Як часи, так й уроки

Віктор Матюк

Які часи, такі й уроки

Зроблені перші кроки в напрямку долі, яка супроти волі присіла біля школи,
Де в той час йшли уроки, притихло життя, пуста стезя, до неї немає вороття!
Що з нами не трапиться, сніг, дощ чи гроза, тільки б стезя не розмокала,
І спонукала мале хлоп’я до навчання! Тече вода, проходить життя,
Немає вороття до минулого, тільки повсякденне буття викидає сміття з пам’яті людської,
Скільки випито крові, скільки думок пройшло по голові за ті далекі зоряні часи,
Коли ти ходив до школи в батьківських чоботях, а залишившись без роботи,
Взяв іншу більш низьку ноту  в бутті, трохи зменшив бажання свої!
На палаючому обрії видно, як тяжко йдуть чумацькі воли,
Спотикаються під дощем, ми ж в безумстві своєму
Дуже довго шукаємо на тому шляху царську діадему,
Шукаємо винних у всьому, що мішає знайти дорогу до дому!
Мені плювати на час і на епоху, у кожної з них свої тяжкі уроки,
Затягуються строки поганого життя, навкруги нього петляє стезя!
Безперервна капель в дощовий день витягує кисень с легень,
Різні часі, різні пристрасті, різні бажання, різні віросповідання,
 Як двері великої тюрмі, туди легко можеш ввійти, а от вийти важко,
Там у тебе немає ніяких прав, там доля тебе завжди схопить за рукав
Без всяких на те підстав! В чорний день тобі присниться глибока криниця,
Біля неї стара левиця з малими левенятами спостерігає за хатою напроти,
Де люди відпочивають після тяжкої роботи, в криниці тій холодна вода,
Біля білої хати чимало тепла, а над нею зависла величезна зоря!
Вона дожидається повернення господаря, він вийшов с хати зрання,
Ледь світло, ледь зоря, з неба летіла льодова крупа, почалося танення снігу,
На стежину білу довб упав, він схватив чоловіка за вузький рукав,
Але той постояв деякий час під дощовою водою, свою пильність потроїв,
Але одне він не засвоїв, що ще з часів древньої Трої історія сама визначала героїв!
На епоху мені плювати, мені б мати гарну сім’ю и хату, щоб була вода і їжа,
А душа піднімалась віще хмар, але ж в мене немає прав ні на що,
Тільки дощ б’є в ночі в вікно, ледве не тріскається воно!
Ті ж тривогою поранений, образою уражений,
Ті в буйстві своєму часто відходиш від потрібної теми!
Ті посеред весни бажаєш частіше бачити потаємні сни!
Де зникли вони?  Вугілля – для жару, дрова – для вогню,
Розумна людина попередить біду, треба здвинуть з обличчя маску воскову,
І розголос фатальний треба швидко  відправити в світ астральний!
Човен по морю тихо пливе, а дзеркало криве не відобразить тебе,
Як пряме, адже вітер не завжди в спину дме, а буття по накатаній стежині їде!
Час невпинно йде, трава кой де росте, кой де в’яне,
Дощ напевне ніколи не перестане йти, ніщо не збавить душу від суєти!
Всьому свій час, свій час для кожної речі під небом, час народжуватися,
Час померти, час саджати, час виривати насаджене,
Одне і друге невідривне одне від одного,
Всё, що відійшло, до протилежного берега вже приплело!
Почорніла лоза заплющує жіночі очі, а серця тремтять посеред ночі,
Грішна душа загубила два своїх білих крила, на них наступили два вола!
Проходять роки, змінюються гравці, в пам’яті людській залишаються одиниці,
У них жезл або меч тирчить з правиці, а лівій руці – щити сталеві,
Але зміни суттєві приходять не завжди, лише біда остається навіки!
