Обожнюю весняну грозу

Віктор Матюк

Обожнюю весняну грозу

Обожнюю весняну грозу, особливо на початку травня,
З давніх часів мне приваблює дивовижний жіночий спів,
Гроза гримить, земля тремтить, блискавка блимає, дощ невпинно ллє, буря йде,
Але повсякденне життя моє, як дзеркало криве, кой де на ньому чорні прями э,
Воно і чисте і брудне, його постійно стрімка течія бог вість куди несе,
А час швидко йде, ось-ость наша стежина густою травою всюди заросте!
Мир не стає раєм для тих, хто себе вважає ледарем, а не гравцем,
Він душею й серцем з веселощами, і не хоче жити в пітьмі,
А навкруги літають хмари грозові, цвітуть сади, зеленіють ліси,
В весняні часи всі люди без перебільшень будуть чути тільки чарівні весняні звуки,
Забудуть про свої недуги, душа з тілом вкупі переборе все, адже природа буйним цвітом цвіте!
 Життя йде, гроза гуде, ми живимо для майбутнього життя, оремо лани і поля,
Легко змінюємо свої поняття про буденне буття! Для набуття певного досвіду
На поміч призиваємо долю і судьбу, весна просить пробачення за швидке вторгнення
И сучасне появлення всупереч земного буття, зима на диво короткою була, рідкий холод,
Частіше дощ капав за комір, це був неприємній номер, адже дощ рідко взимку йде,
Зараз же все навкруги гуде! Так заведено віками,
Що чорні плями з’являються поруч з нами зненацька, 
Напевно вони вже давно крутились навколо и ждали,
Коли ж наступить тиша, лише вона позбавляє тіло зла, 
Доля зла, вона виглядає із-за кожного кута, а за ним тільки темрява одна
І більше нічого! Гроза гримить над головою, здоровий птах гомонить,
Він на дереві сидить и весь час тремтить, як осиновий лист!
Йому теж потрібен захист, з допомогою однієї цитати
Я теж бажаю свій страх здолати, погляд тут же натикається на залізні грати,
Навіщо так довго чекати від неба подяки за ратні труди,
Коли ти маєш нагоду віддячити людському роду раз и назавжди,
Але як? Невже не можна ніяк обійтись від зайвих признань і подяк?
Як-не як, але дощ впав на залізний дах так,
Що вода лилась струмом холодної води з крутого покриття,
Лише жадоба людська привела цівку розуму в стан непорозуміння,
В нищій провінції бідні всі, навіть ті, хто тримає гроші свої в банку,
Не рахує їх навмання два чи три дня, гине нація, на носі всебічна іммобілізація!
Сірі і вогкі стіни старих будівель залишить після себе холодній місяць-квітень,
Він прийшов без дозволу і ось чому: йому самому була самотньо взимку дивитися в вікно,
На дворі було і морозно і холодно, біля колодязю кільцем плаває твань і багно,
У цьому закутку тяжко жити неодружений чоловіку!
Він потребує жіночої опіки,  звідси всі його огріхи, 
Він може померти від задухи за одну мить,
Не нам його судить, не у нас душа болить!
Він весь від холоду тремтить, грім гримить,
Дощ весь день йде, ніхто біля хати сміття не прибере,
Ніхто хату не підмете, вітер гуде, човен буття по бурхливій  річчі пливе!
Немає спокою ніде, жінка сліпа, чоловік глухий, у кожного є гріх свій,
На вид брудний, тяжкий и незграбний, його заздрість спокою не дає,
 А дощ йде, сніг долу падає, прохолодний вітер у груди дме,
Листя осідає, ось так і день минає, погода заважає спокійно думати,
 І наближатись до своєї мети! В кращі часи земного буття мене супроводжувало багаття,
Пройшли роки, потонули у ручці старі човни, давно уже розсохлись вони,
Але зажили рани мої на схудлому тілі, не втілив я в життя задуми ті,
Що до цих пір шукають крапку опору, але не знаходять ні в холод, ні в жару,
Як і прийдешню наснагу! Звертаю увагу тільки на те, що квітне і цвіте,
Все зелене, все барвисте, як на шиї у жінок дороге намисто!
Небо дощове грозу на своїх плечах несе, сильний вітер дме,
Час ледь-ледь йде, ніде не видно ні веселощів, ні дитячих розваг,
За стриманістю деяких фраз звучить в душі давно забутий парафраз! 
Всюди переповнені водою великі калюжі, земля в годину скрути
Сама рахує кожної минути здобутки і втрати свої, хтось попадає за грати,
А хтось продовжую грати давно забуті ролі, ось і ти стоїш один у дикому полі,
Ні судьби, ні долі, а навкруги море темряви і сваволі! Нездоланні путі,
Які ми не пройшли, поруч з ними ті думки, що з небес на землю зійшли вночі!
