Воля

В роботі дні проходили швидко. Микола Тимофійович став шанованим серед хворих та серед медперсоналу, йому багато в чому потурали, а медсестри часто пригощали його домашніми стравами.
Рая приходила ще декілька разів, просила зустрічі, але кожний раз Шворінь відмовлявся до неї виходити. Але вона була наполеглива, і приходила ще і ще.
– Там знову твоя прийшла, – шепотіли йому на вухо медсестри, викликаючи з палати в коридор, і запитували: – Вийдеш?
Микола, як завжди, заперечливо хитав головою, а вони у відповідь лише тяжко зітхали, мовляв, горе з вами, закоханими.
Нарешті, в чергове її відвідування лікарні, замість медсестри вийшов він сам. Побачивши високого на зріст чоловіка, який йшов назустріч, Рая збентежилась. Він став якимось іншим, ще більше загадковішим, ніж раніше, в день першої їх зустрічі. Обличчя стало рум'янішим, а сам – ще красивіший і стрункіший.
– Ну, здрастуй! Бачиш, дочекалась таки мене, – сором'язливо дивлячись на Раю, він ніяково озирався навколо. Відчував, що за їх зустріччю зацікавлено стежать усі медсестри і санітарки поверху. – Давай присядемо і поговоримо, якщо ти, звісно, цього хочеш.
– Доброго здоров'я тобі, Миколо! – тільки і вимовила жінка, впіймавши на собі гострі погляди медсестер і санітарок. – Ти тут, я бачу, в пошані.
– Та не скаржусь. Я, до речі, скоро виходжу.
– Ти вилікувався? – вихопилось у неї.
– А ти що, вважала мене за хворого? Ні, люба, я потрапив сюди помилково, і навіть, якоюсь мірою, з твоєї вини. Твоєї, і твого любого приятеля Васі.
– Я все поясню, – мовила вона. – Вася – мій рідний брат. В нього тоді були важкі часи, і він почав прикладатися до алкоголю. Я не могла його не покликати, брат би образився. Він просто хотів випити з тобою за компанію, можливо, побалакати про своє, чоловіче, а ти просто не так все зрозумів... Не знаю, може ти й правий, і часточка моєї вини в усьому цьому є, але ж я…
– Наступного разу побалакаємо, не тут. Домовились? – відверто подивився Шворінь на Раю.
Вона знітилась від його погляду. Мовчки кивнула, кусаючи губи.
– Ну що ж, красуне, тоді бувай!
Після тієї зустрічі майже кожного дня були нові. Рая приходила на побачення з різними новинами, які так майстерно розповідала Миколі Тимофійовичу. Той, як тільки вона з'являлась, кидав все на світі і летів, мов на крилах, до свого щастя. В ті хвилини йому так хотілось її обійняти, пригорнути до себе, до свого серця, поцілувати, присягнутись, що вона найкраща в світі. А коли вона йшла від нього – наставала буденність.
За час свого перебування в лікарні Микола Тимофійович займався не тільки тим, що чистив весь лікарський двір. Він ще й білив стіни, фарбував вікна і двері, лагодив дахи і паркани, господарські приміщення. Взагалі, він став тут незамінним. Шкода було медперсоналу розставатися з ним.
Під час наступної зустрічі він попросив Раю, щоб вона забрала його з лікарні.
– Підійдеш до головного лікаря, і він тобі все, до найменших подробиць, пояснить.
І ось настав день виписки. Рая прийшла вранці, але їй сказали, що треба трохи зачекати. Чекати довелось аж до самого вечора. При зустрічі, усміхаючись, показала Миколі Тимофійовичу аркуш паперу.
– Що це? – запитав він.
– Забираю тебе під розписку. Просто так не випускають, кажуть, що ти ще не зовсім здоровий.
Микола змінився в обличчі, не знаючи, куди себе діти.
– Дожився! – подумав він. – Рая під розписку додому веде. Оце так погуляв. Виставили, як опудало на городі.
Тим часом Рая подала йому новий костюм, сорочку, черевики, запашний одеколон.
– Ти так піклуєшся про мене. Навіть не знаю, чим я зможу тобі віддячити? – спитав він.
– Твоя вдячність – це те, що ти поряд, – відповіла вона, дивлячись йому у вічі.
У новому костюмі він був надзвичайний. Всі медсестри, навіть ті, у яких в той день не було зміни, прийшли на виписку Миколи Тимофійовича. Вони по черзі цілували його в щоку і таємно заздрили сяючий від щастя Раї. Хворі довго тиснули йому руку і бажали ніколи більше не потрапляти в подібні місця. Проводжати Швореня до воріт повиходили всі. Його тут знали як хорошу, добру людину і встигли полюбити.
