А якщо там так

Філософсько-фантастична повість
 

– Вельмишановні панове! Ласкаво прошу дозволу від щирого серця доповісти про те, для чого ми всі зібралися! – почав доповідач розмову гучно і впевнено, після того, як з дозволу головуючого підійшов до трибуни в залі засідань. В його поведінці і словах відчувались гідність і турбота про розгляд справи.. Він мав намір чітко розповісти все до подробиць про особу, яка знаходилась біля столу президії, щоб присутні безпомилково довідались про її невинність чи осуд.
– Отже, перед вами душа, яка тривалий час пробула в людському тілі, – говорив доповідач, – ви повинні чітко безпомилково визначити ступінь її провини чи невинності.
Душа стояла у райдужному ореолі, злегка нахиливши голову і уважно слухала доповідача.
– Вам дано право, – продовжував він, – вислухати її, після чого проаналізувати сказане, зробити зауваження і внести рекомендації відносно її наступного переселення в інше тіло. Ви також можете задавати по ходу справи запитання.
Присутні затамували подих, дивились уважно і ввічливо на Душу і на доповідача.
– А тепер слово за вами, – звернувся головуючий до Душі. – Ви, звісно, знаєте правила, – він вказав їй на освітлений детектор, який стояв на узвишші в центрі залу.
Вона сміливо підійшла до детектора, поклала на нього руки і голосно вимовила:
– Як представниця таємного світу, казатиму правду і тільки правду!
Потім велично попрямувала до великого екрану, вставила диск і натиснула кнопку. На моніторі відобразилися всі етапи перебування її в людському тілі, хвилина за хвилиною, день у день.
В рядах час від часу лунав здивований шепіт.
– Спокійно, панове, спокійно! – застеріг головуючий. – Будь ласка, поводьтесь у суді належно.
Екран ще деякий час показував мінливі кадри і, коли виникло зображення суду, в той момент згас.
– Ну ось, ви бачили все, – сказав доповідач, – так що прошу висловлюватись. Але не забувайте, що на першому місці – обміркування дій самої людини, бо Душа знаходилась у середині її. Отже, прошу! – кивнув він самому настирливому, який вже давно намагався запитати.
– Скажіть, будь ласка, – почав настирливий, звертаючись до Душі, – чому людина, з якої ви щойно вийшли, називали «бездушна»? І на превеликий жаль, як ми бачили, мали рацію. Сама вона замордувала стільки невинних людей. І розмовляла мовою іншої країни. А як вам відомо, мова є нація.
Зал на хвилину завмер, настала неймовірна тиша. Було моторошно і ніяково. Хтось шушукався, хтось торкав сусіда із словами: «Хіба то людина була»?
Душа з хвилину мовчала, ніби набиралася сміливості, а потім глянула на того, хто поставив таке запитання, подивилась на головуючого і присутніх, та мовила:
– Я намагалась зробити все від мене залежне, якби там людина була Людиною. Але оточуючі цю людину підтримували всі її мерзенні діяння. Вони кричали: «Геній! Герой!...», плескали у долоні. І вона забула про мене, зачинила мене, сховала в самий далекий куточок свого серця, щоб я не заважала їй. Так, на превеликий жаль, вона встигла накоїти багато поганого, – бідних перетворила в старців, зруйнувала економіку, посіяла недовіру і ворожнечу між народами. Люди перестали вірити у майбутнє.
Не встигла Душа належно відповісти на це питання, як виникали інші.
– А де ж ви були? Мабуть, спокійно слідкували, як тіло божеволіло? Тому, як пояснити ті дії, які коїлись у вашій присутності? Ви що, не могли збунтуватися, зламати перешкоди, і показати, хто є головним в тілі?
– Щось вона морочить нам голови! – кинули репліку з тринадцятого ряду, перебиваючи виступ Душі. – Хто знає, щоб Душа була безсила і виявляла неспроможність керувати людським тілом? А якщо дійсно було так, то чи варто її вселяти знову? Подумайте.
