Життя прожити - не поле перейти!.. частина перша

                ЧАСТИНА  ПЕРША
                *****

             ДОЛЯ  КРИМСЬКОЇ  ТАТАРКИ - АПА* АЙШЕ.
                ********

                ИЗ  КОЛЫМСКОГО  СТЫЛОГО  “РАЯ”
                ********
                Последний помню вальс. Уходит поезд в ночь.
                Разбитая пластинка на перроне,
                Раздавлена безжалостно ногой.
                И паровоз гудит в прощальном стоне.
                А где-то там, в далёком-далеке,
                На сопках, где багульник расцветает,
                Пункт пересыльный – записью в строке.
                Злой конвоир состав сопровождает.
                Там, где-то ждёт этапы – Колыма.
                Где ветер на излёте замерзает.
                Там, хилые бараки, не дома.
                И говорят – возврата не бывает.
                Под стук колёс мелодия звучит.
                У каждого своя, чтоб не забылась.
                А поезд к роковой черте спешит.
                Как жаль, что это всё нам не приснилось.
                Нет среди нас ни урок, ни бродяг.
                За что, порой не знаем даже сами.
                Конечный пункт. Ворота. Красный стяг.
                Встречает Ад нас вохравскими псами.
                И всё-таки звучит тот вальс во мне.
                Пусть вера и надежда не оставят.
                Нет, утверждают правды на земле,
                Но небо тоже нас не замечает.
                Идут этапы каждый день и ночь.
                Вслед плачет Бог, не зная, как помочь.
 
                ЮРІЙ  ТАБАЧНІКОВ.

                Глава 1

     Гадаю, насамперед потрібно пояснити читачеві – який заворот долі змусив мене, молодого хлопця, покинути квітучу Україну та опинитися за тисячі кілометрів від рідного дому та своєї родини і розпочати своє самостійне життя в самому центрі Кизилкумської пустелі. Все почалося того, доленосного 1966-го року – мені тільки 21 рік, успішно закінчив навчання в Кременчуцькому льотному училищі, отримав посвідчення пілота Цивільної авіації. Настрій – на сьомому небі від щастя, в голові паморочиться від романтичних сподівань та надій на казкове майбутнє. Мрії, під впливом захопливих творів, романтика неба – Антуана де Сент-Екзюпері, малюють казкові сюжети майбутнього життя пілота Аерофлоту.

     Ще з дитинства, коли зародилася в моїй душі мрія про небо, мрія стати льотчиком, безустанно вишукував спогади першопрохідців авіаторів, спогади про перші польоти за Полярне коло, на Північ. В своїй уяві завжди був впевнений, що романтика та справжній героїзм пов’язані тільки з Сибіром та Північчю, тому коли викликали на комісію і запитали: ”Де, в якому районі Радянського Союзу хотів би літати? – не замислюючись відповів – Західна Сибір, або за Полярним колом ”. Голова комісії тільки з  іронічною посмішкою похитав головою: “Щось забагато вас туди хоче? Можете бути вільним – наше рішення отримаєте згодом ”. А через кілька днів – разом з дипломом та посвідченням пілота мені вручили бланк відрядження в Казахське Управління Цивільної авіації, в м. Алма-Ату. Такого екстремального варіанту, в своїх мріях, не розглядав жодного разу, але прагнення до якнайшвидшого втілення своєї мрії, польотів, в життя – примирило мої мрії з суворою правдою буття. Навіть скасував свою відпустку, витримав тільки п’ять днів в Полтаві, разом з мамою, а потім на потяг і через Москву – на Алма-Ату. Зараз, коли я можу спокійно дослідити та ревізувати своє минуле, іноді дивуєшся – наскільки б ти по-іншому поводився в своєму житті, якби знав своє майбутнє. За три дні подорожі, вперше в своєму житті, милувався безмежними просторами, краєвидами величезної за розмірами країни, які невпинно пропливали за вікнами потяга.

     Ці чудові краєвиди з лісами, полями, з малими та великими річками та озерами – зачаровували, аж ось за Уралом з’явилися сірі, а потім жовті піски. Здивувала і зацікавила поява час од часу стад верблюдів, а на залізничних станціях місцеві мешканці пересувалися верхи на віслюках. Коли на кілька хвилин наш поїзд зупинився на станції з дивною назвою – Аральське море, навіть уявити собі не міг, що довгий час житиму тут і ця дивна Кизилкумська пустеля стане на десяток років моєю домівкою, а на схилі життя спомини про той незабутній час таки грітимуть мою душу мандрівника. Але це тверезе, позитивне сприйняття своєї, часом такої нелегкої долі, прийде тільки згодом – років через тридцять-сорок.