Наші сліди змивають проливні дощі, зникають обіцянки всі в утішній росі,
Разом з ними сни щезають обмани в темряві людної душі,
Де не копни, немає ні совісті, ні честі, в одну мить думка ця ослабла,
З кожного кута за нею слідкую місцева шантрапа, без її ока, без її дій ніхто не зробить ні кроку,
Щоб в рихлих звивинах мозку щось блиснуло і  в них тонуло нутро, адже воно в розпачі вже давно!
Життя повне непотрібних мук, не вважай за чудо, якщо ти раптом зустрінешся з чоловіком
Поважного віку, який на вид стрункий, красивий і виразний, йому сонце в очі нищівно б’є,
Але він далі з своїм посохом йде, незважаючи на те, що вітре в груди дме і дощ ллє, як з відра,
Його хода, як і диво визначна, але вона не предмет моїх розмов,
Над головою знов вода невпинно ллється, буття кудись несеться,
Я вже випив усі негоди до дна, и попав в обійми безпросипного сну! 
Весь від холоду тремчу, часу не гаю, сумніви в душі долаю,
Поруч качалися квіти, а з небесної висоті несли води свої проливні дощі!
Погляд не загас, перед очами життя без прикрас, швидко мине час буття,
Пурпурна кров моя зійде в небуття, я ж сиджу за високим парканом,
Життя окутане сизим туманом, не видно ні Місяця, ні зорі, темрява у дворі,
Грім і дощі  з блискавкою на чолі  чимось дорікають мені!
А втім я ниті могутнього вузла ще вчора розв’язав,
Вирішив відійти від буденних справ, залишив добро і красоту,
Ніщо не укрилось від погляду мого, грішне тіло ледь не зімліло від нудьги,
Куди погляд не кинь, всюди одна гірка полинь, я знову один посеред квітучих долин,
В домі безшумно, тихо й нечутно, поруч нікого з живих, в безоднях мирових палає світло планет,
Вони мерехтять ледь-ледь, і породжують немало  дивних думок! Який же остолоп
Довів чужий мозок до не усвідомлення буття, куди запропастилась його вузька стезя?
Хотілось би глянути на того, хто пішов супроти Бога свого!
Полум’я Його красивіше за всіх живих, воно не гасне від капель дощових,
В іскрах Його – радість духів світових, в них є щось незвичне,
Навіть, ексцентричне, особливе і непересичене,
Той вогонь ледь-ледь торкається  спітнілих долонь,
Але не гасне, йому до сподоби життя сучасне!
Альбатрос врізається в грозовий розкат,
В той же час на землі панує розбрат!
Він красивий і могучий, швидкий і хтивий, розгублений
І не бережливий, до чужих зауважень дуже чутливий!
В садах розбудженої землі навіть квіти ще не відцвіли,
Їм надійно місце відвели в розпівах темно-синіх хмар,
Горить небо немовби чи золото, чи яскравий янтар!
Серед заспокоєних вод живе і не нудьгую православний народ,
Ясність думок і їхня простота невід’ємна від рамок добра і зла,
Поки до них ще черга не дійшла, щоб їм ставити запитання в лоб!
Не питав би я дозволу у грози на прояви високої любові,
В її основі є натхнення, є слова прощення, але вони не сказанні до кінця,
На все є воля Творця, йому належать наші душі і серця! Я ж тихим життям давно живу,
Не біжу, а ледь бреду по дощу, вже промок до нитки, несу збитки, зійти з ума не готовий,
Продовжую с грозою розмови до світанку, старі рани болять, хрущі над вишнями не гудуть,
Я ж знову хмурю брови, зразу із уст зірвався зухвалий крик: «Підійди до олтаря,
Наразі ось-ось вирішиться судьба твоя!» Дощ ллє і ллє, спокою він людям не дає,
Обмаль часу пройде і тоді тиша буде на благословенній землі! Кругом сміх згас,
Замість нього з’явився страх у жіночих і дитячих очах, під моїм перстом слова палають огнем,
Колись і я грозове небо кляв, хоча не було ніяких суттєвих підстав!
Не міг же я знайти собі друге заняття, недалеко горіло чуже багаття,
Повітря пахне хвоєю, в душі не було спокою, гріхів стало більше вдвоє,
Перед очима хиткий простір, а за ним безлюдний острів із слів і дум,
Хмари, як херувими парять на багряних небесах!
Не нарікай даремно на буденне і буремне життя,
Не сумуй дарма, головне – не вижити з ума,
І мати повні засіки зерна, малі і великі,
Впритул підійшла весна, вона от-от візьме бика за роги! 