– Але і це ще не все, – зауважив настирливий юнак, – чому ви, як і всі інші душі, на протязі існування людей на Землі, а це мільйони років, жодного разу не з’являлися перед людьми, коли вони живі. Про вас, душі, згадують лише тоді, коли людина вмерла? Ви що, трупна істота? А чому б вам, коли людина вмерла і ви вийшли з тіла, не поспілкуватися з родичами вмерлого? Поспівчувати, щось порадити чи підказати? Показати що ви існуєте. За все минуле життя ви не спілкувалися з людьми. Тому люди в душі перестали вірити. Вони прийшли до висновку, що Душа – то вигадка тієї чи іншої релігії, міф, що Душу неможливо бачити, чи торкатися, чи відчути…
Добре було б, якби душі спілкувалися між собою, коли вони не в змозі спілкуватися з тілом, в яке були втілені. Вони можуть приносити велику користь людям, які живуть на планеті Земля. Там, на Землі відбувається багато вбивств, а вбивці не покарані. Я так думаю, що Душа вбитого повинна, і це її святий обов’язок, сповістити душі слідчих, або душі родичів загиблого, хто вбив тіло, в яке вона була втілена. Тому, що тільки Душа знає, хто вбиває її тіло. Душа могла б бути першим і найголовнішим свідком. Але, на жаль, цього не відбувається, душі мовчать, ніби німі. Тому, пропоную, закодувати душі, щоб вони спілкувались між собою і доповідали про вбивць одна одній. Особливо – душам слідчих і суддів. Якщо душі будуть виконувати свій прямий обов’язок, то на Землі життя зміниться в кращу сторону. Вбивці будуть знати, що про їх дії довідаються відразу після скоєння злочину. І тоді кожен злочинець замислиться, йти на злочин чи ні. А поки що, не кожна людина на землі вірить, що існує душа. Більшість людей каже, що немає ніякої душі в тілі людини, коли на мільйони років життя на Землі, душа мовчить.
– Припинить! – задзвонив у дзвоник головуючий. – Ми розберемося без ваших вказівок. А ви можете продовжувати, – звернувся він до Душі.
Вона знову почала доказувати, доводити причини, які знешкоджували нанівець всі її намагання людину порядною, гуманною, доброю.
А зал ще й ще задавав свої каверзні запитання. І чим більше було неясності і не визначення у відповідях Душі, тим менше ставав ореол навколо неї.
Головуючому доводилось стримувати емоції в залі і просити додержуватися дисципліни. На протязі всього засідання він не випускав з рук дзвінка, намагаючись з його допомогою вгамувати присутніх. Коли йому нарешті вдалося створити в залі нормальну робочу обстановку, він продовжував знесиленим захриплим голосом:
– Отже, панове! Почнемо поіменне голосування! Хто за те, щоб повторно вселити цю Душу в людське тіло?
В залі тихо-тихо. Ніхто не поворухнувся. Результат – всі проти.
– Так! – млявим голосом протягнув головуючий, який розгублено водив очима по рядах і ніяк не хотів зупинити погляд на Душі.
Але подивившись, побачив, що навколо неї зовсім зник ореол, тільки оболонка ледь-ледь променіла своїм загадковим сяйвом. Душа стояла з низько схиленою головою і мовчки чекала свого вироку.
І ту ж мить почулися вигуки з різних рядів:
– В нижче тіло її! В нижче! В наступне, хто там на черзі?
– Ви добре знаєте, панове, що це собаче тіло.
– Собаче? – піднявся з місця наполегливий юнак. – Так не піде, це місце теж треба заслужити, воно надто шановне.
– Ви маєте рацію. Це дійсно так, – підтримав його головуючий, – адже собака – друг людини. Вона й гадки не повинна знати про зраду, брехливість, лицемірство. Вона велика трудівниця: рятує, допомагає людям в різних обставинах … А тіло, в якому Душа була раніше, зовсім не було позитивним. Мешкало за великими мурами, зрадило спілку, яка з такою надією висунула його на вище крісло. Дурило близьких йому людей, обертало їх життя в суще страхіття.
В залі гомоніли, приводили інші неприємні факти.
Головуючий ганьбив Душу ще й ще. Він оглянув присутніх, для того, щоб упевнитись, що його слухають, продовжував:
– Панове, хочемо ми того, чи ні, але коли Душа була довгий час в негативному тілі, то так чи інакше, в ній залишились риси характеру й звички, які були у її господаря. Хай і не в повній мірі, якісь відсотки, але вони можуть одного разу дати свою згубну поросль. А нам потрібна кришталево чиста Душа, щоб зробити людину – людино, а звіра – гідним служити їй.
– Так, так! Це правда! – залунали голоси в залі.
– Так що ж нам робити? Переховувати душі чи тіла? – пробігло тривожне запитання у залі. – Що ви скажете на це.
– Є варіант! – підвівся гідний, уважливий чоловік. – Нам потрібно не констатувати факти, а розібратися з причинами, які довели Душу до безсилля. Довідатись також, чому тіла перестали відчувати свої душі, відмовляються від них. Адже наслідок цього жахливий: нікчемність, заздрість, злість, ворожнеча, підлість, жорстокість. Можливо, люди дійшли до такого стану, що вони не можуть сприймати неймовірно чудове в своїх душах?
