Любов у спадщину

Любов у спадщину

Історія, яку хочу переповісти, дісталась у спадок від мого роду по маминій лінії. Власне це не байка, а частина сімейних подій сторічної давності. Скарб, набутий моїми пращурами, не сховаєш до скрині і не покладеш на банківський рахунок, але він світить, надихає, зворушує, я відчуваю його в душі, я вдячна вам, мої рідні, за цей дар.

Любов

Мій прадід Василь народився у 1870 році і помер у 1948 – отож через його долю пройшло кілька воєн, революція, зміна суспільного укладу, голод. Але коли мама згадувала його життя, я завжди з нетерпінням чекала, коли ж почнеться розповідь про велику любов діда до єдиної жінки в його долі - баби Зоні. (Звичайно, дивно називати бабою жінку, яка померла рано - в 42 роки, так і не знала своїх онуків, серед яких і моя мама, але саме так її в сімейних розповідях і величають - баба Зоня.)

Василь ріс в заможній і побожній сім'ї церковного старости Юхима Івановича Ригуна. Навчався грамоті, читав старослов'янською, знав напам'ять Євангеліє і всі церковні служби. В сім'ї рано померла мама,  залишилися одні чоловіки - батько і троє синів 10-ти, 8-ми та 6-ти років, та чимале господарство. З дідових слів: «Мали 40 десятин землі, дві пари волів, пару коней, 4 корови та інша дрібна животина». Юхим Іванович не хотів приводити у дім мачуху – отож діти рано долучились до роботи, особливо старший, Василь. У неповних Василевих 16 років батько вирішив сина одружити, бо господарство велике, потрібні жіночі руки. Пішов радитись до попа - той категорично йому відмовив.  Коли Василю таки виповнилося шістнадцять – Юхим Іванович знову пішов у церкву за дозволом. Вже і господиню висватали в сусідньому селі. Піп погодився  обвінчати молодих за умови, що батько дасть 10 корців вівса, а молодята 6 днів відпрацюють на попівському полі.

От і стали до вівтаря майже ще діти: Василю тільки виповнилося 16, а Зоні - 15 років. Ромео і Джульєтта з житомирського села! Про свою юну дружину дід згодом розповідав: «Сиділо на кожусі поряд дівча, худе як тріска, нічого жіночого ні спереду, ні ззаду, мале, за ночвами не видно,  баняк в піч не встромить. І так мені її було шкода, мою Зоню, що серце від любові заходилося »

Проте ця дівчинка-дружина прийшлася  до двору -  роботяща, дбайлива господиня, лагідна, поступлива, вдячна. А незабаром і зовсім засвітилася, розцвіла жіночою красою. Дід згадував, ховаючи ніжний смуток  в очах за клубами диму з власного тютюну: «За рік-другий вилюдніла моя Зоня, така гарна стала, як мальва, в церкві не лишень мужики, а й баби заглядалися. Вміла гарно одягатись, прихорошитись, кабалку вив’язувала краще за всіх. А як дома готувала, як подавала…».
 
В 20 років діда «забрали у військо». Залишилась молода дружина з маленьким сином на руках.  Служив дід у будівельній роті – працювали на заготовці та обробці деревини. Наче і служба непогана, та дуже тягнуло Василя додому: «Така смута мене там брала. Фельдфебель вранці на плацу щось каже, а я нічого не чую, не раз давав мені тичка в зуби. А у мене одна думка, як там моя Зоня, ні пити, ані їсти не можу.  А як отримав від брата листа, що піп у церкві непристойно до неї чіплявся, то вже геть, яка там служба, тікати надумав». Дід прослужив недовго - відрубав собі палець на нозі. Начебто повірили, що ненавмисно,  і відправили спочатку у шпиталь, а потім і додому.

Коли Зоня померла, на руках у Василя залишилися діти 2-х, 4-х, 7-ми і 9-ти років. Наймолодша серед них - моя бабуся Мавра, мама моєї мами. Він більше не одружився, дітей виховував сам. За Зоню молився кожен день всі ті  44 роки життя без неї.


