Баба Текля

Баба Текля

Баба Текля була сусідкою моєї баби Маври. Маленька, худезна, згорблена як клюка. А лицем схожа на відьму – ніс гачком, глибоке провалля замість рота та патли з-під хустки. Та  ще скрипучий лайливий голос. В дитинстві я навіть боялася ходити повз Теклін паркан, раптом побачить та заговорить.

Але моя баба ніколи Теклі не вказувала на поріг, завжди ділилася останнім та й дітей своїх привчила поважати сусідку. Бо в Теклі – складна доля. А в кого вона тоді на селі була простою?

У Теклі ще перед війною «совєти» забрали  чоловіка. Та й з кінцями. Чотирьох синів виховувала самотужки. Та де там виховувала, скоріш не давала вмерти з голоду. Мама розказувала, що у хлопців роками було одне «меню»: баба варила великий баняк дрібної нечищеної картоплі, висипала на деревяний стіл та  ставила поруч «на гарнір» кислу капусту, чи клала «гурок» з городу, чи розтертий у ступі льон, аби присмакувати  бульбини. Якщо хлопці принесуть з річки яку рибину – ну то зварить юшку.

Але не менш складним був Теклин характер. Мій прадід Василь, батько баби Маври,  ніколи, наприклад,  не їв у присутності сусідки. Мовчки відсовував миску та йшов палити тютюн надвір, доки Текля не піде. «Ще даннє яке накладе», - бурчав дід на дорікання доньки Маври. Або побачить Теклю крізь вікно та й гаркне на всю хату: «От лихий чорт відьму несе!»

А це ще прадід був не аби якого ґатунку – сам міг кого хочеш «замовити». До нього ходили аби «викачав яйцем», чи «спалив рожу». Мабуть тому він добре відчував непросту природу Теклиної душі.

Зараз би Теклю назвали екстравертом з активним аудіальним каналом. Може й так. День у баби починався розвідкою по сусідським хатам. Потім, переповнена новинами, баба хутко снувала між дворами, аби всім донести почуте:

— У Ладімира Танька з Новограду приїхала, привезла комуняцію!
— Бабу, може комбінацію? — уточнює співрозмовник.
— Ой, мо й так! Та не вкажеш, холера, — рипить баба у відповідь.

Або:

 — А у Гілька теля змерло. Від Хлойки.
 — Від хлорки? Де ж воно ту хлорку здибало?!
 —Та ж ні, від корови Хлойки! Шо за ім’я скотині дали, то Гількова доця таке придумала.

Чи ще:
— У Тарганьців сьодні картопля з салом та цибулею! На весь куток пахнить. Та нашо мені та картопля, в мене своєї баняк.

Потік Теклиного говоріння ніколи не вщухав. Аби були вільні вуха. А часом і сама до себе бубніла. Закінчувалися  новини – баба переходила до пліток та наврочень. На крайній випадок – були ще спогади.

Наприклад, про Москву. Баба там побувала десь ще в 50-і роки. Продала теля, купила квитка на ті гроші, а в Москві – краму всякого, щоб у селі продати. Та й ославилась на все село. Ось як це вийшло.

В сільській школі піонери завзято почали шукати спекулянтів. Нишпорили по селу, хто що повіз на базар до міста, чи може виміняв у сусідів, чи продав щось. І після такої розвідки баба Текля втрапила у чорні списки. Дванадцятирічний Федька Півторейко намалював плакат, де висміював спекулянтку Теклю Боркун, та й повісив біля сільського клубу.

Боже, як Теклю це розізлило. Прибігла до клубу, порвала ту агітацію. І при людях в серцях  бовкнула: «Ой, не довго тому паскуднику бігати. Добігається, згадаєте Теклю». І дійсно, через кілька місяців Федька підірвався від власної кишені. Назбирав туди пороху (а по війні на полях за селом можна було й не таке знайти) і від чогось той порох вибухнув.  Тож не даремно мій  прадід сторонився сусідки.

Пізніше, мабуть у 70-і роки, Текля ще й у Крим літала.

Молодший бабин син Василь після армії залишився працювати у Сімферополі тай там одружився. Вже й двоє діток мав, коли вперше привіз маму до себе. Побула там баба кілька тижнів та вернулась додому. А через кілька років Текля наважилась поїхати в гості вже сама. Старший син Андрій купив квитка на літак з Рівного до Симферополя, довіз бабу до аеропорту, а далі баба  подорожувала сама. Цю оповідку я вже чула на власні вуха:

— Людоньки, сіла в той єроплан, а там кругом одні пани у спінжаках. Одна я у куфайці, селючка. Дівуля з тацею ходить туди-сюди, питає, чи не хоче хто води чи канфєт. А вони носи воротять, панство таке. Я підставила фартуха та й  кажу – сип доню сюди, на мене двійко онуків чекає, хай буде.

— На автобусі доїхала в той куток, де син живе. Ходжу та й не можу хату знайти. Ой, лишенько мені! Знаю, що тамичка велика груша була. Шукаю ту грушу. Нема! І туди вибрикоси, і сюди вибрикоси, а де ж мій Вася?! Вже й поночі стає і нема кого спитати. Сіла на клунки та й плакать хочу. Аж якісь дівчата йшли, питаю, чи не знають Васю Боркуна. А вони знали Галю, невістку мою. Ну то вже мене довели… Груша всохла та й спиляли, а я шукаю.

— Повіз мене Вася до мора. Сиджу як пані в машині. Дивлюся у вікно. Боже ж, як гарно. Дорога рівнюсінька, широка. А потім через гори їхали –  то наче в хмару втрапили. Така вогка мжичка кругом. І холодно стало, добре що у куфайці була. А то Вася все – зніми, та зніми. А до моря так і не доїхали, шося си стало з машиною. То вчепилися до якогось тракторця – та й назад поїхали.

Моя баба Мавра зазвичай слухала сусідку  у піввуха, щось порала на дворі, у пересуди не вступала, питань не ставила – бо  буде ще півгодини згаяно.  А мені, малій, було цікаво, бо  баба Текля смішно перекручувала на свій лад знайомі слова.

«Кутугразний»  – це по-Теклиному значить трикотажний, «сракострат» – це стратостат, «риба в воєнкоматі» – то риба в томаті. Багато вже забулося с тих перлів, ніхто ж бабу не конспектував, нажаль.

А останній спогад про бабу теж трохи містичний. Помер  мій родич, дід Григорій Кіндратович – швагро баби Маври. Так сталося, що помер він з висунутим набік язиком. Сидить біля покійного його дружина, та й причитає: «Гришо, Гришо, що ж ти так язика висолопив. Що ж мені з ним робити. Негарно, що люди скажуть». Прийшла баба Текля, всіх вигнала та й зайнялася покійником. Лляла гарячу воду йому на язик, щось бубоніла, потім голосно сварилася. Але таки вклала язик до рота. Після вийшла з хати та й звернулася до неба: «Я ж тобі, Гришо, казала. Не чіпай моєї клуні. Не гніви Бога. Бо будеш ще Теклю вмовляти помогти. Так і сталось. Хай вже там тебе Бог розсудить».

Мама мені потім розказала, що  до війни, коли чоловіка баби Теклі вже не було, Григорій Кіндратович виконував колгоспну рознарядку – розібрати в баби клуню та передати на потребу колгоспу. І весь час баба благала його зупинитися, аж поки не припечатала: «Прибіжиш ще до баби кланятись! Ой, прибіжиш. Згадаєш моє слово».

Баби вже давно нема на цьому світі, а оце  чомусь згадалась. Може щось хоче сказати.