– Тому, – він на мить замовк, – пропоную, перше, ніж приймати якесь рішення, потрібно створити комісію, яка розбереться з усіма причинами, з’ясує, чому душі перестали впливати на людей. Я впевнений, що коли ми знайдемо істину, то зможемо ліквідувати і причини. Щоб людина знову стала еталоном мудрості, любові, добра і духовної краси. Адже не даремно, що людина створена за образом і подобою Божому. Інакше, якщо ми зараз зробимо втілення Душі, то може так бути, що з невинного немовляти виросте пройдисвіт, розбійник, хапуга, нікчемна людина.
Після тих слів всі перевели погляди на Душу і побачили, що вона стоїть на повний зріст, з високо піднятою головою, людяна й величава. Навколо неї з новою силою сяяв ореол. Душа була в барвному світінні, наче наречена перед весіллям і променіла, як зірка. Мерехтіла веселкою і усміхалась кінчиками вуст.
Роздивляючись красуню, в присутніх тьохнули серця, їх охопило приголомшене, приємне почуття, надія й упевненість у тому, що не все ще загублено, що в тілі, в яке її згодом утілять, без різниці, чиє воно буде, все складеться чудово.
Зал заполонила легка приємна музика, з-за столу підвівся головуючий, а слідом за ним повставали з своїх місць і присутні.
– Панове! – звернувся він до них, – на сьогодні все. Обміркуйте ще уважніше цю тему і будьте готові до наступного засідання. Дякую всіх за участь і увагу.
* * *
Після зборів, саме той гідний та уважливий чоловік поспішав додому, щоб зайнятися своєю улюбленою справою, на яку витрачав багато часу. Дома він сідав за письмовий стіл і насолоджувався викладенням на папері своїх спогадів. Він усвідомлював, що дні пробіжать без вороття, але залишаться його спогади. Мабуть, природа втілила у людський мозок здатність тішитися пройденим часом. Минуле життя з’являється у спогадах, і даність ніби стає поруч, але змінити вже нічого не можна. Все, що відбувається підхоплюють хвилі Всесвіту і несуть у нескінчений простір космосу, де все фіксується. Спробуй наздогнати їх, чи повернути назад. Ні, вороття немає. Час летить без зупинки, лишаючи людей наодинці із своєю долею.
«Кому цей роман потрібен?... – якось пізно увечері подумав чоловік. – Коли доля і та обходить мене стороною. Та й здоров’я примушує замислитися над плинністю життя».
Думав-думав собі чоловік, та й ліг спати, щоб не мучити себе писаниною. Була вже двадцять третя година, він вмостився у ліжку і заплющив очі. Різні думки охопили його. Коли раптом, десь зовсім поруч, почув він тихий, але досить чіткий голос:
– А ти неправий, вельмишановний. Жити тобі ще тридцять вісім років!
Чоловік відкрив очі, оглянув кімнату, але нікого не побачив.
– Дуже цікаво… Та все ж хтось зі мною розмовляв, – пробурмотів чоловік, а потім тихо запитав, – Душа, це ти?
Але в кімнаті було тихо.
– Мабуть, це ангели спілкуються зі мною! – невгамовувався чоловік. – А коли так, вибачте і простіть мене, мої милі ангели і охоронці. Я не знаю, як бути із вами в злагоді, спілкуватися, питати поради. Я вам дуже вдячний, що ви, у хвилину моєї розгубленості підтримали мене. Спасибі вам, любі помічники і порадники! Вибачте, але як вас вірно називати я ще не знаю, але маю надію, що довідаюсь.
І саме в цей час біля чоловіка з’явилася Душа. Привіталась, сіла в м’яке зручне крісло і відразу почала розмову:
– Я дуже вдячна вам, що ви сьогодні на зборах так професійно виступили та розтлумачили присутнім в залі, з якими труднощами стикаються душі на Землі.
– В цей час, – мовила Душа спокійно і впевнено, – я виконую бажання присутніх на зборах, які вимагали, щоб душі спілкувалися з тілами. І ось, я перед вами. Ні вам, і не мені доказувати, яке це чудове явище. Ви добре знаєте, що на протязі життя тіла, нам, душам, дозволяється спілкуватися з тілом лише три рази будь-яким способом і в самих екстрених випадках. Та добре, давайте побалакаємо про вас. Вас, шановний, щось останній час не тягне до праці. А вона, як вам і мені відомо,потрібна для того, щоб розвіятись, заспокоїти збуджені нерви. Чи не так?..
