Намагання спiймати

Стояв сонячний літній день. Обід. Небо чисте, на його блакиті ні хмаринки.
Під густою кроною липи,нагнувшись, сидів Сергійко, ногою розчищаючи землю від листя та гілочок.
– Дивний сьогодні день, – думав Сергійко. – Зранку біло сиро, густий туман ліг на поля, на сади, на біленькі чепурні хатинки. Потім пішов дощ. Він так швидко пішов, наче блискавка серед синього чистого неба. Гадалось, що йому не буде кінця. Та ні, він так швидко закінчився, як і почався. Ось і сонце показалось з-за темної хмари, і наче усміхнулось на зрошувану дощем та туманом землю. І стало так весело, так радісно на душі, що захотілось танцювати і веселитись. А сонце вже сяє, та щиро усміхається то до колгоспного вітряка, до хатини, на якій стоїть бусел і чистить своє пір’я…
Стало жарко.
Сидів в холодку Сергійко та думав про щось. Мабуть йому хотілося піти на ставок покупатись, та бабуся не пускала.
– Що ж мені робити? – думав Сергійко. – Як йшов дощ, я читав «Пригоди». Скоріше б приїхали тато і мама, бо дуже скучив за ними. Але сьогодні лише четвер, а тато приїжджає тільки в суботу.
І знову, чи то задумався, чи то замріявся Сергійко.
– Ура! – кричав він, підвівся з лавки і побіг до друга Валерки.
Забіг у двір товариша. Валерик був невеликий на зріст, але на рік старший.
Сергійко стояв біля воріт і дивився, як Валерик метушився по всьому подвір’ю. Він щось міряв, чіпляв до волосіння і не звертав уваги на Сергійка. Валерка вже впотів, сопів як самовар, і краплі поту котились по обличчю з мокрого чола.
– Ще б пак, – подумав Сергійко. – На дворі он яке пекло, а він метушиться, як з погорілого театру. Що з ним? Може, на нього гарячка напала, а може не виспався? Буває й таке.
І довго не думаючи, запитав:
– Що з тобою, Валерик?
Валерик подивився на Сергійка, хотів щось сказати, та промовчав.
– А й справді, чого я так розбігався? – подумав він.
Сонце все сіяло. Висохли маленькі калюжі, тільки великі манили до себе дітвору. Десь на перелазі співав сільський артист – півень.
– А що, Сергійку, не піти б нам по рибу? Ось я подумав, може й ти підеш?
Сергій підвівся з колоди, на якій сидів, знизив плечима і пішов до дверей
– Що? Злякався? – вигукнув Валерик. – А я думав, що ти товариш!
– Я не боюсь!
– А чого ж ти тоді не йдеш по рибу?
– Я піду! Обов’язково з тобою піду!
– Дивись же, прийди, я буду чекати, – гукнув вдогін Валерик.
За воротами Сергійка взяло бажання піти по рибу і піймати карася.
Взявши дома вудочку, Сергійко почимчикував до Валерика.
Обабіч дороги під тином на пісочку грався маленький Вітя. Він старанно робив з мокрого піску огорожу,хатини, цілі фортеці. Збудує хатину і подивиться на неї то одним, то другим оком. Він мріяв, щоб його хатини і фортеці стали великими, справжнісінькими, і щоб він керував цім містом. Але, що це? До його міста йдуть чітким шагом якісь воїни. Вітя закрутив головою і відкрив очі. Повз нього йшов Сергійко чітким шагом, на плечах держав вудочку, а в другій руці тримав кульочок.
– Ге, як боєць марширує! – подумав Вітя. Він в той час уявив, що йде ціле військо добре озброєних воїнів. Які, як і він б’ють німців. Німці тікають, задравши ноги на плечі, а за ними навздогін його військо, і Вітя на червоному коні.
Але через мить Вітя підвівся, обтрусився від піску і підбіг до Сергійка.
– Можна я з тобою піду? – спитав Вітя, і так жалісно зморщив ніс, що аж біленьке волосся налізло на очі.
– Не підеш! – відповів Сергійко.
– А от захочу і піду, що ти мені зробиш?
– А от що! – пригрозив Сергій, і показав кулака під самим носом хлопчика.
– Ге, той не треба, нащо мені та риба! – Вітя обернувся і побіг назад на пісок, на якому блищали хатинки і фортеці під сонцем. Він довго дивився услід Сергію, промовляючи:
– Ге, як боєць марширує!
