Глава III. Вiдвертiсть Сакуна продовження

Після оповідання діда Сакуна про Асю Фіялко, Сашко ще частіше став заходити до нього. Було, біжить по воду, поставить відра на лаві, біля хвіртки Тіта Андрійовича, а сам мерщій у дім. Привітається, спитає, чи може він чимось допомогти. Але, як і завжди, дід дякував за турботи:
– Ні, сину, – говорив він. – Я ще сам здужаю. А за те, що не забуваєш, спасибі тобі. Сила в мене ще є, справляюся.
– Та може, хоч води принести? – не вгамовувався Сашко.
– І води не треба, я сам.
«Хто його знає, – губився у догадках юнак, – можливо він мене цурається, а я все бігаю? Але ж, завжди, він такий привітний, задоволений».
– Ось і добре, що прийшов, – і на той раз, після привітання, заговорив Тіт Андрійович до Сашка. – Я вже згадував тебе. Казав і синові про тебе, він приїхав з міста. Я зібрався до вас зайти, але ти випередив. Заходь до хати, пообідаємо.
За столом Світаєнко уважно розглядав людей. Спочатку він зупинився на чоловікові, який був дуже схожий на діда Сакуна. Потім перевів погляд на його доньку, яка сиділа поруч з батьком.
– Красуня, – промайнула в голові Сашка, – трохи старша за мене, але чародійна. Така красива, що навіть дивитися соромно. Краще відведу очі, буду розглядати інших присутніх.
Саме у той час, син діда Сакуна, лікар-хірург, відкрив пляшку «Столичної» і налив всім по чарці.
Світаєко дивися на чарки. Ніби випадково глянув на дівчину з карими очима, яка ледь усміхнулась і раз по раз поглядала то на Сашка, то на батьків.
– По одній можна! – радив Петро Титович, звертаючись до усіх. – Ось так. Закусуйте!
Перехиливши перші чарки, присутні застукали виделками, тарілками, почулися прохання подати те або інше блюдо.
– В неділю, – почав розповідати Євдоким Тихонович, – я з Василем ходив на ставки, до тих самих, що в лісі. І ви знаєте, є там рибка. Що є, то є. Василь частенько туди ходить. Порибалив я тоді досхочу, аж набридло, ледь не заснув з тією вудкою. Ну хоч би одна рибка клюнула, ні телень. Хотів вже збиратися додому, як бачу – отакий короп пливе!
І Євдоким Тихонович розвів руки над тарілками, показував довжину риби, яка дорівнювала майже метру.
– Плив повільно, як президент на прогулянці, ледь хвостом колихав. Я завмер, і навіть моргати не наважувався. Постояв так деякий час, щоб короп до мене звик, а далі потихеньку вудочку перемістив з глибини ставка і черв’ яка на крючку підставив йому під самий ніс. Короп, щоб він здох на тому самому місці, понюхав наживку, покрутив головою, ніби хотів сказати: ні, таких не вживаю, і… поплив собі спокійно далі. Ну що за риби пішли! Мабуть в людей навчились.
Євдоким Тихонович на повні груди тяжко зітхнув:
– Вірите чи ні, а я й досі не можу заспокоїтися, як згадаю про цього коропа. Ну порося, а не риба! Василь, не дай мені збрехати, підтвердь!
– Ото був день, так день! – відповів Василь. – Пам’ятаю, що тоді, мабуть рибок з двісті спіймали. І піскарів з долоню, верховодок по лікоть завдовжки, були й карасики.
– Що було, то було, – кивав Євдоким Тихонович. – Так ні з чим додому й повернулися.
Деякі гості під час розповіді аж перестали жувати, здивовані тим, що відразу спіймали двісті рибин. Не вірилося, що в озерах у лісі було стільки риби.
Трохи далі від Євдокима Тихонович сидів Данило Степанович, теж земляк, його дім стояв самий крайній. Його дружина сиділа через стіл, червона від чарки, а може і взагалі була такою рум’яною і гарною молодицею, яка звернулась до чоловіка:
– Данило, – зробила вона зауваження, – перестань хоч ти. Ну чого ви завели про ту рибу?
– А я й не рибак, – обізвався Данило Степанович. – Мисливець.
Можливо на тому розмова і закінчилася би, та де там. Після другої чарки всі заговорили разом. Хто щось розповідав, хто слухав, – було не розібрати. Бо кожний був, як не рибак чи мисливець, то грибник аби ягідник. І в кожного були оповідання, що бідні жінки не могли їх переслухати.
