Глава III. Вiдвертiсть Сакуна початок

Вечоріло. Висока чоловіча постать з відрами на коромислі, вийшла з-за повороту на вулицю і тихо наближалася до Сашка.
Світаєнко сидів на лаві біля тину і пильно стежив за дивною знайомою людиною. То був Тіт Андрійович Сакун, у простолюдді – дід Сакун. Він ніколи не скаржився на те, як його називають і жодного разу нікому не зробив зауваження.
– Це ти, сину? – звернувся він, підходячи до Сашка.
– Я, діду! – обізвався юнак. – Давайте відра, допоможу…
– Спасибі, сину, але я ще здужаю сам.
Сашко не пам’ятає, коли саме він познайомився з цим чоловіком, і чи взагалі вони були колись незнайомі. Світаєнку здавалося, що він все життя пам’ятає цю людину. Можливо простота діда, його доброта та ласка примушувала Сашка приходити сюди і довго знаходитись біля нього. Дід був простий, цікавий, багатий життєвим досвідом, як і сама земля. На його обличчі можна було побачити і сум, і радість, і щедрість душі.
Коли б не приходив Сашко до діда, завжди застигав його за роботою.
– Коли він відпочиває? – іноді запитував сам себе Сашко, дивлячись на діда Сакуна, який приходив з роботи і починав працювати на своєму подвір’ї.
Але зараз він був вже на пенсії, хоч залишався таким же непосидющим дідом.
– Проходь, проходь, сину, – запросив дід Сашка, коли вони підійшли до його садиби.
Сашко відчинив хвіртку, пропускаючи господаря вперед.
Дід був удома один, бо його дружина знаходилася у лікарні. Мало що допомогли п’явки на які вона мала велику надію. Головні болі не вщухали, з кожним днем посилювались і міцно прикували її до ліжка.
– Як там бабуся? – запитав Сашко, коли дід поставив відра на лаву.
– Ніби нічого, – подивився дід Сакун на Світаєнка, – Лікарі кажуть, що скоро видужає, але вже старість. А вона в мене й так слабенька. Це ще я нівроку, серце міцне, стукотить і стукотить.
Чоловік з хлопцем увійшли в кімнату, де було чисто і затишно. Стояло ліжко, шафа з одежею, дзеркало, стільці, шафа з книжками. І стіл, на якому столи в красивій вазі ще зовсім свіжі квіти.
Сашко подивився на квіти і на діда. Згадав, як під Новий рік зустрів його в автобусі. Дід Сакун віз живі квіти. На це звернув увагу не лише він, Сашко, але й пасажири, які знаходилися поруч. Дід від такої уваги засоромився і прикрив сумку. А він думав тоді: « Люди купують квіти, дарують їх своїм коханим, дружинам, а я до цього часу не подарував нікому ні однієї квіточки. А скільки квітів росте на нашій садибі. Та їх можна дарувати кожного разу при зустрічі всім знайомим, не кажучи вже про ті часи, коли одружусь. Ось тоді я своїй дружині буду дарувати кожного дня нові квіти. А на її день народження буду дарувати по декілька букетів на день. Навіть тоді, коли її день народження буде в січні чи в лютому. Але де вона, та дружина? І чи не рано думати про одруження та кохання? Ось Наташа, обіцяла вийти і не вийшла. Засвітився радісний вогник біля її воріт та зник в темряві ночі».
– Чого замріявся? – почув голос Світаєнко.
– Та так, нічого, – здригнувся від несподіванки Сашко. – Задивився на вогонь в грубці. Яке дивовижне, ненажерливе полум’я. Скільки б полін не кидав, всі гинуть від його обіймів. Воно пролітає знизу до верху і зникає, зливаючись з повітрям, а за ним все нові й нові вогники, такі ж красиві, але й грізні й пекучі. Вони можуть робити і користь і зло, а подивишся на них такі тихі та спокійні.
Дід і собі нагнувся, заглянув в дверцята грубки, підкинув пару полін, які відразу почали потріскувати, і упевнившись, що в грубці все гаразд, звернувся до Світаєнка.
– Сідаймо за стіл, хлопче, та повечеряємо.
Сашко, проходячи до столу, побачив на стіні у рамці під склом фотокартку з червоноармійцями.
– Ось це я, – вказав дід на високого юнака, коли Сашко зупинився біля фотографії.
– Невже? Зовсім несхожі. Ви тут молодий, стрункий, красивий.
