А якщо там так продовження1

– Ні в якому разі, я лише шукаю саме недосконале створіння. Ось що пишуть самі ж люди на Землі.
Душа витягнула з кишені книжку і почала читати:
О, люди – генії реальні!
Високе, ясне в вас чоло!
Які ж розумні, геніальні,
Та розум ваш не на добро!
Образитесь – «А ті ж ракети
Наш люд у небо запустив,
І голубі екрани сяють,
Це ж розум наш зробив»!
Та атом Хіросіми,
Що тисячі за мить спалив.
Ваш високочолий розум,
На горе людству запалив.
І ось та мить, коли в блакить,
Усе відразу піднялось!
Чому ж ти, Земле, застогнала?
Порадуй словом та утіш,
Коли всі люди нетямущі
Та стануть справжніми людьми?
Яке ще слово так огидне,
Як слово це – Війна?
При ньому квіти висихають
І навіть стогне ця Земля.
О, Земле, Земле! Ти квітуча!
І як змогла ти допустити,
Щоб слово те, прокляте людством,
Змогло побачити цей світ?
Або тоді, коли горіла,
Не тільки часточка Землі,
А всі моря, долини, землі
Були поглинуті в війні!
– Досить, – знову втрутився господар. – Яка ж ти настирлива, Душа, так же намагаєшся мені довести, що люди це – ніщо. Мені треба йти.
Обмовившись про якісь термінові невідкладні справи, господар швидко зник.
Душа тихо відійшла вбік, вмостилася на копиці сіна. Вона дивилася на зірки на небі, на вогнище, оцінюючи як представниця Всесвіту, навколишній світ космічним поглядом, вивчаючи людей, як мурах.
– Такий великий Всесвіт, і Земля немаленька. Людей багато, а тут на цих городах, на великій відстані нікого немає. Неначе, як на Землі.
Колись, давним-давно, їхні пращури-чорнороби були доставлені на Землю, щоб освоїти її. Стільки минуло часу, а вони так і не змінилися. Вони і тоді тулилися один до одного, обіймалися, розмовляли, тішили один одного, хоч добре знали, що вони лише чорнороби Всесвіту. Такими їх створили і закинули на Землю. І тому, щоб якось забутися, вони пригортаються один до одного, щоб якось розважити своє життя. І чекати порятунку безглуздо – приреченим вороття не буває. Зношується ресурс, закодований у генах, і вони вмирають.
– Люди добре знали і знають, – продовжувала роздумувати Душа, – що один одному не можуть чимось допомогти. До них нікому нема діла, як у Всесвіті, з якого доставили їх сюди, так і на Землі. Чорнороби Всесвіту намагались бути один для одного ніби громовідводом, щоб послабити життєві стреси, коли на душі було моторошно. Ох, люди, люди! Ви ж як ті роботи. Я теж така сама – робот Всесвіту, як і всі люди на Землі, тільки може більш досконалої конструкції. Я – їх самотній спільник по нещастю. Нема до кого пригорнутися, поговорити про великий і далекий Всесвіт, про життя на інших планетах. А вам нікуди поспішати, й дітися нема куди, ви безсилі та нікчемні перед Творцями Всесвіту. Мине якийсь час, і згасне життя. А зараз продовжуйте відчувати радість життя і не гнівайтесь на долю, а приймайте її такою, яка вона є.
Душа перевела погляд у безмежний простір Всесвіту. Туди, звідки прибула на Землю у село Ракіно, де й була втілена в чоловіка. То село було розташовано на височині біля річки, оточене з усіх сторін лісом. Мешканці села займалися тваринництвом, землеробством. Був там і знаменний вітряний млин, сироварня, була й майстерня з виготовлення валянок.
А далі Душа згадала, як її перевтілили в в інше тіло, яке мешкало в місті Буй. Потім в Костромі, Ярославлі і в Москві, про тіло якого розповідала Творцям Всесвіту
Душа заплющила очі і заснула. У сні вона бачила майбутнє Землі, де відбувалися жахливі катаклізми від розуму людського. Бачила мир і спокій своєї рідної далекої планети.
* * *
Тим часом господар, як замріяний мандрівник, чекав нової зустрічі із Душею. Думки чоловіка кружляли в очікуванні нового побачення з нею. Але проходив час, а зустріч не відбувалась. І саме тоді, коли його вже огорнув спокій, почувся знайомий голос Душі:
– Чому такий сумний?
