Глава II. Подii розвивались так

У темряві три білі постаті взявшись за руки, перейшли вулицю. Якби хтось був ближче і краще придивився до них, то він би побачив, що білі тіні не кралися, не ховалися від переслідування, а бігцем перебігли вулицю і зупинились. Діти не плакали, а лише примружувались від краплин дощу, які попадали в їх вистраждані очі. Вони трохи постояли і перейшли до стіни будинку.
Біля будинку було тихо, дощ не докучав, не стукотів дрібно по тілах дітей і жінки, не омивав їх обличчя водою. Вони притулилися до цегляної стіни і мовчки стояли.
Віра Степанівна присіла, пригорнула до себе дітей і крізь мокру одежу відчула їх тепло. Але разом з теплом вона відчула, як вони тремтять.
З Віриних очей текли сльози, які зливалися з дощовими краплинами, що ще збігали з її голови і пробігши щоками, падали на землю, на ту саму, яка народила світло і пітьму, жінок і чоловіків, радість і горе, сміх і сльози. Вона не витирала обличчя, не змахувала з них сльози, які все падали і падали землю. Вона плакала тихо, не ридала, тільки і того, що ось ці сльози не звісно з якої глибини душі.
«А руки? Мої працьовиті дорогі руки. Чому ви міцно притиснули дітей, неначе боїтеся, що їх ось-ось віднімуть, заберуть невідомо куди, і вони зникнуть в цій темряві. Саме найрідніше, найдорожче на світі, ось воно, поруч зі мною…» – думала Віра Степанівна, заплющивши очі.
В той час їй не хотілося дивитися на цей світ, так було легше, закриті очі і повна воля своїм тяжким почуттям.
Не бачила вона й того, як якійсь чоловік пройшов недалеко від них, потім зупинився і тихо наблизився.
– Що з вами? – запитав чоловік, торкаючись рукою Віру Степанівну.
Жінка не почула тих слів. Можливо, вони були тихі, а може шум дощу заглушили ті слова. Але вона відчула, як до неї хтось доторкнувся.
– Що з вами? – повторив чоловік свої слова, розглядаючи жінку і дітей. А коли побачив, що на жінці тільки нижня білизна – зрозумів, і йому стало ніяково від своїх слів. Він розгубився, не знав що сказати, як утішити. Було зрозуміло, що з сім’єю скоїлось щось страшне і трагічне.
Діти, коли побачили незнайомця, ще міцніше притиснулися до матері і заплакали. В їх уяві – всі дяді погані і страшні, як їх батько. Їх не лякала ніч, темрява і хлюпотіння дощу, ні… Негода Їм була нестрашна. Вони боялися чоловічої постаті, чоловічого слова, хоч ті слова були людські.
Всі страшні витівки батька заглиблюються у дитячі душі, жахають їх, псують молоді серця і калічать дитинство. Що потім згадуватимуть вони, коли повиростають, стануть дорослими? Надовго залишаються в пам’яті людей гіркі батьківські вчинки, спогади. Вони не зникають, а терзають і мучать, виганяють все хороше з життя, самі ж залишаються і отруюють існування людей.
Тяжко дітям з такими батьками. Діти ростуть, виходять в люди, придивляються до світу, яких оточує їх, до людей, і починають розуміти всю нікчемність своїх батьків за що ж потім і ненавидять їх.
Батьки теж цураються своїх дітей, стають чужими та далекими. А коли вони схаменуться, порозумнішають, то кидаються до них в обійми.
А тим часом події розвивалися так.
– Не плач, сину, не плач, – нахилившись над хлопчиком і беручи його на руки, говорив чоловік. – Ось так, хлопчику, зараз дощ перестане і ми спокійно дійдемо додому.
Тоді ті слова – «спокійно підемо додому», чоловік промовив на задумуючись над їх значенням, та «втікачам» ці слова були зовсім чужими.
Йти додому, а де він, той дім? Куди йти? Перед їх очами пролетіло: «Летять з вікон подушки, сукня, летить все, що попадеться під руки. І ось вже стоїть Куряч з грізним войовничим виглядом серед порожньої кімнати, видивляючись, що ще можна жбурнути. Але більше нічого немає, тільки одинока електрична лампочка, хитаючись, висить на дроті та освітлює пусті стіни.
– А-а-а! Так ось де ти! – кричить Микита Микитович, дивлячись на буханець хліба, який лежав на столі. – Я тобі зараз покажу. Бач, як улігся…
І Куряч, як звір, кидається на хліб. Ні, не як звір, бо і звір так на хліб не кинеться, він знає ціну хлібу. І летить хліб, підбитий рукою та ногою, як футбольний м’яч.
Хлопчик кричить, гукає на поміч матір. Махає ніжками, рученятами, та все марно. Міцні чоловічі руки загорнули його в поли плаща і хлопчик став відчувати тепло.
