Справа в тому, що у мене нема тебе...

               Сьогодні розкажу вам казку, діти. Казку про кохання. Про таке, про котре читають у книгах. Те, про яке деякі мріють. Те, яке дехто знаходить. А дехто – втрачає.
               Ця казка не для того, щоб звеселити  вас у хвилини смутку чи щоб змарнувати вільні хвилини. Вона  для автора, котрому потрібно відкрити комусь свою душу… Отож, якщо маєте хоч крихту співчуття, занурюйтесь у спогади незнайомої для вас людини, котра у певний свій етап життя почуває себе  настільки самотньою, що про допомогу може просити лише випадкових читачів.
               Те літо було парким. Воно пекло, душило, паморочило. Усе місто задихалось. Опадало жовте, спалене сонцем, листя. В’янули квіти. Парував асфальт. Люди сиділи у квартирах, з відчиненими кватирками, намагаючись піймати ледь-ледь помітний і слабких подих вітру.
               Але вони мусили спішити. Вони – то студенти-першокурсники з військової кафедри. Бігли по палаючій бруківці старого міста, зашарівшись у душній формі та в камуфляжних кепках. Дівчата і хлопчиська  повертались з обіду у місті. Хтось встигав перекусити вдома, хтось купував каву і пундики у найближчому магазині і їв прямо біля входу, хтось купкою брів у найближчий університет і там обідав у їдальні. Заможніші – якщо такими можна було назвати студентів – ходили до «Витребеньок…». Та всі, як один, о 14:20 мусили бути біля КПП – збирались і разом йшли до навчального корпусу, на самопідготовку.
                Та все це для мене – а, отже, і для вас, моїх читачів – не має ніякої ваги. Я розповідаю про це лише щоб ви змогли собі уявити як так вийшло, що вони двоє зустрілись.
               Для неї це не було зваженим рішенням – як і всі, котрі вона приймала у своєму житті. Рік тому її хлопець сказав: «Мусиш вступити. Мусиш бути сильною». З хлопцем розійшлась – а на кафедру таки вступила –  бо була впертою та гордою, мусила, щоб не радів, що вона не змогла.
               Для нього – хороший варіант,як і для більшості хлопців, котрі там навчались. Був спортсменом – брав участь у марафонах, виграв. Вступні здав якнайкраще – опинився на другому місці у списках. Розумний і самостійний.
                Їй було тяжко. І вона жалілась на все і всім. Незрозумілі предмети(ну де ж це бачено – дівчина і військовий інженер!), стройова підготовка – одне за одним  хапала зауваження від старшого лейтенанта, практичні заняття – про це годі було й говорити…
               Йому було не легше. Та він мовчав. Він – справжній Чоловік.
               Познайомились у автобусі, волею випадку (а, може, то Бог прийняв подобу цього випадку?) жили поряд. Вона порпалась у лямках рюкзака, намагаючись стягнути їх так, щоб не бовтались. А він просто сидів поряд. Запропонував допомогти – ваш автор навіть міг би згадати точні слова, які він промовив, та це для вас буде зайвим – так і познайомились. То вона знайшла його в одній з соціальних мереж, в друзях у своєї подруги (та руда також вчилась разом з ними). Закрутилось…
               А потім… Він зробив їй пропозицію. Занадто швидко? Добре-добре, давайте по порядку. Пропозицію він зробив їй через рік, а до цього…
               Вони не говорили про те, що тепер вони – хлопець і дівчина. Це були їх перші серйозні стосунки.  Ні-ні, вони вже були закохані. Вже цілувались з іншими. Зустрічались  з іншими. Їм вже розбивали серця. Та це було тим почуттям, котре можна було б назвати першим коханням.
               Гуляли по містечку, в якому разом навчались. Доповнювали речення один одного. Розуміли (або майже розуміли) жарти. Дві половинки одного цілого…
               Вперше він обняв її на містку, котрий знали усі місцеві. Вони дивились як мерехтять вогники і це було нормальним – що він її обняв.
               Вперше поцілувались на міському автовокзалі – коли вона ось-ось мала заходити до автобусу і їхати додому. Похапцем. Та це було так, як і мало бути. Ніби все життя вона і він готувались до цього поцілунку.
               І ваш автор, наразі, переривався вже разів десять, щоб витерти сльози з обличчя. І його серце вже стільки ж разів – а може й більше – пропускало удари. Тяжко розповідати про особисте тим, кого не знаєш – та ще складніше тим, хто був свідком цього.