Пам'ять нічого не збирається змінять, їй би декілька фрагментів з чужого буття понять,
Їх не можна наодинці залишать, вони на сонці ярко блищать, чути дзвін и брязкіт
 Від справжніх коліщат, опадає яблуневий цвіт, минув один рік, його змінив другий,
С виду дебелий і міцний, але насправді він такий, як і ті, що нічого не залишили навіть у сні
Мовчазній юрбі, яка погрузилась в забуття, окрім нього в неї нічого нема, тільки старе плаття
И стоптане взуття! Не задля набуття досвіду ходить по світу юрба, їй немає куди йти,
Де всі відповіді на свої питання знайти? Які часи, такі й уроки,  зроблені лише перші кроки
На стезі духовної свободи! Від уроби залишились деякі знання, на них глянеш здаля,
Глядь, а в голові нічого вже нема, ні розуму, ні ума! Там залишилось лише сміття,
Вода й та в твердий стан перейшла, під ногами лише спітніла земля,
А немічне тіло зовсім зомліло, волосся посивіло, обличчя покрили зморшки,
А небо просить віддавати борги, а в мене в душі – музика і слово,
Мені не потрібно нічого з майна чужого, тільки музика і слово!
Навіщо вірші мені? Вони легко згорять в полум’ї, не залишивши сліди,
А гори вогнища і золи вийдуть за межі кожної душі, не спіши робить висновки,
Вживати дієприкметники, з гріхами зустрінеться душа, почнеться нічна стрільба,
Затьмаряться хмари, побіжать геть с пасовищ вівчарі і отари, запалають архіви,
А колосся на чужій ниві долу упадуть, але ніяк не зміниться життєва суть!
Годи пройдуть, нові люди до влади прийдуть, вони померлих пом’януть,
І зразу кладовища покинуть, але з них ніхто не буде ходить в розірваному пальто!
Грішну плоть на стезю істини направить Господь, посадить декого на престол,
Доля в той час підіткне свій різнобарвний поділ, наспіх попрощається с усіма,
 Хто побоявшись гріха, з дистанції зійшов, але кращої долі й досі ніде не знайшов!
Гірко й довго мучилась душа, завдяки допомозі чорного олівця рішення прийняла:
Подивитись на буденне життя знижу доверху, щоб виявити на поверхні буття
Ознаки майбутнього свого і чужого, пройти шлях від грішного до святого напомацки,
Незважаючи на тяжкі випробування і часи, коли не ти, а тебе заставляють однолітки твої
Тікати зі свої землі бог вість куди! Не здійснені мрії і не пройдені шляхи – не для душі,
Серце колотиться в грудях, немовби хтось забив великий цвях в твій м’яз!
Всьому – свій час, всьому – своя пора року! Як судьба поверне, туди доля й піде,
Але до мети дійде чи ні, все це залежить від людського терпіння і служіння небесам,
Не треба давати волю думкам і неохайнім словам, вони приходять недоречно,
Ведуть себе безтурботно, холоне слово на губах, ти робиш змах рукою,
Щоб витягти з грудей великий цвях, але життя все в іншому напрямку йде!
Дніпро реве, голову думка швальна с місця зриває, небо в цю мить тобі не допомагає,
А час невпинно вперед йде, вода тече, вітер за вікном всю ніч гуде, люд живе порукою круговою,
Ті подумки стаєш опалою листвою, ті – не жертва і не беззахисний геній, не звір, не вампір,
Ти – чоловік, але твій вік швидко скоротився і ти не відновився цілком,
 З кожним кроком, з кожнім днем і роком частіше спориш з пророком!
Вони нападають на тебе гуртом, ти маєш право захищати себе тільки словом,
А не кулаком, в пізній час своєї смути в тебе на довгі роздуми немає лишньої минути,
Печаль повсюди, те ще буде, гори розбитої посуди лежать на столі,
Проходять дні, пролітають часи, немає світла ні спереду, ні ззаду,
Чужа громада тобі на поминає, що твоє верховенство тут минає!
Душа дорікає плоті, що та на чужій мові змолоду розмовляє,
Немовби немовля деякі букві і слова ясно не вимовляє,
Людей лякає, і весь час юрба надію плекає, що острах подолає!