– В ті роки мені було трохи більше, ніж тобі зараз, а вже виконував разом з іншими хлопцями особливе доручення Леніна, як казав наш командир. В ті часи різні недобитки терзали наші землі, а наш загін шукав корисні копалини. Як зараз пам’ятаю …
– Наші! Наші! – скрізь, де тільки ми з’являлись кричали люди, коли наш невеличкий кінний загін заходив у село. В селі відпочивали, день чи два, а бувало по декілька годин і знову рушали далі. А в це село, де фотографувались, підійшли під вечір. Сонце заходило за гори, а ми всі дивились на їх, бо знали, що саме там, в горах припаде нам багато часу проводити – працювати, обстежувати кожен камінь, кожну скелю, прірву.
– Геологів тоді не вистачало, – роз’яснював далі дід Сакун, – і тому нам приходилося самим бути і за геологів і за червоноармійців. Звичайно, в кожному загоні було декілька фахівців, під керівництвом яких ми і працювали. Першим в цьому селі нас зустрів похилого віку чоловік з косою, який йшов з дівчиною. Він низько вклонився, привітався.
– Куди, синки, шлях тримаєте? – запитав.
– До села, батьку, до села! – пролунали голоси. – Щоб не нудьгували по нас, так ось ми й прийшли. Приймайте гостей.
– Щасливої вам дороги, дітки! – промовив чоловік, знявши кашкет з голови.
– Які ми тобі дітки, коли всі з вусами. Правда, красуня? – звернувся я до дівчини, підкручуючи вуса та зупиняючи коні біля неї. Вона нахилила обличчя і засоромившись, заховалась за свого супутника.
– Гарна! Що гарна, то гарна! – підштовхував мене в бік товариш. – А ти краще підкрути свої вуса догори. І вона буде твоєю…
Почув ті слова, дівчина всміхнулась, виглянула ще раз з-за спини чоловіка і знову сховалась.
Коли ж загін пройшов і шлях став вільний, чоловік вийшов на дорогу і попрямував далі, слідом за ним пішла і дівчина. Відійшовши трохи далі, дівчина озирнулася. Я їй махнув рукою, але вона не відповіла, лише ще раз озирнулася та пішла. Погарцював я ще декілька хвилин на своєму коні і теж поскакав доганяти своїх.
– Що ж ти, навіть не пригорнув, не поцілував, – почали насідати хлопці. – А ще вуса як крутив! Чи може обручками обмінялися? Не вийшло, кажеш! Ти підрости ще трохи, а крути вуха, не крути, нічого не виходить. Краще поголи їх.
– Побачимо, як ти свої підкрутиш, коли зустрінешся з нею, – почав я наступати на червоноармійця, яки найбільше докучав мені. – Я хоч і крутив вуса, а от що ти покрутиш, якщо їх в тебе нема?
Всі зареготали. Скористувавшись тим, що жарт перейшов на іншого, я побрів подалі від них. Забрався на сінник і приліг там. Коли чую, гукають мене – викликає командир.
– З якої ж хати почати? – замислився я над завданням командира загону. Зайшов в одну хату, другу, третю – все марно. В кожній хаті господар зводив плечима, ніхто не знав стежок у горах, по яким можна йти коням.
– Можливо Трохим Олексійович знає? – радили господарі деяких хат. – Він частенько з дочкою ходить по горах. Все якісь трави шукає, а потім тими травами людей лікує. Зайдіть до нього, він тут недалеко живе, у гайку біля криниці.
Даремно вони намагались викликати господаря з хати. Стукотіли в двері, в шибки, заглядали у вікна, кричали. І все марно. Тільки і того, що собак розлютували, які перегукувались у селі десятками голосів. Собачі голоси луною відбивалися від верхівок гір и знову перекликалися новими звуками.
Так і повернулися ні з чим.
– Чули? – пішло шепотіння по селі на другий день. – Шукали когось? І до Трохима Олексійовича ходили, та де там. Непосидющий він, все десь блукає.
– Казали, що в гори підуть, бандитів шукати, чи що?
– Та хто їх знає, може і бандитів, бо вештається тут різної нечисті і кричать, що ми за краще життя, за вільність, незалежність. А самі обдирають нас до нитки оті вільні незалежні бандити, які керують державою.
– Як довго ми їх чекали, і ось вони – наші. Хоч би не покинули вони нас незабаром? Бо так вже хочеться, щоб на селі була наша селянська соціалістична влада.
– Чує моє серце, що недовго вони тут будуть, коли розшукують Трохима Олексійовича. Тьху ти – про вовка промовка. Он йде, повернув до командирської хати.
– Ви мене викликали? – зачиняючи двері за собою, звернувся чоловік до командира загону.
– Він! – аж серце моє затьохкало, коли я побачив чоловіка – батька тієї дівчини. – Десь і вона тут недалеко.