На блакитне небо виплила одна біла хмара, за нею друга, третя, а потім хмари різного вигляду і розміру. Сонце все сіяло, посилало проміння на кожну билинку, на кожну травинку, на стежинку, по якій бігли на ставок два товариша, Сергій та Валерка. Вони зупинились на пагорбі, бо їм стало вважатись, що за кожним кущем сидить сторож і слідкує за ними.
– Знаєш, Сергій, пішли на острів, що в очереті, – промовив пошепки Валерій. Сергій погодився.
І незабаром затупотіли їх ноги по острову. Почулось шуміння очерету, і поплавки, наче ракети полетіли на воду. Стало тихо. Тільки десь в очереті крякали дикі качки. Очерет шумів тривожно і підступно.
Обоє товариша сиділи мовчки і кожний уважно дививсь на біленькі поплавки, що ледве помітно маячили над вечірньою водою. Кожен з товаришів щось думав. Сергій похлюпав пальцями по воді. Вечірня ставкова вода була така теплі м’яка і лагідна, що хотілось все забути – і сторожа, і поплавка.
Осторонь від Сергій,сидів нахилившись, Валерка. Було чутно, як він цокотів зубами, хоч було тепло і лагідно, тільки очерет шумів якось неспокійно. Валерка перед собою бачив тільки поплавки, свій і Сергія. Поплавки ніби примерзли до води і не рухались, а тільки гойдались і гойдались.
– Хоч би двох карасиків спіймати! – думав Сергій. – Оце б мене бабуся хвалила, та й дідусь не лаяв би, що довго голодний на ставку сиджу.
А Валерка все дивився на спокійні поплавки.
Коли раптом поплавок Сергійка смикнуло раз, другий і він, немов катер, поплив до зеленого очерету.
– Тягни! Скоріш тягни! – кричав Валерка, плигаючи навколо Сергійка.
Сергій схаменувся, смикнув вудочку з такою силою, що аж вона залетіла в ближній очерет.
– Ну й рибак же ти, нічого не скажеш! Такого коропа впустив! – не вгавав Валерик.
Але Сергійко не чув товариша. Він уважно оглядав кожну очеретину, шукав вудочку. Не дуже приємно ходити в очереті по воді. То наступиш на торішній сухий очерет і наколеш ноги. А ще страшніше буде коли присмокчеться якась нікчемна п’явка. Та в їхньому селі хлопці не з боягузів, і Сергійко теж. Він вже давно знайшов вудочку і пильно стежив за своїм поплавком. Маленькі хвилі набігали на очерет, розгойдували його, як маленьку дитину.
На тій стороні ставка красувались дві ферми. Повз їх лягла стрічкова дорога, по якій часто проїжджав голова колгоспу. Біля однієї ферми стояв колгоспний сторож Іванко, розмовляв з якимось чоловіком. Вони про щось домовлялись, сміялись, махали на той берег руками.
– Валерику, пішли а інше місце, бо Іванко, бачиш, як на наш берег руками махав, – запропонував Сергій.
– Пішли, тут вже не клює, – відповів Валерик, і показав Іванку кулак.
Зашарудів очерет, забулькала вода, і острів знову став пустий.
Недалеко від озера друзі закинули вудочки і стали чекати. І там не клювало. Сонце стало велике, червоне, м’яко лягало на верхівки далекого лісу.
І раптом Сергійко побачив, що наче поплавок пливе проти хвиль. Не роздумуючи, він швидко підсік, і карась вже лежав у кульку.
– Ого, який великий! – радів Сергійко.
Валерик став сумний, зажурений, бо його поплавок не рухався з місця.
А Сергійко, тим часом, спіймав другого, а потім третього карася.
– Я йду додому, – протяжно повив Валерик.
– Але чому? – спитав Сергійко.
– В тебе ловиться, а в мене ні.
– Так на, візьми мого, – і Сергійко віддав Валерику спійманого карася. – Тільки не йди додому!
І майже водночас вони почули кроки. То йшов Іванко.
Хлопці розгубилися, не знали що робити, тікати, чи стояти тут на місці. В тій ситуації Валерик ніби закляк. Дивився на поплавок, який кілька разів тонув, а він трусився, неначе в лихоманці.
Сергійко схаменувся, схопив вудочку, рибу, і в одежі поліз у воду. Йшов тихо і обережно, але булькіт води гадався таким гучним, що Сергійко побіг до очерету. Очерет, в свою чергу, ніби закликав його до себе:
– Сюди! Мерщій сюди! – шумів очерет.
