Камiнь смертi

Чим більше читаєш книжок про нашу Батьківщину чи дивишся кіно, тим більше дізнаєшся, скільки є цікавого біля нас.
Іноді замрієшся і думаєш, от якби побувати в тому чи іншому місці. Подумаєш-подумаєш, позаздриш тим, хто ходить по цікавих місцях, і на тому закінчуються чудові мрії. Але є ще надія про велике майбутнє. Закінчу школу і тоді, якщо пощастить, помандрую по нашій країні.
А поки що… Яка радість, входить до класу наш керівник і оголошує, що в неділю робимо екскурсію до Умані.
В класі учні починають гомоніти, допитуватися про те, про се. Кожен з учнів знав, що потрібно буде випросити три карбованця п’ятдесят копійок за проїзд, і карбованець на дрібні потреби.
(Для довідки. Тоді кілограм свинини коштував один карбованець вісімдесят копійок. Кілограм телятини коштував два карбованця).
Прихожу після уроків додому і придивляюся уважно до батька, в якому він настрої. Ніби не сердитий.
– Тату, у нас учні їдуть у Софіївський парк автобусом. Автобус великий, з м’якими сидіннями, на них можна й спати. Але ж дорого коштує – 3,50 карбованця.
Батько продовжував умиватися, і саме тоді, коли почув 3,50, повернувся. Мовчки подивився на мене, старанно миючі руки милом, нічого не сказав.
– Ага! – вирішив я. – П’ятдесят процентів згоди є, якщо ще мама погодиться, я їду.
– Гроші то великі, – відповіла мама, – але хай їде.
В неділю, в чотири години ранку я прокинувся від дзвінка будильника, і з батьком прямуємо до школи.
– Тату! – звернувся я до батька. – А в тій книжці, яку ти взяв в бібліотеці, написано, що носоріг подужає мамонта і слона, це вірно?
Батько звів плечима, шукаючи правдиву відповідь, жмурив лоба, та відповідь не йшла в голову.
– Мабуть, подужає, раз написано, а може й ні, – відповів тато.
Ми завернули на вулицю, звідти виднілися ледве помітні людські постаті.
– О, наші всі зібралися! – промовив я.
 Після тих слів ми з татом розсталися, він пішов додому, а я побіг до гурту. Електричні лампи освітлювали дорогу по якій я біг, і мені здавалося, що я можу перегнати автомобіль або мотоцикла. І все було б гаразд, якби не портфель з їжею, який тягнув вниз. Захеканий і впрілий я підбіг до хлопців і став, як всі, чекати автобус.
Незабаром сяйнув фарами автобус, закликав до себе учнів. Спершу сіли дівчата, а потім й ми. Зручно вмістившись біля вікна, я почав чекати з нетерпінням, коли автобус поїде. Нарешті загудів мотор і автобус рушив.
На дворі почало помітно сіріти і вже рожевіло на Сході. Я ніби задрімав… Стало тепло, приємно і радісно на душі. Було чудово дивитися у вікно, де мерехтіли то квітучі сади, то зеленіючи поля озимини, то сяючи на сонці води якогось ставка.
– Давай гратись у міста, – запропонував Вова.
– Давай! – жваво відповіли сидячі поряд хлопці.
– Київ! – подумавши, сказав Юрко.
– Варшава!
– Алма-Ата!...
І пішли міста за містами…
Але як гарно дивитись у вікно. Ось показалась срібляста річка із темно-зеленими, зарослі очеретом, берегами. Далі, на пригорбку, осяяний сонцем, розрісся колгоспний сад. Придорожні стрункі тополя вражали нас красою. Ранній туман окутав тополя знизу до верху.
Біля лісу на долині розкинулось село. Біленькі, чепурненькі, ніби квітучі вишні, хатинки вабили нас ласкаво до себе. Скільки ще таких чарівних сіл, ставків, садів, лісів – не злічити.
Так, велика у нас землі, багато на ній чудових міст, а ще більше хороших людей. І скрізь у людей є велике бажання побувати на Кавказі, обстежити ту чи іншу ділянку нашої Батьківщини.
І ось вже і Умань, місто радощів, праці і відпочинку. Умань – це давнє місто, колись там була фортеця, яка відбивала навали монголів та польських завойовників. Тепер в місті проживає близько ста тисяч людей населення. Це місто потопає в каштанах, де підносяться багатоповерхові красені-будинки для трударів.
