Глава I. Калюжна боротьба

– Чи завжди ти, життя, було таке бурхливе, без застоїв, як та чиста і прозора джерельна вода? Здіймається іноді каламуть, але під силою світлої течії не може вона встояти на місці, щоб закаламутити світлий струмок. Вода завжди чиста і завжди потрібна життю як і сонце. Вода всім дає користь: землі, рослинам, тваринам і людям.
– Людям! – повторила останнє слово своїх думок Віра Степанівна, яка разом с сином йшла з базару, і, зупинившись на невеличкому місточку, вони задивились на прозорий струмок, що протікав під ним. Вода в струмку була така чиста, що було видно, як разом з течією плили кудись невеличкі блискучі рибки.
– Мамо, мамо, дивись, які рибки! – показував рукою у воду хлопчик, роздивляючись струмок.
Віра Степанівна повернула обличчя вслід течії, і, не випускаючи з рук сумку, поставила її на нижчу жердинку, щоб було трохи легше рукам, дивилась, як пливуть рибки.
Зовсім недалеко, в тій стороні, куди бігли хвильки струмка, стоїть батьківський дім, в якому промайнуло її дитинство. І нічого, що воно було в недоліках, у клопотах батьків, які іноді забували про те, що і дітям дуже потрібна увага батьків. Діти є діти. Всі вони люблять ласку батьків, які, в свою чергу, нічого не шкодують дітям. Але буває, з-за утоми, батьківська увага обертається в два-три слова.
– І все-таки, там було щасливе дитинство. Так як же було не зупинитись під тим струмочком, який біля мого села тече річкою. Хай не такою бурхливою як Дніпро, але для мене – велика річка, – думала Віра Степанівна.
Скільки разів, ось так, вона приходила на той місточок і дивилась на течію просто так, як дивляться люди, коли хочуть відпочити, відійти від денних турбот. Але були і такі дні, коли бурхливо налітали згадки, мрії і бажання нового буття. І саме в такі часи хотілося все покинути і бігти, бігти до свого села. Воно кликало, вабило і, навіть відчувалось, просило: «Повернись! Не забувай, що тут було твоє дивовижне дитинство!».
Але тоді вона стояла спокійно, та й не дуже довго.
– Пливіть сріблясті, пливіть, – на закінчення побажала рибкам Віра Степанівна і, взявши сині за руку, вони.
– Синку, помахай їм ручкою, хай собі щасливо пливуть.
– Мамо, а куди вони пливуть? – махаючи рукою, запитав хлопчик.
– Та хто їх знає, сину, куди вони пливуть? Можливо, вони вже повиростали, покинули свої місця, де народились, пливуть у великі річки, щоб побачити їх бурхливі, могутні води, і подивитись на усю їх красу. А можливо, згадали батьківські місця і пливуть до них, щоб ще хоч один раз, одним оком поглянути на них. Подивитись на ті місця, на ті береги, біля яких колись плавали їх батьки.
– Мамо, а де вони спати лягають? А що вони їдять? – продовжував розпитувати хлопчик, як тільки Віра Степанівна перестала розмовляти.
– Ходімо додому, – сказала мама і ще сильніше стиснула пальці сина в своїй долоні, – По дорозі я тобі все розповім.

– Не хочеться, ох, як не хочеться згадувати ті далекі безглузді дні, які налетіли, як вітер і зникли, але залишились тільки спогади. Хай вас грець! Як від вас відцуратися, відвернутися і більше ніколи про це не згадувати. Невже немає щось згадати краще, приємніше, щасливе? Є, і багато чого існує, але все по черзі, – пояснювала синові мати.

… – За що, за що, я тебе питаю, краєш мою душу? Чим я тобі не вгодила, чим? Нахлистався, як ховрах і вигониш, вигониш, як приблудну худобину.
Не раз і не два виникали ось такі брудні, неприємні сварки у подружжя Куряча. А в ту ніч ще лютіше, гірше розійшовся Микита Микитович. З його розуму вилітали, чи зникали всі людські почуття, а залишалися одні, тваринно-хижацькі пориви.