З перестороги тобі краще звернути з безлюдної дороги,
Сам не розумію: чому повсюди так багато золи від вогню?
Все небо навкруги розбрелось, хмари наблизились до отари,
Чабани в сурми заграли, вони бачили в своєму житті немало,
Але незгоди невпинно долали, і ще сильнішими стали,
Але не перекували мечі на орала! Їх тяжка доля спіткала,
Немає блаженства в грішній душі, розвісивши уші,
Вони закривають вікна чорним сукном,
Щоб ніхто до них не входив в необжите житло,
Наперекір долі життя пішло, його розум не турбує ніщо! 
Все, що було, пройшло, і назад не повернеться ні за що,
Доля пропаща жде багатьох, пташка й та щебече: «Ох-ох-ох!»
Дощ ось-ось пройде, земля воду в себе вбере і всі негаразди буття здолає,
Але вбите почуття про щастя ще гірша доля спіткає! На голій вершині стоїть велика сосна,
Вона одягнена в зелені кольори, над нею ледве пливуть хмари грозові, сосна та дрімає
І на добрі часи всякий час чекає, від муки нестерпної долу опускаються гілки її, 
Десь на лісній галявині токують глухарі, життя проходить як у сні,
Вони пролітають у пітьмі зграєю легкокрилою у край блаженний,
Путь далекий і нестерпно тяжкий спонукатиме всіх,
Хто ще не встиг вивчити  на пам'ять  батьківський заповіт:
Один – всіх и всі – за одного, інакше пропаде все,
Що поруч жило, щебетало і підставляло тобі своє крило!
Час стрімко йде, вода піжить в Дніпро, ось-ось переповниться воно,
Як душі зі журбою розпрощатися, куди умчати, щоб горе і розпач навіки подолати?
Все по накатаній стежині йде, хтось тяжко страдає, але з прийняттям рішення довго зволікає,
А хтось навпаки йде пішки або їде верхи долаючи перепони і бабські забобоні,
Тільки би кращу долю собі знайти! З забутих днів і з радісних снів приходить минуле буття,
Там була любовна гра, від неї залишилось лише світло старого церковного каганця,
Нудьга в глибину серця надовго залягла і відтепер його постійно в напрузі триває,
Але ніхто заздалегідь не знає, що і як? Всьому – свій час!  Коли тобі далеко за шістдесят,
Ти вже не в змозі своє життя заново переписати, тобі тяжко ями і вибоїни не здолати,
Мене той дивний сон бог вість куди веде, безслідно він ось-ось пропаде,
Замість нього густий бур’ян зійде, ніде не залишиться натяків на те,
Як дикий терен буйним цвітом цвіте, життя легке залишилось в минулому,
Ось чому після грози веселий струмок відволікає грішну плоть від сумних думок!
Судьба і рок вводять тіло в шок, йому не сподоби урок буття,
Занадто висока його ціна!  Предмет найпростішій – чаша для пиття,
Але скільки в неї по ідеї є таїн і чар, які побачив я впродовж свого життя,
Скільки разів з нею я сперечався я, але ж вона не для роздумів,
А для пиття! Пора мені подумати про свої гріхи, які скоєні на землі,
А потім віддячити душі за те, що є хліб на столі і вода в ковші!
Спогади мої повернули пам'ять мою до Аду і Раю,
Одне лякає нас, друге нагадує, що живимо ми раз!
Як намалювати з натури всі кольори багатогранної натури?
Їхні контури розмиті, точно мале дитя в глибокому кориті для миття,
Воно руками махає и часу не гає, щось бормоче, протираючи заплакані очі,
Щось лепече, воно нічого не знає про розпач і втечу в кінці свого життя,
Ця земля нам хліб дала, але невпинно забирає любов, наснагу і буття,
Душа хвора, плоть кволо йде по колу своєї стезі, але зупиняється посеред дороги,
Щоб зосередити свої думки в одному напрямі – є різні путі, щоб досягти мети,
Я же душу на спокій прирікав, значними вадами ніколи її не залякував,
Її прохав  відчути смак солодкого вина, тоді вся спільнота буде посоромлена! 
Час від часу ми без сорому допиваємо чашу нашу до дна,
Тоді ми обоє сиділи під старою вербою вечірньою порою,
Щось дорікали один одному, але ті скарги не відповідали розуму!
У нього багато складок, не кожний наш нащадок розквітне як первістка буття,
Чуже життя поглинає непроглядна темрява, ніч безмісячна і беззоряна
Посилює великі почуття, ледь світло, ледь зоря і перед очима виблиснула нова стезя!
Куди йти, щоб знову почути українські пісні? Де зупинитеся та з ким зустрітися?
