На украинском языке к. 2017-го

Оксана Дмитрівна відірвала ще один листок календарю. 29 листопада. До Нового 2012-го Року залишилось трохи більше місяця. Але настрій у оселі був далеко не святковий.
— Мамо!
Прийшов. Прийшло те немовля, котре ще у далекому Радянському Союзі дзюрило з маминих рук на підлогу пологового будинку, котре ридало з великий палець слізми, коли час був йти до дитсадка... Котре, подорослішав, змінило пляшку з "малюткою" на пляшку дорослого.
— Денисе, сино, любчику... — почала Оксана Дмитрiвна, та зупинилась, наштрикнувшись на недобрий погляд сина, палаючi очi та злий оскал.
— Ма-а, дай десятку.
— Та де ж я тобi її вiзьму? — всплеснула долонями "ма". — Ти i так тиждень з запою не виходив...
— Й не вийду. Дай грошей, ма. Та пожерти. Огiрочкiв солоненьких, бажано iз салом. I компот.
— Так нещодавно ж лише закрили...
Шалений грюк перебив говiр жiночки.
— Я сказав - дай десятку! — загримiв Денис, потираючи свою руку, котра щойно гучно плеснула по столовi. — Труби палають. Вмираю.
— Ой, Бо-оже, — захитала головою мати. — Знов. Знову починається.
— Заткни пельку, стерво!
Розгнiваний синок ударом кулака приласкав дзеркало, котре шумно посипалося у рiзнi боки.
— Нумо дай грошей, бо я за себе не вiдповiдаю!
— Ось, в мене лише дев’ять гривень.
Оксана Дмитрiвна тремтячими руками вийняла гаманець з кишенi.
— Останнi...
Похила жiнка проводила поглядом дорослого сина, котрий хутко схопив зi зморщених долоней грошi та й був такий.
— От горе, — прошепотiла жiнка. — До пенсiї ж ще майже два тижнi...
Сховав у руцi сльозу, з бiдового обличчя, Оксана Дмитрiвна стала на вколiшки, де з кутка на неї дивилась Божа Матiр, i почала шепотiти молитву, очiкуючи вiд iкони божого милосердя.

*

— Гей, мамо, я вдома!
Розплiсневiле Денисове обличчя яскрiло червоною фарбою гарного погуляння.
— Мамо! Позич грошей. Я вiддам.
— Та я ж тобi останнє вiддала, —  тихо вiдповiла пенсiонерка. — Де ж я їх тобi наберу?
— М-м-м-мамо! — захитав головою Денис. — Давай, бо на мене чекають.
— Так нема в мене...
— Ну, все, — крiзь щелепи пророкотав син. — З мене годi.
Утримуючи однiєю рукою материну шию, iншою Денис почав вiдвiшувати жiночцi дебелого ляпаса.
— Гони грошей, ракло ти йобане!
Заплющив очi, Оксана Дмитрiвна щосили почала верещати та гупотiти по стiнцi. Вiд такої несподiванки тiски на шиї пенсiонерки розплющились.
— Ах ти курва... — пробормотiв не дуже тверезий син, тим часом розмiрковуючи, що коїти далi.
Раптом секундну тишу розiрвав дверний дзвiнок.
— Дмитрiвно, з Вами все гаразд? Це сусiдка, Галя. Вiдчинiть. Я мiлiцiю викликала.
Зайшовши до оселi, сусiдка Галя пройнялася царюючою атмосферою вимагання та перегару.
— Е-ех, Денис, Денис. Доросла людина, бицюра який вимахав - а сваришся iз такою тендiтною жiнкою.
— Йди геть, потворо!
Побачивши, що сусiд схопив сковорiдку, сусiдка Галя поспiшила додому:
— От нiчо, зараз мiлiцiя прибуде - то побачим, хто з нас потвора!
Наче вiдчув ситуацiю, люди у формi задзвонили до дверей саме тодi, коли за сусiдкою захлопнулися її дверi.
— Так, що тут коїться?
Але, здавалося, усе зрозумiло i без слiв. Подивившись на заплакане обличчя Оксани Дмитрiвни, один страж порядку вiдвiв Дениса до кухнi, другого залишив iз матiр’ю, напоювати ту корвалолом.
— Я - чорнобилець, ви не маєте пра... — почав було Денис розмахувати посвiдченням, але звучний ляпас привiв його до тями.
— Замовкни. Ти - суцiльне недоразвите нещастя. А на стiнцi у кiмнатi я побачив портрет, де твоя мати там з медалями.
— Яке це має значення? Я у Чорноболi...
— Мовчати! — Ще один ляпас, папкою з папером, не дав доказати Денису свою думку. — Якщо я ще раз почую, що ти турбуєш покiй своєї матерi - начувайся. Будеш ти бiднесенький. Зрозумiло?
— Так...
Поправив свою форму, мiлiцiонер вийшов з кухнi.
— Мусор - вiн i у Африцi мусор.
Денис густо зплюнув на пiдлогу. Тепер на "допiнг" прийдеться шукати десь у iншому мiсцi.