– Петре Семеновичу! – шепнув на вухо головному лікарю його заступник. – А вам не здається, що він здоровий, як бугай?
– Ні, не здається. Він і не був хворим, – повернувся головлікар до свого заступника. – Йому просто захотілось чогось нового, якусь зміну в житті. І одна маленька обставина дала нам змогу задовольнити його бажання. Наскільки я на цьому розуміюсь, то незадовго до того, як сюди потрапити, він зазнав сильний стрес.
Пара відходила повільно і мовчки. На вулиці вже сутеніло.
Микола Тимофійович відчував себе якимсь приниженим, і тому не міг, та й не хотів, взагалі ні про що говорити. А Рая дивилась на нього закоханими очима та, згадуючи його пригоди, посміхалась. Тільки один раз вони зупинились, щоб помахати в останній раз проводжаючим.
– Куди ми йдемо? – поцікавився Микола Тимофійович.
– До мене додому! – тихо мовила Рая.
– Ну, ні, у тебе я вже був, – зупинився він.
– То ти був у мене на дачі, у моєму, так би мовити, заміському помешканні, – пояснювала Рая. – А зараз ми йдемо до мене на квартиру. До речі, брата Васі там не буде, – і вона якось тяжко зітхнула.
Шворінь і собі зітхнув, нічого не відповівши.
По дорозі, щоб не мовчати, Рая продовжувала розмову і поцікавилась:
– Ти любиш ходити в театр?
– Звичайно, – відповів Микола Тимофійович. – Особливо, коли весела вистава – і відпочинеш, і насмієшся.
– А серйозні драми любиш? – поцікавилась молодичка.
– Ну, а чого ні? З інтересом дивився «Гамлет» Шекспіра. Трохи тяжкувата трагедія, але дивився із захопленням. Череп і кістки – ось і все, що залишається від людей після їх смерті, і ті з часом розсипаються, зникають безслідно. Великий закон природи. Все повинно обновитись, згинути, а замість зниклого з'являється нове. І шкода, що люди іноді без жалю відносяться до життя інших, не кажучи вже про себе. Знищують один одного – тільки б самому вижити, або пожити краще іншого. Захопити в свої руки владу, щоб бути вищим від усіх. Досягнення мети через пролиття крові інших. Приклад цьому – всі трагедії Шекспіра. От якби проливалась своя кров, то треба було б задуматись – чи варто чиєсь життя губити? А так – чужої крові не шкода.
– А ти смерті боїшся? – зненацька звернулась молодичка до Миколи Тимофійовича.
– Якось не думав над цим ніколи! – звів плечима чоловік. – Це така неприємна тема, що я навіть не знаю, що відповісти.
– А все ж таки, все ж таки! – наполягала молодичка.
– Мабуть... мабуть, ні.
– О-о, тоді у тебе міцні нерви, – похвалила Рая чоловіка.
– Та де там міцні? – не погодився Шворінь. – Хтось або щось десь зненацька стукне, так я і сіпаюсь, як заєць.
– Ох, і розмови ми торкнулися… Смерть – не дуже приємна річ, звісно, – мовила молодичка. – Ніхто не хоче помирати, але мусить. Один сьогодні, інший завтра вмре. Кому яка усміхнеться доля. Одні живуть сто і більше років, інші...
І Рая розвела руками.
– Ось в нашому селі, наприклад, був такий випадок, – продовжувала вона. – Дівчину поховали, поминки справили, а дівчина... виявилась жива, і довго ще потім жила до самої старості. Від неї я і почула цю історію.
ЇЇ батько був старий офіцер у відставці, який жив на краю села в своєму будинку. Він мав трьох синів, які, як і батько, служили офіцерами в різних кутках країни. Іноді вони приїжджали до рідної домівки, і тоді дім оживав веселим життям. Коли сини від'їжджали, там знову ставало порожньо та сумно. Єдиною розрадою в сім'ї була наймолодша дитина – донька. Батько любив її більше за синів, бо вона завжди була поряд з ним. Здавалось, іншого щастя і не треба було чекати. Живи собі спокійно, доживай свій вік, та де там. Лихо не питає, яку хату минути, а у якій оселитись. Тяжко горював старий батько, коли його донька раптово захворіла, ні на що не реагувала, не піднімалась з ліжка, не відкривала очей.
Похорони були гучні, на все село.
Вона лежала в труні, накрита шовковим білим покривалом, у вінчальній сукні – так як не була заміжня, то її і одягли так. Золоті сережки блищали на сонці, хрестик з золотим ланцюжком лежав на грудях, кільце на пальці.