Ті жив на цій землі, мочив ноги свої в холодній і прозорій воді,
Тобі співали солов’ї, але думки в голові вели розмови проміж собою,
Затівали суперечки нічною порою, ось так і живемо, так працюємо і узнаємо
Все про буденне життя, дивлячись на нього зблизька! Судьба зненацька ображає дядька,
Нізащо обзиває, на розбіг думок натякає, а час невпинно минає, життя проходить,
Немовби мить! Душа болить, і серце плаче, сльози з’являються бог вість звідки,
Але в той час зникають всі свідки, залишається легке тремтіння і мерехтіння в осах,
Деякий острах через хвилину згас,  з небом з’явився зв’язок, там немає однакових думок,
Там все тече, там вітер в груди сильно дме, а життя йде, сонце гріє кой де,
Волосся сиве на чоло спадає, життя минає, любов відцвітає, крок ще грає в ночі,
Коли є відпочинок в душе, а на дворі йдуть проливні дощі, і сині хмари згущають чари твої!
Незабаром запалають Стожари,  рок наносить людям тяжкі удари то в груди, то в пах,
То в живіт, то в обличчя, щоб остах не минав більш аніж півріччя!
Які часи, такі й уроки, хтось  разом з ними робить перші кроки
В напрямку школи для набуття життєвого досвіду,
Позбавившись бруду, ті все одно бачиш всюди гори грязі,
Зате опісля маєш на увазі, що чоловік злий сам зробив вибір свій,
Коли став щось базікати своїм невиразним язиком про сім’ю і батьківський дім!
Пішов напролом, забувши про те, що все, що було святе, просто так мимо тебе не пройде,
Воно до сутті буття дійде! Істина в наших душах до цього часу ще живе, проте час невпинно йде, 
Життя минає, пора для роздумів свого апогею сягає, минають часи, проходять дні,
 Але ми не досягаємо давнішньої мети, розповіді скупі ледь мерехтять на ледь помітному вогнищі
Розбещеної долі, вона залишились наодинці в дикому полі, з’їдено чимало хліба и солі,
Випито багато колодязної води, але від судьби не втечеш нікуди, тепер ти опираєшся на її костилі,
Ледь бредеш у пітьмі, немає празників на цій благодатній землі! Влада міняється,
Закони відміняються, люди влюбляються, люди кохаються і в трьох кроках від долі залишаються,
Вони вже нінащо не сподіваються! Ледь самі тримаються в буденному житті,
За ним слідом йдуть праведні поводирі, в полоні печалі очі людські затьмили безкінечні далі,
Розбрати і скандали врівень з сьогоденням встали!
Всі труди – для рота свого, трудишся в поті обличчя свого,
Але душею немає у тебе нічого, окрім хреста і бога!
Смертне тіло давно вже зомліло, воно відцвіло і вже давно,
Життя, як драго цінний божий дар, висмоктало з душі весь цвітучий нектар,
Тепер ні холод, ні жар – ніщо не турбує тіло раба божого!
Які часи, такі й уроки, пишу з перестороги, що всі дороги на нашому шляху
Витрясуть всю твою тельбуху, вдарять по вуху, і заберуть від хліба крихту ту, 
Що душа хотіла віддати своєму провіднику! Поки живу, сподіваюсь,
Грішу и каюсь, своїми справами всякчас займаюсь, наодинці залишаюсь,
Не ламаюсь під тиском вітру, замість кисті і палітри беру в руки папір і олівець,
Нехай мої зусилля оцінить Творець! Ми – Його вівці з високої полонини,
В кругу своєї родини ми цінуємо стародавні святині, збавляємось від гордині!
Пожухлий лист на землі лежить, душа болить і ледь тремтить,
З ким я буду хліб ділить, коли нікого не буде навкруги? 
Ні однієї живої души! Ніхто - ні я, ні ви, ніхто не потрібен нікому,
Після дощу і грому всі мої друзі і знайомі втекли з дому, забили тривогу,
Хотіли позвати підмогу, але не вдалось, буття пішло під укіс, розлад скрізь,
Міський узвіз над прірвою завис, близькі ті часи,
Коли люди всі боятимуться блискавки і грози!