І звідки тільки береться ось така лють у людей? У людей, які зовсім нещодавно кохали один одного, цілувались, раділи першим ознакам появи третьої людини і мріяли про майбутнє дитини. В той час дітей було двоє. Вони поховались за ковдру з подушками в куточку ліжка. Плакали, спостерігаючи, як підхмелений батько прийшов з роботи і почав сваритися. Вірніше, не сваритися, а битися.
– Ти все моє життя зіпсувала! – кричав він на дружину, хоч дійсного значення тих слів не знав. Не знав Микита Микитович, як саме вона, його дружина та могла зіпсувати йому життя.
– Що ти, що ти, – заспокоювала його Віра Степанівна, яка швиденько підвелась з ліжка і намагалась втихомирити чоловіка.
– Тихше, не лайся так, – просила вона, – діти почують!
– А що мені діти, хай чують, коли не глухі, – хитаючись, приближався Куряч до жінки. Потік брудних слів виривався разом з піною і бризками, які летіли на всі сторони з рота.
– Ось де сидять ті діти, і ти разом з ними! – стукаючи себе в груди, кричав Куряч.
– Геть з моїх очей, продовжував дурити він, схопившись за скатертину, якою застелений стіл. Той стіл стояв посеред кімнати. На ньому, в прозорій вазочці стояли живі, ще не зів’ялі квіти.
– Що, квіточок захотіла?
І не встигла Віра Степанівна щось сказати і навіть подумати, як квіти каменем, в одну мить, разом із вазою і водою, яка була в ній, полетіли під поріг.
– Микита! – вирвалося із жіночих грудей, якесь протяжне, тужливе і разом з тим ніжне слово.
Вона кинулась до квітів, підняла, притулила до грудей і, тяжко дихаючи, дивилась на чоловіка. З його рук летіли скатертина, посуд, ковдра, подушки. Скоро ціла купа речей виросла біля дверей. На той ґвалт повибігали сусіди. Схопили Микиту Микитовича і уклали спати. А на другий день він ходив мовчазний, по декілька разів просив пробачення, клявся, що більше такого не буде.
А вона? Вона простила і тільки десь в глибині душі залишився гіркий відбиток брудної ночі. Віра Степанівна хотіла забути ту темну ніч, але та не зникала, а навпаки, починала чорнішати. Потемніли її колишні радісні, щасливі спогади.
Таке траплялось и не раз. Тоді ще сусіди вибігали, заспокоювали, погрожували Микиті Микитовичу. Але згодом такі вечори почали повторюватися все частіше і грізніше. А сусіди почали зачинятися, ховатися у своїх кімнатах. Не було їх і наступного разу.
– Де ви, де ви, люди? Не зачиняйтеся, вийдіть! Не кивайте байдуже головами, а зупиніть негідні вчинки, не дайте людині пропасти, спасіть сім’ ю!
Але ні, їх не було. Поскрипіли двері, поцокотіли замки та клямки, все стихло.
Тільки Віра Степанівна схлипує, опершись однією рукою о долівку, намагаючись підвестись. В очах жах, гнів, прокляття на Микиту Микитовича, на долю і життя, на все на світі. Не милий цей світ, коли болить тіло від стусанів чоловіка.
Де, де знайти такі слова, щоб люди розуміли їх та самих себе, не калічили і до того куце людське життя. Їх немає. Зате існують слова, які примушують людей гинути, калічити ненавидіти. І кого? Людей, самих себе!
Віра Степанівна тяжко підвелась з підлоги, обняла дітей і озирнувшись, ще раз подивилась у вічі чоловікові, відчинила двері, і разом з дітьми покинула кімнату.
Куди, куди йти, коли на дворі ніч з проливним дощем, темна безмовна, і безлюдна. Але треба йти.
Дощові краплі тарабанили по шибках вікон, збігали по них, немов хотіли наздогнати одна одну.
Микита Микитович стояв посеред кімнати, прислуховувався до дощового стукотіння. Порожня кімната немов причаїлась і тихо стежила за кожним кроком господаря. І тільки віконні рами раз по раз порушували тишу. Вони то відчинялись, то закривались від поривів вітру та стукотіли.