Автобус під’їхав до великого ставка, на берегах якого стояли човни. Тут учні вирішили зробити відпочинок. На березі лежали гладенькі камінці, відполіровані хвилями цього ставка. Перекусивши з дороги, учні почали оглядати місто. Перед будинком, на засадженому квітами і деревами майданчику, стояв пам’ятник легендарному Котовському, який на чолі бригади стояв три роки у цьому місті. Це чудове місто, крізь дерева, квіти, охайно прибрані будинки, асфальтовані доріжки.
Незабаром учні під’їжджали до Софіївського парку. Здалеку біли видні високі дерева, озеленяючи все навколо. А коли під’їхали, відразу зайшли в парк. Вглиб його вела широка асфальтована доріжка. На близькому горбі виднілись і лежали цілі скелі гір, накидані тисячами селян, а також парк, його зачаровану красу: водопади, печери, зроблені простими людьми. Поруч, біля учнів текла невелика річка Кам’янка. Вона хоч невеличка, але робить такі водоспади, що позаздрив би і Славутич в сиву давнину.
Але, що це, небо, ніби струмок чисте, а над ставком сяє веселка різними барвами.
– Так це ж фонтан, – пояснювали учням. – Та не який аби, а могутній і солодкозвучний.
На середині ставка лежав камінь, а на ньому, теж із каменя, висічена велика гадюка, із пащі якої текла вода.
Всі милувалися дивовижною красою. День був хороший, сяяло сонце, небо мов блакить. Старі дерева з своїми листками, і серед всього того фонтан, ніби цар, виблискував у повітрі. До ставка, немов наймити, нагнулися плакучі верби, вони вітали всіх с з новим радісним днем. А між гілками верб плавали білі лебеді. І тим всім линула із столітнього дуба пісня шпака.
А перед учнями стала печера смерті, з гладенької стіни якої, текла вода. Учням було лячно, коли подумали, що печера може обвалитися. Але пішли далі.
Музика струмка, співи пташок, шелест дерев об’єдналися і стали сумними і жалісними.
А учні дізналися від екскурсовода, що у весняному ставку лежить хмурий великий камінь. Це камінь смерті. Холодний, похмурий та мовчазний, виглядає він з поверхні води. Весь час б’є його вода, день у день, рік у рік, за те, що загубив людські життя.
… – Ну, ще трошечки! Ще! – кричали наглядачі на робітників, які міцними мотузками обв’язували той камінь и піднімали вгору. Камінь повільно, сантиметр за сантиметром піднімався до того місця, де мав стояти, і весь час упирався своєю вагою, тягнув людей назад.
– Раз, два, узяли! – роздавалися голоси, і міцні чоловічі руки тягнули камінь.
Осторонь від людей стояв граф. Дивлячись на роботу, він уявляв собі, що на горі на багато років, а може і віків, буде стояти цей камінь, на якому він побудує альтанку, і із своєю дружиною буде милуватися красою озера.
І тут сталося те, що ніхто не міг собі уявити.
Чому воно так сталося – невідомо. Можливо, із-зі того, людей підганяли і ніхто не перевіряв мотузок, які при роботі стерлися.
Спочатку розірвався один мотузок, потім другий, третій, нарешті, мотузки не витримують і рвуться усі.
Камінь спочатку повільно котиться назад до гори, потім набирає сили. Хто встиг, той відскочив. А хто спотикнувся, падає, швидко підіймається і намагається уникнути небезпечного місця, біжить вбік.
Камінь котиться.
Навколо сотні людей. В тій метушні вони тікають, оглядаються, набігають один на одного, збиваються в одну купу, заважаючи втікати іншим.
Хто втікав, а хто все ще намагався своїми руками зупинити котіння каменя. Вони в ту мить забули про все на світі. Про те, що вдома чекають діти, дружина, рідні на їх повернення, і не знають того, що більше вони не побачаться. В них одна мета – зупинити падіння каменя. В очах жах, але й сміливість, яка вдесятеро додає сили людям. Люди міцно впираються в камінь, але… надто велика вага каменя.

Ну, що ж?! Бийте хвилі цей камінь, бийте! Він заслуговує. Хай він весь час мокне і не знає спокою. Ніколи не нагрівається він, а стоїть вічно у воді. Хай він весь час мерзне. Вода холодна і дуже жвава. Вона ніколи не стомлюється, а все б’є і б’є!