Хтось з жінок почав мелодійну пісню, яку підхопили інші жіночі голоси і навіть чоловічий бас, який линув аж до стелі і враз опустився – не витримав натиску мисливців.
– Ви коли небудь, Петро Титовичу, ходили на полювання? – не замовкав Данило Степанович, який не хотів нікого вислухати.
– Якось не доводилось.
– А я в тому році їздив з братом на мотоциклі зайців полювати. Довго їздили по стернищі, коли гуль, бачимо, у розорі причаївся великий гладкий заєць. Брат за рулем, я в колясці. Прицілився, і з правого ствола – бабах! Підплигнув той заєць, аж шкода було його й серце занило. Зробив кілька кроків, зупинився. Потім декілька раз відплигнув – озирнувся, а потім шмигонув, тільки його й бачили. Спритний був.
Брат розвертає мотоцикла і за ним на повній швидкості. Мчали, аж пилюка з-під коліс летіла. А потім, краще і не згадувати. З усією швидкістю як шубовснемо у якийсь рівчак! Насилу вилізли з того болота. Тільки витягли мотоцикла з калюжі, зирк, а наш сірий сидить по той бік рівчака і лапкою вмивається, чистьоха.
Я схопив рушницю, - бабах, є один! Не встиг кинути його в коляску, другий з’явився. І почав я палити то з правого, то з лівого ствола рушниці. Штук декілька поклав. А скло у пляшках тільки дзвеніло після кожного пострілу. І чого вони збігались до нас, невідомо.
– Можливо хотіли врятувати того, який втік? – спитав хтось.
– Хто їх розбере? Може і так.
– А який в мене був собака, – перебив Василь Єфремович, – Одного разу, як зараз пам’ятаю, погнався мій борзий за лисицею. Ганяв її, ганяв, навіть забігав наперед, на спину перевернеться і так хвостом до неї махав. А вона, ну й хитрюща була, хвостиком махнула, і бувай здорова, втекла.
– А саме краще, – вставив слово ще один сусід. – Це свійські тварини. Як я любив маленьких кроликів. Таких маленьких, сіреньких та біленьких. Коли я до клітки підходив, вони встають на задні лапки, мордочками водять, їсти просять.
– А зараз ви тримаєте кролів?
– Та ні, зараз вже не маю.
– А у нас ворона була, – похвалився ще один чоловік. – Як тільки хтось у двір зайде, вона тут як тут, під ноги плигає. Ручна була, з подвір’я ні кроку. Але в один день десь зникла, нема й досі.
А тим часом Петро Тітович потихеньку розмовляв з батьком, а потім вирішив і собі сказати пару слів.
– Шановні сусіди, якщо ви не проти, – звернувся він до присутніх, – якщо у вас є бажання послухати вірша, то я вам розповім.
– Ні, не проти, – сказала його донька, яка підвелася з стільця, даючи змогу вийти батьку, і подивилась на Сашка.
Петро Тітович підвівся, і Світаєнко помітив, що син діда Сакуна вищій за батька.
– Кажи! Розповідай! – загомоніли всі разом і повернули обличчя до Петра Тітовича. Він пройшов по кімнаті, обійшов людей і почав читати вірша російською мовою.
Під час розповіді одні присутні продовжували жувати, другі шепотілись між собою, інші слухали майже байдуже.
Але у Сашка була цікавість до Петра Тітовича, як до людини, так і його віршів.
Петро Тітович голосно назвав вірш, при чому паузно відділив слова один від одного.

                Два разных
Я знаю людей, совершенно разных.
Один – разжигатель войны.
Это он сочиняет кучу планов грязных
Для народов. Чтоб погибали они!
А второй – учёный, в очках,
Он склонился над человеком
И кровь с новой силой стучала в висках,
Живёт для народа он вместе с двадцатым веком.
Смотри – ребёнок шагает,
С радостью смотрит на них.
Он ещё не знает,
Что за сердца у них.
Вот человек в халате белом,
Всё пишет, думает. О чём?
О том, чтоб люди не болели,
Болезнь им была нипочём!
Младенец улыбнулся,
Увидев издали его,
К нему всем сердцем устремился,
И что-то думает. Но что?
Не о том ли, что жизнь прекрасна,
О которой думает не только он,
Но чтоб она была еще и ясна,
Вместе с матерью и отцом.
Ребёнок не ошибается,
Прямо идёт к нему,
К человеку в белом халате,
Спасшему жизнь не только ему одному.
А тот, сидя за картой,
С бокалом красного вина,
Не о жизни он думает –
Ему нужна война.
Для того, чтоб народ не трудился,
А крушил всё и разрушал!
Для того, чтоб народ не смеялся,
А лишь только стонал!