– Що ж, – замислився Куряч. – Залишився сам, живу, як хочу. Почуваю себе вільним, як вітер і такий же безглуздий, піду завіюсь на всі боки. Місто велике, довга ніч, йди, блукай, шукай невідомо що. Ну чого стояти, витріщивши п’яні очі, піду вештатись.
– Люди добрі, люди-и-и, – донеслося до Микити Микитовича. – Та скільки ми будемо терпіти такого негідника, волоцюгу та п’яничку?!
– Ось ти, Василь, – тим часом долинув інший голос від сивого чоловіка, – чого виглядаєш з-за дверей? Біжи, знайди дітей і жінку! Дощ йде, застудятся. Ти ж завжди був йому приятель, а тепер що, злякався. Боїшся, щоб він не порушив твій спокій? На ось плащ і бігом, біжи і не вагайся.
Василь зазирнув у відчинені двері Микити Микитовича, неначе хотів довідатись, що там дійсно нікого немає, ні дітей, ні жінки. Але там нікого і не було, крім п’янички, який дивився червоними очима на сусідів.
– Що-о-о! – протягнув Куряч, – захотіли переховувати, то ось зараз я переховаю вас!
І Микита Микитович кинувся до ножа, що лежав на долівці. Схопив його в руки і нетверезими кроками наступав на людей, показуючи великий ніж.
Люди позадкували хто куди, розступились. Хто прикрив за собою двері, хто трохи відступився, а хто кинувся мерщій геть на вулицю.
– Ага, втікаєте, злякались! – закричав Куряч, – від мене ще ніхто не втік! Я вас зараз дожену!
І Микита Микитович кинувся в гонитву за чоловіком, який останнім вийшов на вулицю.

Настала мертва тиша. Всі мовчали, проводжаючи поглядами Куряча.
– Заріже! – закричала молодиця, яка вибігла з квартири і кинулась услід за ним. Той крик був такий гучний, що всі присутні здригнулись від несподіванки. Але той крик кликав і на поміч, підняв людей від нерішучості. Всі кинулись бігти слідом за жінкою.
– Де міліція! – кричали одні. – Міліцію негайно потрібно викликати! – голосили інші.
Гвалт наростав. Почулись міцні чоловічі слова. Почали відкриватись одна за одною двері квартир, з-за яких вибігали жінки, а за ними і діти.
– Та де він, де, той антихрист, – кричали люди на подвір’ї.
– Ось він, булькотить, – обізвався той чоловік, за яким гнався Куряч. – Купається в ямі. Хай прийме холодну ванну, йому на користь.
Люди замовкли, роздивлялись канаву, яку прокопали для заміни водяних труб. Тоді та канава була майже уся залита дощовою водою, яка розчинила глину і мала рудий колір.
– Гарно побовтайся, покупайся, – радили присутні. – Поплавай під дощиком, це корисно. Другий раз знатимеш, як із ножем бігати за людиною.
– Дивись на нього, хоробрий плавець знайшовся, – нахилившись над ним, промовляв чоловік-втікач. – Чи може руку подати тобі, щоб з ями виліз? Що ж, ось моя рука. Ну, чого вагаєшся?
Куряч мовчав. Продовжував бовтатись у ямі, але не зводив очей з руки чоловіка, якого хотів зарізати. А рука доброї людини була над самісінькою головою Куряча. Потрібно було тільки підняти руку і яма залишиться позаду. І Микита Микитович не витримав такої спокуси, не встояв перед таким порятунком і простягнув руку.
– А дідька лисого не хочеш, – відсмикнув руку втікач. – Сиди там, коли не бажаєш ще стусана отримати. А то зараз як блисну ногою по твоїх білих зубах, так відразу зрозумієш, де ти, і де твій ніж. Бач, яка погань, з ножем за людьми ганяється . Ось втоплю, і не одна експертиза не доведе, що це навмисно. Нещасний випадок і годі. Не мучитимеш людей и ніхто тебе не згадає, а навпаки, казатимуть, був один п’яничка і той дуба дав. Втопився як непотріб.
