Катька

Стояло літо – ясне, сонячне. Приємно і радісно було в усіх на душі. Так і хотілося вийти в поле, впасти в жита, і насолоджуватися співом жайворона, стиха йому підспівувати. В городі маленькими світилами стигли соняшники, привітно кивали капелюшки квасолі, кріп розкрив свою парасольку, затуляючись від пекучих промінців, а чорнобривці, навпаки, радісно тягнулися їм назустріч. На прогрітій солом’яній стрісі лінькувато потягується Катька. У неї густа лагідна шерсть, зелені очі з хитруватими вогниками, чорні, на кінчиках, вуха злегка здригують, ніби прислухаючись до чогось. Як тільки пролунає якийсь різкий звук, Катька випинає свою мармурову спинку, готова в ту ж мить вступити до бою. Це вона тільки вдає, що спить і нічого не помічає навкруги. Кицюня прекрасно знає, що зовсім поруч за нею стежать ті, хто тільки й очікує поки вона задрімає.
Знає вона також і те, що при її появі ховаються не тільки сусідські миші, а й горобці з тихеньким писком намагаються відлетіти якомога далі. Тому спати на посту не можна, треба стерегти двір від непрошених сірих гостей, які обожнюють ласувати хазяйські крупи та красти в курей їжу. Спіймає бува Катька такого злодіяку, і нумо його виховувати. Дасть йому мемелю, поставить перед собою, а сама ніби відпочивати моститься. Тільки полонений спробує втекти – знов, як огріє його лапою по голові, той тільки попискує. Така ця кицюня.
А з’явилась вона в обійсті несподівано. Зникла якось в господаря курка. День її шукали, другий, тиждень минув, але так вона і не знайшлася.
Поліз одного разу господар на горище, де в нього сіно сушилося, як раптом чує, ніби десь кошеня плаче. Прислухався – тихо. Вирішив, що почулося, зібрався влазити, як нявчання знов повторилося. І таке воно було жалібне, тихе, а потім наче роздвоїлося. Кинувся тоді чоловік в ту сторону, звідки долинали звуки. Підбіг до стовпа, як бачить – щось шарудить в сіні, і наче курка квокче. Розгріб руками суху траву, і дійсно, – лежить зникла курка, а під нею курчата попискують. А за стовпом котяча мордочка визирає. Подивився він туди – а там кішка з двома кошенятами.
– Ну, ви даєте, пологовий будинок мені тут влаштували, – засміявся він.
Кішка злякалася чужої людини, і давай кошенят по черзі далі в сіно тягнути. Чоловік спостерігав за цим, а потім дістав кошенят і повернув на старе місце. А за хвилину приніс їй молока, а курці - пшениці та води.
Згодом кицька звикла до господаря. Забрав він її в хату, назвав Катька, і стала вона членом родини. Найкращі шматочки м’яса завжди діставалися тільки їй, як і риб’ячі та курячі голови.
Такої розумної та тямущої кішки господарю в житті не доводилось бачити, чи спілкуватись. Недалеко від будинку господаря була викопана яма, метр на метр шириною і два метри завглибшки. Саме в ту яму і потрапив пацюк. Господар, коли побачив щура в ямі, подумав – ласощі для Катьки. І кинув її в яму. Катька не звертала ніякої уваги на пацюка. Сиділа посередині ями і весь час дивилася вгору. Сиділа-сиділа, а далі підстрибнула, долетіла до середини ями, лапами відштовхнулась від стіни і полетіла вгору під кутом у зворотному напрямку. І таким чином вистрибнула з двохметрової ями.
Господарю нічого іншого не залишилось, як зі здивуванням витріщити очі, і похвалити Катьку за кмітливе рішення.
Збігали роки. Змінювалися правління, влада, устрої. Настало зовсім інше життя в селі. Давно не стало Катьки, але один з її нащадків, вже теж далеко не молоденький кіт, так і залишився жити з старим господарем.
Він ходив за дідом слідом і цілий день нявчав. Від того котячого крику в старенького ледь не розривалося серце.
– Ну, що я тобі дам, друже мій сердешний? – бідкався дідусь. – Колись я гроші клав в Ощадний банк, думав на старість собі назбирати трохи, але вони всі пропали. І нема в мене зараз нічого, не можу я тобі смачненького купити, як, бувало, Катюні купляв. Вибач. Сам голодний, мов той цуцик.
Кіт ще деякий час нявкав, але згодом, наче розуміючи слова господаря, затихав і йшов прямо на вуличний смітник. Згодом і дідусь чвалав за ним слідом. Визбирував там металеві відходи, які потім здавав у приймальні пункти. І вже під вечір, коли на виручені гроші міг купити трохи їжі, вони сідали з котом на порозі і влаштовували собі бенкет. Королівська вечеря складалася 3 картоплі «в мундирах», кільки і чвертки хліба. Кіт вдячно дивився господарю в очі, і терся об його ноги.
– Ех, дорогенький, чи такої долі хотіла для тебе Катька? – хитав головою старенький. А кіт щось мурчав собі під носа, ніби у відповідь, але його ніхто не розумів.