Одна из благородных идей,
Это наша, – советских врачей.
И если, товарищ, ты можешь,
То поскорей овладей!
– Ще! Ще! – чулись голоси, коли Петро Тітович перестав читати вірша.
– Можна ще, – погодився він, – але спочатку слово молодим. Ми бачили війну, винесли увесь тягар на своїх плечах, тому хочеться почути, що скажуть молоді люди?
– Лілія, підтримай мене, – звернувся Петро Тітович до доньки. – Вірші складаєш ти, то й розповідай, не все ж мені їх читати.
У Лілії зачервоніли щоки, все обличчя загорілось рум’янцем. Поглянула на батька, а очі ніби говорили: «Навіщо ти мене змушуєш? Ти не бачиш, що мені соромно? Добре тобі, що ти так просто підвівся з-за столу і розповів. А я так не можу. Пробач».
Але так казали лише її думки. Вона ледь помітно звела плечима, мовила:
– Та що ви, тату. Та більше нічого в мене й немає, тільки один…
– Лілія! – посміхнувся батько. – Прочитай хоч два останніх. «Закат» и «Огонёк».
Дівчина мовчала, лише ще сильніше розчервонілася.
В той час Сашко нахилився до дівчини і прошепотів:
– Лілія, не соромся, розповідай. Що тут такого, навколо всі свої в своєму колі.
– А ти мене підтримаєш?
– Звичайно! Ще й як!
– Тоді й підтримуй, – читай свої – мовила дівчина і відразу звернулась до присутніх. – Хай Сашко Світаєнко, він теж пише, бо щось дуже настирливо набивається, щоб я розповіла.
І почала плескати у долоні.
«Розповідати чи ні?» – подумав Сашко, оглядаючи людей. – « Може прочитати їм довгого вірша, щоб задовольнялись? Батько Лілії розповів коротенький вірш, в якому все просто і ясно, двоє різних. А тут треба подумати, про що саме розповісти. Але, все буде гаразд».
Сашко підвівся, подивився на присутніх і почав читати вірш не про мисливські пригоди, а про життя людей.

Що можу згадати,
Про роки далекі,
Не радісне дитинство,
Про ті страшенні дні.
Коли гуляєш у пісочку,
Але, на жаль, не цілий день.
Мій батько вийшов з хати,
І як сьогодні чую я,
Сказав : «Синок, дивись угору,
Ти бачиш круків? Це війна»!
Я ще не знав гидке це слово
І звідкіля воно взялось.
Наївними очима кліпав,
А слово теє вже неслось.
За ним неслись
Жахи, жалі, вогонь і голод,
І люди гинули за ним.
Той час, мов на долоні
Як в давньому моєму сні
І дуже добре пам’ятаю,
Що коїлося у ті дні.
Ось шлях, що біля хати,
Такий близький і дорогий.
А як згадаєш про ті роки –
Такий далекий і страшний!
На ньому батько розпрощався.
І материнські сльози в нім,
На ньому я з сестрою розстався.
І жах приніс він у наш дім.
На ньому я дивився вгору,
Коли літак летів униз,
Яскраве полум’я із димом
З землею разом обнялись!
А я радів, що так зустріла
Моя земля, де я живу,
Страшні ворожі крила
В моєму рідному краю!

В ті хвилини ніхто і ніщо не зміг би зупинити гучні молоді слова, які самі виривалися з юнацьких грудей, зворушували, хвилювали і, мов кричали на повні груди: «Продовжуй, Сашко, тому що ніхто ніколи не забуде, що таке проклята війна».
Яке ще слово так огидне?
Як слово це – війна!
При ньому квіти враз зів’януть,
І навіть стогне вся Земля.
О Земле, Земле! Ти квітуча!
І як змогла ти допустити,
Щоб слово те, прокляте людством
Змогло побачити цей світ.
Невже це все, що так чудово
Змогла ти, Земле, прикрасить,
Від розуму людського
Все гине вмить?...
А що «іграшки» чудові,
З якими бавився тоді,
Осколки різного калібру,
Обойми, гільзи, патронташ.
Якісь частини від затвору.
І все культурою це зветься,
Що кинув Захід у той час!
– О люди – генії реальні!
Високе, ясне в вас чоло!
Які ж розумні, геніальні,
Та розум ваш не на добро!
Так, так, не ображайтеся,
Не треба й доказів мені.
У мене їх в самого купа,
А разом з вам, ще б куди!
Ви зараз скажете, супутник
Наш люд у небо запустив,
Блакитні екрани сяють,
Це ж розум наш зробив.