Ці думки заводять в дрімучий ліс, в них немає тих незатьмарених рис,
Які можна знайти навіть напомацки, покрутивши головою навкруги!
В ті далекі часи під час весняної грози спір між людьми про кохання далеко зайшов,
Людина поважна ледь відповідала на прохання жіночої статі,
Вона щось не дуже голосно сказала, очі і голову чоловікові рушником зав’язала,
И сказала, що вона ніколи його не кохала, без любові довге життя прожила,
І ніде свою долю до цього часу не знайшла! Вони не ридали, й сумнівам її слова не піддавали,
Тяжкі сльози суму пролили  дощову вологу на болючу душевну скруту! В ту ж минуту
Чоловік налив собі чашку вина, його сивина дружиною була посоромлена,
А любов нищівно роздавлена мізерними словами з буденного життя!
Болить голова,  серце щемить, через одну мить душа, яка від болю тремтить,
Ось-ось в буття свої закони запровадить, їй не завадить та напруга, що обурює душу!
Життя її трясе, як сильний вітер стару високу грушу!
Життя до печінок достало, душа забажала для себе білосніжне покривало,
Піднебесний мир от-от перетвориться в руїни, ми ж жили для Батьківщини,
 Сідали в човни і намахалась гребти саме туди, де із води виглядали церковні будівлі
Затоплені до покрівлі старого даху, але на цьому шляху ледь не померли від страху!
Чому?  Навкруги все в диму, ми попали зненацька в біду, вихід там – де вхід,
Літній чоловік зміг, незважаючи на сумнівний збіг обставин,
Обійтись без сварки, сутички і зайвої колотнечі,
Він заздалегідь приготував свої речі до втечі!
Він хутко зник, разом з ним утік його дорослий напарник!
Він силоміць таврував вогонь і воду, ліз в холодну воду,
Не знаючи броду в дощову погоду! Не хочу чуже майно безчесною мірою міряти,
Та свої келихи вином наливати, щоб голосно чужі пісні співати, коли вороги тут будуть панувати!
Краще сісти за грати, чим державу за безцінь продавати! У сні я гірко плакав,
Мені снилось, що ми знову лишилось даху над головою, ледь не вмер зі страху,
Краще піти на плаху під сокиру лютого ката, аніж водночас лишитися долі і хати!
Я проснувся, воскрес і відродився, і гіркі сльози до сих пір ллються струмком,
А за вікном дощу нема, закінчилась гроза, знову цвіте буття, б’є ключем життя!
Тільки душа висушена і вимучена, вона охляла, її тяжка доля спіткала!
Мене ж сумніви до ранку терзали, але про мої біди сім’я так і не взнала,
Вона здаля за мною спостерігала, я ж допив свою чашу до дна
І жду, коли життя почнеться спочатку, ніяк не можу зупинити думку стрімку,
Вона в голові сторчить, як дерев’яний кіл, і як факел горить, але не тліє і не димить!
Дні скорботи і печалі всіх нас в лещата зажали, ми ж дні веселі проспали,
І буденне життя занадто часто не помічали! Не знаю, що сталося зі мною,
Мені все це спокою не дає, ще є серця биття, є подих світлого дня,
Доки під ногами рідна земля, ніщо не злякає мене! Вітер в спину дме,
Час невблаганно швидко йде, лише гірке вино життя сумом наповнює,
По вузьким провулкам бродить весна, вона всі спогади про наслідки дощу
Відмітає на ходу, я ж пишу буття з натури і щиро вірю в божу архітектуру!
Ложу руку на клавіатуру думок і сумнівів своїх, дописую партитуру для душевних втіх,
Тільки повсякденний гріх ледь-ледь мерехтить посеред споминів моїх!
Він, як полум’я маяка, який веде з плавання  в буремному морі додому човен моряка,
Так і моя строфа розум від скрути оберігає і на глибокі роздуми постійно надихає!
Життя триває, надію маю, що не останній день ми живимо,
Все, що пройдено, було без остраху народжено в огні і воді,
Але на рідній і багато страждальній землі! Часи для сповіді ще не прийшли,
Небозвід примарно далекий від цього буття, всі непорозуміння дивляться здаля
На те життя, що дарувала нам рідна і прекрасна земля! Зачароване Дніпро, зачарована Десна
Течуть в холодне Чорне море, вони несуть туди мої рожеві сни, немовби козацькі човни,
Я ж на них поблизу дивлюся, але ніяк знайомі риси не роздивлюся,
Розумом схаменусь, була спроба вникнуть в суть земного буття,
Пам'ять вимела з нього все сміття, але залишила провини і набуття!

м. Ржищів
31 березня 2020 р.
18: 13