Як сучасна тема

1.

Тарас Григорович Шевченко – шанований и найулюбленіший багатьма людьми поет. Але він не тільки поет, а і письменник, і художник. Його твори люблять за правду і щирість.
«Утоплениця» – невеликий вірш, всього на дві сторінки, бере за душу і наповнює її гнівом і образою до матері дочки. Вона, матір, думає, що немає нікого на світі такої красивої, як вона, але:
Незчулась, як минули,
Літа молодії…
Лихо, лихо! Мати в’яне,
Дочка червоніє.
Вірш до краю наповнений слізьми дочки і злістю не до матері – а мачухи. Читаючий з жалістю дочитує твір, і в нього постає питання. Звідки, чому така нелюдна матір?
Шевченко вірно намалював скажену матір такими словами:
Мати дивиться на неї,
Од злості німіє,
То жовтіє, то синіє;
Розхристана, боса,
З роту піна; мов скажена,
Рве на собі коси.
Мати тільки думала про себе, не піклувалась про дочку, яку байдуже віддала колись людям.


2.

Вийде бува людина літнім, ясним днем на вулицю, стане біля червоної горобини та й задивиться на ближній ліс.
Кучерявий, зелений, облитий пахощами різних квіток, горить світлою веселкою. Поважні дуби розкинули свої руки над килимом трав та малюнками лісних шишок.
Ліс – це найзначніший скарб нашої країни. Ліс, це томливо, прометеєвій вогонь, який нас гріє і дає щастя тому, хто любить, шанує і цінує його.
На своєму віку Боярський ліс багато пережив. Він бачив могилу невідомого льотчика. Він чув удари лопат об осінню землю. Він бачив безстрашні обличчя комсомольців, що будували вузькоколійку, щоб добути більше дров і врятувати людей від жорстоких морозів.
Образ Павки Корчагіна в автобіографічній повісті Миколи Островського" Як гартувалася сталь", назавжди увійшов в пам'ять людей. Тяжко хворий, він знайшов у собі мужність стати в стрій разом з товаришами і продовжувати будівництво вузькоколійки. Назавжди запам'ятаються слова героя роману Павки Корчагіна: "Найдорожче у людини — це життя. Вона дається йому один раз, і прожити її треба так, щоб не було нестерпно боляче за безцільно прожиті роки, щоб не палила ганьба за підленьке і дріб'язкове минуле, щоб, вмираючи, зміг сказати: все життя і всі сили були віддані найголовнішому в світі - боротьбі за звільнення людства. І треба поспішати жити. Адже безглузда хвороба або будь-яка трагічна випадковість можуть перервати її».
Книга Миколи Островського вчить людей палко любити свою Батьківщину, не думати тільки про себе, а думати, як принести найбільшу користь своїй Вітчизні.
А воїни героїчного В’єтнаму дуже часто перед боями, дивились фільм «Як гартувалася сталь».


3.

Микола Прокопів був такий гарнесенький хлопчик, смирнесенький, соромливий, млявенький, як дівча. Воно й вчилось, нівроку йому. Страх, яка жага була в нього до книжок. Все читає і читає, а особливо, як на урок загадають щось таке, чи прополе, чи про ліс. Ну й любило ж це…
Так починається невеличке оповідання навчального змісту. Не довелося бідному хлопчику вчитись, злидні розділи його, примусили бути бідним, не давали можливості вчитись. Нудьга, холод примусили його бути поводирем.
Миколку люблять і поважають за чемність, за уважність і слухняність, за гарячу любов до батьків
Тесленко правдиво змальовує Миколку, його засмучену лагідну матір, батька, який дуже піклується про родину, проте, як вибитись із злиднів.
У цьому невеликому оповіданні Тесленко викриває і засуджує капіталізм, як кривду в державі.
І коли Миколку порівняти з учнями при соціалізмі, то. Як кажуть люди: «Це небо і земля».
При соціалізмі учні одіті, взуті, ситі і помиті. Багато учнів з першу думають не про уроки, а про футбол чи хокей. І дуже полюбляють дивитись по телевізору кіно, хоч воно вже йшло кілька разів.
 

4.

Кожна людина, мабуть, читала захоплюючи казки Івана Франка «Коли ще звірі говорили». В тих казках під образами звірів, змальовують людей. Одні з них злі і криваві, другі – темні, беззахисні, треті – хитрі, чинять образу слабшим. Таким є лис Микита.
На підставі казок, Франко засуджує звірів лихих,, хитрих, які чинять образу меншим.
Іван Франко навчає дітей бути чесними, захищати менших, не хвастатись, поважати старших. І не хвалитися наперед.
Франко засуджує лиса Микиту, як хитрого звіра. Він хитріший за всіх. Але хвастощі, образа над меншими зійшлись до купи, і лис Микита ледве живий утікає з міста. А у лісі він ставить себе, як хвалько, ставить із себе царя.
Але, згодом, звірі дізналися, хто він є насправді, і жорстоко покарали його.