– Давно б так, а то розмахався, – щільніше загортав хлопчика в плащ чоловік. – Ще трішечки і ти зігрієшся.
Хлопчик схлипував, водячи оченятами у темряві на всі сторони, намагаючись побачити обличчя дяді.
«Ще один знайшовся блаженний, – не довіряла Віра Степанівна чоловікові, слідкуючи за ним і сином.
– Всі ви – чоловіки, спочатку святі, ніжні, а потім, де й зникає ваша чемність».
І як блискавку серед темної ночі, зустріла вона слова, які запрошували і її.
– Пішли! – вимагали вони. – Зігрієтесь. Переночуєте, а там, раненько, щось придумаємо. Не сидіти ж вам тут цілу ніч, у негоду. Я вас прошу, пішли.
Віра Степанівна не рухалась. В голові крутились гіркі думки. Вони то налітали своєю божевільною силою, то трохи зникали та заспокоювали її: «Як же бути? Що робити? Де шукати порятунку? Куди податися в темну ніч?»
І неначе саме на ті запитанні линули слова, з яких виникала і відповідь, яка просила її зрушити з місця і йти. Слова мали більшу силу, ніж її думки, і тому вони все таки підняли Віру Степанівну і всі четверо пішли.
Чоловік,тримаючи хлопця на руках, прямував не вибираючи дороги, і тому, раз по раз, хлюпотів ногами по калюжам. За ним, тримаючи за руку дівчинку йшла жінка. Босі ноги її доньки омивалися холодною дощовою водою, яка весь шлях переслідувала їх.
Чоловік іноді зупинявся, повертався назад, дивився на жінку – чи часом не відстали.
Жінка теж зупинялась і, в свою чергу дивилась на чоловіка. Він рушав, рушала і вона з донькою.
– Ще трішечки, – заспокоював чоловік, пригортаючи хлопчика, який схилив свою голівку на плечі чоловікові і почувши тепло і ласку – засинав. Іноді він здригався, розплющував очі, і зиркнувши на обличчя чоловіка, відразу засинав.
Дитині багато не потрібно. Хороші відносини між його рідними і, вона, дитина, відчуває, що в її душі і в житті все гаразд. Але ж потім, вона згадувала, знову переживала всі гіркі вчинки батька. На все життя у маленькому серці залишаються рубці, до яких нам не добратися, не зрозуміти їх, оскільки стали дорослими. Але іноді буваємо, як малолітні.
Дитину зморив сон і вона спить. Спить міцно, не відчуваючи дощу, який крізь мокрий одяг чоловіка почав добиратися до його тіла.
Хлопчик вже забув лайки батьків, не відчуває дитина і кроків, які ледь-ледь погойдують її, й ніби заспокоюють. А завтра він прокинеться, озирнеться своїми зосередженими і трохи сумними оченятами, але не спитає про минулу ніч. Навіщо дитині та ніч? Хай вона зникне так само, як зникають усі інші ночі, без згадки і жалю про них.
Хлопчик спить. Спить і не чує легкий стукіт у двері. Не чує, як зупинилось легке погойдування на чоловічих міцних руках.
Зате матір, його рідна ненька, стоїть перед чужими дверима будинку, тримає за руку свою доньку і тихо плачучи, думає: «Чому це так буває в житті? Зовсім чужа людина без єдиного докору приймає її разом з дітьми до своєї оселі.»
Чоловік відчиняє перед ними двері, запрошує, в свій дім.
Переступивши поріг дверей, жінка на якусь мить замружила очі від яскравого світла, озирнулася, прикриваючи рукою груди. Шовкова, блакитного кольору нижня сорочка, з мереживами знизу і згори, гладенько і щільно прилягала до мокрого тіла. У кімнаті ясно і тепло. Дощу немає, але з її волосся все течуть і течуть прозорі струмочки по обличчю та всьому тілу. Можливо вона плаче не гучно, так щоб тільки одне серце чуло її біль. Хто його знає, може і плаче? Стікають дощові краплини з її обличчя на сорочку, а звідти на підлогу, утворюючи собою невеличку водяну пляму, на яку Віра Степанівна не звертала ніякої уваги. В той час її зір й почуття були спрямовані на дитину, яку їх рятівник вкладав у ліжко. Жінка дивилась і бачила, як чоловік справно, лагідно та ніжно роздягнув хлопчика і поклав його на білосніжну білизну.
– Спить! – повертаючись він до Віри Степанівни.
Одне слово, сказане від душі, по-людські, - і мати спокійна за свою дитину.
На знак вдячності, жінка кивнула головою, подивилася чоловікові в очі. Погляди обох зустрілися на якусь мить й тут розійшлися.