Куряч мовчав, тільки якійсь жалюгідний, нещасний стогін виривався з його грудей. В тому стогоні не було ні злості, ні мети вибратись з калюжі. Байдужість оволоділо ним. Руки раз по раз чіплялись за край канави, але кожного разу мокра земля обвалювалась, не даючи змоги Микиті Микитовичу вибратися з неї.
– Ви знаєте, якось шкода його, так гарно бовтається, ніби моряк з розбитого корита, – дивилась у вічі кожному чоловікові та сама жінка, яка незважаючи ні на що, кинулася захищати чоловіка-втікача. Вона стояла трохи далі від канави і виглядала з-за спин присутніх.
– Допоможіть! – просила вона. – Треба врятувати, а то захворіє чого доброго, легені застудить?
– Допоможіть, я вас прошу! – повторювала жінка і дивилась на втікача, на Василя, на сивого чоловіка, на сусідів.
– Що-о? – обізвався втікач, – врятувати? Та його мало втопити, Вам мало, що ви цілу ніч стоїте біля канави, а не вдома, і спати спокійно не можете. Дітей поперелякував, а ви – допоможіть.
– Ну, то втопить його! Чого ж стоїте, починайте швидше. А-а, не можете, так не кажіть зайвого!
В жіночому голосі відчувалось не прохання, а гнів, що спалахнув, обличчя, вуха та шия розчервонілися.
– Легше всього знищити людину, – обурювалась вона. – Ви ж тільки гляньте, як він мучиться, намагаючись вибратися із каламуті.
– Ой, – зойкнула поруч ще одна жінка, яка побачила разом з іншими присутніми, як після чергової спроби вибратись з ями, Куряч поринув увесь, з головою у руду рідину.
– Втопиться! – висловлювали свою думку окремі сусіди. Деякий час всі напружено дивились у канаву, в якої булькотіла каламутна вода.
– Казала ж, рятуйте. Так ні! Стоять, як оті пеньки, повитріщавши очі, як барани на нові ворота. А людина гине на очах байдужих, не здібних на щось хороше людей, вірніше чоловіків.
– Ой лишенько, і до чого ж ми дожились, немає у вас людської гідності, тільки бездушність, – голосила все та ж жінка, яку, здавалось, ніхто не слухав. А чоловіки наближались до канави і, як по команді, кинулусь у брудну каламуть. Показалася рука потопельника я потім і голова, з якої стікали жовтогруді струмочки.
«Невже втопився»? – дивлячись на Куряча, кожний думав про себе, не наважуючись висловити свої думки вголос.
«В цих подіях і моя провина. Чого ж, питається, не допомогти було людині відраз, – думали в той скрутний час чоловіки, які не плигнули у воду. – Так стояв лаявся, лютував, А чому? Це хвороба в людини така, її треба лікувати, а не дивитися, як вона через хворобу гине, мучиться, хапається за кожний клаптик землі, щоб тільки не загинути».
– Микита! – трусили відразу декілька пар чоловічих рук тіло Куряча, – Ти чуєш нас?
– Сюди його, сюди! В під’їзд, там сухіше! – радив чийсь голос. – І скоріше! Обережніше, так, обережно. Під голову треба щось підкласти. – На ось мій піджак.
– А тепер робіть йому штучне дихання.
Сивий чоловік хутко став на коліна, взяв руки Куряча в свої руки, почав їх зводити і розводити в різні сторони, тихенько шепотів: раз-два, раз-два!
– Петро! – звернувся він до юнака, який теж нахилився над «покійником» і зазирав в обличчя так, ніби був короткозорий. – Притисни живіт. Стань коліном на живіт і тисни міцніше. Можливо, в легені вода попала.
І саме в той час, коли Петро щосили натиснув на живіт, Куряч подивився одним оком на рятувальників, скривив обличчя. А коли глянув другим оком, зрозумів, і вирвав свої руки з рук сивого чоловіка, якого в ту ж мить відштовхнув.
Відскочив і Петро.
– Душите! – простогнав Куряч, – Мало того, що хотіли втопити, та ще й душите чудового чоловіка. А ще сусіди! Але чорт з вами, він рогатий. А я, як бачите, ще живий, не втопили, а намагались.