*

*

Минуло шiсть рокiв. У квартирi Оксани Дмитрiвни зовсiм нiчого не змiнилось - все та ж iкона висить пiд стелею у кутку кiмнати, все така ж турбота материнського серця не дає дорослому чоловiку надати змогу жити окремо, по-дорослому. Одне тiльки змiнилося на некращу сторону - пiсля тимчасового затишшя, любий сину знов запиячив, ще й з двойною силою, наче вiдпочивши вкрай.
— Та що я зроблю, що я зроблю?!
Чергова тарiлка полетiла до пiдлоги.
— Денисе, заспокойся. Усе гаразд. Тобi треба вiдпочити, ти "втомився".
Хитаючись, Денис пiдiйшов до матерi та почав з силою трясти її, схопивши за петельки.
— Ма-мо, що менi робити, га? Що менi робити? Коли ж ви нарештi залишите мене у спокої?!
— Чекай, синку, — задобрювала Оксана Дмитрiвна чоловiка. — Зараз я тобi настоєчки надам, лише зажди.
Висвободившись з мiцних синочкових рук, пенсiонерка хутко помчала до кухнi, де тишком-нишком викликала полiцiю.
— Ось, любчику, тримай, солоденьке, смачненьке.
Висушив келих настiйки, Денис ще бiльше почав рискати налитими кров’ю очима.
— Хiба мене хтось розумiє, хiба я кому потрiбен?
Лише дивом келих з рук сина пролетiв повз голови Оксани Дмитрiвни.
— Господи, допоможи...

*

Приїхавшi на виклик полiцiянти ретельно вислухали Оксану Дмитрiвну.
— Розумiєте, спасу вiд нього нема, а точнiш - вiд його пиячества.
— Я чорнобiлець, в мене друга група iнвалiдностi!
Полiцiянт подивився на пенсiонерку.
— Вiн вас бив?
— Нi, але...
— Тодi ми не уповноваженi щось предпринiмати.
Губи жiнки затремтiли.
— Ви що, не бачите, що вiн не у тямi? А побите скло - це ж посуд!
— Зрозумiйте, по факту - нiчого не вiдбулося. Банальна битова сварка. Тим паче, у людини друга група iнвалiдностi. Ми не вправi нiчого вдiяти. Якщо є скарга на сина - пишiть заяву до дiльничого, вiн у робочому процесi вирiшуватиме це питання.
— Так як... Викликати вас тодi, коли мене вже прирiжуть?
— На все добре.
Виходячи з кiмнати, полiцiянт поглянув на стiнку.
— Портрет з радянськими медалями? Дуже, дуже неповажно до гарних людей.
Дверi за правоохоронцями зачинились, залишивши самотню жiнку один на один зi своєю проблемою.
— Ну що, "ма-ма", — цокнув язиком синок, пiдходячи до неньки. — Полiцаїв на мене викликати, так?!
Глухий стук удара жiночої голови об стiну став скрасномовнiшим за будь-яку вiдповiдь.