І в той час сторож Іванко пройшов, не помітивши Валерку, попрямував далі по берегу ставка.
А мокрий Сергійко, не гаючи часу, біг додому колгоспним садом. Трава чіпляла ноги, та ніщо не спінювало його. Навіть веселий гомін коників, та веселе жування хрущів, що кружляли над селом. Він біг, йому було потрібно бігти, і разом з ним бігли та спливали хвилини, одна за одною.
Був вже не вечір, а солодка ніч опустилася на землю, закохана дивовижним ставком та зеленим рідкісним очеретом, який, наче сторож стояв густою стіною.
Великий місяць виплив на небо і став милуватися блискучою водою.
Тихо.
Все спить. І село, і бусоль, що стояв вдень на одній нозі, теж заснув. Тільки вічно налякані качки раз по раз перекликались дзвінко і моторошно.
Тихий спокійний сон літав по вулицям над селом, над біленькими хатинками, над колгоспним морем пшениці. Навколо була наче інша країна казок і різних цікавих пригод. У тому чарівному морі пшениці, як цікаві дівочі очі виглядали з своїх пшеничних золотих кіс, сині волошки. Вони цікавились всім, і темно-синім безхмарним, уквітчаним узором зірок, небо, і білими ромашками, які ніби білі ягнята, невеличкими купками розкинулись по долині, а також біля ставку.
А місяць плив все далі, у інші села та міста.

На сході сійнуло раз, вдруге, і весь схід зарожевів, наповнився до краю веселощами наступного дня. Зашелестіли дерева, посвітлішав далекий ліс, зашарудів жваво очерет. Село прокинулось, а з ним все, що є навкруги. Заспівали півні, посіріли і зникли зірки. На полях загуділи трактори. Сонячні промені до краю обігріли село.
Сергійко встав, потягнувся, відкрив вікно. В обличчя йому вдарила неймовірна радість, свіжість, музика літнього ранку. Ніби божий рай все прокидається, радіє новому дню, новому щастю, новому життю. М’які липові листочки так блищали на сонці, немов дзеркало і заповнювали двір якимсь приємним духом. Білі вікна рожевіли білі лілії, що ще більше прикрашали хатинку. А під стріхою весело перегукувались сільські ластівки, вони теж почували себе бадьоро. Ще б пак, в них з’явились маленькі, жовтопузі ластів’ята. По подвір’ю поважно простували кури, шукаючи чогось зеленого, чи мережку, чи іншої травиці. Дихати таким повітрям було надзвичайно приємно. А дві струнці липи кидали прохолоду, щоб, часом, та свіжість не зникла.
– Раз, два! – Сергійко почав робити фізичні вправи.
– Раз, два! – сонце піднялося вище, і в кімнату раптом влетіло стільки променів, що Сергійко замружив очі.
Недовго думаючи, він вийшов на подвір’я, схопив мітлу і почав тихо мести, щоб не знялась курява. Було так весело і любо, що Сергійко почав насвистувати веселу мелодію. Йому підспівували всі, і листя каштану та липи, і ластівки, і сільські артисти – півні.
Згодом подвір’я стало інше, краще. А ще краще було, коли бабуся сказала йому:
– Спасибі тобі, Сергійку, за допомогу.
– Це не я підмів подвір’я, а мітла, – мовив, посміхаючись, онук і пішов з книгою «Пригоди» під густу крону липи, де і примостився на лавці.
Його увагу привернув жучок – божа корівка. Він ліз на мережку уверх до сонця. Сергійко лагідно посадив його на палець і тихеньким голосом став промовляти:
– Божа корівка, полети на небо, там твої дітки… – божа корівка послухалась, закрутилась на місці, раз і полетіла до лісу.
Ліс стояв мовчазний, але то тільки так здавалось. Насправді в ньому кипіло життя. А поруч з лісом росли буряки, набираючи вагу. А між буряками біліли хустини робітниць. Важка, але дуже почесна та праця. На долонях від сапок мозолі, а до того ще й руки чорні, як свята земля. Але, як би там не було, а на тих руках тримається світ.
– Сергійко, йди сюди! – хтось тихо позвав його з вулиці.
Залишивши «Пригоди» на лавці, він вискочив на вулицю і побачив Валерика. Той був якийсь чудний. Руде волосся, наче їжачі голки стирчали у всі сторони. Блакитні великі очі мляво виблискували, хоч сонце було на середині неба. Наговоривши один одному таємні слова, друзі побігли до ставка.
Бігли та йшли полем, де ходили бусолі, вони неначе оазиси маячили серед зеленого моря трави.