Але ж Хіросіму і Нагасакі
Не божевільний, а тямущий
З живучим серцем на Землі,
Віддав наказ…
І ось та мить, коли в блакить,
Все відразу піднялось!
І тисячі за мить спалив,
Ваш високочолий розум.

В кімнаті панувала тиша. Присутні опустили голови, згадуючи тяжкі роки війни, тих, хто йшов з ними поруч, але не дійшов до кінця шляху. Якби на світі не було слова «війна», не було б і гірких думок, які в кожній людині ховаються десь далеко-далеко. Люди хочуть звільнитися від цього і не можуть. Думки вириваються на світ, терзають душі, веселі часи, і ніби кричать: «Люди! Ви безсилі нас забути, тому що ми володіємо вами, розриваємо вас і будемо турбувати до тих пір, поки люди всього світу на скажуть – «Геть назавжди війну»!
Ті самі думки підкорили всіх присутніх. Ті думки були тихі, а в Сашка Світаєнка клекотіли словами:
Чому ж ти, Земле, застогнала?
Порадуй словом, заспокой,
Коли люди, всі тямущі,
Та стануть справжніми людьми?
Чому ж ти, Земле, була не в силах
Те слово ще тоді згубить,
Коли татарські орди сірим пилом
Вкривали всю блакить!
Або тоді, як Македонський
З мечем булатним на коні,
Все покоряв собі!
Але нащо нам Македонський.
Давайте глянемо сюди,
Коли солдат наполеонський
Палив, вбивав і різав на Землі.
Або тоді, коли горіла
Не тільки часточка Землі,
А всі моря та землі
Були поглинуті в війні!
Або тоді, коли спалили
Два міста відразу на Землі.
І Хіросима й Нагасаки
Зазнали атома війни!
Перекувати на орала
Мечі ми можемо завжди.
А на які потреби бомби
Ми зможемо переробить?
Ох люди, люди, як далеко
Своїм завзяттям ви зайшли!
По-братньому давайте разом
На всю планету скажемо – ні!
Не бути більше на планеті
Тієї страшної війни!
Щоб всі агресори у Бонні,
І ті, що далі у Вашингтоні,
Були б безсилі щось зробить,
Направити людей на інших,
А потім разом розбомбить!..

А чи можуть забути люди те трагічне, далеке минуле? Ні, не можуть! Тому, що це справжні люди, яким доводиться на своїх мозолях переносити всі страждання від «геніальних» людей. А Сашкові вірші ще більше зворушили далеке, калічене життя людей. Всі вони зазнали наслідки війни.
Лілія в той час крутила якійсь папірець в руках, і коли Сашко перестав читати вірша, на мить підняла голову і подивилась йому в обличчя.
І в ту ж саму мить Сашко помітив якійсь особливий блиск в її очах. Губи ледь тремтіли.
Лілія нахилила обличчя і мовчала. В її думках крутилось зворушене Сашковими словами далеке минуле. Тоді їй було майже три роки, але вона добре пам’тає, як сиділа під тином в холодну осінню ніч і чекала свою маму. Звичайно не сама, а з дідусем, який притиснув її до грудей і виглядав та сподівався, що ось-ось повернеться його невістка.
– Не може бути, щоб вона не повернулась, – думав тоді Тіт Андрійович, – вони хоч і вороги, але ж люди. Такі люди, – люті та безжалісні. Схопили невістку серед білого дня, на його очах вирвали з його рук дитину і як непотрібне поліно кинули у рівчак. Добрий господар так дрова не кидає, як вони шпурнули живе і ні в чому невинне дитя.
– Лілія! Донечко! – кричала невістка, не звертаючи уваги на тяжкі удари прикладом. Ті удари сипалися по всьому тілу, підганяли у машину, яка стояла, на шляху.
– Жива моя внученька, жива, – шепотів дід, ніжно піднімаючи дитину з рівчака, коли машина, знімаючи пилюку, поїхала.
Лілія підняла голову і пильно подивилася на дідуся, який сидів напроти за столом, похиливши голову до низу.
– Дідусь! Рідненький! – вирвалося з її грудей. – Я все пам’ятаю, хоч ти і кажеш, що я тоді була ще дуже і дуже малою.
Вона піднялась із стільця і кинулася до діда. Вона його цілувала, обіймала, самого дорогого, самого близького рідного дідуся.
– Я пам’ятаю, я все пам’ятаю, дідусь, – шепотіла вона. – І навіть те, коли ти підніс мене на руках до нашого тину, відкрив хвіртку і заніс у дім.