Я теж почав вірші писати, щоб свою постіль ними зігрівати,
Любити і кохати – не всім дане, колись той час настане,
Коли сніг в душі розтане остаточно, і ти забудеш про канони святі,
Спробуєш в сторону від них відійти, щоб нові почуття для душі знайти,
Але з’явиться почуття, що твоя стезя не для того, щоб багато знать і відчувати,
Що твоя любов схожа на високі залізні грати,
За якими тебе страсті будуть до кінця життя тримати! 
Вітер в спину дме, у нього бажання є друге, плоть боліє,
А душа про чужі поступки до ранку мріє, вона воліє одного,
Щоб душа смиренно сприйняла почуття степені! Навіщо гроші зберігати,
Навіщо сідати за грати? Щоб нікого потім не любити і нікого не кохати? 
Поки не опустіє кишеня, буду тринькати все, що там є, їсти і пити,
Щоб небо даремно  не коптити, хочу праведно жити, але не знаю,
Як в скорботний час не опустити долу голови, невже всі ви – не жартуни?
Кінець романтиці скитання, є сподівання на те, що життя земне від мене не втече!
Деякий час пройде, і душа з полегшенням пойме, що коли життя пройде,
Тоді ніде  грішне тіло собі спокою не знайде! Не сине чи грозове в душу плює,
Життя швидко тече, спасибі богові за все, що навкруги цвіте, зеленіє и росте!
Життя таке, що воно душу холодом пройме, кине і підніме, і як вітер прогудить,
Як коротка мить, тільки сірий попіл і пил останеться кой де, замість траві чагарник зацвіте!
Як продовжить своє життя в віках, коли на грозових хмарах панує жах?
Без всякої думки, без всякого спомину, затаїв думку одну, сонні очі тремтять посеред ночі,
Душа в розпачі, вона рахує ночі і дні, що навесні пройшли мимо долі і судьби
І ледь не зомліли на благодатній землі від спокою  і тиші! А на даху голуби воркують,
Голубок з голубкою  колоду гральних кар перемішують, а туман густий закриває обрій земний,
Невже кінець земного скитання? Невже я вік прожив дарма? Всі запитання до Творця,
Йому належать наші душі і серця! Їхні безхмарні далі скрив туман густий,
Щільний і рясний, він завис над земним раєм і в напрузі натовп триває,
Когось на молитву надихає, а хтось навпаки від повсякденної суєті відпочиває!
Ми в цей світ приходимо, щоб робить те, що небом нам визначено і вже давно,
Ще в стародавні часи ми своєю стежиною йшли, перед владою згинали коліна,
Гнули спини задля своєї родини, я ж бродягою родився и з цим прізвищем не розлучився! 
Не живу, а чахну, немовби хвора людина, влада знущається наді мною, як над скотиною,
Колись і я дождусь других часів, коли натовпу знадобиться опит мій! Я пішки йду,
На плечах несу палку  свою, мало їм, почти не п’ю, тільки святим повітрям живу!
Вітер дме в шию, і качає кропиву, а на широкій ниві скотина пасеться,
Про життєву скруту нагадує вщент розбите серце! Життя голову одурманить,
І за коротку мить введе в оману людську пам'ять, хвороба любові невиліковна,
Доки чаша її ще повна, але коли вона наб’є оскому, тоді  душа б’є тривогу!
Їй все не слава богу, але ніщо не закінчено для того, хто живе в їм я бога! 
Розум просвітлює почуття, його захищає земля, хто з нас тут звіром не блукав,
Не маючи на те підстав, ловив гав, деколи навіть голодував, плакав в жіночій рукав,
Але про велику мету не забував! В руки не брав, нічого не крав, бо твердо знав,
Неможна вгадати людському розуму коли любов прийде, до кого і чому
І що вона в твоїй душі зненацька найде? Коли і я забуду про всі свої набуття,
Почну зводить рахунки земні, кому як не мені рахувати прожиті дні у пітьмі?
Немає золотої середини ні в житті, ні в родині, або получиш в рило,
Або забудеш, яке сьогодні число? З свого життя не можна вирвати ні однієї сторінки,
Але можна зняти шляпу, пальто і черевики і в незнайому кімнату зайти до чоловіка того,
Якого тут не знає ніхто, він ніколи не змінить своє єство! Ми ледь живемо, ледь ноги тягнемо,
Дома продовжимо спати у сні нерозгаданому, а все тому, що душа відчула нудьгу і втому!