Біля ставка було багато різної дітвори. Вони плавали, пірнали, загоряли на сонці.
Раптом, з іншого боку ставка почувся гуркіт трактора «Білорусь». За ним стелилася довга полоса куряви, в ньому сиділи п’ять чоловіків. Коли трактор зупинився, курява, яка стелилася за ним зупинилась, але від пориву вітру трактор опинився в хмарі пилу.
– Апчхи! – почулося голосне і сердите на весь ставок.
На траву поплигали люди, і побігли с сіткою в руках до води. За ними, наче за вгодованими свинями, піднімався стовп пилу. Правда, в нашому селі Небрат, свині куди худіші, ніж ті чоловіки, які бігли до ставка, аж земля під ними стогнала. Всі вони були як на підбір, добрі джигіти, рішучі та смілі, і всі в одних трусах.
Виділявся тільки колгоспний сторож в одежі, як гарбуз бігав міх Іванко. Та куди йому, бідолашному, було встигати за такими, на яких сало аж блищало та вигравало на сонці. Просто можна було позаздрити таким силачам.
Підбігли вони, врешті, до ставка, та, шубовсть, в воду, аж хвилі на інший беріг пішли. Швидко сіткою рибу ловили, так вправно, аж заздрість брала…
А Іванко стояв, як тополя, тільки руками розмахував.
– Ось тобі і сторож, – мовили вони, подивившись один на одного. – Його всі страхаються, щоб не наїхав та не дав за такі діла по шиї. А тут?...
Чоловіки наловили швидко різної риби і побігли до трактора., Але одному з них, самому пузатому чоловіку, не пощастило, його вкусила бджола за ногу. Щоб знав, як бігати по рибу без дозволу.
– Йой, йой! – заверещав він наче порося, тай то недовго. Бо дуже хотілося поїсти рибки.
А тієї рибки було тільки чотири відра, а чоловіків – п’ять. Підбігли вони до «Білоруса» , аж зирк, в і ньому голова колгоспу сидить і махає їм рукою, мовляв, йдіть сюди!
Ой лишенько, що тоді сталося! Джигіти, мов миші, порозбігалися в різні сторони. Один у ставок булькнув, другий в сад побіг. Третій, наче завзятий сільський хлопець-рибак, в очерет шмигнув.
– Сергійко, тікаємо звідси, а то ще Іванко про нас голові розкаже! Ну й буде ж нам потім, – на ходу сказав Валерик і, не діждавшись відповіді, побіг. А за ним і Сергійко навздогін.

Наступного дня зрання друзі знову пішли до ставка.
– Сергію, почекай, – гукнув ззаду Валерик.
Сергійко зупинився і став дивитись на сонце. Воно ставало все більше і червоніше. Верхівки хмарок стали рожеві і дуже дивували усіх своєю вродою. З іншого кінця неба сіро блищав повний місяць.
– Що за красуні! – почув Сергійко Валерині слова. – Які вони нарядні, ті хмари!
Сергійко нічого не сказав, бо якраз ступив крок вперед. І, замість того, щоб стати на землю, він став на якийсь загадковий предмет, повільно опустив руку у воду і витягнув його.
Так, то був справжній довгий садок, який рибаки використовують для забродної риболовлі, а в ньому ціле дно карасів, які вертіли хвостами.
– Що то за чаклунство? – подумав Сергійко і погукав товариша.
– Валера, йди сюди скоріше!
А Сергійко не знав, що йому робити. Радіти чи тікати?
Хитнувся ближчій очерет, і показалась білява голова друга з цікавими блакитними очима.
– Що це в тебе? – запитав здивовано Валерик.
– Садок! – відповів пошепки Сергій, щоб ніхто не почув.
– Оце так диво! – промовив Валерка.
Сонце сідало за осиковий гай. Воно останнє, що кидало ватагу променів на землю, на село, на очерет. Він, той очерет, і справді був загадковий. Щось таємниче було в ньому тоді, може тому, що завтра знову буде спокійний сонячний день.
Хитнувся очерет, виглянув Сергій і мовив:
– Тягни, нема нікого!
І Сергій вискочив з води на пагорб.
Навколо почало темніти. Сад вже не вабив до себе рясними яблуками. Верталась з пасовищ рогата худоба.
– Сергійку, допоможи! – почувся з очерету жалібний голос Валерки.
Сергійко не відповів і тихо пішов назад у воду. Почувся плескіт води і тріск очерету, тисячі хвиль пливли за ним на схід. Бо де ще було сонце, де ще осиковий гай.