– А ти гарна, – замість відповіді сказав господар, побачивши Душу у новому вбранні. Він відчув, що обличчя його ніби горить, і від того невидимого полум’я променіє тіло, а ще й до того він почув:
– Закохався! – пронизливо дивилася Душа на чоловіка. – Я навіть не знаю, що мені робити, радіти чи сумувати. За весь час мого життя я ніколи не відчувала, що мене хтось кохає. Тільки й чула: «Який ти бездушний», я маю на увазі тіло у якому я перебувала. А ще люди так кажуть: «Це душа, а не людина». Це приємно. І раптом кохання!.. Ти хоч скажи, як тебе звати, щоб я знала, хто мене кохає? Як це чудово, мене кохають!
Якась невидима сила примушувала господаря придивлятися до красуні. Інколи їх погляди зустрічалися. Він відводив очі, соромлячись своєї відвертості, але відповів:
– Будемо знайомі. Мене називають Галактик Райський. А вас, як мені відомо, Душа
– Дуже приємно, – обізвалася Душа. – А скажи відверто, чому ти в мене закохався?
– Молода, життєрадісна, охайна. Так і хочеться сидіти біля тебе і спілкуватися. Я весь час замислювався, який вигляд має Душа, яка вона є в твоєму житті?
– Звичайна! – відразу мовила Душа. – Творці Всесвіту створили найкрасивішу істоту на Землі – жінку. Тому і ми, душі, маємо такий жіночій вигляд. Іншого створіння, красивішого за жінку, немає у Всесвіті.
Галактик нічого не відповів, але в його душі засіли її останні слова. Вони вабили, хвилювали, надихали і летіли далеко по Всесвіту.
– Шановний Галактик! – продовжувала Душа. – Ти хоч усвідомив, що біля тебе красуня Всесвіту, а не жінка Землі, яка ніяк не зможе задовольняти твої потреби? Пробач мені, але це так. Ти через деякій час будеш жалкувати, що зв’язався зі мною. Я зараз шкодую, що я не жінка Землі, і тому не знаю, як мені бути?.. Тому давай припинимо побачення, а згодом час нас розсудить, покаже, що нам робити. Згоден?
І, не чекаючи відповіді, Душа залишила місце побачення.
Але пройшов час, і в житті Галактика з’явилася Душа, яка була згодна з ним зустрічатися. Вона так наполегливо взялася за справу, що він не знав, куди від неї подітися. День і ніч вона була в його думках, надіях, спогадах. Проходив час, який наче сяйвом зірки миготів навколо нього.
Йому здавалося, що він летить на крилах радості й щастя. То було його особисте кохання, його стримувала Душа, тому воно було хоч і радісне, але між тим сумне. Чоловік хотів бачити Душу кожну хвилину, кожну мить життя. Він ніколи не думав, що може бути таке неземне кохання, нехай і з усіма наслідками Всесвіту.
Чи так вже склалося на життєвій ниві, чи все йшло до того щасливого дня, але після вони завжди були поряд.
Разом ходили на роботу, у їдальню, на город, де завзято працювали. По вулицях мандрували поряд, не звертаючи уваги на перехожих. Були миті, коли обставини залишали їх наодинці, і саме тоді відбувалися розмови. Говорили про все: про життя, про сусідів та знайомих, про життєві події та людські вчинки. І тішились, що їх зауваження та погляди були майже єдині.
* * *
Якось, одного разу, коли Галактик працював на городі і він ніяк не міг уявити, що зустрінеться з Душею, трапився казус.
– Ви хто? – звернувся Галактик до незнайомки, яка зупинилася біля його вогнища. Незнайомка була вдягнена в якесь лахміття, яке аж ніяк не відповідало одягу Душі.
–А-а! – відмахнулась та рукою. – Ще встигнемо познайомитись, якщо ми не знайомі. Підійшла на ваш вогник. Кого тільки не притягує до себе багаття.
– Та ви не турбуйтесь, – продовжувала розмову гостя спокійним лагідним голосом. Посміхніться, заспокойтеся і продовжуйте готувати вечерю, он як приємно пахтить. Ваша їжа на свіжому повітрі буде дуже смачною, а тим часом, поки ви будете вечеряти, я посиджу. Якщо ви, звісно, не заперечуєте. А коли ми один одному набриднемо, я залишу вас. Згода?
– Будь ласка! – погодився чоловік, здивований такою відвертістю, та й голос був ніби знайомий. – Мені, до речі, буде не так самотньо. Все ж таки нас буде двоє. Тільки чому ви припускаєте, що ми можемо один одному набриднути?
– Життя! – коротко відповіла гостя. – Люди один одного поважають, навіть пишаються своїми близькими, коли є за що, підтримують в тяжкі хвилини життя.
– Це так дійсно і є, – погодився чоловік.
– Ось ми, наприклад, сидимо зараз біля вогнища і нам зовсім не сумно. Між нами відбувається дружня розмова, ми відчуваємо доброзичливість і повагу один до одного. Чи не так? – запитала гостя.