Всі люди безправні, вони почти рівні серед нерівних, але на посадах керівних нікого немає з тих,
Хто не сприймає гріх, всі обожнюють щастя, тікають від нещастя, незважаючи на те,
 Що їхня стезя ледь йде через душевну гіркоту, біль і нудоту, прикладаючи немало зусиль ,
Щоб наблизити до себе велику ціль повсякденного буття! Звідкіля тільки сили беруться?
До кого мені потрібно звернуться, щоб не зробити не обдуманий крок назустріч долі?
Що окрім волі допоможе мені дійти безболісно до поставленої мети? 
Ця стезя безпощадна і вузька, ледь проходять плечі і голова, смішне єство,
Легковажність його доб’є кого хочеш посеред вузької дороги,
Яку не бачать з висоти небес  всесильні боги! Підкошуються ноги, слабіють руки,
Проте вуха гарно ловлять різноманітні звуки, знаходять притулок для муки своєї
У жінки тої, яка зовні схожа з кремезною чоловічою спиною! Наша доля безпощадна,
Вона любого розчавить нещадно, життя, яке не є,
Все одного тебе до божого олтаря колись доведе!
Почесті змінюють вдачі, іноді життя собаче з очей хутко зникає,
І його постійна вдача зміняє, вона в своїх руках вожді долі тримає!
Дурна слава до імені гарно прилипає, час минає, але гомін і крик тебе не оминає,
Час іспитів постійно триває, у кожному з нас є дві людини, нібито вони не з однієї родини,
Вони кожної хвилини гудять один на одного, поки їх не зупинить на півшляху божество!
Проходить все, пройде й це! Зморшками покриється лице,
Але в душі ми завжди будемо молоді,
Як творці свого буття, як метці чи слуги і раби Творця!
Ми можемо задихатися від туги і нудьги, можемо змінити панчохи,
Труси та кальсони, але  ніщо не змінить твого єство, коли у нього дурна голова!
Вона все натерпілась стида, чиста совість вже не повернеться сюди,
На одному місці сиди і жди, коли прийде час зістаритися,
Тоді і ти зокрема  будеш  двома руками чіплятися за таке тяжке життя!
Навіть дуб від сильного вітру качається, життя від чужої смерті не кінчається,
Щось валиться з рук, чути несподіваний звук, душа тремтить, в очах рябить,
Але ти хочеш ще як можна більше років прожити, страшно не воліти зло в душі задушити!
Тяжко й важно на рівному місці тонути в часи загальної смути, коли холод лютий
Пронизує тебе до кісток, ті під снігом і дощем наскрізь промок, валишся з ніг,
Ледь переступивши через низький поріг, напевне ти ще не доріс до істин святих,
Тому що твоє єство нікого не жде, а життя йде, летить і біжить, земля від тупоту тремтить!
Менше скажеш слів, більше зробиш діл, іноді справедливість радує,
Але що вона тобі дає, якщо вітер тобі в груди що сили дме?
Час швидко тече, а ти не знаєш, де ти будеш завтра і з ким?
Будеш чистим чи брудним, станеш грішним чи святим,
Кого ті завтра впустиш в батьківський дім?
Чув дзвін, але не знаєш, куди подівся він!
Переплигнув через тин, чи слідкую за тобою через товщу мармурових стін?
Які часи, такі й уроки, розумники і бовдури роблять перші кроки посеред байдужої юрби,
Переходячи мочки від однієї стезі до другої, герої та ізгої долі і судьби завжди плекають надії свої,
Що колись про них заговорить весь світ, але час йде, мовчить людство все, кой де полум’я тріщить,
А навкруги чадить, голова болить, душа тремтить, як дожити до похилих літ,
Коли твій досвід, як на деревах смачний плід, давно уже дозрів, твій лоб спітнів,
Але життя своїм шляхом далі йде, його рок за повідець веде крізь світло і тьму,
Декому не хватає сил і мощі, щоб розім’яти мишці і кістки! Я роблю це залюбки,
Але тільки тоді, коли книги мої просвіщають плоть і душу, гострять розум
І визивають багато помислів і дум! Що за шум без бійки? Подивися б залюбки,
Як баби і мужики відстоюють кулаками  інтереси свої, а навкруги буйний цвіт цвіте,
Життя біжить, життя невпинно йде, любов цвіте лише там, де хтось для неї построїв храм!
