На новому мiсцi

Шворня перевели в двомісну палату, від чого він дуже радів, надіявся на спокійне, мирне і тихе життя. Але минув день, другий, але не дуже спокійно. Його сусід по палаті з ранку до вечора розповідав, кожен день, одне і те ж оповідання. Він лаяв і критикував керівників держави, які захопили владу, і дозволили криміналу, розграбовувати підприємства держави, і мільйони робітників лишились роботи, в тому числі й він. Гарний спеціаліст фрезерувальник найвищого розряду, опинився нікому не потрібний. І це після того, як його, майже кожен місяць нагороджували: то Похвальною грамотою, о грошовою премією, то писали про нього в заводській газеті. А його портрет красувався на дошці пошани заводу «Іскра». Сам директор при кожній зустрічі з ним, тиснув йому руку. А начальник цеху, кожний робочий день, підходив до нього щоб привітатись, не кажучи вже про майстра, який по декілька разів за зміну, підходив і радився, як краще виконати ту чи іншу роботу.
І раптом всього того не стало, через що він і опинився в цій лікарні. І це ще не все. Стався інфаркт, потім другий, і ще…
Шворінь не довідався, скільки всього в нього було інфарктів, і продовжував з ранку до вечора слухати одну і ту ж розповідь, по декілька разів на день. Слухав, слухав і нарешті розійшовся і сам.
- Скиглик, піди і розкажи керівникам держави, що тебе перестали поважати і вважають що ти, як і всі інші не люди, а вівці, які мовчать, коли їх тягнуть на шашлики.
Скиглик вилупив очі, але навіть не моргав, і після деякої паузи заговорив:
- Ти згоден з тим, що зрадник Кравчук, не тільки запроданець Радянського союзу, а і брехун, дурисвіт, який радив людям класти свої гроші в ощадбанки. Люди повірили йому і що… До цього часу ніхто, ніщо не отримує. Всі гроші розікрали «політики і діячи держави» так само як заводи, фабрики, лани і ферми. А ти… спокійно оправляєшся в туалеті. І є ще чим?
Обдурені люди і держава керівництвом і не шановним президентом Кравчуком, його помічниками і послідовниками, які за ці роки, Україну зробили жебрацькою. Нема могутньої армії. Корупційний уряд, міліція, судді, чиновники, директори заводів і фабрик, які зарплату видають в конвертах, через що робітники на старість років мають мізерну пенсію.
Скиглик ледь замовк, а далі продовжував розмову з гідним почуттям..
– Мабуть уряду державі вигідно щоб робітники отримували зарплату в конвертах? Тому що, на старості років, робітникам, нарахують мінімальну пенсію. Яка економія.
Або – продовжував розмову Скиглик. – Політичні діячи, уряд, весь час тлумачить, що потрібно йти на захід. Туди, де заходить Сонце і починається темрява, ніч. Туди де розмовляють: англійською, німецькою, шведською, французькою мовою. Яку, 99 відсотків українців не розуміють. А українським політикам, виявляється, там мова рідніша за російську. Російською і українською мовою розмовляють вже більше ніж десять століть. І раптом… Наші політики все нахабніше стали лізти на Захід. Саме цим вони і спровокували війну с Росією. Це такі не дуже розумні політики, як Тягнибок, Тимошенко, Ляшко, Яценюк, і багато інших… Не даремно кажуть – огида від жиру дуріє, біситься. Зажиріли, перестали піклуватись про народ і державу. Як президент, так і уряд, – злодюги, які розікрали індустрію, газ, нафту, електроенергію. Вони використовують Україну, як наживу для себе і своєї кишені. Злодійський прибуток, йде до них весь час. А вони знають про те що судді їх не накажуть, не посадять за грати, бо і судді від злодіїв мають прибуток.
Пливе нудьга, пливе безнадія, стиха хлюпає сум і не знає коли усміхнеться. Тільки Янукович вивіз з України 32 мільярдів гривнів, з дозволу своїх злодіїв. А зараз уряд здирає у людей хоч п’ять гривень. Докерувались злодюги.