Поховали її біля церкви, в склепі. Відчинили масивні залізні двері, які зачиняли прохід в склеп. Потім, після прощання, двері зачинили, і на тому похорони закінчились.
Але після похоронів троє сільських парубків, що бачили на красуні золоті речі, вирішили їх поцупити. Після дванадцятої години ночі вони підійшли до склепу, озирнулись навколо, перехрестились для хоробрості і, переконавшись, що все тихо, взялись до справи.
– Раз, два, разом, – шепотіли вони один одному, відкриваючи тяжкі залізні двері.
Парубки обережно, один за одним, зайшли в підземелля. Засвітили ліхтарики, і тут... сталося те, чого вони аж ніяк не чекали. Прямо перед ними, біля розкритої труни, сиділа та сама красуня, яку вони прийшли грабувати.
Від блідого світла ліхтарів її обличчя ніби просвічувалось, а рука повільно піднялась вгору і закрила очі. Парубки у нерішучості зупинились. Вмить їхні серця забились, мов скажені, а самі парубки ледь-ледь не провалились крізь землю від страху.
– Відьма! – не витримавши погляду «воскреслої» дівчини, крикнув один з парубків.
Він кинув ліхтар, почав хреститись і, промовляючи якісь заклинання, кинувся геть.
Другий парубок, який спочатку закляк, не знаючи, що робити, коли почув крик свого приятеля, теж шмигонув, тільки його і бачили.
Третій залишився на місці. Стояв, мов стовп, нерухомо, відчуваючи стук власного серця, яке стукотіло так шалено, що здавалось воно ось-ось вистрибне з грудей, залишить його тіло, це підземелля, і полетить вверх. Парубку хотілося все кинути і якомога швидше бігти за друзяками, що втекли. Він хотів дременути, не озираючись, а потім і десятому замовити, щоб не лазили в склеп.
Але в той час дівчина опустила руку від обличчя, і на нього подивились блакитні очі. Обличчя було вродливе, таке саме, як і тоді, коли вона прогулювалась садом, а він стояв за тином і годинами дивився на її красу. Майже кожного дня приходив він в одні і ті ж години, щоб помилуватися нею. Він знав, що вона для нього недосяжна, далека-далека, як сон. Хороший милий сон. Після якого прокинешся – і мрієш. Уявляєш ті щасливі хвилини. Радієш від того, що бачиш цю красу, живеш нею. І від цього стає приємно на душі. Тому і чекаєш наступного дня, тієї чарівної хвилини, коли знову побачишся зі своєю мрією. І раптом, ось вона –перед тобою, одна, як далека зірка, що заблукала поміж двох світів.
– Куди ж тобі бігти, навіщо, коли твоя красуня поряд? А чи не краще загинути тут, щоб навіки залишитись з нею? Тоді нас вже ніхто не розлучить, ми завжди будемо разом. О, моє серце, підкажи, що мені робити? – розгублено думав юнак.
Дівчина кліпнула віками, ворухнула губами, щось кажучи, але голос її був тихий, безсилий, і що вона казала, юнак не розібрав. Та ледь чутного тихого звуку було досить, щоб зрушити парубка з мертвої крапки. Переборовши весь свій страх, він в одну мить опинився біля красуні, яка, знепритомнів, впала прямо в його обійми.
Своїми міцними руками парубок притиснув її до своїх грудей і бігцем поніс до своєї хати. Обережно поклав в ліжко, крізь губи влив ложечку молока, потім другу, третю. Просидів біля неї цілу ніч. Вранці дав трішки хліба. Минали дні. Дівчина почала набиратись сил. А він ні на одну хвилинку не залишав свою «мертву царівну». Тільки та поворухнеться, віками зведе, чи щось скаже, як юнак вже над нею схиляється, дивиться їй у вічі, намагаючись догодити, чимось стати для неї корисним. Так і побивався біля неї.
– Що ти бажаєш, ластівко моя весняна? – шепотів лагідно закоханий. – Я вмить, я зараз, все зроблю для тебе, щоб тільки ти не зів'яла, не змарніла. Хіба можна допустити, щоб твоя краса та не квітнула на землі? Ні, не можна. Земля наша гарна, і все на ній має бути красивим і доцільним, щоб всі були тут щасливі й кохані. Ось тільки люди...
Юнак замріявся, стомлено підпер рукою підборіддя, не зводячи очей з красуні. Він знав, що між ними велика прірва, і щоб бути разом з нею, треба подолати велику перешкоду між бідними і багатими. Він не знав, навіщо раніше кожен день підходив до саду, в якому гуляла дівчина, і годинами стежив за нею, за її красою. Він не знав, навіщо зараз так робить, коли між ними ніколи нічого не буде, та й бути не може. Хоча саме йому пощастило вирвати її з того світу, з якого поки що ніхто не повернувся.