«Які ж сумні в неї очі!» – подумав чоловік, продовжуючи ловити погляд Віри Степанівни, яка відвела обличчя в інший бік.
«Мій теж, як не п’є, жалісний, хороший, милий чоловік», – замислилась про себе в той час і Віра Степанівна. – Але хто знає, що ховається за цими спокійними діями незнайомця?
– Я вибачаюсь, – саме тоді вимовив чоловік. – Все так вийшло несподівано, але нічого, не хвилюйтеся, якось переночуємо. А поки можете піти у ванну, там гаряча вода, зігрієтеся, а потім ось вам… - І чоловік витягнув валізу з-під ліжка, дістав нижню чоловічу білизну – сорочку і штани.
– Ванна ось тут, – він відчинив двері до ванної кімнати, включив світло і відкрив кран з гарячою водою, – Заходьте, все готово.
– Як тебе звати? – звернувся чоловік до дівчинки, яка стояла біля дверей і поглядом проводжала маму до ванної кімнати.
– Оксана! – відповіла дівчинка.
– Так, Оксаночка, зараз я і тебе переодягну. Скидай свою одежу. Так! Ну, ти зовсім молодець. Скільки тобі років?
– Скоро сім. Я вже і читати вмію. Мама навчила. Я в цьому році піду до школи.
– А ну, побачимо, як тобі в новому вбранні. Так, рукави трохи закачаємо і все буде чудово. О-о-о, зовсім гарно, красуня.
– Мама, мамочка, – вигукнула Оксана, побачивши свою маму у чоловічому одязі, яка виходила з ванної кімнати, – Дядя й мене в сорочку одягнув.
І дівчинка опустила голівку донизу, дивлячись на себе в новому вбранні.
– Бачу, доню, бачу, – промовила Віра Степанівна, беручи доньку за руку.
Тим часом чоловік порався біля столу.
– Сідайте, повечеряємо, – запропонував він. – Правда, вечеря холостяцька: молоко, ковбаса, консерви, хліб, ще чаю підігрів. А ось вершкове масло.
Віра Степанівна вечеряти відмовилась, а її донька Оксана, не чекаючи дозволу дорослих, взяла в руки склянку з молоком і з задоволення стала пити.
– Я краще посиджу біля хлопця, – тим часом мовила жінка.
– Лягайте, коли не хочете вечеряти. Вам нічого сидіти. Лягайте біля сина, якось поміститеся втрьох, а я ляжу на підлозі. Розстелю старий кожушок. І добраніч до самого ранку – засну.
Віра Степанівна підійшла до ліжка й сіла, чекаючи, поки донька доп’є молоко. Мимоволі подивилась на стілець, який стояв біля ліжка. Там лежала книжка і загальний зошит. На обкладинці було написано – Олег Валентинович Лазаренко.
Допивши молоко, Оксана подякувала. Підійшла до матері, обняла за шию й поцілувала, і озирнувшись на Олега Валентиновича – засоромилася і вткнулась обличчям у подушку.
… А стурбовані сусіди ще довго шукали вулицями бідолашну матір з дітьми. І не знайшовши її, повернулися у свої квартири в надії, що хтось прихистив Віру Степанівну. Що і сталося насправді.
* * *
Невже, як говорять люди, є якась доля? А яка вона, і що таке доля, ніхто не знає. І коли навіть спитати тих чи інших людей, що таке доля, то можна почути багато, і багато різного.
Одні заперечуватимуть, мовляв немає ніякої долі, є обставини життя. Інші тільки знизують плечима, не відповідатимуть. Але знайдуться і такі, які розповідатимуть про різні пригоди в житті, і говорити: «Що судилося, від того не втечеш – доля. Скрізь вона знайде, наздожене і виконає своє зобов'язання".


***
– Тихо, тихіше! – шепотіла Віра, – дочка почує.
– Не засмучуйся, – пестячи її, відповідав пошепки Олег, – ще трохи поживемо в цих умовах, затісно, але нічого. Ось скоро закінчу ВНЗ і заживемо ми з тобою зовсім по-іншому. Не платитимемо за кімнату, тому що отримаємо окрему квартиру, і наша донька спатиме в окремій кімнаті. Хіба це не щастя – мати дві окремі кімнати і радісно та щасливо жити?
Колись ті ж самі слова повторювалися багато разів і зникали. Не доходила до них щаслива доля. Тоді мав Олег квартиру з двома окремими кімнатами, але не було в них щастя. Щастя пролітало десь поруч, над іншими людьми, а над ним воно тільки насміхалося.
Так само як і Віру, пестив Олег свою першу дружину Зінаїду, але не отримував від неї справжнього тепла. Тому і з'являлися тільки односторонні радісні обривки щастя. Зінаїда лежала смирно і тихо, ніби і сама цілувала, але робила це неначе по обов'язку. Не було в її поцілунках любові і щирості.
