Що гризе Марту Виноградову

Що гризе Марту Виноградову? *

Жила собі на світі  звичайна дівчина Марта Виноградова. Раділа кожному дню, працювала,  закохувалася, мріяла, мандрувала.

В її 30 дівчачих років все начебто було добре: її оточувало багато друзів, кавалери кружляли, наче надокучливі мухи, мала хорошу роботу, від якої отримувала насолоду та пристойне матеріальне заохочення.

Одного дня на її худенькі, безтурботні до того моменту плечі звалилася важка бетонна плита: мама тяжко захворіла. 

Втомлений лікар вимовив діагноз звичним голосом. Йому в тисячний раз доводилося зачитувати цей вирок. Він давно вже не переймався чужим горем, перетворившись на циника. Це всього лише його робота.

Марта була приголомшена, навіть сліз не могла лити. Не вірила. Її мати, її рідна кров, її найкраща подруга... Така завжди усміхнена. Мама, від якої пахло теплом і турботою. Мама, до якої Марта пригорталася, коли сумувала і коли раділа. Мама, яка проводжала щодня у школу, допомагала вчити уроки. Мама, яка витирала дівочі сльози і лікувала хвороби. Мама, яка бавила доньку млинцями, сирничками,  навіть коли та стала вже зовсім дорослою  Тепер мама сама стала дитиною. Хворою дитиною...

Рак. Страшний звір, що пожирає свою жертву, шматаючи на клаптики.  Бридка, підступна, безжалісна тварюка.

Марті довелося піти з улюбленої роботи, щоб бути завжди поруч з мамою. Бігала до лікарні, днювала й ночувала на стільцях, коли маму оперували, носила їй супи та кашки, які готувала щодня.

 Лікування вимагало багато, дуже багато грошей. Марта продавала все, що можна було продати. Багато людей, дізнавшись про її біду, відгукнулися й допомогли. Серед них були і друзі, і колишні колеги, і просто небайдужі люди.

Десь глибоко у душі дівчина думала про ті звичайні речі, якими  живуть усі дівчата: про кино, театри, нові сукні, яскраві подорожі. Вона мріяла кохати й бути коханою, про власний дім, діточок, про те, щоб жити своїм життям.  Але поки мати хворіла, їй довелося забути про особисте. Тепер вона стала мамою для власної матері. У лікарні  було чимало покинутих на призволяще мам, батьків, дружин, але Марта не могла вчинити так з найдорожчою людиною.

Мама, дивлячись на те, як нелегко було доньці, казала:
- Віддай мене до хоспісу, там про мене подбають.   Ти  молода, приваблива, маєш жити своїм життям. 70 років - чималий термін, я вже досить пожила. Не хочу бути тягарем для тебе".

 Марта відмахувалася:
-  Ні, мамо. Я обираю тебе.  Ми ж родина. Невипадково наше прізвище Виноградови, ми й справді наче виноград, який сильний своїми гронами. Моє життя почекає.

Бійка тривала довгий час. Лікар давав надію, що пухлина розтане, наче крига навесні. І дійсно, матері ставало легше: численні операції та  хіміотерапія вдарили по хворобі, немов важка артилерія по ворожому війську.

Потроху життя почало налагоджуватися. Марта влаштувалась на нову роботу, де з розумінням поставилися до її ситуації. Мати видужувала, почала пересуватися, виходити на нетривалі прогулянки. Марта розповідала про ремісію пошепки, щоб люта звірюка не почула й не напала знову.

Та ворог виявився хитрішим і сильнішим. Одного страшного дня стався неочікуваний удар. Матері різко стало погано.  Швидка, лікарня, крапельниці, аналізи, томографія. Шок, сльози: неоперабельна пухлина, хімія неефективна. Нокдаун, кінець усьому.

У повітрі повисло лише одне питання: "Коли"? Ані мама, ані Марта не хотіли знати відповіді на нього, намагалися уникати розмов про хворобу. Говорили геть на інші теми: про мистецтво, політику, про світські події - тільки не про страшний вирок.  Мати була немов ув'язнений, що засуджений на страту без права на апеляцію.

Марту душили сльози, але вона не могла дати собі волю. Мала триматися сама і підтримувати смертельно хвору мати. Робила все, щоб останні місяці, дні, години, що Доля відвела матері, були сповнені життя. Разом дивилися улюблені старенькі комедії, переглядали сімейні фотоальбоми,  подаруночки, зроблені невпевненими дитячими рученятками (мама все зберігала). Донька вивозила мати у мальовничі парки, щоб та зробила свої останні глибокі вдихи, поки ще могла їх робити.

Саме у цей страшний час дівчина зустріла неймовірного хлопця. Він прийшов, наче дорогоцінний дар з небес, увірвався в її важке життя, наче наполегливий вітерець у зачинене віконце.

Іван діяв м'яко: допомагав та підтримував, але не прискорював події. Розумів: Марті зараз не до того. Їй була потрібна його людяна, дружня підтримка, наче вода, наче повітря, але вона увесь час відганяла від себе особисте, не відчиняла серця нарозхрист. Мама - це найголовніше. Кохання - не зараз, колись, може згодом, коли буле час...

Іван чекав, був поруч. І якось неочікувано для себе дівчина почала розчиняти двері до серця. Все у них закрутилося  дуже швидко, наче компенсація за всі роки, що Марта провела на самоті, думаючи лише про мати та її хворобу.

Він освідчився при матері та попросив у
неї руки дівчини, на що Марта відповіла: "Так".

Через два дні мами не стало. Вона пішла без гнітючих думок, без болю. Просто не прокинулася вранці. Марта знайшла мати з посмішкою на обличчі. Вона пішла шасливою, бо знала: тепер у доньки все буде добре...

Не кожному на Долю випадають такі страшні випробування. Й важко засуджувати людей за їх вибір, доки сам не постанеш перед ним. Пожертвувати своєю свободою чи звільнитись від тягара? Піти за покликом серця, за своїми мріями чи просто залишитись хорошою людиною?

Треба мати неабияку мужність і силу, щоб принести своє особисте життя у жертву. Одне можна сказати точно: якщо ти добра, чуйна Людина, Всесвіт обов'язково тобі віддячить. Що віддаєш - то отримуєш.
 
*Назву запозичено з відомого фільму "Що гризе Гілберта Грейпа"?