Галактик уважно стежив за гостею, ретельно прислухався до її розмови і думав: «Гостя – гідна співрозмовниця, з нею дійсно не буде сумно». А коли почув останні її слова, мовив збентежено:
– Ну, якщо відверто, то з грабіжниками чи іншою нечестю, які використовують жінок, зустрічі не дуже приємні. Хто ви така, і з яким наміром прийшли до мене – невідомо. Я тут знаю майже всіх власників городів, я знаю хто з них може бути на полі і готуватися до відпочинку, сторожуючи городину. Настало тяжке життя, тому й з’явилися багато таких, які не проти задарма скористатися тим, що росте на чужих земельних ділянках. Аж раптом – ви! Та ще й в такому неохайному вбранні, але я бачу – без належної пилюки. Видно, що не з поля, і взуття теж не в пилюці. А до найближчих домівок треба довгенько крокувати.
Гостя посміхнулася і ледь помітно хитнула головою. Чи то на згоду, чи то з дива, що чоловік такий уважний.
Господар, тим часом, зняв казанок з вогнища і поставив його перед незнайомкою. Дістав хліб, сіль, ложку, а ще кусень сала, декілька яєць. Їсти було що.
– Ти хто така? Подорожня чи злочинниця? – насторожено поцікавився ще раз чоловік.
Гостя заперечливо похитала головою, подивилася на небо та мовила:
– Я звідти, з сузір’я Риби, прибула сюди з великим завданням – довідатися про саме недосконале створіння.
Галактик вирячив очі, розгублено дивлячись на гостю і подумав: «А чи не занадто тих, хто шукає недосконале створіння». І щоб гостя нічого не підозрювала, запропонував вечерю спокійним тоном:
– Пригощайтеся! – звернувся він до гості, подаючи ложку. – Шкода, що ложка лише одна, поїсте ви, тоді я поїм. Не думав, що в мене будуть гості. Так що, вибачаюсь. Їжте!
– Пахне дуже смачно! – похвалила гостя. – Відчувається, що у господаря є хист кухаря. Я дуже вам вдячна, ви добре готуєте, але їсти не можу.
– Та що ви! – господар зиркнув на незнайомку. – Не ставте мене в таке незручне становище! Я ж хотів розділити з вами вечерю. Ну візьміть символічно хоч пару ложок, скоштуйте!
– Ні, не примушуйте, – замахала руками гості. – Вечеряйте самі, ви напрацювалися, зголодніли, а я, тим часом, помилуюся вогнищем.
– Якась ви гонориста, зовсім не така, як всі люди. Я їм, а ви сидите поряд і дивитеся вбік, щоб не заглядати в мій рот. Ні, я так не можу…
– Тоді мабуть, я піду, що не заважати вам, – підвелася гостя і зробила кілька кроків.
– Залишайтеся! Є вихід! – попросив господар, – Я почну їсти, а вам залишу. Згода?
Незнайомка не відповіла.
– Ну, як знаєте!..
Галактик вмостився зручніше біля казанка і з великим апетитом спустошив його. Добре наївшись, мовив:
– Всі люди споживають харчі, а навіщо природа так зробила – ніхто не знає.
– Щоб жити! – чітко мовила гостя. – Без їжі жоден живий організм не існує. Їжа потрібна, щоб розвивався розум, інтелект. А розум людський потрібен Всесвіту, бо тільки розум може винайти, зробити, удосконалити. Всі досягнення, які оточують нас – робота мозку, який потребує харчування. І тому творці Всесвіту ідуть на таку незручність, як їжа. Тому люди виконують таку величезну роботу – вирощують худобу, сіють хліб, садять городину. Але у таких умовах життя як зараз, мозок може зовсім деградувати, тому що у багатьох тільки одна ціль – їжа. Тільки й думають – де і як роздобути харчування, і на це витрачається основний час існування. І тільки нікчемна частка залишається на те, щоб мозок думав про щось інше. Це жах! Розуму нема коли розвиватися в масштабах Всесвіту, щоб поліпшувалось існування на тій чи іншій планеті, щоб відроджувалась нова форма життя без їжі і пиття. А зараз виходить, що одні живі організми пожирають інших, тільки б задовольнити потреби свого свого черева. У природі щось робиться не так… Якась вийшла помилка, коли всі живі істоти хочуть з’їсти один одного, а люди вбити. Навіть держави бажають знищити одна одну разом з людьми.
Галактик вирячив очі на дивачку, та не стримавшись, гримнув:
– Та пішла ти із своїм черевом звідки прийшла! Професорка! А сама мабуть не проти скуштувати чогось смачненького та випити горілочки з перчиком!