– Якщо ви той чоловік, який збирає лікарські рослини для лікування людей, тоді викликав.
– Так, – кивнув головою чоловік. – Той.
– У нас, шановний товаришу, до вас велике прохання, але, пробачте, як ваше прізвище?
– Фіялко Трохим Олексійович.
– Фіялко! – повторив я про себе прізвище.
Те прізвище зацікавило і Сашка Світаєнка, який сидів за столом діда Сакуна і уважно слухаючи, колотив ложкою чай. «Щось ти, моє серце затремтіло, застукало схвильовано. Але не хвилюйся так, тобі тільки так здається, що зовсім поруч живе та сама красуня, про яку з таким захоплення розповідає дід Сакун. Як це було давно, десь там, на Півдні, де ніколи не ступала моя нога. Так чи варто хвилюватися і думати про ті почуття, які все життя не покидають людей. Краще заспокоїтися і слухати далі дідові слова» – вирішив про себе Сашко.
– Ми тут говорили з бійцями, з людьми з вашого села, – продовжував розмову командир загону, – і всі радили вас. І якщо це вас не обтяжує – покажіть дорогу в гори.
І на другий день, коли в низинах ще стояла напівтемрява, а у верхів’ях
вже відбивалося проміння сонця, загін повільно піднімався в гори.
З правої сторони від командира погойдувався у сідлі Трохим Олексійович, а за ним, теж на коні, дівчина.
Сонце підіймалось все вище і коли його проміння досягло людей, синя сукня з білим комірцем, на дівчині ніби замиготіла, переливаючись в сонячному промінні, як голуба хвиля у синьому морі. А сама вона тихо погойдувалась в сідлі, мов плила на своєму червоному коні.
То була вона, та сама красуня, яку я зустрів на шляху, і яка весь час стояла перед очима. Вона іноді озиралась, оглядаючи блакитними очима загін, посміхалась, і відразу відверталась. Мабуть не хотіла, щоб мої очі милувалися її красою.
– Тебе шукає, – штовхнув мене в бік червоноармієць. – Посміхається! Впізнала.
– Впізнала, кажеш? А може насміхається, глузує, що я, як дитина викручувався перед нею на коні. А коли вона з’явилася, навіть не під’їхав й слівця не промовив, ніби німий.
А сонце все піднімалося, все жаркіше припікало плечі. Лише під вечір почала спадати спека. Сідало сонце, а наш загін все йшов та йшов. Втомилися і коні і люди.
Раптом, ніби в казці, гори розійшлися і перед нами виникла красива рівнина, на якій, скільки око досягало, квітнули польові червоні маки.
– Ти бачив, Сашко, як квітнуть польові маки? – спитав Сакун у Світаєнка, і не чекаючи відповіді, пояснював. – Тут таких немає. А жаль, що не ростуть. Це така краса. Тихесенько вітер віє, перехиляє їх віночки, які то нахиляються, коли вітер посилюється, то підіймаються, коли він вщухає, підставляють свої вінчики з пелюстками до сонця. Все тягнеться до світла, ніхто не любить темряви. А квіти переливаються різними відтінками, десятками і сотнями фарб. А коли сходить чи заходить сонце, галявина з польовими квітами стає червоною, аж горить, миготить в очах, але налітає вітер і все змінюється. Шовковиста зелена трава покриває всі відтінки.
А десь опівночі, коли у долині стає тихо, виникають примари двох протилежних військ. Двох сусідських князівств, які століттями поруч існували, як братні дружні князівства, поважали одне одного. Бо тоді князями були справжні люди. Але, на превеликий жаль, і навіть соромно казати, князями тих земель стали жорстокі малотямущі люди, які й спровокували між князівствами бійню. В тій битві загинули всі молоді хлопці з обох сторін, так і не дізнавшись, що загинули вони через неповних розуму князів. Після битви уся долина була червоною від крові. І з того часу всі квіти у долині квітнуть тільки червоним кольором. А ті князі, звичайно ж, залишилися живими та здоровими, и навіть їздили один до одного у гості. І дуже шкода, що Бог, як і тепер, не зупинив ту битву.
А коли ми дивилися на красу маків, то здавалося, що ми стали часткою дивовижної краси маків з людською душею.
– Ох, Сашко, Сашко! Ти ще молодий, дивишся на мене і мабуть думаєш, про що це ти діду теревенеш, про якісь квіти, коли життя твоє вже прожите, блискавкою промайнуло над землею і ось-ось обірветься. Але досить, збились ми з основної теми.
Як тільки загін став на відпочинок, дівчина пішла від людей в середину польових квітів. За нею попрямував і я.