– Асю! – промовив ти тоді. – Зігрій маленьку. Її матір як худобу німці загнали у машину і відвезли. Тепер вона напівсирота. Де там наші сини? Чи можуть вони відчути це горе і помститися ворогові?
– Зможуть, – мовила бабуся. – Я відчуваю, що зможуть, бо інакше не може бути, занадто багато горя, зла і підлості ми відчуваємо.
– Ох, сини ви мої, сини, – казав тоді дідусь. – Чи чуєте ви мене? Ти Петро, і ти Дмитро?!..
– Пам’ятаєте, дідусь?
– Пам’ятаю. – відповів Тіт Андрійович, погладив старенькою рукою голову онучки.
«А якби я зараз хотіла побачити свою матір, ту, що подарувала мені життя, а сама зникла у пилюці з-під німецьких коліс, – ледве не промовила Лілія, але подивилась на матір і не посміла вголос висловити своє бажання. – Навіщо її ображати, вона у мене золота, добра матуся, і нічого, що нерідна. Ні, це не ті слова, що я лепечу, вона – рідна, моя рідненька дорога ненька. Це вона мене першими учбовими днями відправляла і забирала зі школи. Годинами сиділа біля мене, терпляче пояснювала домашні завдання. Ночами не відходила від ліжка, коли я хворіла. А скільки вона, моя матуся, пережила там, у таборі для полонених».

– Що, знову молоко розлила! – вигукнув німець – господар маєтку, який зненацька з'явився у хліві. – за це понесеш покарання. Неділю не їстимеш! Чуєш? А зараз геть звідси, косити траву на сіно.
І тоді, хоч і на чужій землі, зате на волі, на свіжому повітрі під блакитним небом, можна було розправити груди, дихати на повні легені, вдихаючи аромат зелених трав.
Косила молода Людмила Володимирівна траву, жито, пшеницю разом з іншими косарями. Не один німець задивлявся на вроду молодої дівчини. Не відставала вона від чоловіків і господаря, коли косили у ритм, і раз по раз лягали скошені трави на землю. Тільки й радощів було – це сонце, яке світило так само як і вдома. Та вітру була рада, що пролітав біля обличчя, підхоплював коси і розвіював їх в різні сторони, перекидав з місця на місце, а вони переливались чорними, з синім відтінком, хвилями.
Та і чи можна було не задивлятися на красу української дівчини? Не минав її господар, все підступав, вимагав і, навіть погрожував. Але він був безсилий проти волі чистої української душі. І тоді безсилість німця виривалася в лють нелюдської породи. Довго вона терпіла всі витвори господаря, але і настав день розплати.
Любив німець зазирати у корівник, коли Людмилка доїла корів. У той день, як і в минулі, як тільки він зазирнув у хлів, корова метнула ногою, перекинула відро, і молоко білими струмочками розлилось на підлозі.
Німець підскочив до дівчини, розмахнувся нагайкою і що сили ударив її. На якусь мить вона остовпіла. «Скільки ж можна терпіти, – промайнуло в голові дівчини, – не вважає мене за людину, цього досить. Я не худоба, щоб сліпо виносити покарання. Роблю на своїх ворогів, які в мене дома топчуть нашу землю, а я тут одержую похвалу нагайкою».
В якусь мить вона згадала своїх батька та матір, своє щасливе радянське дитинство.
Дівчина від несподіваного удару нагайкою підскочила, озирнулася, тремтячими руками схопилася за обличчя, по якому стікали червоні краплі крові.
Далі вона не пам’ятає, як все скоїлось, а коли отямилась, зрозуміла, що зробила непоправне.
Після тих думок Людмила Володимирівна заплющила очі, ніби намагаючись дізнатись, як вона могла таке скоїти. Тихо простогнала, щоб ніхто з поруч сидячих не помітив її душевного болю, якого залишила їй на згадку війна.
Господар був приколотий вилами до стіни хліва і безсило налягав на їх всією вагою тіла. Не озираючись дівчина вийшла з хліву, а мертве тіло гупнуло на підлогу.
– Хай тепер розстрілюють, – думала тоді Людмила. – Вони на це здатні. Але на моєму рахунку є один, хоч і заколотий як порося, у своїй же оселі.
Але її не розстріляли. Мабуть були потрібні робочі руки? Був короткий суд –, на довічну каторгу. І почали розкриватися перед нею ворота концтаборів. Нари, холодні й голодні дні, смугаста одежа, знята з якоїсь жертви, яка не витримала мук війни.