– Ого, який важкий! – промовив Сергій з очерету.
Сонце вже наполовину поринуло у гайок, проте ще не було темно. Але всі готувались до солодкого сну, відпочинку.
Та наші друзі не хотіли спати, вони витягнули садок на берег і поділили порівну рибу. Але їм ще хотілося ходити в очереті, плавати і пірнати. Вода в ту мить була теплою, як ніколи, наче її хтось підігрів.
Двоє друзів знову брели по воді, шукаючи чогось загадкового. Очерет став темніти, а захід став таким рожевим, що відірвати з нього очей було неможливо.
– Мама! Мамочка! – донісся жалібний голос Валерика.
Сергійко повернувся до Валерика і побачив у нього на лобі велику гулю.
– Де ти так стукнувся? – спитав Сергій здивовано.
– Ось, дивись! – відповів майже плачучи Валерка і підняв задок човна.
– Оце тобі так! – протягнув Сергійко. – Може, це справді чаклунство?
На ставку стало тихо, темно, тільки вода виблискувала під срібним промінням повного місяця.
– Побігли додому, бо вже темно! – запропонував Сергій і вискочив з води, а ним і Валерка.
Ставок спорожнів.
– Сергійку, давай ще яблук нарвемо! – мовив Валерка.
– Давай! – погодився той.
Затрусилась яблуня, посипалось листя. А з дерева, немов горобці, поплигали два товариша. Потім вони йшли по дорозі і їли яблука. Сивий вітер опустився на землю.
–Цьор, Цьор! – сюрчали в траві коники.
Наче не вечір опустився на землю, а ранок прийшов. На садом літали кажани. Комашня де-не-де збилась купками і висіла у повітрі. Край дороги стояла висока струнка тополя, яка заснула своїм сном. Її не будило ні сюрчання коників, ні темний вечір, ні лагідна мелодія вітру.
Раптом Сергію здалося, що за тополею хтось притаївся. Може то був сторож саду, а може Іванко? Від однієї згадки про сторожа ставка, кусок яблука застряг у горлі.
Так і було. З-за дерева вийшов дідусь і гукнув їх до себе. Недовго думаючи, хлопці розбіглися в різні сторони і весь вечір блукали по селі. Потемніло в віконцях хатинок. Стало тихо і спокійно. Тільки над садом неслися грізні і жахливі слова:
– Спіймаю, штани зніму!

– Ду-ду-ду! – співав Сергійко, йдучи з Валеркою до ставка. – Не боїмось ми Іванка. – Ду-ду-ду!
Лунали голосні слова над садом.
З придорожньої тополі злетіла зграйка горобців і полетіла туди, де хвилюється золота пшениця. А над пшеницею зібрались хмари. Пшениця клониться, б’є поклони сонцю, небу, жайворонку, що висить нерухомою цяткою в небі.
– Цьор! Цьор! – сюркотали коники-стрибунці. Як завжди, ластиться під ногами молода трава. Тихо падає тінь від яблунь, на яких червоніють плоди.
Хлопці йшли поважно, вони уявляли собі, що нікого не бояться. Вигляд в низ був бойовий. Сергій ніс мотузку, Валерик – самопал. Хтось міг подумати, що вони йшли на полювання, так ні. Вони вирішили помститися Іванкові за всі образи.
Колгоспний сад був для них рідним та близьким. Яблука червоніли узорами та виблискували різними світлими барвами: жовтими, рожевими, червоними. А поруч з садом – ставок, наче дзеркало. У ставку було видно небо, білі хмари, зелені берега, що потопають у травах та буграх. Край саду був проритий неглибокий рів, під час дощів в ньому струмком біжить каламутна вода. Біля саду та ставка – поле, усіяне квітами: волошками, білими ромашками, а за ними густа та зелена стіна очерету.
В неглибокому рові почулося шепотіння між Валеркою і Сергієм. Навколо стояла місцева тиша. Не шумів очерет, не плили кришталеві хвильки, гладінь ставка була спокійна. Мов піраміди, височіли горбки навколо ставка. Їх опуклі купола були в траві та колючках. Але і там біліли, тягнулися до сонця ромашки. Знявся з поля волошок і ромашок маленький легенький вітерець. Дихнув раз, потім другий на очерет, на кришталеву гладінь ставка. Знялися хвильки, завертілися, засвітились на сонці веселкою. Над самим ставком кружляв шуліка, великий та могутній. Та ластівки його не вжахались, бо в них велике товариство. З другого боку, як завжди, дві ферми.