– Візьми, красуня, – протягнув я їй польові маки, які тут же зірвав. – Візьми, не цурайся. Зараз я не в силах подарувати тобі щось інше, але надалі, сподіваюсь, що піднесу тобі золоту обручку і сам надіну її на твій білий пальчик.
Дівчина стояла по коліна в польових маках, і здавалося, що вона ось-ось розквітне, як маківка і зникне в цьому полі.
– Бери ж, моя люба, – благав я. – Хіба вони не такі гарні, як квіти, що ростуть поруч?
– Навіщо ти їх згубив? Хай би ще цвіли, а тепер вони загинуть не доцвівши до кінця, – подивилась вона на мене з жалем та докором в очах, протягнула руку і взяла в мене квіти.
– Ось, бачиш? – продовжувала вона розмову. – Квіти були в твоїх руках, зараз в моїх, а далі ніякі руки не схочуть їх шанувати. Та що брати чи шанувати, навіть не будуть торкатися їх. Обходитимуть стороною, хоч вони ще будуть свіжі і приваблюватимуть до себе людей… Отака ж доля і нас, дівчат, кожен юнак хоче першим зірвати, а далі…
Квіти тим часом шелестіли пелюстками, погойдувались на тонких стебельцях, відбиваючись в блакитних очах дівчини.
Вона піднесла квіти до свого личка, ніжно торкаючись рожевих щік, подивилась на мене, поцілувала ті квіти та віддала мені.
– Я тобі їх повертаю, – мовила вона, – Вони твої. Ти перший їх зірвав.
А сама присіла на коліна і рукою провела по квітах, які погойдувались біля її ніг.
– Ні-ні, люба, – прошепотів я, – Це я для тебе і тільки для тебе зірвав, Я так хотів, познайомитись і не знав з чого почати. Скажи, як тебе звати?
– Навіщо?
– Ти не хочеш сказати своє ім'я? Але я знаю, що ти можеш мовчати, бо твої очі прямі і відверті. Так чого ж ти мовчиш? Скажи, я тебе так прошу!
– Озирнись, тоді скажу – мовила вона, а сама підвелась і пішла далі.
Я озирнувся. Весь загін, який зупинився на відпочинок, стежив за нами. Зніяковівши, я притиснув гвинтівку сильніше до боку, побіг слідом за нею.
Дівчина озирнулась і прискорила крок. Бігцем-бігцем вона наближалась до скель, які з усіх боків обступили галявину з польовими квітами, охороняючи їх від сильного вітру. Перед скелями дівчина зупинилась озираючись, а далі звернула убік і зникла.
Я кинувся слідом за нею, але за тією скелею було з-пів дюжини відгалужень. Було тихо, я став, прислухався. І раптом ледь зашелестіло позад мене, я озирнувся і побачив вхід у печеру.
– Заходь, не бійся! – промовила дівчина, бачачи моє вагання. – Тут, у печері нас ніхто не побачить.
Печера була невеличка, в ній могли поміститися чоловік шість-сім.
– Ми тут іноді з татом ночуємо, або ховаємось від негоди, – пояснювала дівчина, сідаючи на купу сухого сіна, яке ще пахло свіжістю.
– Скажи, – продовжувала вона, коли я примостився біля неї і стежив за її ніжками, які вона ховала під сукнею, – ти й справді хочеш познайомитися зі мною, чи тільки так, щоб тільки перед хлопцями похвалитися, а далі дивитись мені услід, насміхаючись.
– Що ти, що ти! – відхилився я від тих слів. – Я не здатний жартувати над такою красою. Та я скільки житиму, буду носити твоє ім'я у серці. Як би ти тільки знала, як мені хочеться пройти з тобою поряд все життя і бути самому коханим.
Від такого заклику серця, від бурхливого потоку простих людських слів, дівчина не силах була встояти.
– Ася Фіялко мене звати, – промовила вона, а сама опустила додолу свої блакитні очі я дивилась на квіти, які я приніс і поклав біля її ніг.
– А мене Тіт Андрійович Сакун – випалив я і взяв її ручки у свої. – Ось і познайомились.
З-за вершин гір з’явилися чорні хмари. З блискавками і гуркотом летіли вони над горами і наближалися до нас. Спочатку вітер пронісся над поляною, пригинаючи до землі ніжні квіти, які нахилялися до землі з надією, що вони все ж таки пройдуть вітри і знову засвітить сонце. Вони знали, що в таку негоду їх ніхто не захистить. А як тільки вітер вщухав, квіти піднімали свої вінчики вгору і неначе шепотіли одна одній: «Тримайтеся, любі. Ми хоч і тоненькі, але гнучкі й витривалі. Тому витримаємо і цей скажений вітер, будемо жити і прикрашати життя на землі».
