Не все то золото, що блищить

   Наш пан Яцик дуже великий дивак, він дуже точний, пунктуальний, одним словом, він знається у всьому остаточно. Він любить міняти обуванку. Щомісяця він купує собі нове і нове взуття. Та нас він знає краще всіх! Ну… ми, маємо на увазі, нашу пару. Ми вже давно вийшли з моди, в жодному каталогові нас немає, а він все одно нас носить. Правда, одіває нас мало коли. Нам уже п’ятнадцять років.  Ми добротні черевики, скільки нас не одягає, ми завжди, як нові. Так от… ми  живемо у величезній кімнаті. Такі тут моднячі пари є, що аж дух захватує! Вони – ці пари взуття, одна перед одною… так вже хваляться, так вихваляються одна перед одною, а ми ж не можемо, бо ми живемо в темній коробці. Нас зняли, закрили… і все,  а от сьогодні пан Яцик спішили, зняли нас і побігли. То ми  вже тепер не нарадуємось, бо осталися тут на полиці, а не в коробці. Яка тут красота, пахне непогано! І все по полицям, по полицям розставлено – порядок! Та й одягли нас нині… не просто так… та ненадовго.
– Ой, що це? Чого ви пхаєтесь? – зненацька, щойно запищали тонким, здивованим  голоском модні туфлі. Вони просто накинулись на нас.
– Ми? Ми зовсім не пхаємось, ми взагалі тут вперше, – відповіли ми, стара пара взуття.
– Звідки ви взялися? Тут вас… не було! – запитала зло сусідня пара взуття: високі, чорні, зимові черевики.
– Ми не взялися, ми старші… за вас усіх, – знову сказали ми. Нам було незручно, ми почали виправдовуватись, бо ми ж… дійсно на полиці з’явилися тільки нині, хоча живемо в цій кімнаті давно.
– Ото… крутизна, кому таке треба… старші? – закричали модні туфлі, яких купили тільки учора. Вони не заспокоювалися, продовжували розказувати про себе, хоч і дратували всіх навколо.
Ми, стара пара взуття – черевики, навіть… налякалися такого напору з їх  сторони в наш бік... і не тільки в наш. – От… ми… то вже самий писк моди! Ми модні і круті! А не ви всі! – не вгамовувалися моднячі.
– Ми звучимо стилем, лоском, високою модою, ну… про що говорити з вами усіма, якщо ви гірші від нас в сто разів! Мода – це ж все, а ви всі…ха-ха… так собі, огидні, нікчемні, хаха, – пискливо хіхікали  моднячі.
Їх характер – просто жахливий. Модна пара взуття вередували і нікому не давали спокою, виглядали вони, насправді, дуже дивно. Їх базікання всіх злило, вони вели себе легковажно. І саме головне, вони не думали про свій завтрашній день. Нарешті… хтось не видержав і гучно закричав:
– Ага… писк моди, всі це чули? То… чого у вас, он з того краю, виглядує, видніється кусок прим’ятої штучної шкіри? – червоні кеди, аж тряслись від сміху. Вся полиця з обуванкою, всі пари подивилися на тих модних з огидою.
 – Як? Не може бути… – рознервувалися  нові туфлі. Вони противно заскрипіли. Вся полиця залилася сміхом. Ми теж (стара пара взуття-черевики) трохи несміло хіхікнули.
– Ото ж бо… так, не все то золото, що блищить! – сказали товстим голосом добротні сірі кросівки. І чомусь вмить… стали дрімати, мабуть… їм було нецікаво. Вони були дуже поважні і круті. Враз… всі пари взуття  попритихали, за дверима почулася розмова:
– То… так, любий, мені вони теж не подобаються, якісь дивні, до того ж сині, до чого їх взувати будеш? – сказала пані, жінка пана.
– То, що мені з ними робити? Наче… модні… нові. Тільки гроші викинув, тісні, пекучі… і дуже жмуть, що за взуття?
– Ну, що робити, що робити, любий? Викинь… або комусь продай, чи подаруй! – пані говорила голосно і роздратовано. Мабуть… вона кудись спішила, а  пан турбував, невчасно для неї. – Так, люба, і зроблю! – пан теж мав гучний голос.
 Двері відчинилися, пан став навпроти полиці, подивився зверху донизу, потім протягнув руку до самої модної, щойно купленої пари, чесно кажучи, ми дуже перелякалися. Але… для нас все обійшлось.
 – Ну, от… знайшов, то все… Модо, прощавай, бо я такі собі мозолі натер, щоб б йому грець, тому модельєру та дизайнеру, що вже не хочу вас навіть бачити, – сказав, кепкуючи, іронічно пан.
Модна синя пара чоловічих туфель гепнулась голосно в коробку. А на вільному місці закрасувалася стара пара взуття – тобто ми. Ми не могли в це повірити, але це так. Нам було трохи ніяково, та що поробиш, не ми вирішуємо нашу взуттєву долю. Пан продовжував бурчати, а ми, як і  всі пари взуття мовчали.
– Такі незручні… то просто жах! – держачи в руках коробку, сказав пан нервово. Двері величезної кімнати скрипнули… і знову  розпочались різні балачки.

 Ми навіть трохи втомилися всіх слухати, і навіть… знову захотіли заховатися в своїй старій  коробці, але... То… тепер… нам зрозуміло, що таке повага, а то… жили ми в темряві, а тепер… ось тут. Яка тут красота! Ми дуже раділи, бо ми старі, але дуже добротні – ми стара пара взуття. Враз світло погасили...і всі попритихали… всі полягали спати, ми теж, бо ми ж тепер, як всі