Иван - да - Марья

Как свидетельствуют сохранившиеся в архивах письма знаменитого гетмана Ивана Мазепы  к Мотре Кочубей – это была взаимная любовь двух душ несмотря на большую разницу в возрасте и на то что Иван Мызепа крестил новорожденную Мотрю, а затем, в шестнадцать её лет, совратил – факт. Сохранились письменные свидетельства.
Гетман писал своей возлюбленной нежные письма и тайно от её родителей передавал их через своего посланца Мотре. Вот некоторые из сохранившихся писем в московских архивах:

1.
Моє серденько, мій квіте рожаний!
Сердечно на теє болію, що надалеко від мене їдеш, а я вне можу очиць твоїх і личка біленького видіти; через сеє письмечко кланяюся, всю Тебе цілую любезно.

2.
Моє серденько!
Зажурився я, почувши від дівки [служниці] таке слово, що В[аша] М[илость] за зле на мене маєш, що В[ашу] М[илість] при собі не задержав, але відослав додому. Уваж сама, щоб з того виросло.

Перше: щоб твої родичі по всім світі розголосили: що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держить у себе замість підложниці.

Друга причина: що державши В-у М. у себе, я би не міг жадною мірою витримати, та і В. М. так же; мусили би ми із собою жити так, як подружжа каже, а потім прийшло б неблагословення від церкви і клятьба, щоб нам із собою не жити. Де ж би я тоді Вас подів? І мені би через теє В. М. жаль, щоб потім на мене не плакала.

3.
Моє сердечне кохання!
Прошу і вельми прошу, будь ласка, зо мною побачити¬ся для устної розмови. Коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш – не споминай же. Спомни свої слова, що любить обіцяла, на що мені і рученьку біленьку дала.

І повторе і постократно прошу, назначи хоч на одну мінуту, коли маємо з собою видітися для спільного добра нашого, на котре сама раніше згоду свою була дала. А заки теє буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу.

4.
Моє сердечко! Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями.
Посилаю тепер до В[ашої] М[илости] Мелашку, щоб про все розмовилася у В. М. Не стережися її ні в чім, бо є вірна В-ій М. і мені в усім. Прошу і сильно, за ніжки В. М., моє серденько, обнявши, прошу, не відкладай своєї обіт¬ниці.

5.
Моє серце кохане!
Сама знаєш, як я сердечне, шалене люблю В. М.; іще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість [було], щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який кінець з того може бути, а головно при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любонь¬ко, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку дала-ось; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду.

6.
Моє серденько!
Не маючи відомості про поводження В. М., – чи вже перестали В. М. мучити і катувати, – тепер від їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю В-ій М-сти від їздного (дарунок з нагоди від їзду) через Карпа, що прошу завдячне прийняти, а мене в неодмінній любові своїй ховати.

7.
Моє серденько!
Тяжко болію на теє, що сам не можу з В. М. обширно поговорити, що за відраду В. М. у теперішнім смутку вчини¬ти. Чого В. М. від мене потребуєш, скажи цій дівці. В остат¬ку, коли вони, проклятії твої, – тебе цураються, – іди в мо¬настир, а я знатиму, що на той час з В. М. чинити. Чого треба – ще раз прошу повідомити мене В. М.

Моя сердечне кохана!
Тяжко зажурився я, почувши, що тая катівка не пере¬стає В. М. мучити, як і вчора теє учинила. Я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити. То моя біда, що з В. М. слуш¬ного не маю часу про все переговорити. Більш від жалю не можу писати; тільки теє, що-небудь станеться, а поки жив буду, тебе сердечне любити і зичити всього добра не пере¬стану, і повторе пишу, не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам.

9.
Моя сердечне кохана!
Виджу, що В. М. у всім відмінилася своєю любов ю дав¬ньою до мене. Як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш! Будеш потім того жалувати. Пригадай тільки слова свої, під клятвою мені дані, на той час, коли виходила ти з по¬кою мурованого від мене, коли дав я тобі перстень діаман¬товий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю: «що хоч сяк, хоч так буде, а любов між нами не відміниться».

10.
Моє серденько!
Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами помститися, тільки ти мені руки зв’язала.

Я з великою сердечною тоскницею жду від В. М. відо¬мості, а в якім ділі, сама добре знаєш. Тому вельми прошу, дай мені скорий отвіт на цеє моє писання, моє серденько.

11.
Моя сердечне кохана, найліпша, найлюбезніша Мотронько!
Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашім відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: «що мене – хоч будеш за мною, хоч не будеш – до смерті любити обіцяла».

Спомни наостаток любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене у покою: «Нехай Бог неправдивого [неправдомовного] карає, а я – хоч любиш, хоч не любиш мене – до смерті тебе, відповідно до слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злість моїм ворогам». Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже більш не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту вчиню, а яку, сама поба¬чиш.
Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають.

12.
Моя сердечне кохана Мотронько!
Поклін мій віддаю В. М., моє серденько, а при поклоні посилаю В. М. гостинця – книжечку і обручик діаманто¬вий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй невідмінно ховати, заки дасть Бог з ліпшим привітаю. За тим цілую уста коралевії, ручки біленькі і всі приваби тільця біленького, моя любенько кохана!