В печері було тихо, не чутно вітру, тільки гуркіт грому сповістив про негоду. Гуркотіло десь далеко, потім ближче й ближче. Печера освітилася яскравим світлом за яким потужний грім пролунав над горами.
– Асю, вибач, благаю, – підскочив я з сіна. – Мені негайно потрібно до загону, треба установити намети і укрити коней.
Невеличкі струмочки стікали скелею і прозорою фіранкою закривали прохід до печери, через яку Ася дивилася на юнака, який виходив назовні.
***
– Прощавайте, квіти! – гукала Ася, біля стежки, по якому ледь світ рушив загін. Він віддалявся від Асі, а вона стояла і все дивилася, прощаючись з маками.
– Їй здавалося, що і маки прощаються з нею, киваючи голівками, які погойдував вже тихий вранішній вітерець.
На прощання дівчина махнула рукою квітам і побігла наздоганяти загін.
Червоноармійці не їхали верхи, а вели коней один за одним. Тому Асі було не тяжко опинитися знову біля батька. Я дивився на неї не зводячи очей. Можливо Ася і відчувала мій погляд, але витримувала його, і тільки раз, чи два, ніби ненавмисно, озирнулась. І хоч та мить була занадто маленька, наші очі зустрілись, ми встигнули кивнути один одному, привітавшись з ранком.
Височили руїни невідомого замку, чи може гробниці. Великі обтесані камінні брили опиралися одна на одну. Коли я вдивлявся до них, не помічав ніякої різниці між обтесаними і необтесаними брилами. Зате Ася, оглянувши ту чи іншу каменюку, відразу могла сказати яка була в роботі, а яка ні.
– Отут і зупинимось, в цих руїнах, – звернувся Трохим Олексійович до командира.
Загін розташувався в середині кам’яних бугрів, серед яких Ася вже обстежувала невеличкі камінці, розглядаючи їх на сонці крізь збільшуване скло.
– І що ти в них бачиш, Асю? – звернувся я до неї, коли підійшов.
– Поки ще нічого, але твердо знаю, що десь тут є корисні копалини. Я іноді бачила, як темна мідь зеленіла на сонці. Тоді я питала батька, чому цей камінь такий зелений? А він відповідав, що цей шматок міді окислився на повітрі. А ще казав батько, що саме через цю мідь зруйнували замок. Багато було балачок про знищення замку. Одні казали, що тут в підвалах була велика кількість золота, захованого князем. Інші говорили, що тут добували мармур, алмази, срібло. А були й такі, котрі запевняли, що все це, було у великому секреті.
А одного разу прийшов в село якийсь старенький чоловік і розповів дивовижну історію. Виявилося, що в підвалах замку знаходяться не золото, срібло чи алмази, а звичайна мідь, яку прийняли за золото і завалили нею всі сховища. Ніхто з людей, які працювали в шахтах, не виходили живими за межі замку. Деякі втікали і розповідали, що в замку повно золота.
Таким чином ці чутки рознеслися далеко.
Оточили замок ворожі загони, які до вторгнення були, як братні сусіди. Обступили замок з усіх боків. І на диво ворогам, оточений замок жив і довго давав належну відсіч. Воєводи ламали собі голови, не розуміючи, чому замок так довго тримається, де вони беруть воду? Воїни простояли біля нього кілька місяців.
А тим часом, прибували нові й нові загони ворогів. І не витримав замок такого тиску. Зірвалися ворота і кинулись ворожі воїни шукати золото. Обшукали все, і на велике лихо, ніякого золота не знайшли – скрізь була одна мідь. Тоді наказав ворожий князь своїм воїнам знести всю мідь на одну купу і звернувся до володаря замку:
– Багатьом моїм воїнам твоя мідь коштувала життям, але не бійся, ми не будемо забирати її . Хай вона вічно буде разом з тобою. А для того, щоб ця мідь нікого не приваблювала до замку, ми замуруємо її разом х тобою на віки вічні.
Багато пройшло часу, сам володар скам’янів, зрісся зі скеллю, але стоїть і береже свій скарб, який під тяжкістю скель і довголіття перетворився у синю воду і струмочком витікає з-під гір.
Тісним кільцем обступили Асю червоноармійці, слухали її, роздивлялись скелю, яка дійсно була схожа на людський силует. Після розповіді Ася підійшла до цієї скелі і доторкнулась руками.
– Жорстокий ти був, – мовила вона. – Жорстокість тебе й згубила. Але ти як був мужнім, так мужнім і залишився. І за це я дарую тобі квіти.
