намистинки з життя Мируськи

.....Ольфативна пам'ять....
.... так це називають по-науковому.
....Я не знаю як називається це дерево, але мене цей солодкий медовий аромат переносить в безтурботнощасливий час дитинства...

- Міроооо, Мірусююю... , - чую десь здалека голос бабусі, що надривно кличе мене, я нахиляюся і пальчиком торкаю золотого гудзичка, що тримає метелика на білих недільних мештиках. Обережно витираю його від жовтого, розпеченого сонцем пороху... гудзичок радісно підморгує мені посилаючи сонячного зайчика прямісінько в праве очко.... Я сміюся і біжу щодуху до бабусі, міцно хапаю її за руку і ми разом чимчикуємо до церкви.... І там поважний єґомосьць кличе мене до себе і питає, чи чемна я дівчинка... В голові пролітає тисяча і один спогад про всі мої збитошні пригоди: про те, як ми рвали зелепуги на сусідчиному городі, як втікала в гайок до ставка без дозволу, як ховалися в кукурудзі і робили ляльки з качанів, а бабуня надривно, на весь голос кликала мене, як зграйкою з коліжанками лазили на колгоспну морву, і потім, щиро дивлячись в очі я завзято віднєкувалася від цього, ховаючи чорні пальці за плечима... але ж замацьканих щік і чорного язика не сховаєш...
Згадавши все це я похнюплено кажу, що так, я була нечемною, не то слово... Пан Отець кладе мені руку на голову і каже, що Господь милосердний і все мені пробачає, а як покуту треба три рази "Отче Наш" і "Богородице Діво" змовити і дає мені маленький кубик хліба... З'їдаю його і з легким серцем біжу до бабуні, а вона вже купила мені аж три разки коралів з кольорових тістечок... Тістечка прісні і тверді, але в ту мить здаються найсмачнішою лєґуминою...
Лише через роки я зрозуміла, що це була моя перша сповідь і перше причастя...
...Я беру гілочку і притягую її до обличчя... Вона подібна на жмутик страусового пір'я і легенько лоскоче по носі. Вдихаю аромат, закриваю очі... І ось я вже на пляжі в Одесі... сонце сліпить мої оченята а повітря густе від солодкомедового аромату... на голові в мене білий капелюшок і вбрана я в червону в білий горошок сукенку з спідничкою сонцекльош... кручуся дзигою і дивлюся як спідничка злітає "парасолькою" як в балерини. Мама з татом молоді, в шортах ідуть обнявшись, а моєї сестри ще немає навіть в проекті...
.....Потім я, боса, підскакуючи кізонькою по розпечених камінцях, біжу до моря і бачу маму з коліжанками в воді... хочу підбігти до неї і обняти, але вода все вище і вище, а мама .... ось вона, лише простягни руку... і вода їй лише по пояс... А мені вже по носа! І хвилі пустотливо хлюпають мені в личко... Бракує повітря... Я ображаюся , хочу тупнути ногою але хвиля з розбігу залітає мені в носа, вмить відбивши бажання це зробити...Я розвертаюся і хочу вийти геть, на берег.... але ... вода не пускає. Хочу крикнути та неможу... Мені перехоплює подих... страх крижиною накриває серце...і, раптом, хвиля підіймає мене, штовхає вперед, і ...Я... пливу! Так я навчилася плавати! І вийшла з води лише тоді, коли мої губи з рожевих перетворилися на сині від холоду а зуби цокотіли як іспанські кастаньєти..
......А потім тато купив перший в моєму житті ананас! І ми сиділи на веранді і смакували тоненькими кислосолодкими скибочками ніжножовтого кольору ...
...Ех.... дитинство.... хоч на мить туди б...