А депутати Верховної Ради – сміховище. Сидять в носі довбаються, журнальчики з порно розглядають, або один одного по пиці, по пиці, – розважаються. І таким чином задовольняють вимоги виборців, за що і отримують дуже високу зарплату.
А далі, Скиглик повільно сів на ліжко. Йому стало погано.
Шворень викликав лікарів, які встановили що у Скиглика перед інфарктний стан. І почали рятувати хворого. А коли його стан більш – менш покращився, вони звернулись до Шворня:
–Що з ним скоїлось? Через що ваш сусід ледь не вмер?...
–А – а! – відмахнувся Шворінь. Керівники держави.
–Що керівники? – перепитав один з лікарів.
–Що – що! Доводять людей до інфаркту і божевілля! – відповів Шворінь.
Після такої відповіді, лікарі між собою порадились і вирішили Шворіня пересилити в іншу палату.
Життя в новій палаті було веселіше. Там всі працювали. Ніхто не шумів і не кидався один на одного. У всіх був розумній і серйозний вигляд, деякі навіть зовсім не були схожі на хворих. Тільки іноді виникали якісь непорозуміння, що супроводжувались криками та метушнею. Але, загалом, все було тихо і спокійно. Грали в шахи, шашки, дивились телевізор. Зовсім інше життя. Яке, на превеликий жаль, було не довго. Прийшов лікар і звернувся до Шворіня:
– Якщо ти не бажаєш, щоб Скиглик помер, ти повинен повернутись до нього в палату. Він дуже хвилюється, нервує, і твердить одне і те ж:
– Якщо через мене ві перевили його в іншу палату, то виходить, що я винен, негідник. А я людина, і не можу, і не можу спокійно жити, якщо через мене хтось страждає. Поверніть Миколу Тимофійовича сюди, ми будемо лікуватися дружно…
– Сьогодні п’ятниця, якось вже перебудеш. – Радив лікар. – А завтра, ми скажємо, що ти, на суботу і неділю, поїхав додому. А ти повернешся в цю палату і усім буде добре.
Шворінь погодився. П’ятниця минула без суттєвих подій. А в суботу Микола Тимофійович у новій палаті з телевізором і розумними хворими приступив до своєї роботи – йому після ретельного обстеження, довірили підмітати подвіря лікарні. І сказали, що це заняття тимчасове. Коли вони з’ясують усе, на що здібний цей мовчазний хворий, йому дадуть, більш відповідальну роботу. Бідний Микола Тимофійович майже весь час мовчав, лише іноді спілкуючись з кимось з персоналу, до кого відчував довіру. Також великим плюсом в його теперішньому положенні можна було визнати те, що він нікому і словом не обмовився про свої невдалі любовні пригоди, через які сюди потрапив.
Кращої роботи, ніж мести подвіря і не бажав. Це веселіше, ніж бути всередині закритого приміщення. Хіба погано – майже весь час знаходитись на свіжому повітрі, серед дерев, кущів, квітів і зеленої травиці. Таке все миле, так і хотілось вкластися десь на сонечку, вчепитися руками в нагріту травичку і не випускати цілими днями, забувши про всі негаразди.
До того ж, зовсім поруч, за тином, ходять люди – звичайні, а не божевільні. Хоч вони абсолютно не звертали на нього ніякої уваги, але сама їх близькість була приємна.
Шворінь працював мітлою з великою відповідальністю. Під її шарудіння він насвистував мелодії пісень, які чув по радіо, що висіло в коридорі на стіні:
Если радость, на всех одна, на всех и беда одна:
На дорожки встает за метлою метла, а за спиною – спина надзирателя.
Здесь у самой кромки бордюр, друга прикроет друг.
Мітла раз по раз перебігала стежку з однієї сторони до іншої, залишаючи скраю жменьку сміття, а Шворінь все наспівував і наспівував пісню:
А если случится, что он влюблен, а я на его пути.