5.

Багато учнів люблять читати видатні вірші и поеми Тараса Шевченка. Але не тільки його вірші, а і твори, оповідання про самого письменника, співця і поета.
Буває, зніяковієш, коли щось робиш, або записуєш про видатну людину, і думаєш:
– Той хлопчик був допитливий, наче зовсім не схожий на мене. Але щось повинно бути схожим між ним і мною. Може, те, що ми українці, а може те, що, він, як і я, вештався по всім закуткам, вулицям, а мати лаяла мене, як і його. Сирота – є слово схоже на нього, але якесь образливе слово – бездоглядний.
Одного разу мама мені сказала:
– Це вірне ім’я тобі дали – бездоглядний. Бігаєш хто знає де, а я тут хвилююсь за тебе.
Так ось чим я схожий на Тараса, та й то, як був малим. І ще є одна схожість, я люблю читати книжки про козаків, про їх славні походи.
Але далі, він був більш правдивий, чесний, чутливий до людського лиха, хоч і терпів образи від «науки» п’яних дяків. Тяжко переступаючи кривду, яку чинили йому пани, він став людиною.
Є дуже вразливе народне прислів’я:
– Краще прожити мало, зате зробити добро для народу, чим бути багато років безплідним сучком!
А я ось, так і не знаю, буде з мене добра гілка, чи сухий сучок? Ось, зараз пишу про Тараса, а мене щось тягне до телевізора.
Правду ви казали, любов Андріївно, що коли б ваша воля, ви побили б телевізори. Я теж, напевно, це б робив, і…
Шевченко виконав своє завдання, хоч дуже тяжко було його здійснювати.
В своїх творах – Шевченко за народ, за його щасливе майбутнє.


 6.

Молодість.
Читачам в цій книзі найбільше подобаються мрії, вчинки, погляди Іскрова і Василя.
Іскров – за народ, за його щасливе майбутнє. Він свідомий більшовик. Ризикуючи власним життям, Іскров бере на себе відповідальність на встановлення залізничного депо, на шлях труду, єдності, чесності і правдивості.
Василь – відданий борець за людське щастя. Сміливий, енергійний, мужній, хоробрий, незламний розвідник людського горя. В нього виховуються погляди більшовика, комуніста, творця щастя.
В ньому все хороше, і постать, і справи, і мрії. В нього стріляли, та він, на зло смертям і недугам, вижив і живе й досі в пам’яті людей.
На підставі цих образів, але не тільки Іскрова, а і всього народу, Бойченко зображає нашу молодь під час розрухи, як найпрацьовитішу, найкращу. Він показує її змужнілу і згуртовану. Вчинки молоді спрямовані на зміцнення України.


7.

Як чудово було радянським дітям жити в той час. Вони не знали, що таке голод, що таке, коли немає в хаті хліба. Хліба було вдосталь.
Ось чому, читаючи оповідання «Дощ» Степана Васильченка, замислюєшся над тим, що хмари сіяли і сіяли на суху землю воду, щедро, не шкодуючи, аби тільки родив хліб. І хліб родив. Родив так само, як і тепер, бо земля наша велика, вродлива, завжди приносить людям щедрі врожаї хліба.
Але в ті часи діти, мало того, що жили в землянках, вони ще вдосталь ніколи не наїдались хліба.
Дала їм мати по шматочку хліба, на сніданок, і на обід, а сама пішла на хутір до ситих землевласників, що забирають хліб у дітей, горниці прибирати.
Поїли діти той хліб, навіть і крихти поздирали, та знову їсти зорілось. А хіба не можна було зробити так, щоб діти ситі і веселі бавились на вулиці, так, як бавились діти при радянській владі. Не прийшлось би їм дивитись на проїжджаючих засмученими очима і просити тихо і боязко:
– Дядю, дайте гостинця!
І в той час, коли з одного боку веселого шляху дуби, як стіна, з другого – лавою буйні хліба.
Здіймає чоловік шапку на возі, милується божими розкошами, а взяти не може ні собі, ні дітям. Бо всі ті буйні хліба йдуть в комору землевласників землі, які зовсім не дбали про долю простих, робочих людей. Вони не замислювались, не дивились на дітей тими очима, якими дивилась старенька бабуся. Діти були голуб’ятка, але всі зелені, які витирали рукавчатами носики, дивилися на неї великими смутними очима, мовляв, хто ж його знає?
А той, хто його знає, ходив тим часом по своїм буйним хлібам, гладячи рукою свій повний ситий живіт. І що йому до того, що трійко дітей в землянці тьмарили красу зеленого куточка, як три прив’ялі квіточки, що забули виставити на дощ.
Так ростіть же наші діти щасливі, радісні, бадьорі! Це нашу дідусі створили таке чудове життя, без злиднів і без власників землі.