     А поки що мій шлях запланований до столиці Казахстану – м. Алма-Ата, куди я і прибув благополучно ввечері в п’ятницю. До понеділка, коли буде працювати відділ кадрів Управління Цивільної авіації, я вільний, тому і вирішив ретельно ознайомитися з містом. Найдешевшим і доволі зручним для цього способом є використання різних за маршрутами автобусів, тролейбусів. От я і вибирав, довільно,  маршрут громадського транспорту, їхав, роздивлявся, запам’ятовував, милувався чудовою архітектурою міста. Одразу і назавжди закохався в це зелене місто. Який же я був щасливий в мріях – бо сподівався, що буду літати в такому казково красивому місті. Та всі мої мрії розвіялися вщент наступного понеділка (все ж таки понеділок не дарма люди вважають важким днем)!.. Вистоявши під дверима Управління від сходу сонця до початку робочого дня майже чотири години, першим потрапив на прийом до начальника відділу кадрів. Переглянувши уважно мої документи, з подивом подивився на мене: ”Ви ще не відгуляли половини відпустки? ” ”Дуже хочу розпочати своє льотне самостійне життя… ” – відповів з посмішкою. Начальник відділу кадрів ще раз уважно поперегортав мої документи, і з явним співчуттям, промовив: ”Вільне місце ми маємо тільки на Півдні Казахстану – місто Кизил-Орда…” – і показав рукою місце на мапі, яка висіла на одній зі стін кабінету. Такого подарунку долі я не очікував!.. Доля цього разу до мене була невблаганною – вибору не було. Перед очима висіла карта – в очі відразу кидалися дві величезні жовті плями – Кизилкумська та Каракумська пустелі. Зізнаюсь чесно, був прикро вражений – м. Кизил-Орда знаходилось в центрі Кизилкумських пісків. В голові одразу виникла думка: ”А от якби відгуляв всю відпустку, та приїхав через місяць, то ймовірно вільні вакансії в Кизил-Орді були б уже використані?..” От в цьому якраз і є приреченість ДОЛІ!

     Отримавши посвідчення про відрядження на роботу в Кизил-Ординську Об’єднану авіаескадрилью на посаду другого пілота літака АН-2, а також проїзний документ на службовий квиток на літак рейсом – Алма-Ата – Кизил-Орда, наступного дня, вперше, летів пасажиром на ”великому ” літаку рідного Аерофлоту. Коли старенький літак ЛІ-2 приземлився в аеропорту Кизил-Орди і ми опинилися під пекучим сонцем на розпеченому піску аеродрому (на той час злітна смуга була ще ґрунтовою) – я нарешті зрозумів, яке екзотичне життя чекає мене в найближчі роки. Того дня відчув, що то таке – плюс сорок два в затінку, в переповненому автобусі!..

     Дивувало, що вулицями вільно розгулюють верблюди, віслюки, кози, корови,  стриножені коні, а також просто вражало повсякденне життя східного міста. Згодом, через деякий час, я зрозумів, що весь побут міського населення, цілком і повністю, залежить від наявності води і заснований на складній системі поливу за допомогою каналів (ариків). Цілими днями в цих ариках хлюпочуться дітлахи, свійські тварини п’ють з арика воду, жінки перуть білизну на березі арику, миють посуд, а також набирають воду для приготування їжі і в великі самовари, з яких аксакали (поважні старі чоловіки) в затінку, під деревами, смакують чай. Спочатку, все це мене напружувало, обурювало, але поступово я дійшов висновку – це результат багатовікового побуту, укладу життя місцевого населення, а прогрес, поступово, внесе корективи в це життя.

     Після місяця навчання, тренувальних польотів та уводу в стрій, нас зібрав командир і вельми дохідливо пояснив: “Усі, хто хоче мати гарний наліт, а отже і заробіток та швидкий кар’єрний ріст – негайно повинні написати розписку, що “добровільно “ прошу направити мене для роботи в м. Аральськ. На периферії зараз виник дефіцит льотних кадрів. ” Так ДОЛЯ знову залишила мене без вибору та чітко накреслила мій подальший життєвий шлях.
(* - апа, в Казахстані – тьотя, жінка поважного віку)

                Глава 2

     Таким чином ми, вісім молодих других пілотів, направлених для роботи в цьому регіоні з України та Росії, через кілька днів, вилетіли пасажирами літаком АН-2 в Аральськ. Під час польоту, командир льотної ескадрильї  Ким Борис Семенович – пошуткував: ”Чотириста двадцять кілометрів від Кизил-Орди до Аральська – пісок, ото який пляж для вас збудували, засмагай – скільки душа побажає. ” Коли підлетіли до Аральського моря, були в захваті від побаченого – чистий піщаний берег, тільки абсолютно без рослинності. А саме море – яскравого бірюзового, що переходить у голубий, кольору. І таке чисте – видно дно, навіть на великій глибині. Після приземлення, місцеві пілоти починають навперебій нас розчаровувати: ”Телебачення не працює (нема ретранслятора), в місті нема водопроводу і каналізації, про ванну та душ можна забути – вода привізна, в бочках, туалет на дворі, дуже примітивний – тільки дірка в підлозі та й ариків, на превеликий жаль, нема. ” Одним словом – попали ми в первісні умови життя.