З невеликого рову висунув капустяну голову Валерка, і теж став милуватися красою рідного краю.
– Шу-шу! – раптом зашумів прибережний очерет. Почулася чоловіча розмова:
– Добрий вилов був учора!
Друзі відразу впізнали голос Іванка, грозу і силу для хлопців.
Біля ніг у товаришів лежала трьохметрова мотузка і загадковий самопал. Той самопал вони виміняли у Миколки за три вудочки. Самопал, це надійна зброя, як думали вони. Але користуватись їм вони не вміли. Самопал був набитий дрібками солі. Сергій підвів голову і побачив чорні труси Іванка, вони були якійсь товсті
Зашумів сірник. Мушка самопала лягла на ціль і… Навколо стало темно. З розірваного дула самопала валив густий дим, як з печі. Сергій відкинув його ногою в сторону.
– Апчхи! – почулося по ту сторону диму. – Апчхи!
Коли дим розвіявся. Навколо все було чорне. Білі ромашки стали чорними, наче їх хто-то перефарбував. Такі ж перефарбовані були Валерка і Сергій.
– Я вам покажу, як не давати спокійно жити, – почувся голос з очерету. – Я все ж таки голова колгоспу! А вони останні труси порвали вибухівкою!
Хлопці розгубились і почали задкувати.
– Давай, умиємося в очереті, бо ми більше на чортів схожі, ніж на людей, – врешті запропонував Сергійко.
Ставкова вода була тепла. Хлопці швиденько умилися, але після жахливого голосу ніяк не могли прийти в себе. Та, врешті, непомітно розсунули очерет, і перед ними постав Лисяк – голова колгоспу, який відразу ж запитав:
– Ви не знаєте, хто тут тільки що стріляв?
Хлопці не знали, що відповідати, м’ялися.
– Мабуть, Іванко! – врешті збагнув Сергійко.
– Я тій давній чаплі циферблат поб’ю, – мовив Лисяк, і повернувся, дивлячись на ставок.
Друзі ледь не залилися сміхом, побачивши у Лисяка цяточки від солі.

Іванко був у доброму настрою, напевно тому, що в нього з’явилась рушниця, що стріляє сіллю. Тоді він став володарем трьох ставків. Новенька рушниці була дуже гарною і, навіть, приємно пахла сіллю.
Весело світило сонце, блищала вода, шумів очерет, – все було веселе. Однак, Іванко передчував щось неприємне. Та ще сон снився, такий мерзотний та смішний. Наче б то риба смажила його на українській козацькій сковороді.
– Тьху, погань! – плюнув Іванко і пішов далі.
Йому хотілося випробувати свою рушницю, та не було де. Крім макітри, яка висіла на кілочку. А коли вцілив, то його дружина так навернула кочергою по спині, що й досі болить. Іванко зажурився.
Раптом він почув булькотіння води і шурхіт очерету. Сторож нашорошився, мов півень, і навмання натиснув на курок. Пролунав постріл.
– А ну, козак, вилазь з води! – сказав, сміючись, Іванко і виставив беззубий рот. Він тоді ще не знав, що то був голова колгоспу, якій бігав в очереті, як потерпілий, і наче бегемот, все рвав на своєму шляху. Звичайно, в такому стані голова колгоспу і не думав вилазити з води.
А Іванку пришла в голову страшна думка, що може він убив того «козака», прости господи! Він став що сили кричати на допомогу до людей.
– Ой, що я накоїв! – кусав собі пальці Іванко. – Караул, тону! А якщо не потону, то посадять за грати.
Кричав і лупив себе по лобі сторож.
З лану пшениці навперейми бігли люди, малі і великі:
– Що таке? Що сталося?
– Там, в очереті, страшне лихо.
Лисяк, тим часом, обв’язався очеретом, і наче грім небесний, вискочив з ставка, як примара.
– О-йой! – крикнув хтось, і всі кинулися бігти хто куди. Хто в пшеницю, хто в неглибокий рівчак.
Тільки Іванко сидів і бив себе по лобі, промовляючи:
– Хто б міг подумати, що я такий страшний? Рятуй, господи! Помилуй душу грішну!

* * *

Далі все було просто. Голова колгоспу залишився головою. Він три дні і три ночі не спав. Спитаєте, чому? Він вам відповість, що безсоння, чи він дуже любить літні ночі.
Іванко позбувся рушниці, яка була така і так чудово пахла.