8.

Коцюбинський – велика людина України. Коцюбинський – це людяність і наш улюблений письменник.
Найкраще читачам подобається його оповідання «Дорогою ціною». Герої цього твору молоді, великі і красиві, це Остап і Соломія.
Остап палає помстою до панів, – олігархів, що кривдять селян, колишніх вільних козаків. Остап мріє про визволення народу з-під ярма кріпацтва. Лихом були царські генерали, поміщики, графи. Це вони і цариці Катерина Друга, що підступно зруйнувала Запорізьку січ, оплот свободи українського народу.
Остап – лицар свободі, вірний син народу. Він мріє, як зібрати хоробрих людей, козаків, повести їх на царських генералів і розбити, або почесно загинути у бою з гнобителями народу, які податками душать людей, котрі на них працюють.
Соломія – найкраща жінка в цьому оповіданні. Вона віддана своєму коханому Остапові. Не хоче примиритися з будь яким насильством и тому тікає с Остапом. У найскрутніші хвилини Соломія виявляє велику стійкість, хоробрість і завзяття…
Остапа і Соломію з’єднувало одне – воля і велике кохання.
Нескореною пішла в небуття Соломія.
Нескореним до віку залишився Остап.
Тому вони, борці за свободу, за своє щастя, залишились жити у віках.


9.

І цьому зачарованому творі письменник виступає проти страху, проти полохливих жалюгідних боягузів. Навіть дід Хо, якого всі так боялися, роздумував:
– Вжахаються, а не знають, що страх тільки й існує на світі полохливістю других, що старий Хо порохом розсипався, коли б усе живуще, хоч раз зважилось глянути йому в вічі.
Коцюбинський засуджує в цьому творі Ярину Дольську та Макара Літко. Вони вважали себе справжніми патріотами України. Макар Літко думав:
– Треба виступити за народ, за його незалежність. Хто виступає за народ,той герой, того шанують мільйони простих людей.
 Але всі його бажання залишилися у мріях. Бо вболівав він за рідний народ і Україну надто обережно, фальшиво, обачливо. Літко вжахався, отримавши від брата листівку українською мовою. Нікчемний боягуз, він не раз забував про свій патріотизм, обурювався братом. Єдине, що робив Літко для України щиро, сміло і відважно, це пив і пив українську горілку і танцював гопак.
Ярина Дольська на роздоріжжі – їхати в село, навчати селянських дітей, долати труднощі, чи вийти заміж за нелюба-багатія. Дівчина вирішує навчати дітей, і подолав всякі труднощі, бути у людей у пошані.
Та все це… лише гра в героїнь. Коли дівчина одержала призначення у сільську школу, її охопив страх. Вона злякалася справжньої роботи серед людей.
Ярина Дольська і Макар Літко стали покірливими боягузами, рабами діда Хо.

10.

В невеличкому оповіданні «Катруся» зображено життя бідної селянської родини. А також, життя бідного галицького селянства за часів Австро-Угорської монархії.
В родині бідного селянина вмирає єдина дочка, що була втіхою і радістю батьків у їхньому похмурому і нужденному житті. Мати і батько безмежно любили і оглядали свою дочку. Вони були готові піти на все, щоб врятувати її коротке життя. Мати на останні копійки, що були так тяжко і гірко зароблені купує Катрусі квіти, щоб хоч трохи розважити її. А злидні змушували матір ходити по хатах і просити молока для хворої Катрусі. В них не було за що не тільки купити необхідні ліки, а навіть, прохарчуватися.
З великою любов’ю і теплом змальовує Стефаник образ хворої дівчинки. Письменник чудово змальовує поле – весняне, де все розквітає, радіє, де світить веселе сонце. Щебечуть жайворонки, а Катруся неминуче мусить вмерти.
Безземелля, бідність, розорення, все життя вічного голоду – ці явища постійні в Австро-Угорській імперії. Поміщицько-капіталістичний лад висмоктував останні соки бідних селян.
Замучені, голодні,холодні, обідрані, вони думали:
– Ліпше вмерти, та не мучитись у тяжких муках, і не капарити вік на чужому полі.