               Вони жили у різних містах. Вона – терпіти не могла дорогу. І ці чотири (чи ба – п’ять) годин були для неї справжньою карою. Та ладна була вставати о п’ятій ранку, лиш би раніше - до нього. З пакунками – готувала щось смачненьке – до автобусу. А там – він і з квітами. Був першим, хто дарував їй букети (татко з мамою і рідні – не рахуються). Першим – і єдиним – хто запам’ятовував те, про що мріяла. І тим, хто ці мрії втілював у життя.
               Хотіла маленьке люстерко і скриньку для коштовностей. Великий блакитний гаманець. Величезну валентинку. Тюльпани.  Усе отримала від нього. Згодом, випадково, знайшла крихітний блокнотик, у котрому він записував те, про що вона обмовлялась у їх розмовах. І це не було дивно, і не було смішно – зовсім ні. Це було ніжно… І гріло душу. Мати поряд того, хто настільки хоче робити тебе щасливою.
               Він вгадував книги, котрі їй могли б сподобатись. А вона позичала у нього його. Читала, намагаючись вгадати, а що ж він думав про оцей чи інший момент, коли бігав очима по реченнях?
               Вперше поїхала з ним у електричці. В останній момент вирішила, що не хоче розлучатись сьогодні. Бігли по сходам – не встигали. В останній момент юркнули у прочинені дверці. Вмостились один біля одного. Так, вона терпіти не могла дорогу. І холод. Та, згорнувшись калачиком біля нього, поклавши голову йому на коліна – не важливо, що подумають люди - готова була їхати куди завгодно. Мала його замість подушки, замість ковдри. Замість друга і подруги. Він був свій, рідний.
               Потім, у темряві, взявшись за руки і сміючись, брели до його гуртожитку. Сміялись.  Спали на маленькому ліжку, близько-близько, сильно обнявшись.
               Те місто не мало для неї відтінків. Там було або занадто холодно, або дуже дощило. Або гаряче до запаморочення. Але там була людина, котра ладна була ввечері шукати у навколишніх магазинах булочку, яку їй закортіло. І це переважало усе.
               Вона полюбила Тернопіль. Його було не порівняти зі Львовом (тільки не ображайтесь, дорогі львів’яни). Львів – пафосний, швидкий, інколи грубий. Тернопіль став для неї особливим. Домашнім. Своїм. Люди у ньому – веселі і дружелюбні. В них був смішний говір, незвичний для неї, і привітні погляди.  Вони були не такі, котрих вона зустрічала раніше. І він також був інакшим.
               Він слухав її. Все попідряд. Намагався розділити з нею  те, що було важливим. Він читав її вірші – а вона не соромилась йому їх показувати (йому єдиному!).
               У кожного свої драми. Вона також слухала. Слухала і гладила його по спині. І те, що він розповідав – пропускала через себе, закарбовуючи у пам’яті, але знала, що нікому ніколи цього не розповість. І його особисте ставало її таємницею.
               Вона точно пам’ятала, коли зрозуміла, що закохалась по-справжньому. Та це вже занадто особисте – навіть для тебе, читачу, я не можу цього відкрити. Тому нехай ця подробиця залишиться секретом. Та як би там не було, а ця думка раптовим феєрверком спалахнула у неї в думках. І залишилась у серці на роки.
               Так, він не знав, коли вона плаче. І не, спершу,  вмів казати «люблю». Та навчився ніжно торкатись пальцями її щік, коли вона сопіла йому в плече і перевіряти, чи не котяться сльози. З отим «люблю» все було складніше – та й тут зумів.
               А вона не була найкращою дівчиною у світі. Не для нього. Він міг ночувати під відкритим небом – вона любила комфорт. Він кожного вечора пробігав по шість миль – а вона ледве вставала зранку на пари. Він був дуже розумним і точно знав, чого він хоче. Вона була наповнена протиріччями і здавалась, завбачивши найменшу перешкоду на шляху.       
               У стосунках була такою ж, як тоді, коли вчилась кататись на велосипеді. Вона боялась – та він її підтримував. Майже падала – та він не відпускав. Він мав силу. А вона – була слабкою.
               Він закінчив військову кафедру. Вона покинула навчання за декілька місяців до того. Та, прийшовши до нього,  так пишалась, ніби це вона зараз приймала присягу і на неї дивились захоплені погляди рідних.
               Читачу, я б хотіла описати для тебе все. Від А до Я. Я б хотіла процитувати записи з щоденника, та коли людина щаслива – вона не робить нотаток. Вона не шукає слізливих пісеньок. І не репостить підліткові записи собі на стіну  у соцмережах. Вона живе і насолоджується. І відкидає усі думки на потім.    