– Живи, моя люба, – промовив юнак тихо, так, щоб не чула дівчина. – Живи для людей. Хай пишаються тобою усі: наш світ, наша Земля, люди.
Він знову і знову приймався за свої обов'язки по догляду за дівчиною.
А коли стомлювався, і, поклавши голову на свої руки, засинав за столом, його змінювала мати, яка тільки і бажала, щоб дівчина скоріше одужала. І яке ж було у них щастя, коли дівчина нарешті піднялася з ліжка, щоб ознайомитись з новим життям. Те життя було для неї чуже, незнайоме. Раніше, коли вона жила з батьками, то навіть не уявляла, як живуть більшість простих людей. Стосунки її оточення зі звичайними робітниками були зверхні, відсторонені. І ось саме такі люди тепер боролись за її життя.
Спершу вона озиралась, дивилась навколо, придивлялась, боялась зайве слово мовити. Але потім зрозуміла, що біля неї справжні друзі. Її душу охопив радісний подих життя, і, через деякий час після одужання, вона заспівала дзвінким ніжним дівочим голосом. Почувши пісню, мати юнака перестала робити, заслухалась, і незчулася, як на очах з'явились сльози. Душу матері вразила пісня дівчини. І подумалося їй про те, що життя на світі зовсім не таке, як хотілося б людям. І про те, яка безжалісна смерть, бо вона ледве не забрала в домовину таку красу, такий голос. І тільки випадок заставив смерть відпустити її.
– Ось таку б мені невісточку, – мовила мати, подивившись на сина, що якраз підійшов до неї і, спершись на ручку лопати, теж став слухати пісню.
А мати, побачивши його, схаменулась, схопилась рукою за рот і блимнула скоса на сина.
– Не ті часи, – думала вона, – щоб люди могли вільно кохатись, вибирати собі наречених по душі. Вона йому пара – гарна, як калина, квітне, як троянда. За такою дівкою треба все життя йти, як за долею, не відступати, а тільки разом добиватись єдиної цілі.
Але... не завжди людям так добре, що вони співають. З часом радість проходить, і починаєш сумувати. Так було і з дівчиною. Замріялась, засумувала, і чим далі, тим більше вона сумувала. Її душа не витримувала розлуки з батьками. Вона все думала і думала:
– Треба ж колись їм сповістити, показатись на очі і припасти до грудей: «Мамо, тато! Це я!»
І дівчина почала просити юнака, щоб той сходив до її батьків і сповістив їм, що вона жива. Що у неї не було ніякої смерті, а був, всього-на-всього, міцний довгий сон, від якого вона ніяк не могла прокинутись і подивитись на білий світ.
Парубок замислився. Він не знав, не знаходив слів, якими б можна було сповістити батьків, які поховали свою доньку, що вона жива. Адже вони навіть гадки не мають про це.
– Що їм сказати? – у розпачі думав парубок.
– Навіщо ти йшов до того склепу? – спитають її батьки.
– І що тоді? Не скажеш про те, що хотів пограбувати, нажитись на чужому горі. Хіба ж вони повірять, що я дав згоду піти з тими двома тільки через те, щоб ще раз подивитись на неї і попрощатись назавжди. Долонею руки провести по її чолу, пригорнутись своїми щоками до її, поцілувати в уста, а далі накрити домовину і піти геть.
Але ж у мене був і інший план. Дізнатись, хто хоче порушити її спокій, і не допустити цього. А якщо буде можливість – то розправитись з ними там, на місці, без свідків. Хай би лежали мертвим сном, щоб більше і думати не хотіли про грабування.

Парубок тягнув час. Все обіцяв красуні, що піде завтра, чи післязавтра, але коли приходив той час, він знаходив сотні причин, що знову не може, і призначав якийсь інший день. А вона все більше і більше наполягала. Ходила, як тінь, за парубком і умовляла.
– Ти ж мій рятівник, – дівчина дивилась прямо у вічі парубкові. Погляди їх зустрічались – і в них спалахували нові вогники кохання. – Я дуже прошу тебе про цю послугу. Сходи, любий мій, заради нашого кохання.
– Які у неї очі! – думав парубок. – Блакитні-блакитні, мов чисте небо, на якому світить сонце. Вона така чудова, як Всесвіт, якому нема ні кінця, ні початку. Мине день, два. Більше або менше, а потім… батько її забере. І залишаться зі мною лише спогади. Як же мені бути?