– Це все відбувається через той сон, – думав Іванко. – Такий мерзотний, не дає тепер мені, старому, відпочити ні в день, ні вночі. Гроші за рушницю – як в багно. Як дивиться Бог на це все? Де правду шукати?
Весело блищить ставок, весело сяє сонце, тільки Іванку невесело, все бурчить:
– Це через той сон! Були груші – була рушниці! Немає рушниці – немає й грошей.
Отака історія трапилась. Не вірите? Приїжджайте в село Небрат, там вам розкажуть ще краще. А коли будете їхати, обов’язково зверніть увагу на чудовий малюнок під кущем. Низом написано великими буквами6 «З хлібом і сіллю».
Чому саме так, здогадайтеся самі!

Пролетів тиждень. Іванко вже налагодив зв’язки з дружиною. Хоча… Прийде він додому, а вона висолопить язика, і як піде молотити: і про рушницю, і про корову, і про все на світі. Добре, що хоч тільки лаяла, а могло б бути і гірше. Хай собі ляпає язиком, як колодою карт. Аж в вухах лящить. Ти їй про сіно, а вона тобі про чоботи, мовляв, всі с дірками, нові треба.
Не витримував Іванко, йшов в клуню, на сіно, де можна було виспатися добре і солодко. А що є краще, ніж сон? Нічого! Правда, у Іванка найкраща за сон була міцна горілка. Та закуска: ковбаска, солоні огірки, все однаково. Але Іванка щось не тягнуло до горілки. Приємно пахло сіном, воно було і подушкою було м’якою, мов перина. Прокинешся вранці і чуєш, пташки виспівують різними чародійними голосами, півники дзвінко горлають. Сонечко сяє приємно.
Перевернешся в сіні раз, другий, потім несподівано кольне і спині. Вимушений спокійно сісти, та згадати молоді роки, і стає на душі приємно та любо. Згадаєш, як лазив по деревах, ловив рибу, як утікав від сторожа, в якого було намагання спіймати, як порвав штанці, і все це зливається в одне, як це його? А, спогади.
Прохолодно, повітря чисте, пахло хвоєю. Рай!
Іванко вийшов з клуні і пішов у хату веселий та бадьорий. Відчинив двері і завмер від подиву і страху. Перед ним була дружина Оксана з кочергою в руках.
– Де ти спав? – грізно спитала вона. – Може, в Малашки?
У Іванка серце побігло в п’яти.
– В клуні! – врешті вилетіло з уст чоловіка.
– А Дуся казала, що бачила тебе в Малашки, – налітає на нього дружина.
Іванко не витримує такого наступу і здається. Підіймає руки догори, стає на коліна і промовляє:
– Господи, чи ти є на небі, чи тебе немає, помилуй!
– І давно це ти в Бога почав вірити? Хто тобі утлумачив, ну? – допитувалась дружина.
– Навчив агроном, а я…, – Іванко замовк.
– Що, а я?
– З учорашнього дня… – вимовив жалісно, як сліпе котеня, Іванко. А далі дружина його перебила:
– Бери, грізний сторож, вудочку, там в тебе їх цілий комплект, і іди ловити рибку, і не переч. Та швидше, бо коли ти відсутній, бажаючих скільки завгодно. Давай-давай, скоріш ворушись, бо агроном до нас завітає в обід. Тю, що я говорю? Не до нас, а до мене. Скоріше! Чого ти вуха розвісив?
Іванко підвівся, взяв вудочку і пішов на ставок.
– Господи помилуй! – по дорозі промовляв він.
…Шумів очерет, вітерець віяв, світило сонце. Блищала сріблом вода під косими, рожевими променями сонця. Яке воно було велике, червоне, мов розжарені куля металу.
На ставку, посеред хвиль, білів поплавок. На сході спокійно спала рожева хмарка. Та згодом, дуне сильнішій вітер, і вона полетить, побачить різні заморські країни.
Сергійко стояв нерухомо і дивився то на поплавок, то на лелек, що красувались на полі. Світилось сонце, світлішала діброва. Він згадав учорашній день, пригоди і події. Усмішка розтягнула його рот, і раптом почув:
– Господи, помилуй!

* * *

– Це все через сон, – думав Іванко після молитви, йдучи по стежці.
Велика туга огортала його серце. Підійшовши до свого улюбленого місця, він побачив в очереті пару очей.
– Іди сюди, не бійся! – позвав Іванко хлопця.