Чоловік здивовано і навіть злякано подивився на Душу, бо аж ніяк не сподівався зараз з нею зустрітися. Подумав навіть, що вона прийшла і по його Душу за те сміливе висловлювання на зборах. І як вона його знайшла? А Душа, у свою чергу, дивилася на чоловіка і впевнено продовжувала:
– Я буду дуже задоволена, коли ви послухаєте мене, а потім виконаєте усі мої поради. Я вам нічого не обіцяю, але впевнена, що через деякий час ваше життя стане цікавішим і радіснішим. Тільки треба мати терпіння і мужність, якщо виникнуть можливі неприємності.
– Як? Що це все? – перелякано бубонів собі під ніс господар, не розуміючи, що відбувається. – Я не…
– Отже, почнемо! – не зводячи очей з господаря, продовжувала Душа. – Над яким твором ви зараз працюєте?
Господар здивувався ще більше, бо зовсім не чекав такого питання, у попередній бесіді і розмови про це не було.
– Вам і про писання відомо? Цікаво, як ви довідалися?
– Дуже просто! У вашому піджаку – записник з власними думками. А тепер слухайте уважно про майбутнє. Пройде ще якийсь час, і ваші твори будуть друкувати у двох Всесвітах. І кожний з них буде вважати, що ви – саме їх письменник.
* * *
Життя у господаря завирувало. Він встигав добре працювати, а у вільний час писати, і тому після роботи так поспішав додому.
Господар був дуже здивований, коли підійшов до дверей свого будинку – у кімнаті працював телевізор. Він обережно увійшов у кімнату і … не повірив своїм очам. У кріслі сиділа і дивилася телевізор Душа. Вона привіталася і почала говорити про щось незначне. А сама уважно дивилася на чоловіка і думала: «Продовжувати розмову, чи хай сам замислиться над своїм життям? Над тим, наприклад, що скоїлося сьогодні із ним. Над тим, що він знає, а про що й гадки не має»?
Поміркувавши так, Душа вирішила, що треба таки вести розмову далі і мовила вона, звертаючись до господаря:
– Коли творці Всесвіту закинули на Землю Душі і людей, то люди перш за все почати налагоджувати зв'язок із посланцями. Творці Всесвіту стежили за тим, як Душі і люди починають освоюватися і приживатися. Наглядачі Всесвіту будували високі будівлі з круглими куполами, які не так вражав вітер, бо у ті часи на Землі ще були дуже сильні вітрові потоки та бурі. Не зважаючи на це, посланці з космосу встановлювали на тих куполах антени, щоб приймати сигнали від творців Всесвіту, які їх направили на Землю. Антени були схожі на хрести і були зроблені із золота. Його багато було в ті часи, воно мало саму високу прохідність радіохвиль. Таким чином, наглядачі за людьми на Землі мали прямий зв'язок із творцями Всесвіту.
Згодом більш досконаліші гуманоїди, які правили на Землі і слідкували за людством – зникли, загинули. Їх життєвий ресурс вичерпався. А самі люди не могли підтримувати контакт із Всесвітом. Радіоприймачів ще не було, але люди усвідомили, що зв'язок із небом, з Господом, можна мати через будівлі з хрестом, як через антену. Тому на могили ставлять хрести-антени, щоб чудове та загадкове, блідо-блакитне сяйво мало можливість спілкуватися із тим світом, у якому тіло жило тривалий час.
Мине ще якийсь час і людина розумна зникне. ЇЇ замінить істота, яка буде на найвищому оберті розвитку Землі. Можливо, це будемо ми – Душі. Нам, новим посланцям Всесвіту, така їжа, яку вживають люди на Землі, не потрібна. Ми не пожираємо ані тварин, ані рослин, тим паче один одного, як це робиться на Землі. А всі функції ми виконуємо такі, як і люди, навіть краще за них. Ми можемо робити все, тому і послали нас на Землю, щоб знайти саме недосконале створіння. І дуже шкода, що таким створіння, на мою думку, виявилася…
– Можливо, на сьогодні досить? – перебив господар монолог Душі.
Та подивилася на співрозмовника і, хитаючи головою, мовила:
– Ви якийсь подвійний господар. Коли ви залишаєтеся на самоті, то бажаєте, щоб я була частіше біля вас для спілкування. А коли ми разом і розмовляємо – ви не бажаєте мене слухати. То як мені бути, розмовляти з вами, чи мовчати, як та далека зірка, з якої я прибула? А як хочеться повернутися на ту зірку, де мешкають такі ж створіння, як і я. У мене там залишилось багато друзів. Там я ніколи не почувалася самотньою, такою, як зараз біля вас. Куди не кинешся, все одне й теж. Починаю розмовляти із ним, а він не розуміє мене так само, як і ви.