                Вони були такими дивними. І такими дивно схожими. На них однаково могли кидати нерозуміючі погляди навколишні. Та головне, що вони розуміли один одного – з словами, чи без. І те, що було не під силу одному – ставало можливим для них, коли були разом.
               Ваш автор не може писати про те, що пішло не так. Коли це сталось. Чому. Йому болить.
               Вона пам’ятає усе. Прогулянки ввечері по місту яке їй не подобалось, та з тим, кого любила. Духмяний чай з трав, смачні вафлі. Розмови(він цікаво розповідав і, ніби,знав все на світі) про книги, фільми, людей і життя. Занадто сильні обійми (хіба такі бувають?)...
                «Якщо ти хочеш до мене торкнутись – можеш мене погладити,  не обов’язково мене смикати»… Фрази виринають з її підсвідомості. Вона згадує ситуації, емоції. Те, що оточувало.
                Ваш автор егоїст. Він зараз перекладає свій тягар на вас. Він думає, що якщо написати про це – розказати комусь, то стане легше. Він має на це надію. Він про це молиться. 
               Їй важко дивитись фото міста, де вони познайомились. Вулички, кафе, магазини. Міст. Фортеця. Здається, що минуло багато-багато років з того часу. Напевно, вона ніколи не зможе поїхати туди знов. Так само, як не зможе знову відвідати Тернопіль. Не зможе знову слухати пісні, котрі їм подобались. Не зможе купувати каву там, де вони її купували. І прогулюватися там, де вони гуляли, взявшись за руки.
                Не зможе кричати про кохання до іншого у своїх профілях в соцмережах. Бо робила це, коли вони зустрічалися – і не хоче того знецінювати. Тому що все, що повторюється часто і для багатьох втрачає свій сенс.
               Вона не зможе ніколи спокійно говорити про гори. Бо для нього це було чимось більшим…                Багато слів. Та сліз не вистачить.
              Життя, на жаль, має один закон: кожен вчинок призводить до наслідку. Люди кажуть, що це називається «випадок», «доля», «мактуб». Незрозуміло, чи вони дійсно у це вірять, чи намагаються пояснити свої вчинки якоюсь вищою силою.
               Автор не знає, як закінчити. Він десятки разів правив останню сторінку. Напевно, правильних слів немає – або вони ще не знайдені…
Справа в тому – що у мене немає тебе…

               Сьогодні розкажу вам казку, діти. Казку про кохання. Про таке, про котре читають у книгах. Те, про яке деякі мріють. Те, яке дехто знаходить. А дехто – втрачає.
               Ця казка не для того, щоб звеселити  вас у хвилини смутку чи щоб змарнувати вільні хвилини. Вона  для автора, котрому потрібно відкрити комусь свою душу… Отож, якщо маєте хоч крихту співчуття, занурюйтесь у спогади незнайомої для вас людини, котра у певний свій етап життя почуває себе  настільки самотньою, що про допомогу може просити лише випадкових читачів.
               Те літо було парким. Воно пекло, душило, паморочило. Усе місто задихалось. Опадало жовте, спалене сонцем, листя. В’янули квіти. Парував асфальт. Люди сиділи у квартирах, з відчиненими кватирками, намагаючись піймати ледь-ледь помітний і слабких подих вітру.
               Але вони мусили спішити. Вони – то студенти-першокурсники з військової кафедри. Бігли по палаючій бруківці старого міста, зашарівшись у душній формі та в камуфляжних кепках. Дівчата і хлопчиська  повертались з обіду у місті. Хтось встигав перекусити вдома, хтось купував каву і пундики у найближчому магазині і їв прямо біля входу, хтось купкою брів у найближчий університет і там обідав у їдальні. Заможніші – якщо такими можна було назвати студентів – ходили до «Витребеньок…». Та всі, як один, о 14:20 мусили бути біля КПП – збирались і разом йшли до навчального корпусу, на самопідготовку.
                Та все це для мене – а, отже, і для вас, моїх читачів – не має ніякої ваги. Я розповідаю про це лише щоб ви змогли собі уявити як так вийшло, що вони двоє зустрілись.
               Для неї це не було зваженим рішенням – як і всі, котрі вона приймала у своєму житті. Рік тому її хлопець сказав: «Мусиш вступити. Мусиш бути сильною». З хлопцем розійшлась – а на кафедру таки вступила –  бо була впертою та гордою, мусила, щоб не радів, що вона не змогла.
               Для нього – хороший варіант,як і для більшості хлопців, котрі там навчались. Був спортсменом – брав участь у марафонах, виграв. Вступні здав якнайкраще – опинився на другому місці у списках. Розумний і самостійний.