Пройшов деякий час. Сонце стало кругліше, і все звеселилось, порозумілось. Порозумілись і Сергійко з Іванком, вони разом ловили рибу.
В той час по стежці йшов агроном – Петро Макуха. Світило сонце, де та й роса поділась з трав. Агроном зупинився. Зітхнув, витягнув хусточку з кишені і витер нею чоло.
 Його лиса голова виблискувала на сонці, мов дзеркало. Білі черевики були мащені чорним кремом, білого крему вдома не було. Агроном сам собі махнув рукою і продовжував йти далі з чудовими думками:
– Треба ж таке, запросила чудо-жінка до себе. Що не кажи, а вона вродлива, тільки трохи товстувата і вище на зріст. А ще вона сильна, як бик, сама найсильніша в селі.
Замислившись думками, Петро Макуха ледве не зіткнувся лобом з товстою вербою, що росла біля дороги.
– Господи, свят-свят! – вигукнув він і продовжив думати уголос:
– Скажу вам на вухо – агроном найбільше любить Бога. Потім – виспатись, добре поїсти що не будь, аби жувати і плямкати на всю хату. Утомився він, сердешний, не виспався, бо учора була лекція «Чи існує Бог у Всесвіті»? , яка закінчилась пізно вечором.
А Іванко, коли побачив агронома , який ледве не наткнувся на дерево, схопив вудочку, рибу і махнув через городи додому. Люди кричали, лаяли, погрожували, та йому було байдуже. Хотілося скоріше добігти додому, віддати рибу дружині, накосити трави теляті, дати свиням поїсти. А потім забитись в клуню, у дальній кут, і спати, довго і солодко, щоб ніхто не перебив його сон.
А коли Іванко забіг у хату і переступив поріг, почув від жінки:
– Що, так швидко наловив рибки? Нічого собі!
– Сьогодні якийсь невдалий день. Риба не ловиться, всього спіймав два десятки, – пояснив чоловік.
– Та Бог із нею Йди, прогуляйся, а завтра повбираєшся у хаті і їсти навариш. Чуєш?
– Чую! – відповів чоловік і поплентався з хати в сад по траву.

Хтось постукав в двері.
– Прошу ласкаво! – промовила лагідно Оксана.
– Добрий вечір! – двері відчинилися і на порозі стояв агроном.
– Пробач, Петрику, але зараз ще обід, – поправила чемно Оксана.
– Нехай буде обід! А як у вас в хаті жареними карасиками приємно пахне, – із задоволенням сказав агроном.
– Ви чародій! – любо глянула на нього Оксана.
– Та ні, що ви! Я був колись продавцем зарубіжних товарів, – відповів жваво агроном і весь час нюхав носом повітря.
– Ну, тоді гостинно просимо до столу! – сказала жінка.
Агроном кинув капелюха на ліжко, витягнув хустину, обв’язався і став їсти, воркуючи з Оксаною.

А Іванко в той час в клуні вже лежав на сіні. З хати до нього доносилось плямкання агронома, із-за чого йому ніяк не хотілося спати.
Агроном все плямкав та жував. Десь через годину він перестав жувати і, гойдаючись, вийшов з хати, товстенький і лисий, як пузир.
Не дарма Іванко чув:
– Пийте, пийте! Ви знаєте, як я вас глибоко поважаю! Та не забувайте, що я вам казала! – вже з Ганку гукнула Оксана.
– Добре, я ще завтра зайду! – відповів агроном і впав під хатою.
– Що з вами? – кинулась до нього Оксана.
– Слава Богу! Це він посилає нам таке випробування! – бурмотів агроном.
Скориставшись такими обставинами, Іванко вбіг у хату, схопив скибку сала та хлібину і вискочив.
Сонце клонилося за обрій. З клуні доносився хропіння Іванка, який спав, як немовля.
Тільки свині не терпіли того храпу, їм так хотілося хрюкати разом з ним, та не могли. Язики боліли від їжі.
На другий день Іванко знову ходив по рибу, косив траву теляті, свиням, корові. Варив агрономівський обід, та спав, як гідний чоловік.
А агроном прийшов раз, потім другий, третій, і, нарешті, не прийшов.
 В той день Іванко був дуже веселий, бо то була найкраща мить в його житті.
А дружина підійшла до чоловіка і лагідно мовила:
– Як спалось, коханий, Вставай, йди на працю, на ставок – охороняти. Але спершу ситно поїж.
Іванко підвівся, потягнувся, поцілував дружину, мовив:
– Такий сон наснився! Прийду з роботи, розповім.