– Я тобі так вдячна! Я кохаю тебе! – шепотіла вона. – Хоч добре знаю, що це моїм батькам байдуже. Якби я могла знайти, чим тобі віддячити за те, що ти зробив для мене, знову подарувавши білий світ, я б розплатилась із тобою. Та життя не оцінюється ніякими коштовностями, і тому я добре знаю – щоб я не зробила для тебе, то буде не повна ціна. Любий мій рятівник! Ти дуже багато для мене зробив, але зроби ще зовсім трошки. Сповісти батькам про мене, – дівчина опустила очі і дивилась кудись вниз. – Скільки б ти мене не ховав, все одно батьки довідаються. Що тоді ми їм скажемо? Що?.. Мій батько – грізний, сильний. З ним треба бути обережним, щоб не нашкодити собі, але іншого виходу в нас немає. Якщо ти мене дійсно кохаєш, турбуєшся про мою долю – сповісти батька. Матері не кажи, щоб не скоїлось нове лихо. Вона в мене хороша, в неї м'яке серце і ніжний характер.
Якщо ти їй розкажеш все про мене, вона може не витримати такої звістки, і я не уявляю, чим все може скінчитися. А якщо ти підготуєш батька, то він зі своїм підходом скаже їй у потрібний час, і тоді все буде гаразд.
Дівчина підняла голову, ще сильніше притислася до парубоцьких грудей, і злились їх вуста у міцному поцілунку.
– Нас поєднала домовина, – промовила вона після поцілунку. – І я тобі клянусь, що краще буду монахинею, ніж дружиною когось іншого. Я тоді, коли ти дивився на мене через тин, уявляла тебе такого, який ти зараз, хоч ніколи тебе не бачила. Ти до мене приходив у снах, в яких ми довго гуляли с тобою садом. Скрізь я тебе переслідувала своїми думками, от ти і з’являвся серед тихої ночі в моїх снах. Дивно! Зараз вони мені не сняться. Мабуть тому, що ми поряд. А зараз іди, мій любий, іди! Я тебе чекатиму з хвилюванням, з новими мріями, з новою надією на майбутнє.

Засмучений чоловік сидів в самому далекому кутку садка, де майже ніколи нікого не буває, де ніщо не заважає сумним думкам. Смерть доньки тяжко відбилась на батьківських почуттях. Він став мовчазний, не такий грізний, як було раніше. Куди ділись його швидкість, запал? Та й сам він зовсім змінився. Смерть любої доньки, яка зненацька, в самому розквіті дівочої краси, покинула життя і полинула в темний світ небуття, дуже вплинула на його характер та здоров'я.
Батько заплющив очі в роздумах, а коли розкрив, то перед ним стояв парубок. Старий навіть здивувався, закліпав віками, чи, бува, не сниться? Але ні, юнак уважно дивився на нього і щось перебирав в руках. Він був середній на зріст, міцної статури, русявий, з карими очима на загорілому обличчі та невеличкими вусами. Охайний одяг надавав парубкові приємного вигляду.
– Ти дивись, який парубок, чомусь я раніше до них так уважно не придивлявся, – подумав батько, майже не слухаючи парубка, який, стоячи перед ним, розповідав:
– У мого дідуся була одна-єдина донька, яку він дуже сильно любив. Пишався нею, радів, що Господь Бог нагородив його такою дівчиною, яка день і ніч щебетала, мов соловейко, та ще й до діла була швидка. Робота горіла в її руках, але... вона так само, як і ваша донька, зненацька захворіла і померла. Дідусь рвав на собі одяг, волосся на голові, бився об землю, як риба, але нічого не допомогло. Не дуже милосердний Бог – помирають всі без винятку.
Тепер батько прислуховувався до парубоцьких слів, уважно ловив кожне слово. Іноді позирав на парубка, і в ту хвилину йому хотілось схопитись з місця і примусити його замовчати. Але в парубоцьких словах було щось подібне до життя його доньки. Батько намагався зустрітись з ним поглядом, але той весь час уникав дивитись в очі старому і все продовжував розповідати про дідуся, в якого обставини долі збігалися з долею батька красуні. Коли ж парубок розповідав про те місце, де троє відкрили двері склепу і зайшли всередину, батько зустрівся поглядом з парубком.
– Навіщо ти мені все це розповідаєш? Хочеш мене доконати? Загубити і мою душу? Е-е ні, нічого не вийде. В мене ще серце міцне, і так легко я в домовину не ляжу. Та й яка тобі користь, коли я... Скажи, парубоче, з чиєї поради ти прийшов знущатись наді мною? – серце чоловіка билось швидко-швидко.
Так само шалено воно калатало і в парубка, в якого так і крутилось на язиці розказати батькові, без всякого там підходу, що його донька жива і здорова, що щічки її вже рум'яніють, а голос, як у вранішнього солов'я, дзвінкий та душевний.