Гостя знизила плечима, повільно поколупалася палицею у багатті ті відповіла:
– Як сказати! Мені все те, що ти сказав непотрібно. А взагалі, розсудлива та вихована людина повинна бути тактовною, а не висловлюватися так вульгарно.
– Ну, все, досить! – перервав господар гостю. – Мені вже потрібно відпочивати, завтра рано вставати. Але, все ж таки, як вас звати?
– Та ми вже знайомі, і навіть занадто. Вас звати Галактик Райський. А мене…
На тому слові з’явилася перед чоловіком в повній своїй красі Душа.
Галактик завмер, а коли отямився, тільки й мовив:
– А навіщо так робити, кохана!
– Вибач! – мовила Душа. – То був жарт. Відсутність у житті романтичного кохання наводить до незадоволення у відношеннях, виникають образи, псуються відносини, знищується взаємна повага, а зрештою зникає й радість життя. Але там, де романтичне кохання весь час виявляє себе по-новому, закохані ніколи не сперечаються один з одним. Там не буде критики і нотацій, образ і підвищеного тону, конфліктів, таємниць, окремого бюджету. В таких обставинах й виникає Всесвітнє кохання.
* * *
Побачення з Душею завжди наповнювали Галактика Райського внутрішнім незвичайним світлом, він з радісним хвилюванням дивився на навколишній світ. Цей чудовий настрій дарувала кохана і йому хотілося поділитися ним з усіма людьми. Нехай і її ніколи не покидає радість.
«А що, коли вона говорила про свої почуття не думаючи про наслідки, не розуміючи сили своїх слів? Якщо б я міг проникнути в її думки, аби знати, що робити далі, а так... Дивитися на жіноче тіло, віддаватися мріям при кожному погляді...це одне, а давати волю своїм почуттям - інше. Тим більше, що вона не жінка, а Душа», – губився у думках Райський.
Почуття, почуття, хто вас вигадав? Втілив у людські тіла мабуть тільки для того, щоб люди хвилювалися. Не стуляли очей темними ночами через думки, які бажаннями, надією або страхітливим маревом тяжко кружляють у голові!
Після чергової кошмарної ночі Галактик вставав і давав собі клятву:
– Все! Досить з мене! Я чоловік чи ні? Подумаєш – Душа!
Міркував, думав, та йшов на роботу. А там їх погляди зустрічалися з новими усмішками, які змінювали кожну хвилину і розквітали немов червоні троянди.
Минав час, а нові мрії та надії були сильнішими за всі старання позбавитись від них, а згодом Райський подумав-подумав, та написав їй листа:
«Кохана моя Душа! Яке щастя вимовляти Ваше ім’я, бачити вас. Чарівна представниця таємного Всесвіту, як я Вас кохаю! Мрію, щоб ваші надії і сподівання збіглися з моїми. Я відчуваю неймовірне почуття радості, яке має неабияке значення у моєму житті. Я вірю в Вашу щасливу зірку. І щоб я був впевнений, що між нами найдорожче почуття, прошу Вас дозволити бачитись з Вами розмовляти кожен день. Нехай завжди над Вами сяє сонце щастя! Кохання, радість і мій сум».
Але перед тим, як віднести листа до Душі, Галактик вирішив причепуритися. Він вимив голову буряковим соком, так радив йому сусід, казав, що це дуже корисний засіб для зміцнення і блиску волосся.
Після миття буряковим соком волосся набуло такого яскравого кольору, як і сам овоч, аж горіло на сонці. То як було не піти до коханої з такими дивовижними кучерями? Таку зачіску можна було побачити хіба що у хвилях Всесвіту, та й то дуже рідко.
Але, коли Галактик переступив поріг кімнати і опинився перед Душею, радий, що зустріч відбудеться повноцінно, раптом почув:
– Ну й тхне! Де ж ви так налигалися? А ще ставили з себе непитущого… Бачу, бурячища з великим задоволення йде на душу, так?
Від почутого Райський ледь крізь землю не провалився, не знаючи як вийти з такого неочікуваного становища.
– Та я, люба, для тебе старався! – виправдовувався Галактик, але почув докірливі слова:
– Піди, голубе, проспися і обміркуй свою поведінку.

Після події з буряковім соком, наш герой довго не міг прийти до тями. Все думав, йти до Душі чи ні. Після довгих роздумів він вирішив, що треба йти і краще йти з подарунком.