Хіба можна перелічити всі гіркі думки, які виникали ще в гітлерівському концтаборі Равенсбрюк? Їм немає кінця. Закінчуються одні думки, починають терзати душу інші згадки. Згиньте, гірки думки! Навіщо вам мучити людей? Ви затуляєте спогадами все найкраще в житті. Але де хорошим думкам взятися. Ї не має і не було там, на чужині, в Німеччині. Була дорога, по якій гнали змучених людей у смугастому одязі. Кричали конвоїри, деяких в’язнів пристрілювали. Куди їх вели, ніхто не знав, а якщо хтось здогадувався, ховав свої думки подалі з надією на диво.
Гнали їх і того дня. Гнали як худобу, за якою слідкували конвоїри з нагайками та автоматами. Скрізь розривалися снаряди, все частіше їх вибухи стрясали повітря. Конвоїри-пастухи озирались на всі боки, між собою про щось шепотіли.. А далі автоматна черга луною пролетіла над шляхом.
В ту ж саму хвилину Людмила відчула, як її шпигонуло в бік. Затуманився світ, тіло повільно почало опускатися на землю. Вона більше не чула і не знала, що поруч з нею, так само як і вона, декілька дівчат стогнали і корчилися від болю. А ті, хто не стогнав, лежали тихо і спокійно, тільки їх відкриті очі дивились кудись в блакитний небозвід, до Бога. Але він їх не бачив і не співчував, йому було байдуже.
Піднявся ґвалт, крики. Дівчата з переляку переплигували через трупи своїх мертвих подруг та бігли, бігли на Схід. Назустріч їм поспішали наші радянські танки. Дівчата летіли назустріч волі, розставивши руки, кричали та плакали, на ходу знімали с себе смугасту одежу і топтали її.
Велика дівоча лава неслася на танки.
Танки зупинилися.
Радісні і гіркі сльози омивали дівочі обличчя і змочували довгождані солдатські гімнастерки.
Людмила відкрила очі. Кімната, стіл, сама на ліжку і навколо… рідна мова.
– Що зі мною? Де я? – озираючись, прошепотіла дівчина.
В ту мить розчинилися двері і перед нею опинився високий чоловік-лікар. Він присів, нащупав пульс, подивився на годинник, сказав: «Все гаразд, буде жити». Після того багато разів він підходив до її ліжка, замірював температуру, тиск, биття серця, розпитував про життя. І кожного разу, як лікар відходив від неї, Людмила починала чекати нової зустрічі з ним.
Потім дівчина почала підводитись, потроху ходити. Часто вона зупинялася біля вікна і довго дивилася на Схід. Може тому, що там її Батьківщина, а може тому, що кожного ранку підіймається сонце. Там, на Сході промайнуло її дитинство. Тільки не юність, ні! ЇЇ юність була скалічена війною, вигнана з душі, замість неї були страждання та чужина, концтабори та неволя. Тільки почала вона розквітати та не розквітнула. Промайнула її юність в німецьких концтаборах, пройшла по чужих шляхах, осипалися її пелюстки на чужій землі.
Довго так стояла Людмила біля вікна, обережно торкала пальцями свої рани. Дві кулі пробили її молоде тіло, і все ж вона залишилася жити.
Лікар – Петро Тітович і собі полюбляв зупинятися біля дівчини, і теж дивився на великий Схід.
– Люда! – якось одного ранку він зупинився біля неї. – Чому весь час ти дивишся саме в це вікно?
– Це ж Схід, Петро Тітовичу. – відповіла Людмила. – Там наша Батьківщина. Там народився Ленін і виникла одна з самих передових держав. Сама справедлива держава світу, яка на всій планеті несе людям мир, визволення та щастя. Яка ще держава у світі так могутньо боролася і буде боротися за мир у всьому світі. Це наша держава – Союз Радянських Соціалістичних республік, СРСР. А яка повага людей один до одного. Які ще люди можуть так безкорисливо допомагати іншим людям, навіть з інших держав? І якщо комусь з тутешніх людей хочеш щось сказати хороше – розповідай про свій край. Свою землю. Там все найкраще, людське, наше рідне. Ось чому я завжди стою обличчям на Схід.
Дівчина раптом замовкла, а потім несподівано підняла обличчя до лікаря, спитала.
– У вас є дружина? – І продовжуючи дивитися у вікно сама й відповіла. – Звісно, є.
Петро Тітович подивився на дівчину, на її розчервоніле обличчя, на її очі, такі спокійні та гарні, близькі та глибокі. Такі ж самі очі були і в його дружини – Катерини.