Уйду с дороги, таков закон, третий должен уйти.
Микола потім акуратно прибрав сміття, змітаючи на велику лопату, і відносив відро в контейнер за пральнею.
Йому подобалось, що жінки, які там працювали, завжди привітно усміхались і при зустрічі махали руками. Між собою потім шепотілися: «І треба ж, такий красень у нас лікується!»
Стежки після його прибирання завжди були чистесенькими. Коли його просили в чомусь допомогти, він ніколи не відмовлявся. Кожну роботу він виконував з великим захопленням, намагаючись всіх, і в тому числі самого себе, зайвий раз переконати, що він не такий, як всі хворі, що він звичайна нормальна людина.
Якось до лікарні підійшла Раїса. Вона вже скрізь розшукувала Швореня після того невдалого вечора у неї на дачі, коли Микола Тимофійович так злякався Василя – її рідного брата. Коли вона нарешті дізналася, де він опинився, то довго вагалась приходити сюди – боялась реакції Миколи. Але потім, достатньо настраждавшись та наревівшись, все ж таки зібралась з думками і приїхала.
Спочатку вона розпитала про нього у санітарки.
– Ви кажете, наш хворий? Чорнявий такий, худий? З кучерями і золотим зубом? – уточнювала та. – Так, є такий. Але імена я їх не запам'ятовую, все рівно вигадані – одні анонімно лікуються, інші то Наполеонами звуться, то гуманоїдами. А у нього, у знайомого твого, вчора кошмар був. Ой, що він тут наробив, бідолашний, – розповідала вона про хворого, якого переплутала з Миколою Тимофійовичем. Адже Швореня в лікарні хворим взагалі не називали, у нього був інший статус – «доглядач порядку на стежках», і відносились до нього, скоріше, як до робітника лікарні, а не як до її пацієнта. – Нескоро йому, дорогенька моя, звідси судилось вийти. Наглядачі ледь вчотирьох на нього сорочку гамівну вдягнули. Як він лютував, як кусався! І як ви, люба, його не боялись? Бегемот, а не людина.
– Дивно! – зрушила плечима Раїса. – Мені здавалося, що він тихий, спокійний.
– На тихих і спокійних сорочки гамівні не вдягають, і сюди їх, люба моя, не доставляють, – не погодилась санітарка. – Одна тут теж давала слово честі, все ручалася за свого коханого, що, мовляв, такий він спокійний та сердечний! Хіба що тільки спати їй не давав, крутився цілу ніч та слинку ковтав, все йому мало було – приставав та приставав. Так я їй порадила: коли починав ковтати слинку занадто часто, то треба було звернутись до лікаря або до когось іншого, якщо сама не могла задовольнити його потреби, а зараз вже пізно за слинку говорити – вона в нього тепер з рота тече.
– Та ні, тут щось не так, він дуже порядна людина, – мовила Раїса.
– Так я вам вже й повірю, – махнула рукою санітарка. – Не хочу вас розчаровувати, але діла з нього не буде. А шкода! Гарний на вроду чоловік. Та добре, забалакалась я, вибачте, піду!
На Раїсиних очах заблищали сльози, жінка хусточкою витерла їх і, подякувавши санітарці, попід лікарським тином пішла ні з чим до автобусної зупинки. На душі в неї було тяжко і сумно, так хотілось дати собі волю, щоб добре виплакатись, але скрізь були люди. Їх було багато, і всі вони, як їй здавалося, дивились на неї. Її мучила невизначеність, вона відмовлялася вірити словам санітарки.