Якось, коли мене послали на Землю, я зайшла до генделика. Відвідувачі там пили горілку. А і ніби нічого поганого їм не говорила, тільки правду. А вони у відповідь кричали, як несамовиті. Ображали мене такими словами, яких не знайдеш у жодному словнику. Недарма кажуть – правда очі коле. Наливали той гидотний напій у свої животи, а далі… Під час бійки розпорювали їх ножами, та так, що аж кишки випадали з животів. А ще сходились там, де можна добряче набратись дурману і починали доказувати один одному, які вони дотепні та розумні.
Незабаром на Землі місця не буде для людей, стільки їх розплодилося.
– Ну все, досить!– не стерпів господар такої розмови. – Ти теж дуже небезпечна істота. І хто тебе такою створив – правдивою, але зачумленою? Тебе краще не слухати, буде куди простіше та спокійніше жити.
– Домовились! – погодилась Душа. – Мовчу, але, якщо ти будеш не проти, то я ще розповім анекдот. І на сьогодні буде все.
Не дочекавшись згоди, Душа почала розповідати:
– На одній зірці, яка розташована дуже-дуже далеко, існує царство Всесвіту з багатьма державами. Уряд однієї з них, коли став правити після зрадницького державного перевороту, всі гроші, які люди-андроїди заощаджували собі на старість, поцупив. Забрав все, як волоцюга з великої дороги.
А ось і протилежний приклад. Уряд іншої держави, назвемо її Німеччиною, виплатив великі гроші людям-андроїдам, що були взяті цією державою у полон під час Великої Війни і працювали на заводах чи у сільських господарствах, або сиділи у тюрмах і концтаборах завойовника.
На тих словах Душа замовкла і додала:
– Щось не дуже веселий вийшов анекдот. Ну що ж, прощавай! Якщо я буду тобі потрібна – виклич мене, я прийду і ми ще поспілкуємося.
* * *
Було вже темно, навіть темніше, ніж міг уявити собі господар, коли він робив останній обхід свого городу. У Всесвіті справжні, гідні істоти-люди теж завзято займаються сільським господарством і городництвом. Намітивши план роботи на наступний день, щоб до ранку і не думати, господар ліг відпочивати на копиці сіна. Десь ще гомоніли сусіди по городам, а господар зручніше вмостився в сіні, заплющив очі і, несподівано для себе, подумав: «Була б Душа – поговорили б перед сном. А так… самотність, як простір між зірками. Ніби й сусідів багато, але всі вони заклопотані своїми справами».
– Я тут і не тут, я скрізь і ніде! А де мені бути – один Господь тільки знає, – раптом почув господар вже знайомий голос Душі і почав озиратися на всі боки.
З протилежного боку, на копиці сіна, сиділа Душа і уважно дивилася на нього.
– Як завжди, я поряд… Та і де ж мені бути, коли я потрібна тобі. Але ж ти не дивився у мій бік, коли лягав відпочивати, – дорікала Душа, – А якби ти зиркнув хоч одним оком, то неодмінно помітив би, що копиця не порожня. Хтось та є.
Господар підвівся і задоволений тим, що Душа знову поряд, підсунувся ближче до неї та мовив:
– Дякую тобі, що не забуваєш мене!
– Забудеш, коли в мене стільки клопоту. Все ніяк не можу знайти саме недосконале створіння на Землі. Через це мені доводиться приходити до тебе ще й ще. Можливо, ти мені щось підкажеш? А то я докладаю стільки зайвих зусиль, щоб довести, що воно є – це недосконале створіння.
– Ось воно що! – протягнув чоловік. – Знову ти про своє. І про яку ж це недосконалість буде розмова цього разу?
– А! – відмахнулась Душа. – Це я жартую. Ніби мені не все одно, що це за недосконале створіння. Може це життя людей на Землі. Вони звикли до нього,, то хай і живуть собі в радість. Якщо вона, та радість, ще є в них. А мені що – я тільки констатую факти. Люди на Землі дуже завзято працюють, що аж піт виступає по тілу і очі вилазять на лоба. А для чого? Яка сила змушує землян робити таку тяжку сільськогосподарську роботу? Мне дивує і те, що вони, як ті мурашки, все поспішають, не знаючи спокою з ранку до вечора. Чи не так?
Господар знизав плечима.