По універмагах та крамницях Галактик ходив довго, але ніякого хвилюючого подарунка на очі не траплялося. Бо подарунок повинен бути карколомний, незвичайний, такий, щоб подобався і йому і коханці. Раптом він подивився на жіночій манекен, який стояв у вітрині магазина. На грудях манекену мерехтів усіма фарбами веселки бюстгальтер. Він був обшитий мережками, тоненький, як серпанок, крізь якій просвічувало геть усе.
– Ось те, що мені треба! – зрадів Галактик і кинувся у магазин.
– Продайте мені ліфчик, – радісно звернувся він до молодички.
– Розмір? – спитала продавщиця.
Чоловік почервонів, озирнувся навколо, у розпачі зняв капелюх і витер хустинкою спітніле чоло. Потім подумав якусь мить і не дуже впевнено мовив :
– П’ятдесят шостий.
– Ні, такого не буває! – посміхнулась продавщиця. – Можливо п’ятий або шостий?
Галактик вибачився і пішов з магазину прямо до коханки, щоб дізнатися про розмір ліфчика.
За столом Райський пив каву і не зводив очей з грудей Душі, а сам міркував, як делікатніше підійти до цієї справи. Думав-думав, і нарешті надумав, як вийти з цього непростого становища. Він став темпераментно нахвалювати смак кави, потім подякував Душу за частування і поцілував її. При цьому, ніби випадково, охопив груди долонею і відвів убік розставлені пальці, став уважно розглядати їх.
Душа теж подивилась на чоловіка, на його руку, яку він крутив перед очима і спитала:
– Вибач, а навіщо тобі мої груди?
– Та це так пальці звело від тяжкої роботи. Картоплю треба було посадити, посапати, підгорнути. А бур’яну скільки! Жук колорадський життя не дає, це ж все праця. А ви кажете груди, навіщо вони мені?
…Згодом настала щаслива хвилина для Галактика Райського. Всіма правдами і не правдами придбав нарешті подарунок. Задоволений собою, з’явився він перед коханою, яка чекала його, не підозрюючи про сюрприз. Але коли чоловік підніс подарунок, всі його щасливі сподівання розвіялися як дим. Кохана роздивилась подарунок, мовила:
– Від інвалідів таких коштовних хабарі не приймаю.
– Люба, цей подарунок від мене.
– А я про кого?.. І дуже шкодую, що залицяльник у мене інвалід. Не курить та не п’є, соромливий, а це – хвороба. Не вимогливий, не може наполягти на своєму, не пригортається до жінок, як це роблять справжні досвідчені чоловіки. А я мріяла мати чоловіка, щоб він був як ураган, як торнадо і щоб я його розуміла з півслова. Щоб міг свого домогтися навіть тоді, коли в мене нема бажання, щоб під час кохання земля горіла під ногами.
Галактик, почувши цей монолог, щось занепокоївся, і далі посунувся до дверей.
– Ти куди? Залишайся!
– Ні, не можу! – відповів наш герой. – Щось погано себе почуваю. Я не остерігався грипу, і мабуть захворів. Навіть на ніч марлеву маску у два шари одягав, і все одно не допомогло. Треба було одягати дві маски. Не буду тебе турбувати. До побачення!
Двері за ним зачинилися.

– Ну, що ж, – мовив Галактик сам до себе, – піду я на город, де справжній відпочинок.
На городі він розпалив вогнище, щоб напекти картоплі. Він так захопився приготуванням, що не помітив, як прийшла Душа і сіла на лаву біля вогнища. Вона стежила за ним, дивилася, як він очищав картоплю від чорної золи, розламував навпіл. Картопля смачно пахла, а господар посипав її сіллю і з насолодою відправляв до рота. «Зараз не завадило б грамів сто», – думав він.
І саме в той час з’явилася Душа:
– Колись, коли закінчилась війна, йшла відбудова народного господарства. Працюючим на підприємствах видавали городи за межами міста. Восени, коли викопували картоплю, школярі після школи з радістю бігли на городи, на яких вже в сутінках горіли багаття і пеклася картопля. А якщо в когось була ще й сіль та кусень хліба, то вже була святкова їжа. А десь опівночі вогнища затухали, люди розходились і йшли відпочивати, бо завтра знову на роботу в місто. У людей була радість та надія на краще майбутнє. Тому люди працювали з натхненням, не шкодуючи сил та здоров’я.
– Пройшов деякий час, – продовжувала Душа, – життя у державі налагоджувалося. Багато сімей отримали безкоштовно квартири, та й навчання у вищих закладах було теж безкоштовне, студенти отримували стипендії, хліб та картопля коштували копійки. І саме тоді у державі відбувся зрадницький державний заколот. На кістках людей зрадники лізли у президенти, в міністри, вони дозволили красти і грабувати все на своєму шляху. Розвалили і привласнили заводи та фабрики, колгоспи та радгоспи. На заводах металеві конструкції, потокові лінії, навіть зовсім нові, порізали на брухт, а гроші клали в банки за кордоном. У державі настав час злиднів, та жебрацького життя багатьох людей.