Олег згадував їх лайку, яка не раз відбувається у подружньої пари. Під час цих сварок зриваються з язика образливі та зневажливі слова. Ті важкі слова, які ранять душу і не забуваються.
Ніч. Віра спала. Олег ледь поворушився, боявся розбудити свою кохану.
– Хай спить, якщо такий міцний сон, – думав Лазаренко, намагаючись заснути, але ніяк не міг.
«Як один день пробігло життя із Зінаїдою, – думав він. – Радів, коли дивився на її обличчя. Красуня, думав, і почував себе щасливим. Але помилився. Не було в неї людської краси».
Лазаренко заплющив очі, і ніби наяву почув слова колишньої дружини: «Що ти за людина? Роботяга! Та на тебе тільки варто навалити велику купу і розмазати». Вона не кричала, як роблять інші, ні. Вона стояла біля дверей і спокійно говорила, намагаючись по болючіше вжалити. А коли вимовила «розмазати» і показала як це можна зробити, відкрила двері і пішла. Пішла на роботу. А він залишився лежати у ліжку наодинці із своїми гіркими думками.
Зараз ці події тільки згадуються, а тоді вони розривали душу. Хотілося кинутися за Зінаїдою, крикнути: «Що ти хочеш від мене? Навіщо краєш мою душу. Тоді чи не краще розлучитися ось так, відразу"?! Олег все ніяк не міг повірити, що ті образливі слова вимовила його дружина.
На другий день після сварки Олег Валентинович ходив похмурий. Ніби і розмовляли з дружиною, вона щебетала як пташка, ніби нічого і не сталося, а він ніяк не міг забути вчорашню образу.
– Невже вона так просто, не задумуючись що каже, різонула словами, як ножем по серцю, і зараз так прямо дивиться мені в очі. А може це був просто страхітливий сон?
Він все ще не хотів вірити, що та сварка була насправді, намагався забути образу і, дивлячись на дружину, відчувати, що любить її.
Але сварки повторювались, лунали нові й нові образи. Вона наносила нові отруйні удари по чоловіку. Кожного разу він намагався знайти, як для дружини, так і для себе якісь виправдання, щоб хоч трохи спростити дурні слова. Але, чим довше вони жили разом, тим частіше Олег ставав мовчазним. Він частіше затримувався на роботі, була на то потреба чи ні, аби тільки швидше минав час. А якщо не затримувався на роботі, десь вештався, аби не йти додому.
Робили вони разом, в одному цеху. І тяжко сказати, кому саме з них був виданий ордер на квартиру.
У цеху так і оголосили : подружжю видається ордер на двокімнатну квартиру. Але пізніше, Лазаренко пішов із заводу, змінив роботу. Змінився і сімейний стан.
Олег повернувся у ліжку, розплющив очі, перебиваючи спогади.
– Навіщо вони мені, ті спогади, – думав він.
Пригорнув Віру до себе, поцілував, поправив ковдру, щоб їй було тепліше, і намагався заснути.
Тепер вони жили у своєму «гнізді». Після того як довго радились та міркували, нарешті вирішили купити недалеко від міста, в селищі, земельну ділянку для побудови свого будинку. Настирливо ходили, шукали, питали людей, і нарешті знайшли господаря, який одержав квартиру в місті, а свою ділянку землі – шість соток з тимчасовою будівлею, продавав.
На захід від земельної ділянки проходила вулиця, на якій стояли вже побудовані будинки, за якими виднівся сосновий ліс. Всі три, останні межі земельної ділянки, відгородились тинами, за якими теж стояли будинки. Їх господарі спокійно придивлялись до нового сусіда. Але не пройшло й трьох днів, як всі сусіди були вже знайомі з Лазаренком, перемовлялись слівцями, починали радити новій сім’ї, як краще зробити ту чи іншу справу.
– Бачите, – радив той чи інший сусід, який заходив на подвір’я Лазаренка, – Ось це краще зробити так… Повірте мені, я он якого велетня збудував і все своїми мозолями, а зараз придивляюсь і думаю, що якби знову прийшлося будувати, я б зробив все по-іншому. Ось чому саме я вам і раджу, що треба робити цю справу саме так, а не інакше, щоб більше не перероблювати.
Відходив один сусід, приходив інший, а потім ще і ще. І теж радив, і радив по-своєму. Кожному здавалося, що Лазаренко все робить не так як треба. Всі давали поради, всі були знавці, бо в кожного за плечима великий стаж будівництва власного будинку, який налічувався десятками років. Ось чому і радили вони, що краще цементний заміс розбавляти водою з криниці, а не дощовою. І в заміс добавляти піску – стільки, глини – стільки, щоб заміс був міцніший. І пісок треба брати річковий, а не будь який. А самий міцніший цемент – семи сотка, а не марки триста чи чотириста, бо ці марки цементу годяться тільки на кладку з цегли, і тому подібне…
Сусіди розходилися, задовільні своїми порадами, Лазаренко кожного уважно вислуховував, кивав головою на згоду, а робив все по-своєму.