– Так! – не дочекавшись відповіді, ствердила Душа. – Ось ви. Як придивитися, то здорова, міцна людина. Дожили до чудового віку, вам тільки б радіти життю, але… Якби не оте але… Остання надія вас залишила і ви вже не людина, а віл, тягнете ярмо без надії на краще життя. Для вас воно зникло, як марево. Пливе нудьга, пливе безнадія і сум хлюпає стиха.
– Тьху ти, хай йому грець! – вилаявся господар. – Навіщо ж так сумно? Робота є робота. Хто її зробить, якщо не я?
– Ви маєте рацію, – погодилася Душа. – Робота – це непогано, це святе. Але є ще й дівчата, жінки, які стали тобі небайдужими. Така чарівна красуня хвилює тебе зараз. Хочеш, я дам пораду, як себе тримати, щоб хоч трішечки в тобі був вогник радості та надія на краще життя?
Господар задумався і подумав про себе: «Занадто багато обіцяє. Мабуть пройдоха, або кандидатка у депутати Верховної Ради Всесвіту. Вони, депутати, теж багато обіцяють, вішають нам локшину на вуха, ніби на Землі».
Але цікавість про які хиби буде розмова цього разу, одержала верх і він погодився:
– Розповідай, не мовчати ж нам цілий вечір.
Душа подивилась на господаря відвертим поглядом і почала говорити без всіляких вступів про те, що вважала необхідним.
– Багато хвороб можна запобігти, послабити їх вплив і навіть повністю вилікувати за допомогою єдиних «ліків». Але яких…
Після тих слів Душа замовкла, Мабуть для того, щоб більше привернути до себе уваги і після деякої паузи додала:
– За допомогою сексу.
Наш герой витріщив очі. Чого-чого, а таких ліків у своєму організмі він не чекав.
– Оце мені тільки й не вистачало жінки, – буркнув господар. – Тут спину не розігнеш після напруженого дня, а ви мені такі ліки пропонуєте, байки розповідаєте.
– Які байки? Це реальність життя. Гарний секс оберігає хребет від деформації, надає йому пружності, а це запорука здоров’я та довголіття.
– Я вчора червонів від ваших балачок, шановна, а сьогодні ви змушуєте мене робити теж саме. Така тема для розмови, що я навіть і не знаю, як себе поводити.
– Пробач, я хотіла, як краще, – лагідно вибачилася Душа. – Болі у спині, як правило, виникають у людей, які нерегулярно живуть статевим життям. Ця хвороба поширена у всьому Всесвіті. Лікарі точно встановлюють діагноз і спосіб лікування, але попереджають, що секс не повинен бути занадто енергійним але обов’язково результативним, інакше це може спричинити погіршення здоров’я. Якщо сексуальне збудження не супроводжується оргазмом, то статеві органи переповнюються кров’ю і можуть не витримати механізми, які забезпечують захист м'язів нижньої частини хребта. Ось тоді людина дійсно може стати інвалідом.
Душа продовжувала далі, бо вже не могла зупинити своєї думки:
– Я тебе розумію, що після тяжкої праці неможливо займатися сексом, але інстинкт діє на тебе. За ніч ти відпочинеш і вранці будеш у повній бойовій готовності, тільки жінку давай!
Господарю останні слова не сподобались, тому він почав настирливо захищатися:
– Можливо, на сьогодні досить? А ще трішечки і я спечусь, мов рак, від почутого у мою адресу. Ти мене вже зовсім допекла.
– Згодна, – мовила Душа. – Але я можу ще розповісти, як сексом лікувати ожиріння, хвороби шлунку і багато чого іншого. Тим більше, що ти увесь час мовчиш. Комусь треба щось говорити, от я і намагаюсь мовчанку розв’язати. Може й справді досить, але прошу послухати ще кілька порад. Я тільки хочу, щоб ти запам’ятав, що нормальне статеве життя може запобігти виразці, раку, інсульту. Внаслідок цього життя подовжується на багато років.
Душа зручно вмостилася на сіні й замріяно дивилася у темне безкрає небо, де миготіло безліч зірок.
– Який неймовірний простір між тими зірками, – ніби сама собі говорила вона, – І десь там, теж існує життя, таке, але подібне до нашого, чи як на Землі. І можливо вони, от як ми зараз, відпочиваючи на сіні, теревенять про чинники, які впливають на продовження життя. Чудово, коли розумне створіння думає про життя, а не про те, щоб знищити один одного. Вони добре усвідомили, що люди створені для ласки. Їх мозок реагує на ніжність. На шкірі людини існують спеціальні клітини, які відповідають виключно за приємність коли пестять її, і зовсім не реагують на брутальне поводження. Ласка і різновид масажу викликає змінювання на біохімічному рівні. Імпульси від шкірних рецепторів надходять в кору головного мозку. Що ти на це скажеш, господар?