                Їй було тяжко. І вона жалілась на все і всім. Незрозумілі предмети(ну де ж це бачено – дівчина і військовий інженер!), стройова підготовка – одне за одним  хапала зауваження від старшого лейтенанта, практичні заняття – про це годі було й говорити…
               Йому було не легше. Та він мовчав. Він – справжній Чоловік.
               Познайомились у автобусі, волею випадку (а, може, то Бог прийняв подобу цього випадку?) жили поряд. Вона порпалась у лямках рюкзака, намагаючись стягнути їх так, щоб не бовтались. А він просто сидів поряд. Запропонував допомогти – ваш автор навіть міг би згадати точні слова, які він промовив, та це для вас буде зайвим – так і познайомились. То вона знайшла його в одній з соціальних мереж, в друзях у своєї подруги (та руда також вчилась разом з ними). Закрутилось…
               А потім… Він зробив їй пропозицію. Занадто швидко? Добре-добре, давайте по порядку. Пропозицію він зробив їй через рік, а до цього…
               Вони не говорили про те, що тепер вони – хлопець і дівчина. Це були їх перші серйозні стосунки.  Ні-ні, вони вже були закохані. Вже цілувались з іншими. Зустрічались  з іншими. Їм вже розбивали серця. Та це було тим почуттям, котре можна було б назвати першим коханням.
               Гуляли по містечку, в якому разом навчались. Доповнювали речення один одного. Розуміли (або майже розуміли) жарти. Дві половинки одного цілого…
               Вперше він обняв її на містку, котрий знали усі місцеві. Вони дивились як мерехтять вогники і це було нормальним – що він її обняв.
               Вперше поцілувались на міському автовокзалі – коли вона ось-ось мала заходити до автобусу і їхати додому. Похапцем. Та це було так, як і мало бути. Ніби все життя вона і він готувались до цього поцілунку.
               І ваш автор, наразі, переривався вже разів десять, щоб витерти сльози з обличчя. І його серце вже стільки ж разів – а може й більше – пропускало удари. Тяжко розповідати про особисте тим, кого не знаєш – та ще складніше тим, хто був свідком цього.
               Вони жили у різних містах. Вона – терпіти не могла дорогу. І ці чотири (чи ба – п’ять) годин були для неї справжньою карою. Та ладна була вставати о п’ятій ранку, лиш би раніше - до нього. З пакунками – готувала щось смачненьке – до автобусу. А там – він і з квітами. Був першим, хто дарував їй букети (татко з мамою і рідні – не рахуються). Першим – і єдиним – хто запам’ятовував те, про що мріяла. І тим, хто ці мрії втілював у життя.
               Хотіла маленьке люстерко і скриньку для коштовностей. Великий блакитний гаманець. Величезну валентинку. Тюльпани.  Усе отримала від нього. Згодом, випадково, знайшла крихітний блокнотик, у котрому він записував те, про що вона обмовлялась у їх розмовах. І це не було дивно, і не було смішно – зовсім ні. Це було ніжно… І гріло душу. Мати поряд того, хто настільки хоче робити тебе щасливою.
               Він вгадував книги, котрі їй могли б сподобатись. А вона позичала у нього його. Читала, намагаючись вгадати, а що ж він думав про оцей чи інший момент, коли бігав очима по реченнях?
               Вперше поїхала з ним у електричці. В останній момент вирішила, що не хоче розлучатись сьогодні. Бігли по сходам – не встигали. В останній момент юркнули у прочинені дверці. Вмостились один біля одного. Так, вона терпіти не могла дорогу. І холод. Та, згорнувшись калачиком біля нього, поклавши голову йому на коліна – не важливо, що подумають люди - готова була їхати куди завгодно. Мала його замість подушки, замість ковдри. Замість друга і подруги. Він був свій, рідний.
               Потім, у темряві, взявшись за руки і сміючись, брели до його гуртожитку. Сміялись.  Спали на маленькому ліжку, близько-близько, сильно обнявшись.
               Те місто не мало для неї відтінків. Там було або занадто холодно, або дуже дощило. Або гаряче до запаморочення. Але там була людина, котра ладна була ввечері шукати у навколишніх магазинах булочку, яку їй закортіло. І це переважало усе.
               Вона полюбила Тернопіль. Його було не порівняти зі Львовом (тільки не ображайтесь, дорогі львів’яни). Львів – пафосний, швидкий, інколи грубий. Тернопіль став для неї особливим. Домашнім. Своїм. Люди у ньому – веселі і дружелюбні. В них був смішний говір, незвичний для неї, і привітні погляди.  Вони були не такі, котрих вона зустрічала раніше. І він також був інакшим.