Швидко ніч проходить після напруженого дня. Не встигне сім’я Лазаренка виспатися, як знову прозоре проміння сонця починає освітлювати землю. Ніч тільки тоді довга, коли щось, або когось чекаєш, а коли ні, то не гай марно часу, встигай за сонцем, а воно все піднімається й піднімається. І не встигнеш щось до ладу зробити, як сонце вже в зеніті. І люди поспішають, щоб як можна більше зробити за день. Тому робота йшла швидко. Робилась вона і в Лазаренка, який сидів на даху, забиваючи фронтон дошками. Він працював, а Віра стояла біля будинку і дивилась на його роботу.
Олег приб’є дошку, злізе, подивиться, як вона прибита. Чи на місці, чи не потрібно буде перебивати її. А коли переконається, що дошка прибита добре і на своєму місці, запитував у Віри.
– Олежику! – відповідала Віра. – Це ж твій перший фронтон. Не вбивайся так! Нічого, що дошки трохи криві, ти ж до цього часу й цвяха не брав в руки. А виходить зовсім непогано. Вітрові тепер нема чого робити на горищі, а вив як скажений.
І Лазаренко, задоволений похвалою Віри, посміхається, і ще сильніше стукотить молотком.
– Бач, як розійшлися, вистукують, – бубоніла старенька жінка, яка тим часом проходила вулицею і дивилась на будинки, шукаючи тих, хто порушував тишу.
– День і ніч гарцюють, – продовжувала скаржитись старенька. – Все стукотять і стукотять. Нема їм не вихідного, а ні свята. Сьогодні таке велике свято Спаса, а вони, яка показились – гупотять, стукають молотками, чиркають пилами, скиглять лопатами. А щоб вони поламались! А потім, після цього ще й гніваються, що вже три тижні дощу не було. Та хіба ж Господь не буде сердитий, коли такий ґвалт знімається щодня? Ніби їм не вистачає буденного дня. І коли вони вже напрацюються, одна нечиста сила знає.
І в той же час линув інший голос.
– Олег Валентинович! – гукав Ілля Борисович, який смолив дах через будинок від Лазаренка. – Я, навіть, столицю звідси бачу.
Розмовляючи з Лазаренком, Ілля гукав іншого сусіда, а далі звертався до третього, четвертого, і так майже зо всіма господарями вів розмову.
– Свят, свят – хрестилась старенька. – Цей антихрист вже чортів замінив, он як смолою розмахує. Туди-сюди! Чує грішне тіло, що і на тому світі буде смолу варити. Ото ж і тренується. Мабуть, генеральна репетиція. Бо, чого б, я так голосно кричала? Виліз на самісіньку верхівку даху, і як чорт в розжареному котлі, горланить. Чого ти кричиш? Якщо робиш, так працюй собі спокійно, а то людей лякаєш. Йому цей дім потрібний, старий шкарбан. Пішов би до церкви, та подихав ладаном та, свічку поставив. А то чорту коцюбу показав. Та він, ніби чорт, в таке свято, смолу варить. А вже старий і розум потрібен людський. Ні. Показились, показились люди, не вірують в Бога. Тьху ти, господи пробач, що це я мелю?
І безнадійно похитавши головою, старенька попрямувала далі.
А навколо все так само стукотіли, пиляли, метушились люди. І тільки під вечір почав вщухати трудовий гомін, який не зовсім затихав, а так, місцями. Тому що знаходились такі завзяті господарі, які цілу ніч порушували нічну тишу.
Але скільки не роби, не переробиш. Звичайно, можна зробити на якійсь час раніше ту чи іншу справу, але є ще і така сила у людей, яка змушує навіть самого завзятого господаря покинути роботу. Це відпочинок. І люди покоряються тій силі. Покірно виходять на вулицю, збираються десь біля одного, самого веселого господаря, щоб послухати якусь новину, або самому розповісти пригоду, яка з ним трапилась. Цікаво і весело. Всі свої - сусіди по вулиці.
Звичайно, не всі і не скрізь так виходили на вулицю. І щоб було ясніше, підказую, це так робилось в нашому місті – Боярці, на нашій вулиці. Але навіть і тут не всі сусіди збиралися біля лав.
Олег і Віра, покинувши роботу, швидко прийняли душ, переодягнулись, зібрались до кінотеатру. А тому, що часу до початку сеансу залишалось не дуже багато, вони ледве не бігом поспішали до клубу. Вони пробігали декілька сотень метрів, взявшись за руки, на якусь мить зупинялись, цілувалися, і бігли далі.