І біля підніжжя скелі дівчина поклала ті самі маки, які вчора я їй подарував.
– Не ображайся, – підійшла до мене Ася. – Ти ж чув розповідь? Скам’яніло його серце, то хай хоч ці квіти допоможуть йому. Розм’якне його серце і він знову відкриє усі своїх таємниці. І не доведеться нам марнувати час на пошуки міді. Ми довідаємось про таємні стежки до копалин з міддю, яку він такий тривалий час береже.
Пошуки тривали. Минали дні.
– Товаришу командир! Вершники!
Командир підніс бінокля до очей. Стежкою, прямо до них здіймаючи куряву, скакали невідомі.
– Приготуватись до бою! – гукнув командир. І вся бійці з гвинтівками і кулеметами зайняли оборону.
Вершники наближались. Ось отаман щось вигукнув, махнув рукою і недобитки різної погані, піднявши шалений ґвалт, кинулися на загін геологів. Окремі постріли, кулеметні черги луною відбивалися в горах. Передні коні бандитів підіймались дибки, падали, перевертались і завмирали. За ними все нові жертви перекидались на землі, вкриваючи собою каміння. Гинули тварини, зникали з життя люди, які більше ніколи не будуть бачити цей світ.
Нападники відступили з великими втратами. Але хто за ними шкодував? Ніхто. Кожен з полегшенням думав, що він залишився живий. Ось що таке бійня.
– Які в нас втрати? – спитав командир загону у Трохима Олексійовича, який в той час підповз до нього.
– Один вбитий, четверо поранено, – відповів Фіялко і додав, – товаришу командир, я знаю таємний вихід звідси. Може скористуємось ним?
Командир, витираючи рукою обличчя, відповів:
– Неможливо, Трохиме Олексійовичу. Почнемо підійматись, будемо відкритими, вони знову підуть у наступ і тоді нам ще гірше буде. А зараз нас захищає від куль каміння. Я так думаю. Але таємний хід нам може стати у пригоді. Скоріше йдіть ним у село, сповістіть наших, щоб негайно прийшли на поміч. Мерщій, Трохиме Олексійовичу, не гайте часу!
– А як же ви?
– Трохиме Олексійовичу, швидше, на вас уся надія.
Мовчазні сірі скелі височіли позаду загону геологів. З-за них вилітав вітер і ніби повідомляв людям:
– Бачите, обходять, оточують вас. Пильніше дивись, командире. Залишили вони шлях і тепер намагаються обійти вас попід горами, між скель.
– Бачу, бачу, – шепоче сам собі командир і віддає нові накази. Бійці перебігають і займають нові місця для оборони.
Мовчать скелі. Ніхто не знає, ніхто не відає, що від них відправлені гінці – батько з донькою. Вони поспішають, спотикаються. але йдуть, лізуть, пробираються крізь вузькі щілинки, пролазять у таємні отвори. Треба скоріше добратися до села, до основних сил загону.
– Скоріше, скоріше, – підганяє їх темрява. – Чуєте, знову постріли, кінський тупіт.
У гінців скривавлені руки, позбивані коліна, але вони не звертаюсь уваги на них, треба поспішати. Як довго вони йдуть, часом не заблукали? Може в темряві зайшли в іншу печеру, яка завели їх зовсім в інший бік і не пускає їх звідти?
…Стояли гранітні скелі. І як скелі стояли мовчазні полонені червоноармійці. Їх втомлені обличчя відображали ненависть і гнів.
– Ну что, землячки? – оглядаючи полонених, говорив отаман ломаною російською мовою. – Золотишко ищем?
Полонені мовчали, А грізний отаман з нагайкою в руці, з револьвером на боці, який терся об синє, з червоною смужкою галіфе, продовжував:
– И куда это вы его спрятали? Не стесняйтесь, говорите. Кто скажет первый – получит награду и спокойно, на вороном коне поскачет домой. Так, кто первый?
– Хи-хи! – засміявся його помічник, з щербатими зубами і довгими обсмаженими вусами, вдягнений у жилетку з розхристаними полами, з-під якої виглядала брудна сорочка. А крізь подерту сорочку було видно волохате червоне тіло із синіми відтінками.
– Наш атаман справедливый, – показуючи зуби, розпинався він, – и не жадный на подарки, как думают некоторые из вас, быдло. Так вот, ещё раз повторяю, не упустите возможность получить от атамана дорогой подарочек. Ну-у? Желающих нет. Тогда мы сами постараемся узнать. Это у нас выходит…
Мовчали скелі, мовчав вітер, який крутився біля нас, ніби хотів сповістить про те, що дві пари ніг гінців відбивалися луною, але їх звуки вже не долітали до гір.