– Але спасибі і за послугу, що витягли з води, – подякував Микита Микитович в якого, на перший погляд, хмелю як і не було. – Та хіба ж ви витягли б, якби я не прикинувся мерцем? Дідька лисого!
І потерпілий, безнадійно махнув рукою, став на ноги, вийшов з під’їзду на вулицю, а за ним і всі присутні.
– Геть звідси, рятувальники! – кричав на людей п’яничка з того світу і розмахував ногами, намагаючись вдарити необережного.
Люди відійшли. Дехто продовжував сварити Куряча, який знову чіплявся до кожної людини.
В той час Василь, який повернувся з розшуків Віри Степанівни, звернувся до Федора Петровича – сивого чоловіка.
– Не знайшов, – винувато озираючись на всі боки, мовив він. – Оббіг всі вулиці, під’їзди, все марно, ніде немає.
– Не могла ж вона крізь землю провалитися? Треба обов’язково знайти її з дітьми і повернути додому, –звернувся Федір Петрович до всіх присутніх.
Все тісніше оточували присутні Федора Петровича і Василя. Тоді вже ніхто не звертав ніякої уваги на Микиту Микитовича. Всі радились, співчували, висловлювали свої думки та припущення.
Але раптом, крізь їх розмову, почулося гудіння автомашини. Люди повернулися в напрямку гудіння і побачили два вогника, які наближались, збільшувались, і нарешті почали засліплювати очі людей.
– Що тут коїться? – вийшовши з легкової машини, запитав міліціонер.
– Та це ж міліцейський патруль, – шепотіли один одному сусіди, так, ніби сусід не бачив те саме.
– Та бачу, бачу, – лише відповідав другий і тут же звернувся до міліціонера. – Ось цей бешкетує.
Тут всі разом, перебиваючи один одного, почали говорити, пояснювати міліціонеру обставини.
Жінки притиснулись наперед, ближче до міліціонера, ніби без них не могли обійтися чоловіки, і, як завжди, в таких випадках, переговорили чоловіків.
– Щоб ви тільки бачили, – скаржились на Куряча жінки. – Що він тут витворяв. Виробляв такі фокуси, що всі мешканці будинку зійшлись на цей ґвалт. Дружину побив, діток як цуценят поколотив і вигнав з квартири. А квартиру ледь не перевернув, перебив майже все. Ось гляньте на нього, гляньте, стоїть як солом’яне опудало. Розвісив вуха. Розкиснув. Тьху ти, а ще героя з себе ставив. Заберіть його, та гарненько там йому всипте. Скиньте штани і ремінцем його, щоб пам’ятав наших, щоб знав, як нічну влаштовувати і собі, і людям.
Куряч, коли обачив міліцейську машину, не став чекати запрошення, а сам, хитаючись, побрів до неї.
– Хай йому грець! Тепер можна і поспати спокійно, – полегшено зітхнули люди, проводжаючи очима машину, яка повезла Микиту Микитовича до лікарні, щоб рятувати від запалення легенів.
Дехто вже почав розходитись, прощалися один з одним, або тягли когось з близьких попутників.
– Стійте, люди добрі! – гукнув Федір Петрович. – Ви думаєте, що вже можна розійтися? Ні, любі мої, не можна нам так спокійно піти по своїх домівкам. Ми ще не все зробили. Ви ж бачите, повернувся Василь, але не повернулась Віра Степанівна. Він її не знайшов. Ви подумали, де вона, що з нею? Подумали, я вас питаю? Мовчите!
– Та що можна казати, якщо всі були так налякані, – донісся у відповідь чийсь голос.
– Переляк-переляком, але я гадаю, нам потрібно її розшукати, – звернувся до людей Федір Петрович. – І тільки тоді, коли ми знайдемо жінку з дітьми, ми зможемо спокійно розійтися.
– І-і-і! – вирвалося у поруч стоячої біля Федора Петровича жінки, яка, злякано озирнувшись, затулила долонею рота, щоб бува ніхто не почув її тривоги.
– Що з вами, шановна? – запитав Федір Петрович.
– Не питайте, таке дурне прийшло в голову, що аж соромно казати.