Чоловік повернувся на другий бік, підгорнув ще сіна під боки і голову і ніжно погладив по спині котеня. Це котеня приходило з господарем на город, де теж знаходив для себе свою котячу роботу.
– Я теж роблю все для того, щоб мій організм жив якомога довше. А зараз він вимагає, щоб я добре виспався. Теж мені, друг називається.
Господар заплющив очі, всі доводи Душі були йому байдужі. І він почав дивитися наступний сон. Страшний сон.

– Прийшов відвідати, – звернувся чоловік до Душі після привітання. – Стільки часу не бачилися, ніби вічність. Я нудьгував.
– А ти жаднюга, якщо прийшов на побачення з порожніми руками, – зустріла його замість Душі якась незнайома приваблива жіночка. – Хоч би ти у кишеню їх сховав. Сідай! Куди тебе дінеш? Зараз почастую!
Господарка поставила на стіл пляшку горілки, закуску. І тут чоловік побачив, що в образі жінки почали просвічуватися знайомі риси, і перед ним вже стояла не та незнайома жінка, а Душа. Розважальна вечеря почалася.
– Які у тебе пухкенькі груди. Дозволь на них подивитися, поцілувати, так щоб аж дух забило. Яка чарівність! – промовив він, ковтаючи слину.
Душа підсунулась до чоловіка ближче, розстібнула ґудзики на кофті. Чоловік враз спітнів. Язик ще ніби був живий, ворушився, але жодного звуку не було, як відморозило. І тут раптом сталося непередбачене.
– Так, є що у руки взяти, та тільки не для тебе, – сказала Душа, насміхаючись. – А тобі ось що!
Перед носом чоловіка виникла комбінація з трьох пальців, така собі звичайнісінька дуля. Йому стало неприємно та огидно, і на серце лягла тяжкість, наче слизька холодна жаба.
– Ну й день! – простогнав невдаха. – Такий паскудний, хай йому грець! Хай би вже скоріше кінчався.
Але й це ще було не все. Як тільки чоловік хотів піднятися з-за столу, щоб йти на вихід, на його голову та спину посипалися кукурудзяні качани, так частувала його Душа. І раптом він відчув, що качани почали ковзати і стрибати по його спині, наче живі. Із жахом чоловік кинувся з кімнати, але вибігти не міг, бо ноги його чомусь враз налилися наче свинцем.
І тут господар городу прокинувся. Серце калатало, а на спіні його сидів кіт. 
– Ну й сон! Таке приверзлося, що аж волоси дибки встали. Та ще ти тут плигаєш на спину, – звернувся він до кота. – А ну, геть! І без тебе погано, аж моторошно.
Господар озирнувся на всі боки, Душі ніде не було, лише лист паперу, наколотий на палицю, лопотів на вітрі. Чоловік зняв листа, прочитав: «Шановний, пробач! Така вже моя вдача. Душа».

На другий день, після роботи, господар не дуже охоче прийшов на город, щоб добре попрацювати на своїй ділянці землі. І десь вже опівночі, коли багаття, яке він розпалив ще звечора, майже згасло, чоловік улігся на стежку сіна і знову згадав Душу. Дивлячись на зоряне небо, він вимовив:
– Душа, ти тут?
І яке ж було його здивування, коли він почув:
Як завжди, я поряд, міркую собі!
А де ж мені бути, коли я потрібна тобі?
Без мене всі мрії підуть нанівець!
І будеш ти жити, як давній вдовець,
З сумою, з нудьгою – без ласки й тепла!
Мовчазний, мов камінь, що впав в небуття.
Зі мною писатимеш ночі і дні
Про долі людські – щасливі й сумні,
Що вирують навколо на нашій Землі.
Нехай усміхнуться всі ті, хто читав
Твори, що виходять з-під твого пера:
Фантастика, гумор, сатира і зло!
А разом несуть твої твори – добро!..
– Це добре, що ти поряд зі мною завжди, – промовив чоловік, дивлячись на Душу, яка з’явилась і сиділа вже поруч з ним.
– Коли я спілкуюсь з тобою, – продовжував він, – мені не так самотньо. Після праці, коли натруджені руки терпнуть, ноги тремтять від перенапруги, спина болить, серце щемить від перевтоми – у голові ніби щось перевертається. Тому, у такому стані не до розваг, хочеться відпочити. Земля тяжка, вона потребує багато людських рук. А де їх взяти, коли в мне їх тільки дві… Ти чуєш мене, Душа?!