Важко було сказати, чому саме вони так робили, не звертали ніякої уваги на людей – цілувалися.
Старі люди відверталися, плювали на землю і висловлювали незадоволення мовляв, що за люди, ніякого сорому. Хоч би десь біля тину стали, чи під вербою, де гілок багато, але ж не серед вулиці, та й ще на ходу.
Молоді пари штовхали один одного і шепотілись - он як виціловуються!
А самотні жінки та чоловіки заздрили їм і тільки ковтали слинку. І в кожного були свої міркування, кожний судив їх по своєму.
Той вечір, на вулиці, пройшов з дебатами про Олега Валентиновича та Віру Степанівну. Почав розмову Ілля Борисович, а продовжували всі разом, бо кожний хотів розповісти більше за інших і тим самим доказати, що він знає більше, ніж сусід. І чоловіки завелися, бо жінок там майже не було.
– Який же він дурень! – казав Ілля Борисович. – Чоловікові за тридцять, до сорока підходить, а він як юнак, де ходить, там і цілується.
І не встиг закінчити свою теорію Ілля Борисович, як його перебив Дубченко, що жив на південь від Лазаренка.
– Якось прийшов з роботи, – все ж таки перебив Іллю Борисовича, почав розмову Кіндрат Володимирович, – умився, витираюсь біля вікна в кухні. Вікно моє на кухні навпроти будинку Лазаренка, І що ви думаєте? Хоч очі заплющуй, чи вікно переставляй, щоб не дивитись, але ж цікавість бере. Можна відвернутися, не підглядувати, та де там, аж рот розкрив, витріщив очі і дивився. А чого, питається? От вже натура у людей, такі зацікавлені. Але справа не в тому. Дивлюсь, ходить Віра Степанівна подвір’ям, раніше з роботи прийшла, і мабуть Олега дожидалася. Коли зирк – біжить і він. Вона йому назустріч. Обіймаються, цілуються, ніби рік не бачилися, і попід ручки пішли в будинок. А я продовжую витиратися рушником і не помічаю, що моя дружина у мене за спиною, стежить за сусідами.
– Чого це ти до вікна липнеш? – нагримав я. – Піддивляєшся до інших людей? Краще на мене подивись зайвий раз.
– Було б за що… – промовила дружина Кіндрата Володимировича, яка в той час несподівано підійшла до гурту, щоб забрати чоловіка на вечерю.
Дубченко озирнувся, закліпав очима і на пів слові замовк.
– А то й тільки цілує, як спати полягаємо. А цілий день навіть не подивиться А сусід – чоловік! Так хіба ж не позаздриш?
Присутні засміялись. А Кіндрат Володимирович почервонів, та гримнув на жінку:
– Ти чого сюди прийшла, теревені розводити? А ну, пішли звідси додому, та скоріше, а то знайшла, де базікати.
– Ось бачите, люди добрі, яка ласка! І такі ви всі. І тому зібралися тут і ляскаєте язиками, хто як може, а скажеш вам правду у вічі, так ви ще й сердитесь. Що, може не так?...
– Трохи так, а трохи і не так, – перестали сміятися та почали захищатися чоловіки.
– Як же не так? Коли ви – чоловіки, судите Лазаренків не відомо за що? І все це через те, що ви самі не в змозі з нами так поводитись, як він. Думаєте, якщо ви приносите гроші додому, нема лайки, все спокійно, всі ситі, одягнені, то якого ще чорта потрібно. Живіть собі жінки на здоров’я з чоловіками.
– А що ж такого доброго у Лазаренків? – гукнув чоловік, який сидів на краю лави. – На роботу біжать – цілуються, ледве не біля кожного стовпа. З роботи йдуть, як діти, візьмуться за руки і плентаються собі - аж гидко дивитися. Хай би молоді, то ще б нічого, ніби так і треба. А вони ж вже майже сиві - людей дивують.
– Та що тут балакати, – втрутився інший, – коли ось факт. Візьмуться за руки і бігають, як коні, а далі зупиняться, і не озираючись по сторонах, чи є хто навколо, – цілуються. Хворі люди, - лікуватися треба. Бо як це можна? Ми тут сидимо, щоб не нудьгувати, розмовляємо собі, а вони бігають, тупотять ногами та ще й смокчуться.
– А в лісі… – виявив бажання розповісти ще один сусід, звертаючись до дружини Дубченка, – я сам бачив на власні очі, як вони ягідки збирали. Баночка в його руці. – Зірвуть ягідки покажуть один одному, ось яка вона, червона та соковита. А далі, повертаються один до одного і цілуються. Поцілувались, продовжують збирати ягоди далі. Назбирали по жмені – знов цілуються. Так що, Софія Іванівна, можете не захищати сусіда, докази є – існують.