– Ви що? Ні в якому разі! – дивились на чоловіка відверті юнацькі очі. – Я навіть і гадки такої не маю, щоб над вами насміхатися. Ось стою я перед вами, розповідаю, а головного ніяк не можу сказати. Хоч йшов з наміром сповістити вам, що ваша донька жива…
І на тому слові парубок знітився. Прикрив долонею рота. Почервонів.
Перелякався, що з гарячки вимовив все те, що ніяк не міг відважитись сказати. Хлопець стояв, мов на голках, намагався себе заспокоїти, але відчував, що весь тремтить. Бачив, що в обличчі батька перед ним сила, яка може його зрівняти з землею, принизити, розтоптати ногами. Але якби не він, тоді б чоловік нізащо не довідався, де його донька, що з нею. Саме на те «але» і сподівався парубок, хоча шансів було дуже мало. Все залежало від того, в якому гуморі знаходиться приголомшений новиною батько, від його душевного стану. Парубок пішов на цей ризик заради слова, що він дав коханій. Тепер залишається тільки плекати надію на кращий вирок батька красуні. Дивись – і посміхнеться щастя.
– Що-о-о? – зиркнув якимсь страшним нелюдським поглядом чоловік на хлопця.
Потім рвучко схопився з лави, продовжуючи пронизливо дивитись на нього. Від цього погляду юнак відступив назад, повторюючи одні й ті самі слова:
– Так-так, вона жива, ось вам хрест! Але візьміть себе в руки! І тихіше голосіть, щоб не почула ваша дружина, а то ще накоїмо нового лиха.
– Господи! – перехрестився чоловік. – Невже ти є на небі, почув мої молитви, чи, може, це сон? Парубоче, якщо все це дійсно відбувається наяву, в реальному світі, а не наснилося, то вдар мене – щоб я повірив.
– Що ви! Вас вдариш, а тоді доведеться тікати на всіх чотирьох, мов кінь, – відповів парубок.
– Тоді де вона? – з грізним стогнанням вирвалось з батьківських грудей питання.
І чоловік одним стрибком опинився біля парубка. Схопив його за груди міцними пальцями, які тиснули, мов обценьки.
– В мене, в мене! – бурмотів парубок, намагаючись звільнитись від міцного тиску.
– Де в тебе, кажи?
– Спершу відпустіть, тоді будемо балакати. Ось так. А тепер сядьте, бо так нічого не вийде. Сідайте, заспокойтесь і про все дізнаєтесь. Та що тут довідуватись, коли я вам все розповів. Краще ходімо, самі переконаєтесь, що з вашою донею все гаразд.
І вони пішли. Йшли близько чи далеко, але так само, як і ми, дійшли до місця призначення.
На тих словах Рая на якийсь час перестала розповідати, озирнулась, а потім уважно подивилась на нього.
– А ось тут я живу, – мовила вона.
– Вже? – розгубився Микола Тимофійович. – Але що там далі у ваших героїв було? Як складалася їхня доля?
– Як? Дуже добре! Хоч і кажуть люди, що на світі немає кохання, та вони пізнали його. Даремно молодята боялись батька, переживали, хвилювались за майбутню долю. Батько ніби читав їхні бажання і, після недовгого вагання, зробив все так, як вони хотіли.
– За те, що ти порушив спокій мертвого царства, тебе потрібно покарати, – почав розмову батько після того, як викликав до себе парубка.
Міряючи кімнату кроками з кутка в куток, щоб зібратися з думками, він уважно стежив очима за юнаком, який так і стояв біля дверей.
– Я винен, і готовий прийняти кару, – промовив хлопець твердо і впевнено.
– Так! – хитнув головою батько. – Це добре, коли ти визнав свою провину. Але ти не даєш мені висловитись далі. Я хотів сказати зовсім інше. Ти дійсно заслуговуєш великої кари, але за те, що ти врятував життя моєї дочки, гріх цей з тебе знімається. І-і… мабуть, вже так судилося, що раз ти виніс її з того світу на своїх руках у весільному вбранні…
Старий замовк, загубивши думку, та згодом продовжив:
– Ми тільки одягаємо наречених, а роздягають їх вже чоловіки. Хай це буде твоє право. Живіть собі на здоров'я. Кохайтеся, любуйтеся, і нас не забувайте.
По цьому бічні двері розчинилися, і з другої кімнати вибігла красуня.
Вона впала на коліна біля батькових ніг і плакала, обіймаючи його. Плакала з радощів від того, що батько зовсім не такий вже й грізний, як вона собі уявляла. Плакала з того, що він розгадав їх намір одружитися. Плакала за коханого, який стояв розгублений поряд, милий і такий бажаний!