Кто же они, Кочубеи? И из-за чего возникла жестокая вражда между Василием Кочубеем с Иваном Мазепой? Казалось бы дело, судя по любовным письмам, в одной Мотре. Но это только «казалось» на самом деле – далеко не так. Поэтому воспользуемся источником  –    « Анализ происхождения фамилии Кочубей подготовленный специалистами Центра исследований «Анализ Фамилии»: -
«Именование Кочубей, к которому восходит исследуемая фамилия, по одной из версий, образовано от тюркского словосочетания «кичи бей» («малый или младший князь»). Так могли прозвать, к примеру, наместника князя, либо его сына. По иной версии, фамильное имя Кочубей образовалось от слов «коч» и «бей» («кочевой князь»). Не исключено, что подобное именование некогда принадлежало кочевому правителю.
 
Род свой Кочубеи ведут от беков татарской или турецкой орды, кочевавшей в южной России, около реки Днестра, ранее XVI века. Прародитель фамилии Кочубей в XVII веке, поселясь между казаками, принял христианство с именем Андрея. Сын его Леонтий служил войсковым товарищем при Хмельницком и оставил сына Василия, родившегося около 1650. Не отличаясь выдающимися способностями, Василий Кочубей был трудолюбив и прекрасно знал канцелярскую службу. В 1681 г. он был регентом войсковой канцелярии, в 1687 г. - генеральным писарем. Мазепа, став гетманом, наградил Кочубея деревнями (в том числе - знаменитою Диканькою), дал ему в 1694 г. достоинство генерального судьи, а в 1700 г. исходатайствовал звание стольника. Узнав о тайных переговорах Мазепы со шведским королем Карлом XII и польским королем Лещинским, целью которых было отделение Украины от России и подчинение ее власти Швеции и Польши, Кочубей несколько раз предупреждал Петра I о готовившейся измене. Однако царь, бесконечно доверяя Мазепе, счел сведения об его измене клеветой и выдал гетману бежавших в Россию Кочубея и его единомышленника полковника Искру, после чего их казнили."

А вот и частичная «Выписка из письма гетмана Мазепы к министрам» от 16 мая 1708 года:- «...от Кочубея проносятся вредительные гонору моему разглашения в народе.. Того ради, видя, что воровство Кочубеево и Искрою во явление приходит и предворяя дабы оттуда какой не учинился мятеж, ... призвав к себе генеральную старшину и полковников где был и полковник Миргородцкой, объявил им дело и сказал, что по имянному его царского величества собственноручному указу послал компанию для взятья Кочубея и Искры. Тогда полковник Миргородцкой, пад мне в ноги, со слезами учал просить указу от меня листовного к посланным моим, чтоб они зятя его, а сына Кочубеева, не брали и не ковали, дабы дочь его не испужалась и от печали не умерла; да просил позволения, дабы мочно было и ему полковнику написать до зятя своего, чтоб он, когда отца станут брать, в то не мешался, который, как сам затеял, так чтоб сам и отбывал, а он, зять, чтоб ехал з дочерью ево, а с своею женою до Сорочинец в дом его ж полковничей. И по тому полковника Миргородцкого прошению слезному дал ему до посланных моих лист, чтоб зятя ево не заимали и не возбраняли ехать в Сорочинцу, и ему позволил до того своего зятя писать, с которым моим листом и с своим, до зятя, а не до Кочубея писанным, послал он полковник слугу своего прямо до местности Кочубеевой, надеясь, что там уже посланных моих застанет. Который слуга... прибежал в местность Кочубееву до Дыканки и, явився в дворе, отдал сыну Кочубееву при самом отце от полковника Миргородцкого, тестя его лист, а Кочубей писмо то взял и прочет того ж часу ятся бегства.... А покамест Кочюбей пришлетца, покамест приказал я столникам и полковникам политично  ево полковника назирать, да и сам недрмлемателное на оного имею око; хотя он ничего не знает, кроме того, что Кочубей был на пытке ...»
 
В художественной литературе пытки и казнь Василия Кочубея, отца Мотри, описаны красочно, но разно. Я приведу лишь то, что достоверно из письма Г.И. Головкина на письмо Петра I от 16 мая 1708 года:-

«... По получению вашего величества вышеобъявленного указу, посылали мы по Кочубея и Искру, и попа, и сотника, которые в том же деле приличились, которых привезли сюды к нам в немедленном времяни водою ис Поречья, и ими по указу вашему паки розыскивали и пытали их накрепко, и сколько возможно было, по Кочубеевой дряхлости, а по Искриной приключившейся ему болезни... И понеже, государь, более прежняго ничего из них по рзыску и с пытки выведать не могли, ... и просим вашего величества указу, какую им казнь повелишь гетману учинить, ибо в помянутом вашего величества к нам указе о том подлинно не объявлено....и послали их отсюды паки водою до Поречья, а оттуды сухим путём до Смоленска, а от Смоленска Кочубея и Искру велели вести водою до Киева, а оттуды к гетману в войско; ...».

Обманутый гетманом Мазепой Пётр I был жесток – предписал смерть Василию Кочубею.

И немного лирики: -

Казнь совершилась примено так; - Василия Кочубея подвели к плахе. Перекрестив чело своё, со словами : - Каюсь, Господи, во всех грехах, и прошу прощения в сей смертный час, – положил голову на колоду. В умелых руках палача сверкнул тяжелый топор, резкий удар с характерным сопровождением хряска позвонков – голова Василия Кочубея с глухим стуком упала на помост.

P.S.   Самым большим богатством Кочубея была его дочь Мотря. Но не из-за неё отрублена голова её отца, а за  измену её соблазнителя, Ивана Мазепы, предавшего Россию в тяжкий час Полтавской битвы.