– Так що, чули? – повернувся перший розповідач до дружини Дубченка. – Я ж не вигадую. Всі бачили і бачать.
– Були і такі випадки… – розбалакались чоловіки і, перебиваючи один одного розповідали, де, коли і як вони стали свідками, що подружжя Лазаренків цілувалося. І виявилося, що Лазаренкам не страшні для поцілунків ні темні ночі, ні хуртовини, ні дощі та блискавки. Скрізь, у будь-яку погоду, у будь-який день в них було своє кохання, свої звичаї, які дивували сусідів. Тих самих сусідів, які бачать і знають про кожного, більше, ніж про себе.
Але той вечір був лише вступом до інших здивувань сусідів, які розходись і ще не знали, що через кілька днів у них балачок на цю тему буде, як кажуть, по повному мішку.
* * *
– Підглядаєш? – підійшов до Софії Іванівни чоловік. – Все милуєшся?
– Сидить на східцях і щось дуже сумна, – замість відповіді мовила дружина.
Дубченко трішечки відхилив фіранку на вікні і крізь скло побачив Віру Степанівну. Вона сиділа на східцях перед дверима піджавши ноги і натягнувши сукню на коліна, які обхопила руками і мабуть щось думала.
Теплий осінній вечір швидко збігав. Сутеніло. А вона все сиділа. Поряд, на порозі лежала розгорнута книжка, в якої вітер іноді перегортав сторінки. Вона сиділа і не підозрювала, що за нею так пильно слідкують.
– Досі дивитися! – нарешті не втримався Дубченко. – Зачини вікно і поправ фіранки.
Вже зовсім стемніло, коли почувся стукіт у двері.
– Заходьте! – обізвалась Софія Іванівна.
Відчинилися двері і в кімнату увійшла Віра Степанівна.
– Добрий вечір! – промовила вона.
– Здрастуйте! Проходьте. Сідайте. – підставив стілець, запросив Дубченко.
– Спасибі! Я тільки на хвилинку. Спитати хочу.
– Питайте.
– Ви бачились з Олегом?
– Ні, – відповів Кіндрат Володимирович. – Ми з ним працюємо на одному заводі, але в різних відділах і бачимося рідко.
– Вибачте. Я піду, – мовила Віра Степанівна, опустивши очі. – Піду до зупинки автобуса, почекаю там.
І, попрощавшись, вийшла з будинку.
Подружжя Дубченків перезирнулися, коли зачинились двері. Деякий час мовчали, кидаючи погляди один на одного, і не знали, що казати. Потім вони ще раз подивились на двері, ніби хотіли дізнатися що дійсно їх тільки що зачинила Віра Степанівна.
– Шанує вона свого чоловіка. Це тільки ми не відомо чого про них розмовляємо. Золота людина. Сумна, а пішла зустрічати з надією, що зустріне. А тут, хоч зовсім не приходь додому, навіть не спитає, де ти затримався.
Софія Іванівна подивилась на чоловіка, намагаючись довідатись краще, на що він натякає, щоб знайти належну відповідь.
– У інших завжди жінки кращі. – сказала вона, прямуючи в іншу кімнату.
– О, вже гніваєшся!
– Ні, я не гніваюсь, тільки кажу.
– Мамо, тато! – гукали в той час діти. – Ідіть вже, кіно почалося.
Софія Іванівна сіла на край дивану, підклавши під голову подушку. На іншому краю сидів старший син. Почали дивитись фільм, коментуючи побачене – Тихо! – обізвався батько. – Ніби хтось стукає?
Діти принишкли – стук повторився.
– Біжи, відчини, – наказав Дубченко синові, який швидко підвівся і пішов до дверей.
На той раз у кімнату увійшов Олег Валентинович Лазаренко. На ньому був новий темний костюм, біла сорочка і чорні туфлі.
– До вас Віра приходила? – після привітання, оглядаючи кімнату, запитав Лазаренко про дружину.
– Прийшов додому, – продовжував він, – а її немає. У мене сьогодні день народження, мріяв разом з дітьми і Вірою відмітити цей день, а вона, як на гріх, кудись пішла. Мабуть, не любить вона мене?
– Що ви, що ви! – заперечила Софія Іванівна, – таку дружину, як у вас треба ще пошукати. Вона за вами побивається, сумує без вас. А ви таке кажете.
– А-а, побивається, – повторив Олег. – Ось взяв торт, пляшку горілки, вина, дітям ласощі, а її немає. Обійшов всіх сусідів, нема ніде.
– Тьху ти, яка пропасниця, – мовила Софія Іванівна, – Так вона ж пішла вас зустрічати. Казала, що піде до автобусної зупинки. Це ви десь розминулись. Скоріше йдіть за нею, вона вас там жде.