В той час на вогник прийшли знайомі - сусід з молодичкою і вмостилися на протилежній лаві. Душа піднялась з лави, вибачилась перед всіма і сказала, що їй терміново треба йти. Галактик розгублено дивися на неї, не знаючи, що йому робити.
А Душа пішла собі, оглядаючись на Райського. Він раптово, не вірячи власним вухам, почув зворушливу російську пісню, неначе це була сама душа видатної співачки:
Нет без тревог ни сна, ни дня,
Где-то жалейка плачет,
Ты за любовь прости меня,
Я не могу иначе.
Я не боюсь обид и ссор,
В реку обида канет.
В небе любви такой простор,
Сердце моё не камень
Ты заболеешь – я приду,
Боль разведу руками.
Всё я сумею, всё смогу –
Сердце моё не камень.
Я прилечу – ты мне скажи,
Бурю пройду и пламень.
Лишь не прощу холодной лжи,
Сердце моё не камень.
Видишь – звезда в ночи зажглась,
Шепчет сынишке сказку,
Только бездушье губит нас,
Лечат любовь да ласка.
Я растоплю кусочки льда
Сердцем своим горячим.
Буду любить тебя всегда, –
Я не могу иначе!
Коли відлунали останні слова, Райський зрозумів, що йому потрібно робити.
Він кинувся до Душі, але зробивши кілька кроків, зупинився. Душа недосяжна, за нею бігати марно, тому він відклав свої наміри на майбутнє.

Вона запропонувала пройтись до міжгір’я, що знаходилось за лісом. Іноді там відбуваються загадкові хвилюючі явища.
Коли ліс залишився позаду, перед ними виникли гори, серед яких вражав своїми розмірами величезний каньйон.
– А що далі? – звернувся Галактик до Душі.
– Не поспішай, зараз побачиш, – Тільки будь дуже уважний. Перед нами каньйон; уяви собі, що це великий екран, на якому будуть відбуватися минулі події планети Земля. В каньйоні події відбуваються при певних умовах навколишнього середовища, а зараз якраз такі умови.
Було дуже тихо, і якщо придивитися, то повітря ніби переливалось та миготіло блакитно-прозорим маревом, каньйон застилався хвилястим туманом. Він поступово зникав та розвіявся, а перед очами здивованого Галактика виникла панорама подій, які розгортались у каньйоні.
Вдалині, посеред каньйону був пагорб, біля якого розташовувався взвод солдатів і слухав офіцера:
– Солдати! Перед вами висота, де утримується ворог. Він краще нас озброєний і займає надзвичайно вигідну позицію. Нам наказано взяти цю висоту і відтіснити ворога. Сигнал атаки – червона ракета. Не приховую, бій буде нерівним, так що патронів не шкодуйте, і... постарайтеся залишитися живими. А той, хто сьогодні загине, помре за тих людей., які будуть жити після нас.
Злетіла червона ракета і бійці кинулися до висоти. Піднялася піщана буря, налетів суховій і через мить солдатів не стало видно. А з каньйону вилітали і вилітали білі журавлі, облітали колом і зібравшись в клин, піднімалися все вище і вище у синє небо, а далі у безмежний простір Всесвіту, все далі і далі…

З каньйону в цей час лунала пісня:
Мне кажется порою, что солдаты
С кровавых не пришедшие полей,
Не в землю нашу полегли когда-то,
А превратились в белых журавлей.
Они до сей поры, с времён тех давних,
Летят и подают нам голоса.
Не потому ль так часто и печально
Мы замолкаем, глядя в небеса?
Сегодня предвечернею порою,
Я вижу как в тумане журавли
Летят своим определенным строем,
Как по полям людьми они брели.
Они летят, свершают путь свой дальний,
И выкликают чьи-то имена.
Не потому ли с кличем журавлиным
От века речь аварская сходна?
Летит, летит по небу клин усталый –
Летит в тумане на исходе дня,
И в том строю есть промежуток малый –
Быть может это место для меня?
Настанет день, и с журавлиной стаей
Я поплыву в такой же сизой мгле,
Из-под небес по-птичьи окликая
Всех вас кого, оставил на Земле…
Змахуючи крилами, журавлі курликали. Галактик дивився у небо і не міг уявити, як журавлі можуть летіти таким строєм, про який співалося у пісні. Райський подивився на Душу и йому здалось, що саме вона розповідає про ці події.
– Що це? – запитав він Душу.