«Де ж вона? – думав я у ту страшну годину, – невже загинула»?
Напружений стукіт мого серця ще сильніше почав відбиватися у моїх грудях та скронях. А очі перебігали з одного бійця до іншого, минали їх і продовжували розшукувати Асю навколо каміння і біля нерухомих тіл.
Як марево донеслися до мене слова їхнього ватажка, який дозволив розійтися і подумати. Нам дозволив розійтися, а своїм покірним «вівцям» наказав стежити за кожним нашим кроком.
Я все думав про Асю і тихенько віддалявся від своїх друзів з надією обдивитися місцевість. Слідом за мною як привиди крадькома бігали два посланця отамана.
– Соснов! – не витримав моєї біготні, закричав отаман. – Распорядись! Начни с того, который бегает.
– Эй ты, длинный! С тебя достаточно, добегался! – кричав помічник. І не встиг я щось обміркувати, як мене збили з ніг і кілька рук потягли мене, як тушу свині. – Побегал и достаточно. Сейчас ты у нас повыкручиваешься. Не будешь выискивать, куда бы удрать.
Після допиту гімнастерка не витримала, тріснула. Тіло обливала липка густа кров. Вона омивала боки і, стікаючи по розірваній сорочці, червоніла на холодному камені. Нікого не милували кати, били, кричали, допитувалися. І нічого не дізнавшись, кидали нас, як поліна дров, на одну купу.
Нічна прохолода піддала нам сили, ми почали пошепки говорити, рухатися, кривлячись від болі та із страхом чекати ранку.
Повільно наставав ранок. Ніч ще не хотіла здаватися, а верхів’я гір вже освітлювались першим промінням сонця.
– Атаман! – закричав ворожий вартовий. – Отряд на дороге!
Вороги забігали, заметушилися. Хапали свої гвинтівки і залягали за каміння, стежили за вершниками, які наближалися до них.
Залягли і ті двоє вартових, які крутилися біля нас, весь час покрикуючи:
– Сидеть! Не двигаться, стрелять будем!
– Свої! – шепотіли полонені червоноармійці і крізь вранішні сутінки, дивилися на шлях.
– Брати! Не йдіть прямо, на весь зріст. Пожалійте себе і коней. Два кулемети з двох сторін стежать за вами!
– Зупиніться, не йдіть!
І, о – диво! Вони ніби почули наше прохання, зупинились, потім розійшлись по одному в різні боки і завмерли.
Настала тиша. Хвилина, дві, три. І раптом яскраве полум’я змішалося з камінням, лунали вибухи, які досить влучно досягали ворогів.
– Бий їх, гадів! – долинали гучні знайомі слова, які ніби разом з гранатами вилітали із скель і знищували ворогів.
Скресли гори. Скелі заворушилися від пострілів та наводили жах на розбійників легкої наживи, які покинули нас і почали тікати в різні сторони, щоб врятуватись від жаху та смерті.
Але куди тікати, коли з шляху з гучними криками скакала наша кіннота? З другого боку, ніби із скель, виходили наші бійці. Бандити бігали, метушилися, залягали за каміння, щільно притискуючись до землі.
Тільки один кам’яний вартовий спокійно і міцно стояв на своєму місці і пильно стежив за подіями. На нього налітав вітер, вдарявся в гранітні груди, відскакував і летів далі іншим шляхом.
Але зовсім інша доля спіткала грабіжників. Їм не вдалося втекти як вітрові. Вони налетіли на могутню силу, вдарились об неї і залишилися безпомічними біля її ніг.
– Ася, моя люба Ася! – вирвались слова з моїх грудей, коли я її побачив. Наші обличчя, уста наближались, а коли зблизились, злились в один міцний поцілунок.
Після поцілунку вона мене більше не відштовхувала, дивилась щасливим поглядом і раділа зустрічі.
– Звідки, яким дивом ти опинилась тут, коли вчора ніби розтанула серед каменів?
– Тим самим, – мовила Ася і подивилась на мене. – Якщо ти уважно слухав мою розповідь про скам’янілого вартового, ти повинен зрозуміти, що тут, біля кам’яного велетня існує потайний хід, по якому і приносили собі воду обложені, коли їх замок був оточений ворогом. Тіт Андрійович кашлянув, підвівся з-за столу і кашляючи, пішов в другу кімнату.
– Ось вона, – протягнув дід Сакун Сашкові пожовтілий від часу конверт, складений з аркушу паперу, в якому була фотографія Асі Фіялко.
– Фіялко, – промайнула в Сашковій голові. – Таке саме прізвище і у Галини Фіялко, яка живе зовсім поруч, по сусідству, ходить повз нас і поглядає на мене. Де вона зараз?