Віра

Взагалі дід Василь, а у селі його звали ще дід Галай, був своєрідною людиною. Добре знав грамоту, мав чимало книжок. Був щиро віруючим – кожен день читав Євангеліє та псалми вголос, але принципово не ходив  у сільську церкву. Мав на те свої причини. Ще в дитинстві батько послав його до попа у якійсь справі у великодню п’ятницю. Хлопець летів туди як на крилах, бо знав, що додому на свята мали приїхати попівські сини (один навчався в університеті, другий був офіцером). Поповичі привозили йому книжки, давали папір для письма. Прислуги в господі Василь не застав – тому рушив прямо до їдальні. Від побаченого остовпів – за столом була вся сім’я, а на столі – і випивка, і їжа, далека від пасхального посту,  - кури, м’ясо, ковбаси. Попадя схопила хлопця за виворіт та випхнула за двері. Коли дома розповів батьку про побачене,  той завів його у стодолу та відшмагав віжками -  «Не богохульствуй!».

Дід будував  відносини з Богом на свій лад. У свята та у неділю одягав окуляри, розкривав Біблію, читав святе письмо і гарним голосом виводив пісноспіви. Хоч зневірився у сільському попі, однак 6 разів  ходив пішки до Київської Лаври на богомілля. За зиму дід готував 10 пар постолів, торбу сухарів, брав часник, цибулю. За тиждень до Великодня вирушав з іншими богомольцями в дорогу, проходили більш за 200 км, 2-3 дні молились у Лаврі, розговіювались та вертали додому.

Разом з тим, дід намагався запозичити з попівського життя щось краще. Збудував гарну хату і вкрив червоною черепицею, як у попа. Придбав у німців ( в селі була німецька колонія) виделки – ними майже не користувались, але вони стали посагом моєї бабусі Маври. До посагу відійшли і віденські стільці, що сиротинно тулились серед хатніх лавок та ослонів. І дітям дід дав імена як у попівських дітей, первістка назвали Гаврилом, як попівського сина-офіцера, а найменшу доньку, як і попівську, хотіли назвати Маврунею. І хоч  піп охрестив дівчинку Марією, але все життя мою бабусю звали Маврою.


Надія.

Для моєї мами та її молодших брата та сестрички дід Василь був і порадником, і наставником, і годувальником. Їх рідний батько Панас Макарович (а мені дід) був призваний у 41 – році  і, найвірогідніше,  загинув у перші дні війни (офіційно – пропав безвісти). Місце господаря зайняв дід Василь, і як міг допомагав своїй дочці Маврі зносити тяготи окупації та вдівства (а на початок війни діду вже було за сімдесят).

За мудрість та розсудливість поважали діда Галая і односельчани.  До нього ходили і за порадою, і за «вогником» (у діда було кресало -  в роки війни за відсутності сірників все село зверталось до нього), і за куривом (дід  сам  вирощував тютюн, сушив, нарізав). Дід знався на знахарстві, ворожив  на «хліб і сіль», лікував замовлянням та викатував яйцем. Мама згадує, що дід міг стати на розі хати, прочитати молитви – і  розігнати хмари. Свій дар цілительства передав доньці – бабуся Мавра теж лікувала односельчан.

Я часто згадую діда Василя, хоч не довелося його бачити. Записала зі слів мами ряд замовлянь, якими від лікував людей. Користуюсь ними можливо не  професійно, але відчуваю їх силу. Іноді здається, наче крізь час вдається діду Василю придивлятися до мого життя, життя моїх дітей і онуків та  вносити такі мірки та цінності, які не дають схибити, зневіритись, зрадити.

В сімейному архіві є лише одна світлина з дідом. Їй вже майже вісімдесят років – тому важко роздивитись деталі, але сподіваюсь ви відчуєте ту силу, що випромінює його постать.