– Журавлі – це душі солдатів, які загинули на височині. Пісню про журавлів написав Расул Гамзатов, а в каньйоні – веселики всесвітній екран, на Землі такі явища називають маревом. Події, які ми бачили відбувалися п’ятдесят років тому. Загинули всі солдати і ніякий Бог їм не допоміг. Люди вірять, що людські душі невмирущі. А в дійсності, після смерті ніякої душі в тілі людини немає. Душа покидає мертве тіло і летить на звіт. Як відбувається звіт, ти вже знаєш. При житті людини душа існує, але не у всіх вона є. Бездушні люди руйнують і знищують країни, родючі землі гинуть. Та нічого, Бог все бачить.
Від тих слів, хоча вони і не відносились до нього, Галактику стало неприємно, складалося враження, що він у чомусь винний.
– Ти не хвилюйся і заспокойся, – мовила Душа. – В нашому житті все буде гаразд. А ти уважно дивись, що я зараз напишу.
І Душа палицею написала на піску наступне:
Б – Буття – активна реальність, існуюча незалежно від нашої свідомості.
О – Вигук. О – перемога! – Слава!
Г – Гегемон. Спроможний керувати основною рухомою
силою.
А все це – найвищий розум, який досяг Всесвіт.
Тим часом над каньйоном засвітилося надзвичайної краси рідкісне явище – палаюча веселка. Вона відрізнялася від звичайної веселки тим, що виникла без дощу і дуже високо в хмарах, де проміння заломлюється через шестигранники кристалів льоду.
– Це вічний вогонь слави, – пояснювала Душа. – На честь воїнів, загиблих на протязі всього часу існування Землі. Явище це створила ні Бог, ні люди, а сама природа. Шкода, що так безглуздо гинуть молоді люди – нащадки Адама.
– А чому нащадки Адама? – спитав Галактик.
– Треба читати Біблію, – відповіла Душа. – Там написано, що Бог створив Адама і Єву, тому всі люди виникли від них. Таким чином ми всі є нащадки Адама і Єви. Але згодом чоловіків посилали вбивати один одного. А релігії розділились на буддистів, католиків, мусульман, християн. І кожна віра доказує, що їх Бог найсправедливіший. А Бог один на Всесвіт.
– Як ти любиш мене навчати, – звернувся Галактик до Душі. Я про розвиток життя на Землі добре знаю. Але ти молодець!
– Звичайно! – погодилась вона. – Я ж повинна комусь розповісти про те, що довідалась у Всесвіті. Там, у просторі Всесвіту жінки і чоловіки спілкуються між собою на різні теми, діляться людськими вчинками, які їх хвилюють, обговорюють ритуали. Особливо бурхливі дискусії виникають навколо ритуалів віруючих, де роблять обрізування чоловікам. Їх послідовники запевняють – якщо зробити обрізування, то така людина стає ближче до Бога. Особливо мене розгнівало, коли я довідалась, що вже знущаються і над жінками, роблять обрізування по-живому. Після такого ритуалу деякі жінки гинуть, або отримують хвороби, проклинаючи Бога і тих, хто це зробив. Ну що, будемо продовжувати розмову далі?
– Звичайно. – кивнув головою Галактик.
– Якщо бажаєш змінити тему розмови, я можу напророкувати тобі майбутнє.
– Зараз, в цей час? – здивовано спитав Галактик.
– Зараз неможливо, коли буде нагода, – відповіла Душа.
– А коли буде нагода? – поцікавився Галактик.
– Поки ще мені невідомо, а в тім, хвилиночку…
Поривчастий вітер став підіймати з каньйону пісок. Вітер все посилювався, робив коловий рух, який незабаром перетворювався в могутній смерч, здіймаючи стовпом пісок. Піщаний смерч понісся каньйоном до висоти, над якою зупинився, знімаючи верхній шар землі. Смерч зависнув на висотою, яку незабаром повільно залишив і зник. А коли все розвіялось, перед очима чоловіка і жінки виникла моторошна картина. На всій височині біліли кістяки, один біля одного, в різному положенню. Через їх кількість уся височина була біла, навіть земля не проглядалася.
Душа і Галактик мовчали.
– Стільки вбито нащадків Адама, – нарешті порушила мовчання Душа. – Питається, за що і навіщо відбуваються такі кроваві події? Куди дивляться розумні люди. Мабуть Бог недолюблював Адама, так само, як і всіх інших людей. А доказом такого відношення до людей є цей каньйон з височиною кістяків.