– Сину! – звернувся батько до парубка. – Ти чув моє слово? Так підійди сюди. Ось так. Ставайте поряд, я вас благословлю.
Молода пара стояла біля батька, нахиливши голови.
– Будьте щасливі, діти мої! – благословив батько. – Бог вас народив, Бог вас звів, так будьте все життя разом.
Після закінчення розповіді Микола Тимофійович подивився на Раїсу, потім на годинник.
– Заслухався, – мовив він. – Вже дуже пізно. Знаєш, красуне, я дякую тобі за все, що ти для мене зробила, але, вибач, я, мабуть, до себе додому... Тим більше, що ти вже прийшла, а мені ще топати й топати не один кілометр.
– Так є вихід, Миколо! Переночуй у мене, – запропонувала Рая. – Та не хвилюйся ти, я все розумію… В мене є окрема кімната, там, щоправда, трохи незручно, але ж це тільки певний час, так що погоджуйся. Згода? Ну, чого мовчиш? Ну-у! Згода-згода! – по-дівочому замахала руками молодичка і, майже примусово, за руку потягла Миколу Тимофійовича по східцях багатоповерхового будинку.
Біля дверей вона зупинилась, витягла з кишені ключ, відчинила двері і, притуливши палець до рота, прошепотіла:
– Тихо! Заходь у двері, що праворуч. Світло не вмикай. Роздягайся – і спати. Там є ліжко, стіл, стілець. Взагалі, спати можна. Тільки поводься, будь ласка, тихіше, щоб ніхто з сусідів не почув, в тому числі і моя старенька, бо почне щось підозрювати, а так все буде тишком-нишком.
Микола Тимофійович на згоду мовчки хитнув головою і тихо, як кіт, зайшов у кімнату. Оглянув все навколо. Побачив ліжко, захаращений стіл, на якому чого тільки не було, стілець, шафу, яка стояла біля вікна.
– Ну-у! – посміхнувся він. – Та в такій кімнаті тільки й спати. А коли ще знаєш, що поряд жіночка, яка, можливо, ще й зазирне…
Чоловік зняв черевики, повкладав у них шкарпетки, тихенько роздягнувся, акуратно розвісивши на бильці ліжка піджак, сорочку, зверху поклав брюки.
Його думки були поряд з Раєю. Від солодких картин, що малювала уява, він ковтав слинки, анітрохи не підозрюючи того, що через кілька хвилин з ним трапиться досить страшна подія. А поки що він дивився на ліжко, на яке хотів було вже влягтися. Але надія на те, що, може, зайде молодичка, стримувала його. Микола Тимофійович помацав руками матрац.
– Не дуже м’який, – вирішив він. – Та все одне спати можна.
Далі, сівши на ліжко, дістав із кишені штанів цигарку, чиркнув сірником – підкурив, і, поки сірник горів, оглянув кімнату. Вона була якогось дивного сірого кольору. І, як здалося Миколі Тимофійовичу, мала не зовсім обжитий вигляд. Майже без меблів, і ні тобі дзеркала, ні серветок, ні фотографій, ніяких репродукцій на стінах.
– Дивно, – здивувався Шворінь. – Така вродлива молодичка, так багато і охайно вдягнена, а в кімнаті так незатишно. Цікаво, це тільки тут, чи й в усій квартирі так само?
І саме в ту хвилину з ним скоїлось те, чого він аж ніяк не чекав. Можливо, цього і не сталося б, але ось та цікавість людей, без якої вони не можуть обійтися, і призводить до різного лиха. Покурив – і лягай собі спати, а там – що було б, то було б. Так ні, йому треба було ще раз підпалити сірника, присвітити під ліжко. Подивитись, що там. А коли подивився, то в одну мить, як обпечений, він відскочив від нього. Серце шалено забилось. Сірник згас.
Але навіть за коротесеньку хвильку часу очі Миколи Тимофійовича досить виразно запам'ятали всі деталі того, що він побачив під ліжком. Вірніше, кого…
Це був труп чоловіка, який лежав на спині. Права рука незграбно відкинута вбік. Небіжчик мав модну зачіску, чорні, як сажа, широкі брови, під якими поблискувало скло окулярів, і такі ж смоляні вуса та борідку.
Шворінь потихеньку, щоб не дуже шуміти, навшпиньках підійшов до дверей, намагаючись вийти. Він весь час озирався назад, під ліжко. Смикнув за двері, та даремно – вони були зачинені.
– Що робити? – майнуло у нього в голові. – Стукати? Ні, не можна. Можливо, це якась шайка добре замаскованих злодіїв. Це ж треба! Так і є, знову вляпався. Ось чому вона мені всю дорогу теревені вела про мертвяків, кладовище, могили, склепи. Тьху ти, тут і без того моторошно. Живого підготувала до смерті. Зуби замовляла, а я вуха розвісив і слухав. Телепень!
