Карантин Украиноязычная версия

Текст на російській мові - за посиланням:

http://www.proza.ru/2020/04/03/2093


(Уривок з роману «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ»)

... Тактичні заняття почалися з барвистого шоу, яке давав сам очільник навчального пункту - смаглявий, жилавий капітан. «Чорний капітан», як охрестять його в карантині, лупив по мішенях, банках з бензином, камінню, чагарнику з усіх видів зброї, що була під рукою, поки не витратив боєзапас. Заворожена летом верескливих трассерів солдатська маса стояла в ступорі, роззявивши роти.

Поки підійшла черга стріляти 6-му відділенню, витріпані тренуваннями бійці вже втратили колишнє нетерпляче бажання випустити бойову кулю зі свого АК-47. Молодший сержант Благород вважав, що перш ніж довірити «салагам» велику честь бабахнути в мішень або білий світ, треба гарненько потренуватися в підході на вогневий рубіж, а заодно і поховатися від «ядерного удару». І коли, нарешті, автомат в руках Вадима сіпнувся, голосно дзенькнувши, і бризнув фонтанчиками пил на схилі пагорба, смертельно втомлений він навіть не зрадів, що мішені від його куль лягли.

Нещадно палило сонце. У війну грали по-справжньому - з димовими шашками і холостою чечіткою командирських автоматів. Зброю, правда, вони брали у підлеглих, віддаючи тим свою, аби не возитися з чисткою стволів від порохової кіптяви. При цьому попереджали: «Не дай бог, повернеш автомат брудний!». Невезучим доводилося чистити їх два.

Біг в протигазі Вадим витримував. Тому не виривав клапан в масці і не відгвинчував нишком шланг від фільтра, як деякі примудрялися. Його протигаз тримав дим нормально, а нещасні «кулібіни», пірнувши в отруйний туман димової шашки, вже через кілька кроків впали додолу в задушливому кашлі. Командир 6-го відділення молодший сержант Благород, ображений до глибини душі і розлючений такою «винахідливістю», розвернув відділення і погнав «воїнів» назад в їдку хмару диму, насолоджуючись видом хитрунів, що корчилися від кашлю. Негайно була застосована тактика виховання «через колектив» - єзуїтський садистський прийомчик:

- Взяти поранених! Вперед! Біго-о-о-м!

«Воїн», із залитим брудними сльозами лицем і жовтою піною на губах, що запеклися, сіпнувся з лабет рук товаришів у відчайдушній спробі вирватися  із задухи самостійно  .

- Я сказав - взяти пораненого! Що не ясно, воїни?! – Командир відверто заводився і входив в садистський раж.

Відділення знову зробило кволу спробу виконати наказ.

- Спалах з фронту! – гаркнув Благород, вочевидь, придумавши в помсту за повільність щось новеньке.

«Воїни» із задоволенням гепнулися в траву, наче в перину, за, хоча б, миттю хоч якогось перепочинку. Але не з їхнім таланом!

- По-пластунськи! Орієнтир - окремий кущ 300 метрів! Вперед! Встати! Перебіжками, справа по одному! Ма-а-а-рш! Лягай! По-пластунськи! Вперед! – слідували одна за одною команди сержанта.

«Ось воно що!» - зметикував Вадим, відчувши ліктями та колінами вологу, і спробував зміститися левіше до купин.

- Прийняти правіше, Бут, і по-пластунськи вперед! – Сержант відразу ж помітив цей маневр.

Гірка суміш втоми, злості і пофігізму замутила свідомість, і попер Вадим в болото першим, навіть не оберігаючи цей чортів важелезний свій АК-47, зрозумівши, що таким чином виграє якісь секунди відпочинку, поки розлючений «унтер» зажене в багнюку тих, хто відстали. Намагаючись не замочити ліву нагрудну кишеню з шоферскими правами, Вадим завалився на правий бік і завмер в болоті між купинами. Позаду чулися крики вкрай оскаженілого сержанта, - хтось уперся і не хотів лізти в болотяну бридоту.

Нестерпно палило сонце. Мокра прохолода під животом не остуджувала, а лише розпалювала спрагу. Фляжка давно була порожня. Вадим озирнувся. Боєць правіше заповз прямо в калюжу і, лежачи на спині, цідив вологу в спраглий рот через пілотку. «От, чортяка! Я б не додумався!» - здивувався Вадим, але тут же зрозумів, - якщо це помітить Благород, то чайник марганцівки в шлунок забезпечений. «Ех! Начхати!». Вода була тепла і віддавала прілим сіном, але пілотка фільтрувала чудово, так й освіжила голову. «Ні, все-таки краще по-пластунськи в болоті, ніж бігом в протигазі!». - Наявність альтернативи завжди викликала оптимізм у Вадима.

