старих, сільських пісень. І лунав у хаті її тихий, самотній голос.
За своє життя вона жодного разу не літала на літаку, і тому бачила у них щось страшне, небезпечне, з чим краще не зв’язуватись. Ось чому у неї виникла тривога, яка постійно була поруч. Та матір тут же відгонила від себе лихі думки. Люди літають навіть у космос, і нічого з ними не трапляється, живуть веселі і здорові. Так чому щось повинно трапитись з синами?!
Жінка наспівувала, хоч не чула власного голосу. У голові кружляли далеко не пісенні думки. І, зрозумівши, що їй не до співу, залишила кімнату і пішла на город, на простір, де можна днями, при роботі, слухати мелодії, що їх у небі виводять літаки.
Вона дивилась у блакитне, як часточка прапору, небо, яке десь на горизонті зливалось з жовтозолотистою пшеницею. Небом пливли білі, мов лебеді, хмари.
– А там, вище хмар, літають сини, – думала мати.
І, не дочекавшись вечора, кожний день поспішала до поштової скриньки, шукаючи там листів.
– Наше село, городина й сад, – писали сини, – дуже чудові й чарівні. Вони примушують любити землю і сільську працю. Слухати твоїх пісень. Тож нехай, мамо, завжди квітне сад і родить городина, а твої губи виводять всі мелодії Батьківщини! Хай збуваються людські надії! Для того ми й літаємо, щоб полям рясніти, щоб збувались мрії, а не зникали у темній безодні війни! Щоб люди спокійно працювали! Щоб земля була щаслива й радісна! Щоб не зів’яла, не зникла на землі краса!
Мати читала, і всім серцем була вдячна синам за те, що пам’ятають своє село, свою маленьку Батьківщину.
Прочитавши листа, вона завжди заходить у хату. Підходить до стіни, де у рамці фотографія двох синів. Обоє молоді, голубі погони з відзнаками. Підтягнуті. Мужні обличчя. Стоять струнко і дивляться на матір.
– Прости нам, мамо! – бачить у тих поглядах прохання синів, і у відповідь тихо їм шепоче: – Та що ви, діти, не турбуйтесь! Літайте собі на здоров’ячко, на велике благо вільної і єдиної неньки України. Ви ще молоді, вам треба служити, а коли налітаєтесь – повернетесь додому. Як добре, що вчасно навчила вас господарювати у селі.
Та й хто знає, що на землі важливіше: вирощувати городину, хліба, доглядати сади, чи захищати їх?..
Наша Земля ніжна і красива, але про неї потрібно так само піклуватись, як батьки турбуються про дітей. Земля покірна, як дитина. І все залежить від нас, людей, в якому напрямку її виховувати.
Мати ще щось хотіла сказати синам на фото, але дзвінкий гомін донісся з подвір’я. – Бабуся! – простягнули рученята онуки, коли вона вийшла з хати.
І саме у ту хвилину яскравим вогником заіскрилась нова надія. Неймовірне почуття радості охопило її душу. Защеміло, зойкнуло серце своїм ніжним, але гірким болем.
– Онуки, на вас вся надія!