– Коли соромно, то й не кажіть.
– Воно то так, а що й дійсно… – Жінка замовкла. Відчувалось, що вона хотіла щось сказати, але сама лякалась своєї думки.
« Ні, це не можливо, – продовжувала думати вона. – Тяжко, дуже тяжко жилося Вірі Степанівні, але щоб піти на такий відчайдушний крок, це вже занадто».
– Шановна, що маєш на увазі, – допитувався Федір Петрович, який, як і всі інші зрозумів, що жінка намагається сказати щось важливе, але не може наважитись.
– Не бійся, розповідай! – просив чоловік. – Коли щось погане сповістиш – вибачишся, а ми простимо. А коли щось путнє, то ми всі будемо тобі щиро вдячні.
– Ні, не можу, не маю сміливості, – ледь чутно говорила жінка. – Це тільки припущення, страшні думки, і хай вони залишаються думками. Навіщо, щоб вони здійснювалися, хай зникають.
– Але ні! Може ще не пізно, – Хіба ви не бачите оподалік ще одну канаву, не меншу за цю, а питаєте! Що тут питати, коли і так зрозуміло!
– Ну і вигадала! Та ти при своєму розумі?! – загомоніли чоловічі голоси.
– Ось бачите, і сваритесь. А я ж казала, що тільки думки, а вони бувають і темні, як ця тривожна ніч.
Ніч. А якби події буди вдень, то всі побачили б, як від тих слів змінився в обличчі Василь, який, не кажучи ні слова, побіг що духу.
Спочатку всі переглянулися.
– Куди ти, Василь? –загукали люди.
Василь не відповів. Він біг недовго, відразу біля повороту зупинився, пильно вдивляючись у канаву з водою.
– Щось трапилось, – зрозуміли люди і теж побігли до Василя.
– Ось тут, – показав Василь на канаву. – Я чув, як щось хлюпотіло. Але не звернув тоді уваги.
Люди тупцювали біля Василя і все ближче підходили до канави, якраз біля того місця, де робили «колодязь». Стояла тиша. І тільки на другому стовпі від них погойдувалась і скрипіла від тихого вітру електролампа, яка посилала до них слабе бліде світло. Дощ вже стихав, мрячив дрібними краплинами.
– Сірники в когось є?
– Ось, ось! Світить! – перемовлялись рятівники.
Було чутно, як сірники терлися о коробок, але коли ледь спалахували то шипіли і відразу згасали. Але того блиску було досить, щоб побачити дві яскраві цятки. І за кожним спалахом сірника цятки ніби відновлювався у воді і світилися, як у вовка.
– Дивись, котеня! – нахилившись, промовив Василь, намагаючись його схопити. Тоді вже не потрібно було сірників, всі бачили чорне, мокре, із зліпленою шерстю нещасне котеня, яке стояло на цеглинах «колодязя», задерши хвіст. Воно тремтіло і перелякано дивилось на людей.
– Бачите, котеня, – беручі його на руки, звертався до кожного Василь. – Звичайнісіньке чорненьке, з білими лапками котеня!
Ніби виправдовувався і доказував Василь, що в його руках котеня. Тоді він був радий, що врятував всього звичайну тваринку, що не здійснилась та жахлива думка, яка виникла зовсім несподівано майже у всіх присутніх біля канави.
Про ту страшну думку забули і з якимсь подивом люди дивились на котеня, ніби ніколи до того часу не бачили справжніх живих котів.
А Василь пригортав котеня до грудей, підходив до кожного, промовляючи одні і ті ж слова:
– Котеня! Звичайнісіньке чорне маленьке котеня!
– Добре, дуже добре, що котеня, – погодився Федір Петрович, вдивляючись в темряву. – Але ж де вони? Де Віра Степанівна і її діти? Пішли, люди добрі шукати їх.
– Давайте розійдемось по двоє-троє, – радив він. – Підемо шукати по всіх вулицях. Ви ж бачите – темна ніч, негода, мало що може скоїтись в такий час.
Та поки що сталось маленьке щастя – котеня не втопилось.
А ви питаєте, що таке щастя!..