– Добре розвинене у нас мистецтво, – пошепки перекривляв Раїсу Микола Тимофійович. – Особливо кіно. Ось, хоч би взяти «Вій». Яких там тільки чудовиськ немає! А як гарцював людський скелет! В театрах, на сцені, такого мистецтва не покажеш.
– Так, не покажеш, – вів із собою діалог Шворінь. – Та я, мабуть, зараз вигарцьовую краще, ніж той скелет. Тьху ти, хай йому всячина, він мені треба, той скелет, як зайчиську стоп-сигнал. Як же вибратись звідси?
– Так воно трапляється, що смерть приходить до людини саме тоді, коли вона багато пізнала, – знову лізли в голову слова молодички. – Людина вже доросла, розумна, не така безглузда, як в молоді роки, і раптом – зникає. Але натомість народжується нова. З перших своїх кроків вона обережно придивляється до світу, озирається навколо, вчиться, набирається мудрості, і знову…
– Ні –і! –ледве не закричав Шворінь, підбігши до вікна, від якого одразу відскочив. – Ого, яка височина! Мотузку треба – та де взяти? Можливо, у шафі щось знайдеться?
Він побіг до шафи з надією, що там є мотузка. А якщо й нема, то, напевне, знайдеться щось інше замість неї, будь-що, аби за його допомогою спуститись через вікно на землю і дати драпака.
Дякувати Богу, очі вже потроху звикли до темряви. Не зайвим виявилось зараз і слабке світло, що просочувалось крізь вікно. Хоч ледь-ледь, але щось-таки було видно.
Микола Тимофійович потихеньку відчинив двері шафи… І в ту саму секунду зачинив їх, а сам ледве не впав. У голові запаморочилось, очі закотилися, з душі вирвався тяжкий протяжний стогін. Ще більший жах охопив чоловіка, який все ще стояв біля шафи і двома руками тримався за міцно зачинені двері. Там, у шафі, стояли ще два мертвяки, яких він ледь розгледів у майже суцільному мороці. Один небіжчик спирався на один бік стінки шафи, а другий – на інший, безжиттєво схиливши голови і опустивши руки.
– Ну, злодії! Ну, вбивці! – шепотів чоловік, все ще не відпускаючи дверей, ніби небіжчики могли вискочити з шафи. – Треба чимось підперти вхідні двері та якось зачинитись самому, щоб злодії до мене не так швидко добрались. Невже це вона вбила їх, тільки не встигла кудись діти. А тут з'явився я, свідок. От вже хитра! Заговорювала мене всю дорогу своїми балачками. Ще й про «невловимих месників» нагадала: «Дивлюсь, а край дороги мертві з косами стоять…»
Він тяжко зітхнув.
– Там мерці з косами стояли, а тут і без кіс стоять, а як страшно, – Шворінь, нахилившись до руки, витер лоба. – І чому я їй так швидко повірив? Ще й слухав, аж пельку свою розтулив. Але дідька лисого ви мене так легко візьмете! Ось зараз я візьму, – він схопив стілець, – і закрию двері в кімнату звідсіля.
В ручку дверей ніжку стільця вставлю. Тоді хай спробують відчинити ці злодії-рецидивісти терористичного походження. А далі ще щось придумаю для власної безпеки. Ач, яка виявилася, красуня! Таку хитру пастку придумала! Заманює, а потім… троє готових, я – четвертий на черзі чорту душу віддати. Он як розсмерділась мертвечина. Спочатку ніби й запаху не було, не чув, що смердять, а це – хоч носа затуляй.
Чоловік шалено махав головою по сторонах, шукаючи якогось виходу.
– Як же його втекти звідси, з цього багатоповерхового склепу? – в розпачі бурмотів він, як раптом за дверима почулися чиїсь кроки.
Микола Тимофійович незчувся, як знову побіг до вікна. Потихеньку відчинив його, став на підвіконня, потім на виступи, які відокремлюють один поверх від іншого; спритно, мов кіт, дістався водозливної труби і по ній спустився вниз. Відчувши під собою тверду землю, чоловік на мить зиркнув вгору, звідки втік, а далі, що було сили, кинувся тікати.
Він біг темними завулками, петляв, мов зайчисько, між дерев, обіч вулиці. Тільки б утекти, уникнути погоні. І раптом, як не намагався уникнути неприємностей, почув за спиною:
– Стій! Стріляти буду! Стій! Стій!
В нічній тиші кожне слово луною відбивалося від стін багатоповерхових будинків.
– Зупинись, стріляти буду!