Сашко почав крутитися на стільці, раз по раз поглядав на годинник на стіні, і не витримавши натиску почуттів, попрощався з Тітом Андрійовичем, вийшов з будинку.
Ледь наступила ніч. Тихо. Сашко на якусь мить зупинився на вулиці, прислухався до пісні, що неслася над селищем в темряві. В голові ще кружляли свіжі події з розповіді діда Сакуна: червоноармійці, Ася, гірський велетень і пожежі. Горіли з сіном вози, їх полум’я піднімалося майже до вершин гір, і Фіялко, яка виривалася з того полум’я і протягувала руки до Тіта.
– Фіялко! Фіялко! – повторював Світаєнко. – Чарівна та розквітла, засвітилася своєю красою десятки років тому і не погасли до цього часу. З яким натхнення розповідав про тебе дід Сакун.
– Далекий, чарівний місяць! – підняв Сашко обличчя догори, звертаючись до сусіда Землі. – Ти, мабуть бачиш, як довго люди згадують щось хороше, приємне в своєму житті.
По небу летіли темні хмари, які іноді наближались до Місяця, білішали, освітлювались його промінням, а самі закривали його від Землі. Земля і Місяць ніколи між собою не ворогували, не створювали бойові конфлікти, як це зараз Росія і Україна. Земля і Місяць – самостійні, незалежні, вільні планети, які з повагою і добротою відносяться одна до одної. Ось з кого треба брати приклад і втілювати його між державами Землі, особливо з сусідськими.
В будинках теж світились вікна, які посилали яскраві, рожево-жовтуваті полоси до тинів, а через їх щілини – на вулицю.
Було тихе і тепле повітря. Ледь погойдувались на деревах гілочки з листками. Сашко втягував те повітря на повні легені, відчуваючи його свіжість.
– Куди ж ви несетеся? – звертався він до хмар. – Поспішаєте без кінця і краю.
Ось великі гірські скелі, біля яких вартовий, розставивши довгі руки, пройшов тихою ходою повз Місяць і зник в темряві. Слідом за ним безліч вершників скакали на конях і зникали.
Сашко дивися на хмари, уявляв собі картини з далекого минулого часу. Намагався уявити красуню Асю Фіялко, але так і не зміг побачити її там,біля Місяця, повз який проходили різні, дивовижні видіння.
Раптом Сашко почув дівочі голоси, які линули з лісу.
– Як гарно співають!
Розкотисто, вільно й широко летіла та пісня в нічній тиші.
– Співайте дівчата, співайте! – казав Сашко, прислуховуючись до нових слів пісні.
Лети моё сердце,
Где песнею льётся
Её молодая душа.
Где солнечный день она провожает,
Где звёзды встречает сама!
Лети ж моё сердце,
Лети, озорное,
Скорее ответ принеси.
А если ты сможешь,
Её с собой захвати!
Как ясно душа запылала,
Трепещет, поёт и зовёт.
И чувства какие-то
Нежны, тревожны,
Куда-то бегут и бегут.
Линула та пісня ще голосніше та виразно, ніби почула прохання юнака, вливаючись у його душу:
Лети ж, моё сердце,
Скорее ответ принеси.
И любовь с молодою душою
Смотри, не забудь, захвати.
Скажи, что нет средств
У меня для тушенья,
Одна лишь способна она,
Чтоб сердце так зря не сгорало,
А вечно сияла всегда!

– Фіялко!.. Невже ти зараз там, поруч з дівчатами і хлопцями чаруєш нічну тишу. Не даєте спокійно людям відпочивати, а своїми піснями примушуєте їх кидати свої діла і йти до вас.
Сашко прискорив ходу, потихеньку, щоб не чула мати, взяв з хліва велосипеда і покотився до лісу, звідки лунала пісня.
Найкоротша дорога була яром, до дубів. Це лісова стежка, яка спочатку проходила по гайку, а потім повертала вліво і опускалася до яру.
Сашко мчав, ще трохи і сам він опиниться у колі давніх друзів і поряд з Галинкою. Похила стежка вела донизу. Раптом, коли ось-ось закінчиться вузький яр, хтось перегородив ту стежку жердиною.
Зупинитись було пізно. Не можна було впасти, бо з двох сторін, як велетенські кігті, виглядали з землі коріння дерев, які готові були прийняти жертву.
Стук. Тріск. Закрутились перед очима бокові стіни яру, зникла пісня.
Так і не довелося сьогодні Сашкові зустрітися з друзями. Не міг він у такому вигляді з’явитися перед дівчатами.
* * *