Перед очима знов постали події тієї ночі. Негарно якось тоді вийшло. Треба було до ладу пояснити, хто такий Василь, чому він живе з нею. А так вийшло якесь непорозуміння. Звісно, що міг тоді подумати Микола? Підпитий здоровань за грудки затягує його до кімнати, невідомо хто він і звідки, що нас поєднує, пропонує випити, а потім, дивись, ще й пику натовче… Хто б міг уявити, що так все обернеться? Раїса хотіла вибачитись перед ним за невдалий вечір, пояснити, що брат тоді ще до їх приїзду хильнув зайвого, тому поводився трохи розв’язно, от Микола неправильно й розцінив його дії.
Вона повільно йшла в задумі та розгубленості, як раптом почула десь за лікарським тином звук шарудіння мітли і веселий тихий голос, що наспівував популярну мелодію. Мимоволі підняла голову і байдуже подивилась в той бік, звідки це доносилось. Якийсь чоловік в робочому одязі прибирав стежку. Спочатку вона чомусь глянула на мітлу. Та весело танцювала туди-сюди в ритм пісеньки. Потім погляд Раїси перейшов на чоловіка, – на загорілі руки, на обтягнений робою широкий торс, а коли глянула на обличчя чоловіка, то ледь не зойкнула – в грудях щось кольнуло.
– Господи, та це ж…
Забувши про все на світі, вона кинулась до паркану із металевої сітки, схопилась за неї руками, і почала чекати, коли ж він сам побачить її.
Є в людей якесь почуття, коли на них дивиться хтось сторонній. Так було і цього разу. Шворінь повернув обличчя в той бік, де стояла жінка, і побачив біля тину чиюсь постать. Коли ж він впізнав в ній Раїсу, серце його стиснулось, а по тілу пробіг морозець. Він готовий був провалитись крізь землю, тільки б вона зараз не бачила його в цьому одязі, та ще й з мітлою в руках. Ось тобі і освіта, і посада! І замість того, щоб підійти до неї, Микола почервонів від сорому та почав рачкувати назад. Тягнучи за собою мітлу і ховаючись за кущами, він робив вигляд, що дуже зайнятий роботою.
– Образився, мабуть, не на жарт, – ледве не плакала у розпачі Раїса, – коли так ховається. Бачити мене не хоче. А який був до свого божевілля! Так і горнувся до мене, усміхався. А зараз, біднесенький!.. Який в нього стражденний вигляд!
Вона не могла так піти, їй дуже хотілося, аби він підійшов до неї.
– Миколо, це я, Рая! Адже ти пам’ятаєш мене? Підійди, будь ласка, – тихо гукала вона, дивлячись на нього з гіркими думками.
Сльози бігли з її очей, скочувались по щоках і падали на землю. Тепер вона вже не звертала ніякої уваги ані на свій вигляд, ані на сльози, ані на людей. Перед нею був тільки він один, любий і милий, що зараз навкарачки задкував попід кущами все далі й далі від неї вглиб подвір'я. Раїса простягла руки і почала кричати, гукати дорогого її серцю чоловіка, який зник в густих зелених кущах. А вона перебігала з одного місця на інше і все гукала. Серце її стукотіло швидко-швидко. Повні груди раз по раз піднімались і опускались. Схвильована і стомлена Раїса все не відходила від тину, маючи надію ще раз побачити Швореня.
І тільки раптовий дотик сильної руки до її плеча змусив Раю на якусь дуже маленьку мить відвести погляд від Миколи.
– Шановна, тут стояти не можна, заборонено! – зауважив санітар. – Проходьте собі, куди вам треба, не дратуйте ані хворих, ані персонал. Хай працюють спокійно.
– Вибачте, але це мій...
– Ідіть, жіночко, ідіть собі з Богом додому, – він руками відсував її від паркану.
– Але ж там... – Раїса знітилась. – Я так розхвилювалась! В нього такий вигляд, такий нещасний, засмучений… – мовила вона, відступаючи.
– Хто там? Кого ви побачили? – санітар і сам подивився в той бік, куди тільки-но дивилась Раїса.