«Чи дивляться вони ще на цей світ? Чи може десь тут, поруч, зробилися скляні й до всього байдужі»? – подумав Петро Тітович, намагаючись відійти від Людмили. Згадались рядки з листа батька: «Сину мій! Я не хотів писати цього раніше, все відкладав. Чогось ждав, сподівався, виглядав, але все марно. Багато пройшло часу. Я більше не можу приховувати те, про що ти все одно довідаєшся, не зараз, так колись. Я розумію, що тобі буде тяжко, але ти військовий лікар і розумієш, що вирує війна. Твою дружину – Катерину, схопили німці біля хати на нашому шляху, як і багато інших дівчат, відвезли невідомо куди. Відтоді немає жодної звістки. Де вона, що з нею, ми не знаємо».
Далі батько писав про його доньку – Лілію, яка не зважаючи на тяжке життя, росте здоровою, по-дитячому щасливою з дідом ті бабою.
– Ну, що ж, – звернувся Петро Тітович до дівчини. –Дивись на цей світ, дивись на нього уважніше, він чудовий і красивий. Ще трохи, і ти зможеш виходити з цих стін, а далі летіти на Схід, як вільна пташка, до свого краю. А я піду до інших хворих…
– Але ж ви мені не відповіли, – мовила Людмила, повертаючись обличчям до Петра Тітовича. Якби вона тоді знала, що цим питанням порушила його спокій, змусила ще раз пережити тяжку хвилину життя, вона б не питала. Не схотіла, щоб він сумував. Але вийшло як завжди, все навпаки. Не хотіла ворушити горе, а воно виникло, створене війною.
Лікар зробив крок, озирнувся, на Людмилу і відповів:
– Не знаю, але вірю, що вона жива і, можливо десь зовсім поруч, тільки ми ще не зустрілись. Та й від батька нема втішного листа.
Після цих слів Сакун твердим кроком пішов до поранених.
Людмила тоді ще не знала, що мине небагато років, і їх життя стане як одне ціле. Не знала і про те, що два довгих роки після війни їй припаде бути самотньою. А потім вони розшукають один одного і настане в них щасливе життя.
То все було колись, а зараз Людмила Володимирівна разом з чоловіком сиділа у колі сусідів. Кожен думав про своє, бо нема такої сім’ї в Україні, якої б не торкнулася війна.
Кажуть, до всього можна звикнути. Це не так. До всього змушені звикати і боротись за життя, бо інакше, – на два метри в глиб землі, у вічність. Звідти більше вороття немає. Як можна звикнути до тих нещасних, яких Петро Сакун бачив своїми очима, торкав руками, спасаючи від смерті, тисячі й тисячі калік. Були серед тих нещасних й такі, в яких залишалися тільки голова та тулуб. А вони благали: «Я хочу жити»! Але й за таке життя боролися лікарі, а по світі з’являлись нові каліки, ходили по землі, як нові наслідки війни. З жалем, з гірким болем в серці дивились на них лікарі і тихо співчували.
На Землі все зроблено гарно, чудово, тільки живи та радій, а люди все калічать, як Землю, так і самих себе. Вірніше не люди калічать Землю, а політичні маніяки з тягою якомога більше убити і покалічити людей, як своєї країни, так і іншої. Але ж кінець один: Наполеона – отруїли, Гітлер – отруївся, Сталіна – отруїли. Путін, за війну в Україні – ?..
– Досить сумувати, ось ще по одній чарці, і тоді можете продовжувати спогади, – усміхнувся дід Сакун. – Але краще веселіться, чого зажурились, чи погано нам зараз живеться? Дай Господи, так жити все життя нам і нашим онукам та правнукам. Онучка! Ввімкни радіолу!
Весела мелодія залунала в кімнаті.
– Дозвольте! – підійшовши до Лілії, звернувся Сашко.
– Вибач, Сашо, іншим разом, – відмовила Лілія. – Сідай – послухай!
Сашко умостився на стілець поруч з Лілією.
Змінювались грамплатівки, змінювалась й розмова. Дід Сакун вів бесіду з родичами. Грали довго, але веселість так не з’явилась більше.
– Еге! Та вже північ, – сполохався Сашко. – Пора і додому.
Він швидко попрощався з присутніми і залишив дім діда Сакуна.
І тільки тоді, коли прийшов додому, Сашко відчув, як все тіло охопила втома. Він швидко роздягнувся, ліг у ліжко, і не вчувся, як заснув. І наснився йому дивний-предивний сон.
В лісовій діброві довгі зелені гілки хапали Сашка за руки, ноги, сорочку, падали на землю, вимушуючи його спотикатися. А він все біг і біг.