Прання від «тактики» 6-е відділення молодшого сержанта Благорода затіяло після обіду в річечці, котра прикордонним стовпом розділяла дві соцкраїни. За річечкою, метрах в тридцяти, літній поляк пас корів, не звертаючи ніякої уваги на те, що відбувалося поруч. Справжній кордон з колючкою загороджень, контрольно-слідовою смугою і охоронною системою був позаду новобранців: десь туди - на схід; це щоб не рвонула призовна братія, не підписавши присягу державі, до своїх мамусь. На захід нікого з них не тягнуло, і ті, хто облаштував цей навчальний пункт, безперечно це врахували.

Втрачаючи цивільний жирок, залишки ілюзій і романтики, карантин втягувався помалу в реальне армійське життя. Пресинг пішов конкретний. Два роки подужати в таких умовах було вочевидь нереально. «Там, - в полку, все буде по-іншому, легше». - З нечастих задушевних бесід з деякими командирами вбирав Вадим  інформацію, що гріла душу . Більшості сержантів, з часом, все тут до чортиків набридло і хотілося вже швидше до рідного полку. А командир 6-го відділення наполегливо шліфував на підлеглих свої командирські навички, вистраждані разом з «личками» в школі «ПШСС», здираючи, як наждаком, залишки поваги до себе.

Якось під час чергової «гри у війну», впіймавши в тремтячий приціл «калашникова» його  сутулу постать, Вадим знемігся від думки, котра дубасила мозок: чи зміг би він вистрілити в ці ненависні «лички», маючи в магазині автомата бойові патрони? І відповідь чітко запульсувала в гарячій голові: «Ні! Ні! Ні!». І не тому, що однострій на плечах обох однаковий. Просто, у людину вистрілити він був ... не в силах. А у ворога? У ворога ж – свята справа? Але він – ворог цей, теж із «людей»? І чи ворог  взагалі той, кого визначила противником державна пропаганда? Але, в будь-якому випадку, від «сам стріляй, а то вб'ють» не відкрутитися, якщо бабахне, не дай бог! «Ох, крамола! Крамола знову в дурній голові», - осаджував себе іронією напівсолдат.

Знаючи ці метання душі підопічного, вбереже його Ангел-Хранитель від «чистилища», де те горезвісне «сам стріляй, а то вб'ють» стане безальтернативним вибором. Позбавить прихильно, тільки зирнути і жахнутися дозволить. Вже через півроку з'явиться в побуті «совграждан» коротке і хльостке, як постріл з підствольника, слово «Афган». І слово це відкриє очі на все, що насправді відбувається в країні не тільки тим, хто пройшов пекло «надання інтернаціональної допомоги» Афганістану і вижив, але й тим, хто звично існував на мізері в цьому околюченому таборі з назвою «СРСР» і був впевнений, що ніде в світі немає краще і миліше.

Спроба самоповішення збила темп і азарт відчайдушної муштри. Чи була це спроба, чи відмучився таки невдаха солдатик, - залишилося для новобранців покритим мороком. Але щось, мабуть, було, якщо сержантів збирали окремо напівтаємно, щось з ними там проводили, і послаблення режиму відверто пішло. Але тепер намір ступити крок без дозволу після відбою карався нещадно. Вночі сходити до  туалету без чергового сержанта можливості не було ніякої. Чергові дратувалися неймовірно від виду«воїна», що  постав перед їхні очі і сучив від немочі сечового міхура ногами, але все ж таки знехотя вели до туалету на відшибі під конвоєм і давали «сорок п'ять секунд».

Багато хто з новобранців пробували терпіти, аби не злити, і ... пішли мокрі матраци. Але це нікого не шокувало, і нікого з цієї причини не комісували. Матраци просто витягали вранці на просушку, а на ніч витягали назад. Сморід у казармах навчального пункту «В/Ч 2141-У» стояв жахливий. Але якраз ця масовість випадків і не давала передумов для породження ізгоїв. Розуміли, приїдемо до Німеччини - в полк, і там все мине безслідно у всіх. Так воно й буде. Для переважної більшості зігнаних  весною 1978 року в карантин під Берестовицею, 105-й прикордонний полк у Берліні стане по-справжньому рідною домівкою на два роки. Але не для майбутнього рядового цього полку Вадима Бута ...


 Роман Володимира Брянцева «ДОРОГА В ОДИН КІНЕЦЬ» - на ресурсах електронних книг: Андронум, ЛітРес та ін.