Він знав, що дуже хворих на цей бік подвір'я не пускають. Та й взагалі, у цей час тут мало хто ходить. Ну, хіба що пройде мимо хтось із персоналу. А вона так завзято когось гукала, ніби цей хтось був тут зовсім поряд доволі довгий час. Санітар позаглядав крізь сітку, але нікого не побачив.
– Не морочте мені голови. До побачення, жіночко! І щоб більше я тут вас не бачив. Домовились?
Раїса пішла вперед, не озираючись. Микола Тимофійович ще довго дивився їй вслід крізь гілки, ховаючись за кущами. Йому була шкода її, але в той же час він не знав – чи можна довіряти жінці, яка запросила його у гості в той час, коли в її хаті живе такий собі грізний бугай «невідомо хто він їй» Вася.
Серце гриз хробак сумніву й нерішучості. Шворінь лише промовив їй у слід:
– Нащо я тобі здався? Ти он яка красуня! А хто я? Іди спокійно додому до свого Васі, і хай вам щастить!
А сам підійшов до санітара і доповів, що роботу по прибиранню виконано. Заразом поцікавився, чи є для нього ще якесь заняття надворі?
– Звичайно, – відповів санітар, – якщо тобі так хочеться працювати. Ось, бачиш складені дошки? Перенеси їх туди, на вільне місце біля паркану.
Микола Тимофійович подивився в бік дошок, щоб оцінити, скільки їх там. Вирішив, що кубометрів зо п'ять. Із запалом взявся за справу, щоб трохи відволіктися від тяжких думок після випадкової зустрічі з Раєю. Дошки приємно пахли лісом і смолою.
– Гарний матеріал, – думав він про себе. – Такий би мені куди хочеш згодився.
Раптом його погляд упав на чиюсь довгу й широку тінь, переломлену сіткою. Піднявши очі на її власника, «доглядач порядку» зойкнув від несподіванки. За парканом стояв Вася і дружньо усміхався. Шворінь озирнувся на санітара. Той сидів собі на сонечку із закритими очима, можливо, навіть, задрімав. Микола Тимофійович знову швидко перевів погляд на Васю, але біля паркану вже нікого не було.
Шворінь сів на складені ним дошки і схопився руками за голову:
– Можливо, я й дійсно того... Ввижається усіляке… Недарма ж мене тут тримають!
– Тобі що, погано? – почув він над собою голос санітара.
– Ні-ні, все гаразд. Роботу виконав, що робити далі?
Санітар обійшов дошки з усіх боків. Не поспішаючи, подивився на свій годинник і, вирішивши, що ще час є, наказав Миколі Тимофійовичу перенести дошки на попереднє місце.
Шворінь витріщив на нього очі. В погляді були подив і лють, непорозуміння і заперечення, які вирвались з глибини душі криком:
– Я що, божевільний? Я ж тільки-но їх звідти прибрав!
– Ану ніяких балачок! Базікаєш тут! – махнув гумовим кийком над головою Миколи Тимофійовича санітар. – Я тобі покажу зараз – божевільний ти, чи ні. Роби, коли тобі кажуть! Розумник знайшовся!
Микола Тимофійович скоса подивився на гумовий кийок, від якого аж мурашки тілом забігали, і, не гаючи часу, взявся за роботу.
– Мабуть, я дійсно того… – все частіше думав про себе Шворінь. – Бо чим пояснити – ні з того, ні з сього кинув свою оселю, рідну дружину, яка мене навіть чомусь не шукає, задер голову і побіг шукати якогось щастя. Питається, навіщо мені були оті пригоди? Раніше я такого не коїв. І дуже добре, що лікарі вчасно виявили мою хворобу, а то... невідомо, чим би все скінчилось. Тому треба старанно виконувати всі вказівки лікарів. Їм видніше, як мене лікувати. Дошки так дошки, і яка різниця куди їх носити – звідти сюди, чи звідси туди. Принаймні, так хоч час швидше спливає.
– Ну добре, відпочивай! – мовив санітар, коли дошки були перенесені на старе місце, і похвалив: – Відмінна робота!