               Він слухав її. Все попідряд. Намагався розділити з нею  те, що було важливим. Він читав її вірші – а вона не соромилась йому їх показувати (йому єдиному!).
               У кожного свої драми. Вона також слухала. Слухала і гладила його по спині. І те, що він розповідав – пропускала через себе, закарбовуючи у пам’яті, але знала, що нікому ніколи цього не розповість. І його особисте ставало її таємницею.
               Вона точно пам’ятала, коли зрозуміла, що закохалась по-справжньому. Та це вже занадто особисте – навіть для тебе, читачу, я не можу цього відкрити. Тому нехай ця подробиця залишиться секретом. Та як би там не було, а ця думка раптовим феєрверком спалахнула у неї в думках. І залишилась у серці на роки.
               Так, він не знав, коли вона плаче. І не, спершу,  вмів казати «люблю». Та навчився ніжно торкатись пальцями її щік, коли вона сопіла йому в плече і перевіряти, чи не котяться сльози. З отим «люблю» все було складніше – та й тут зумів.
               А вона не була найкращою дівчиною у світі. Не для нього. Він міг ночувати під відкритим небом – вона любила комфорт. Він кожного вечора пробігав по шість миль – а вона ледве вставала зранку на пари. Він був дуже розумним і точно знав, чого він хоче. Вона була наповнена протиріччями і здавалась, завбачивши найменшу перешкоду на шляху.       
               У стосунках була такою ж, як тоді, коли вчилась кататись на велосипеді. Вона боялась – та він її підтримував. Майже падала – та він не відпускав. Він мав силу. А вона – була слабкою.
               Він закінчив військову кафедру. Вона покинула навчання за декілька місяців до того. Та, прийшовши до нього,  так пишалась, ніби це вона зараз приймала присягу і на неї дивились захоплені погляди рідних.
               Читачу, я б хотіла описати для тебе все. Від А до Я. Я б хотіла процитувати записи з щоденника, та коли людина щаслива – вона не робить нотаток. Вона не шукає слізливих пісеньок. І не репостить підліткові записи собі на стіну  у соцмережах. Вона живе і насолоджується. І відкидає усі думки на потім.    
                Вони були такими дивними. І такими дивно схожими. На них однаково могли кидати нерозуміючі погляди навколишні. Та головне, що вони розуміли один одного – з словами, чи без. І те, що було не під силу одному – ставало можливим для них, коли були разом.
               Ваш автор не може писати про те, що пішло не так. Коли це сталось. Чому. Йому болить.
               Вона пам’ятає усе. Прогулянки ввечері по місту яке їй не подобалось, та з тим, кого любила. Духмяний чай з трав, смачні вафлі. Розмови(він цікаво розповідав і, ніби,знав все на світі) про книги, фільми, людей і життя. Занадто сильні обійми (хіба такі бувають?)...
                «Якщо ти хочеш до мене торкнутись – можеш мене погладити,  не обов’язково мене смикати»… Фрази виринають з її підсвідомості. Вона згадує ситуації, емоції. Те, що оточувало.
                Ваш автор егоїст. Він зараз перекладає свій тягар на вас. Він думає, що якщо написати про це – розказати комусь, то стане легше. Він має на це надію. Він про це молиться. 
               Їй важко дивитись фото міста, де вони познайомились. Вулички, кафе, магазини. Міст. Фортеця. Здається, що минуло багато-багато років з того часу. Напевно, вона ніколи не зможе поїхати туди знов. Так само, як не зможе знову відвідати Тернопіль. Не зможе знову слухати пісні, котрі їм подобались. Не зможе купувати каву там, де вони її купували. І прогулюватися там, де вони гуляли, взявшись за руки.
                Не зможе кричати про кохання до іншого у своїх профілях в соцмережах. Бо робила це, коли вони зустрічалися – і не хоче того знецінювати. Тому що все, що повторюється часто і для багатьох втрачає свій сенс.
               Вона не зможе ніколи спокійно говорити про гори. Бо для нього це було чимось більшим…                Багато слів. Та сліз не вистачить.
              Життя, на жаль, має один закон: кожен вчинок призводить до наслідку. Люди кажуть, що це називається «випадок», «доля», «мактуб». Незрозуміло, чи вони дійсно у це вірять, чи намагаються пояснити свої вчинки якоюсь вищою силою.
               Автор не знає, як закінчити. Він десятки разів правив останню сторінку. Напевно, правильних слів немає – або вони ще не знайдені…