Які часи, такі й спокуси, змінюються люди при влади, незважаючи на значні їх вади,
Научи і боягузи, одягнувши вишиванки, кружаться в українському танці, 
А самі думають про ті часи, коли в’їдуть в Київ на російському танку!
Слово, як осельок, воно відточує мозок, і підносить людям урок,
Щоб не дай бог ніхто з них взяти гріх на свою душу не встиг!
Один за всіх і всі – за одного, тільки слово не старіє, воно замерзле тіло зігріє,
Жалюгідно виглядає той, хто волає життя своє прожити без ідеалу,
Постійно тягне на себе одіяло, на дворе смеркало, на роздуми залишилось  мало часу,
Ось тому раннім ранком босими ногами мну холодну, але чисту траву!
Щасливий той, хто в цей мир прийшов в хвилини вирішальні,
Коли люди поважні були до слави жадні, вони губили дорогоцінні хвилини,
Залишали без пошани свої родини! Обрій неба синій залишився лише на старій світлині,
Можна відзначати її роковини, рука плаче навзрид, коли чує з дитинства знайомий скрип
Старої хвіртки білі хати, пам'ять воскресає образ матері, батька і брата! Була тяжкою стезя,
Вона вилась,як змія посеред чортополоху і буряна, в душах людей простих кожний вірш,
Як в небі білокрилий орел, він свободо літає туди, куди йому вказують господні путі!
Пусті боягузи накидаються на любі вірші, тільки би бігти по чужим слідам,
Які ведуть кожну душу в моральний храм! Я – не бурсак, хоча теж постився, та ще…як,
Наді мною  святі канони читав старенький диякон, він іноді видавлював стогін із грудей,
Він сам жив наодинці, віч-на-віч з природою, своїм розумом і вродою вражав людей,
Хоча спав на соломі в холодному домі! Коли ж мороз відступав, він в руки стару лампадку брав
И до ранку Євангеліє читав і на весь околодок не кричав, що він не такий, як всі бабусі і дідусі,
Він ходить по утішній росі босими ногами і після служби читає молитви в божому храмі!
Він потішається думкою той, що був знайомий з ще більшою бідою! Він хрест рукою стискав,
Плакався собі в рукав,  кутався від стужі в дірявому рядні, коли холодно і голодно було зовні!
Так і проходили ночі і дні, не міг він сказати, що міг би цілому світу в чомусь дорікати,
Він ночами віршував, і своїм бажанням потурав, не маючи на це ніяких підстав!
Йому прийшлось з нуждою тягатися, за пояси з нею братися,
Йому не треба долі кращої, аніж бажання ті, на які Муза спокушує з висоти небес,
Постійний процес  йшов достатньо швидко, але йому за ним спостерігати було гидко!
Обридло все, тільки не слово святе! Він не зміг передбачити, які господні путі 
Треба ще пройти, щоб собі щастя бездонне знайти!  Життя приносить людям розчарування,
Коли не вдається їм вирішити всі свої питання! Життя коротке, воно на поминає келих з водою,
Йде буття своєю ходою дорогою тою, що відмивається від бруду ранковою росою!
Життя – дуже серйозна штука, щоб міркувати про нього всерйоз,
Його супроводжують чимало загроз, розбратів і гірких сльоз!
Коли добро безсильне, воно перетворюється в зло!
Більшість з нас – це не ми, наші думки – чужі,
Наше життя – мімікрія, а давнішні мрії, як і страсті,
Не приносять ні кращої долі, ні довгого і вічного щастя!

м. Ржищів
19 квітня 2020 р.
10 годин 40 хвилин