– Так, так, я завжди поряд… Дивуюсь, чому творець не міг зробити так, щоб люди не потерпали від такої важкої праці, яка ніяк не ціниться. На базарах картоплю продають майже задарма, нема належної ціни й на решту городину. Ніхто, працюючи на землі, не придбав лімузина, не збудував собі хороми. Всі ледь-ледь зводять кінці з кінцями. Дивлюсь я на тебе – який же ти терплячий. Не гніваєшся ні на правителів, ні на долю. Тільки подумати, з шести років тобі всунули у руки сапку і лопату, то ти й досі їх не випускаєш. Як ходив у старих латаних штанях, так і продовжуєш в них жити, а працюєш все життя.
Таку неповажну нерозумну працю не виконує жодна тварина світу. Навіть мавпу, і ту можна навчити, щоб махала сапкою. А ви працюєте, виконуєте, як самі казали, мавпячу роботу, а про себе думаєте, що ви люди, як на Землі. А ви – гірше роботів. Відпрацювали свій ресурс за час, який закладений у програмі вашого життя. А далі тіла закопують у землю, щоб не заважали іншим, ще не виснаженим тілам працювати до свого кінця. Ось така людська дійсність. Навіть рідні діти, яких люди створили, таємно думають про себе: «Коли це чорт забере тіло пращура, а душу Бог»?
При тих словах господар спитав Душу:
– Навіщо Богу стільки душ, коли мертвих досягає більше десяти мільярдів тіл? Він що, розважається душами?
Душа ніби чекала такого запитання, відповіла:
– Ні, богу душі непотрібні. Всі души з’являються на Верховній Раді Всесвіту і доповідають, з якого тіла вони вийшли – з негативного чи позитивного. Саме ти на такому засіданні зрозумів мене і розтлумачив присутнім, яке складне життя вирує навколо нас. За що я дуже вдячна тобі. А Верховна Рада Всесвіту фіксує вчинки людей дуже точно. І коли негативні вчинки перевищать позитивні –Homosapiens, людина розумна – зникне.
Її місце займе істота з вищою свідомістю, які ніколи не будуть воювати між собою, калічити та вбивати один одного.
А що робиться зараз на планеті Земля? Вбивцю багатьох людей довічно годують і одягають, дозволяють розважатися і водять на прогулянку. Живе в теплому приміщені. Таких істот треба відразу знищувати, бо свідомість в них відстала.
А війни на Землі…
Тільки Друга Світова війна знищіла сімдесят мільйонів людей… Та й зараз там треба бажати кращого. Села зруйнували, а люди покинули землі і подалися до міста, шукаючи кращої долі. В містах легше жити. Ті, що повтікали із сіл їздять на авто і сміються з тих, хто там залишився. Мовляв, як носили траву на плечах, так і тягаєте, як були жебраками, так ними і залишилися. Сапкою та лопатою грошей не заробиш. Таке жебрацьке жахливе існування переслідуватиме селян до самої смерті. Було б справедливо, якщо б селяни, виконуючи таку тяжку роботу – були заможні. Але ж все навпаки.
– Ти багато розповіла, – звернувся господар до Душі. – А про те саме «недосконале створіння» так нічого й не сказала. Мабуть, ще не довідалась?
– Та ні, вже дещо знаю! – мовила Душа, і на диво господаря вона тихо зникла.
Господар не здивувався, бо Душа так робила вже не раз, тому зосередив увагу на своєму городі, де було вільно і спокійно. Не кваплячись, він розпалив багаття. До ранку було ще далеко, тому він не поспішав лягати відпочивати. Він примостився біля вогнища, милуючись полум’ям, смажив сало на паличці. Воно шкварчало і розносило по городу дражливий приємний запах.
«Шкода, що немає тут зараз Душі, – дивлячись на шматок сала, з якого капав смалець, думав господар. – Хоча вона й доконає мене своїм філософським навчанням. Все хоче переконати мене, що люди – чорнороби Всесвіту і ніщо інше».
– Звісно! – почув він голос Душі, яка знову несподівано опинилася біля багаття. – Так воно й є!
– Ти ніяк не згоден з тим, що люди Землі відносяться до чорноробів Всесвіту, – продовжувала вона. – Тому я тут, щоб переконати тебе у зворотному.
Людство на планеті Земля – геніальне Боже створіння. Але воно ще дуже недосконале. Люди загрузли у своїх пороках. Це – ненажерливість, лінь, жадоба злочинної наживи на тих же людських пороках.
– На що ти натякаєш? – перебив Господар Душу. – Ти хочеш сказати, що самим недосконалим створінням є людина?