– Так, так, – підтвердив Дубченко, – скоріше йде, не гарцюй тут. Вона заходила до нас, питала, чи не бачив я тебе на заводі. Сказав, ні. А де ти до цього часу так забарився?
– Та… Соромно казати. Забув, що у мене день народження, а на роботі нагадали, грамоту отримав. То як було не посидіти?
– Що ж, причина поважна, приємна. А зараз, скоріше на зупинку, – радив Дубченко Олегові.
А на другий день мешканці вулиці тільки й балакали про Лазаренка. Кожний поспішав повідомити сусіда про вчорашні події. І на заключне слово знову зібралися біля лави, яка стояла трохи далі від садиби Лазаренка.
– Цілу ніч шукали один одного, – перекручував дійсність один з сусідів, Іван Іванович Мелиш.
– Та ну, – дивувались інші – не може бути!
– Отже, не вірите мені? – оглядаючи по сторонам, ніби чогось боявся, шепотів доповідач. – Сам бачив, як вона зачинила хату і пішла до Дубченка. А звідти на вулицю, і сумна-сумна. Коли трохи згодом, дивлюсь, і Лазаренко до Дубченка попрямував. Довгенько не виходив. Але ж все таки вийшов і бігом до автобусної зупинки. Драпонув кудись від своєї Віруні. Так що, закінчились вже поцілунки, почались побігеньки один від одного.
– Еге, він мужик здоровий, може гарно кота поганяти, – почувся голос.
– Кажуть, що він був не тільки в Дубченка, а всіх сусідів обійшов, і такий злющий-злющий, як батіг. П’яний, як ховрах, ледве на ногах стояв.
– Ото розгін давав своїй любій, – почувся чийсь глузливий голос.
– Недаремно вона втекла від нього, а то розцілувалися, дратують наших жінок.
Але раптом пролунав інший, зовсім новий голос, на який звернули увагу сусіди.
– Дивлюсь я на вас, слухаю ваші розмови і дивуюсь, – заперечливо кивав головою Тіт Андрійович Сакун, який і собі вийшов на вулицю подивитись і послухати людей. – Ніби, люди як люди, а розмови ваші… чорт знає що. Не можна так наговорювати на людей, коли ви їх зовсім не знаєте. Невже ви не можете поговорити про щось інше, ніж ганьбити їх? Вони люди хороші, кохають один одного. Так що тут поганого? Хіба це погано, коли люди цілуються? Ви навіть самі собі заперечуєте, заздрите їхньому коханню.
– Ось ти, – звернувся дід Сакун до чоловіка, який сидів поруч, – Скажи. Погано, коли люди цілуються чи ні? Мовчиш. Не хочеш почервоніти перед нами.
– А ти? – дід тицьнув ковінькою, на яку тільки що спирався двома руками, у бік Іллі Борисовича, який сидів на землі проти лави і підкидав свої слівця. – І ти нічого не можеш сказати, не зважаючи на те, що набагато старший за них и вже знаєш, що таке життя.
– Хай би ось, оцей юнак. Молодий, не розуміє справжніх почуттів людей, бо мало життєвого досвіду, – дід кивнув в сторону Сашка Світаєнка, – промовляв такі розмови, я б не здивувався. Але ж він мовчить – слухає вас.
– Е ні, Тіт Андрійович, – посміхнувся Сашко. – Я так, та ще когось судити не можу, бо цілуватись сам дуже люблю. Тільки, от лихо, нема з ким.
Присутні засміялися.
– А коли одружусь, то теж так буду робити, як вони. Цілуватися на кожному кроці.
– І вірно робитимеш, – похвалив Тіт Андрійович юнака. – Цілуватись, це не сором, якщо справжні щирі поцілунки. Соромно і дуже погано, коли люди б’ють один одного в обличчя, плюють в очі. А ще страшніше, коли люди вбивають людей. Ось що погано. Інколи дивуєшся, коли бачиш, як люди б’ються. Руками, словами, гидкими темними довгими язиками. А ми проходимо мовчки повз і ніколи не згадуємо, як там живе подружжя після сварки. Гадаєте, що чоловік зробив вірно, коли щось жбурнув у жінку. А ось, коли люди кохаються, ви починаєте сміятися. Над ким? Самі над собою! Так що смійтеся, крадькома озираючись по сторонах, чи, часом, не почує Лазаренко. А я гадаю, що він самий розумний на нашій вулиці. Тому що не кожний з нас може любити свою жінку так, як він.
– Ну й сучий ти син! – продовжував розмову дід Сакун, подивившись на Мелиша . – Підглядав, стежив за ними, а сьогодні прибіг похвалитися, що перший побачив, як вона втікала. Брехун. І то ж треба так дурити, обманювати людей. А вона й