Невідомо чому, Душа і Галактик тихою ходою шли по каньйону до височини. Підійшовши до кістяків, Душа з великою обережністю взяла в руки одного черепа, мовила:
– В цьому черепі колись існувала найпотужніша, з неймовірними здібностями енергія Всесвіту. Завдяки їй людина може робити, творити, винаходити корисне в природі Всесвіту, для людини нема перешкод для розпізнання буття, і все, що в середині черепа існує геніальний мозок. Саме в нього закладена та енергія Всесвіту, якою людина користується на протязі всього життя. Людина – це розум, мозок Всесвіту.
Але людина може і знищувати розум,енергію, мозок, як собі, так і Всесвіту. Люди можуть спричиняти війни не тільки між людьми, а й між цілими народами. Найрозумніша енергія Всесвіту знищує таку ж саму енергію. Це трапляється на планеті Земля. Тому не можна допускати, щоб Душі нерозбірливо пізнавали добро і зло, сподіваючись, що в майбутньому домінуватиме добро, а зло втратить свій вплив. На превеликий жаль, зло прогресуватиме швидше ніж добро. Не виключена можливість, що зло, яке існує зараз, буде викоренене, але хто може запевнити, що буде саме так, що більше не буде таких каньйонів, де загинуло стільки всесвітньої енергії.
– А тепер, – Душа пильно подивилась на Галактика, – я тобі обіцяла розповісти про майбутнє, твоє і моє. Але зараз, дивлячись на цю височину, передумала, бо упевнилась, що ти і сам довідаєшся, якщо вже зараз не довідався про своє майбутнє… Мабуть на сьогодні досить. Вже вечоріє, сонце вже заходить.
Звернувши свій погляд на захід, Душа почала читати вірш:
Закат сияет в горизонте,
Все меньше солнышко стаёт
И, наконец, оно исчезло,
А луч его еще живёт.

Закатом тучка озарённая,
По небу медленно плывёт,
Лучами за день опалённая, –
На отдых ночь её зовёт!

Чуть – Чуть над лесом задержалась,
Звучат тут песни соловья,
Листвою шепчет лес тихонько,
И видна стойка журавля.

Журчанье речки серебристой,
Блестит там зеркалом вода,
И белка прыгает по веткам
Красавица – ну хоть куда!

Вот и звёзды засверкали
Луна на небе, - как свеча.
Листочки снова засияли
От серебристого луча!

А в клубе музыка играет.
До утра там танцы и смех
И жизнь проходит тает
Как в поле прошлогодний снег.

А утром тучки продолжают
Далекий путь вокруг Земли,
Поля дождями омывают
Что б реки и ручьи текли.

Почало темніти, у небі з’явилися зірки, Душа із Райським поспішали додому лісом.
– Якщо пощастить, – пошепки почала говорити Душа, – почуємо найдавнішу пісню на планеті – пісню тетерука. Вчені кажуть, що він жив на планеті, коли ще не було усіх знайомих нам птахів. Мало хто бачив тетеруків, бо неволю давній птах не переносить. Зупинись!
Вони прислухались и почули: «Тк-тк-тк». Після цього почулося бурмотіння, під час якого птах стає глухим, під таку пісню до нього і підходять.
Дослухавши давню пісню тетерева, Душа звернулась до Галактика Райського:
– А зараз побалакаємо про Бога. Сучасні катастрофи – це дрібниця, порівнюючи з його безжалісним вчинком – Всесвітнім потопом. Створений ним на Землі, він знищив все живе: людей, тварин, птахів, рослини. Були зруйновані всі будівлі, які люди будували все життя. Такого злодійства, як на Землі, не було у всьому Всесвіті. В безмежних водах потопу гинуло все, тонули гори і земля. А в Бога потонула совість і розум, бажання рятувати життя на Землі, а виникло божевілля.
– А як ставиться Всесвіт до того, щоб Вищій розум Всесвіту посадив Бога на лаву підсудного? – запитав Райський в досвідченої Душі.
Душа не поспішала відповідати, деякий час мовчала, потім мовила:
– По-перше. Як тобі відомо, Бог найрозумніший з розумних, наймудріший з мудрих, здібних зі здібніших. Тому, така спроможність не може піти на такий злочин, як Всесвітній потоп. Його розум не дозволив би так вчинити, це міг би створити тричі божевільний.
По-друге. Площа земної кулі дорівнює п’ятьсот десять мільйонів квадратних кілометрів. Більшу частину поверхні, сімдесят один відсоток Землі, займає Світовий океан, це понад триста шістдесят один мільйон квадратних кілометрів. Пересічна глибина Світового океану близько трьох тисяч вісімсот метрів. Максимальна глибина одинадцять тисяч двадцять два метри. Суходолом зайнято сто сорок дев’ять мільйонів квадратних кілометрів. Це двадцять дев’ять відсотків земної