– Ще трошечки, ще! – шепотів він про себе, серце шалено калатало у грудях, – ти доженеш свого батька, Ось він, лежить спиною на сирій землі тай наспівує якусь дивовижну мелодію. А поряд з ним лежить знайома рушниця, та сама, яка висить вдома біля портрета батька.
– Тату! Тату! – кричав Сашко. – Я йду до тебе, Піднімись з землі, благаю, простягни до мене руки та обійми! Як я скучив за тобою! Тату!
Але батько лежав і все наспівував мелодію. Його погляд був сумний та суворий. Карі очі закривалися вранішнім туманом, хоч на небі високо світило сонце. Він якось дивно подивився на Сашка і спитав: «Сину, ти знаєш, що це за мелодія»?
– Ні, тату, ні! – кричав Сашко. – Я не хочу чути, що за мелодія, бо я хочу тільки бачити тебе!
– Ні, сину, ти не правий, ти повинен взнати цю мелодію, і якщо ти її впізнаєш, оволодієш всіма її тонкощами, я буду спокійний за тебе. Це наша робітнича велика мелодія. Вона завжди живе, і завжди нова. Ніщо її не здолає, бо цю мелодію творять люди, тому вона безсмертна! Чуєш, сину, безсмертна!
– Чую, тату, чую!
Сашко зібрав усі сили, кинувся бігти вперед назустріч батькові. Гілки з тріскотом розлітались осторонь, але встигали вдарити по обличчю, очам, били по всьому тілу, а він все біг. Тут дерева розступились, вклонились і своїми гілками простилали йому довгу зелену дорогу. І коли Сашко мав ось-ось добігти до батька, той підвівся, простягнув вперед руку і тихо сказав:
– Стій, сину! Вернися і принеси мені води, – мене дуже мучить спрага.
Сашко зупинився, подивився на його постать і впізнав батька, хоч обличчя так і не розгледів.
– Зупинись, сину! Не поспішай сюди! – гукнув батько до сина. – Тут нічого доброго немає. Навколо, у безкрайній млі, неймовірна тиша. Скрізь темрява та холод. В такій холоднечі ніхто і ніщо не може жити, крім планет, до яких мільйони кілометрів, і на яких теж немає ніякого життя. Тут існує тільки смерть, холод та ніч. Немає ніякого Раю, немає Пекла, янголів, чортів. Тут все перетворюється у лід. Тому стань осторонь Великого шліху і не заважай попадати сюди всім нікчемним негідникам. Тим, хто псує життя людей на Землі. Хай йдуть сюди завойовники, ті царі, божевільні президенти та недоумки, які примушують людей гинути. Хай сюди побільше потрапляють злодії та грабіжники, які все порозкрадали, зруйнували найпотужнішу індустрію держави. Хай сюди потрапляють ті президенти та міністри, які дозволили розграбувати державу, яку вже двадцять п’ять років катують. За ці роки нема ніякого покращення у житті людей, мільйони безробітних та жебраків гребуться у смітниках.
Сину, ми дуже шкодуємо за тими дев’яносто мільйонами загиблих під час Другої Світової війни. За що ми воювали? Невже за те, щоб державою керували мільярдери та мільйонери, які накрали грошей в державі, а простих людей примушують на них працювати. Працювати не на державу, а на негідників та злодюг.
Але запам’ятай, сину. Від імені дев’яносто мільйонів загиблих у війні, Верховна Рада Всесвіту постановила помістити всіх буржуїв та панів до однієї окремої ями.
І ще прохання! Не кладіть на могили живі квіти, не губіть їх життя, воно в них і так коротке. Хай квітнуть там, де вони виросли. А покійникам живі квіти не потрібні.

Сашко прокинувся, розповів сон матері, після чого відверто зізнався:
– Знаєш, мамо, cон, ніби в руку, правдивий. Я дійсно обличчя батька не пам’ятаю. Пам’ятаю окремі його дії, де ми з ним були, що він робив, а ось обличчя забув. Хіба що по фотографії.
Сашко подивився на портрет батька, потім перевів погляд на матір, яка сиділа біля його ліжка і дивилась кудись у вікно. Її очі наливалися сльозами, які новими й новими краплинами котилися по щоках, зникали у куточках хустини, яку Єфросинія Петрівна раз по раз прикладала до очей.
– Думаєш про нього, – нарешті мовила вона, – Ось і сниться.
– Мамо! А хіба ж я винен, що думаю про батька?
– Звичайно ні, сину. Треба думати про нього, про всіх людей. І ніколи не забувати батьків.
Вона нахилилась, міцно притиснула сина до грудей. Її тіло здригалося від стриманих ридань. В ті хвилини вона дала волю своїм почуттям.
Вона плакала.
* * *