     Після зустрічі з місцевим командиром та колективом  Аральського аеропорта, і швидким оглядом службових приміщень аеровокзалу, нас, на старенькому автобусі  привезли до гуртожитку льотно-технічного складу робітників аеропорта, де на подвір’ї нас зустріла і привітала вже немолода, років шістдесяти, худорлява, мініатюрна жіночка. Командир, що супроводжував нас до гуртожитку, представив її: “Це ваша хазяєчка – поважна апа Айше, вона буде слідкувати за порядком і допомагати вам в побуті. Дуже прошу поважати її, це цінний працівник нашого льотного підрозділу. ” Після цього командування залишило нас під опіку апа Айше і вже вона показувала нам нашу майбутню (невідомо на який час) домівку.

     Щоб зрозуміти, в яких спартанських умовах ми будемо існувати в найближчі кілька років, ми ретельно дослідили і будівлю гуртожитку і доволі велику територію подвір’я. Одноповерховий будинок з саману, а всередині три великі кімнати, в яких розміщено залізні, панцирні ліжка. Одразу за вхідними дверми невелика прихожа, в якій вішалки для верхнього одягу, а також шафки для білизни і побутових речей. І нарешті найважливіша в цій споруді кімната – кухня, в якій стояв невеликий стіл, піч з газовим балоном і, на всяк випадок, електроплитка, а також великий холодильник ”Днепр ”. Стосовно цього холодильника – командування нам неодноразово хвалилося: ”Хоч в Аральську і відсутнє телебачення – зате в гуртожитку є великий холодильник, тому у вас буде там райське життя. ” Не втримався та зазирнув усередину – здивуванню не було меж, він був повністю заставлений пляшками з горілкою, вином, коньяком.

     Один з місцевих пілотів, побачивши наше здивування, пояснив: ”Це давня традиція – всі, хто йде у відпустку повинні виставитися, щоб подорож додому та відпочинок були вдалими. ” Місцеве командування, явно усвідомлюючи безперспективність боротьби з такими, вкрай шкідливими традиціями льотної братії, та й ще враховуючи тяжкі, спартанські умови побуту молодих, здорових парубків, виділило нам два офіційних вихідних дні (для улаштовування свого особистого побуту). Того дня, ввечері, увесь льотно-технічний колектив гуртожитку дружньо змайстрував на подвір’ї великий стіл з лавками і зорганізував грандіозну, спільну вечерю, яка тривала майже до ранку.

     Старі кадри (бо вони вже літали в Аральську рік, два або три) знайомили нас – молодих (тільки-но починаючих свою льотну кар’єру в Приаральському регіоні), з особливими умовами польотів в пустелі, з побутом місцевого населення, знайомили з особливими рисами характеру командування, майбутніх командирів екіпажу, до яких ми згодом потрапимо. Повинен відмітити, крім нескінченної кількості винно-горілчаних виробів, стіл був уставлений їжею уповні. Виявляється всі продовольчі крамниці міста заставлені банками з свинячою тушонкою, яку місцеве населення не споживало, бо сповідувало іслам, до того ж тут були засмажені шашлики з баранини та сайгачини, риба копчена, смажена. Наслідки такої гулянки не для всіх були однакові – дехто доволі швидко ”дійшли до кондиції ”, добрели до своїх ліжок та віддалися до рук Морфея.

     Я ж, на свою біду, вирішив триматися до останнього. Під ранок відчув себе дуже кепсько – навіть не пам’ятав коли опинився в своєму ліжку. І тільки десь опівдні мене розбудила наша хазяйка – апа Айше: ”Синочку прокидайся, ти так уві сні стогнав – мабуть голівонька болить. Зараз приготую лікувальний чай, я принесла вже трав’яний збір, запарю, а ти поки що піди на подвір’я та облийся холодною водичкою, в холодильнику є запас льоду, добав – дуже допомагає на похмілля. ” Поки приводив себе до тями та достойного виду, апа Айше приготувала свій лікувальний чай і підсмажила грінки з яєчнею і, навіть, дістала з холодильника холодного пива, заготовленого, про всяк випадок, ще звечора. Вона також розбудила і мого друга, Валерія, з яким, з задоволенням, пили (лікувалися) чай та холодне пиво, а от їсти якось не хотілося, але апа Айше була невблаганна.

     Під час цього вимушеного лікування на пару зі своїм другом Валерієм, сиділи за столом в кухні і щиросердо відповідали на питання нашої рятівниці – апа Айше. То був справжній допит цікавої, допитливої жінки. Її цікавило все – і звідки ми родом, і хто наші батьки, і де мешкають наші рідні. Ми мали вихідний день, в часі були не обмежені, настрій та самопочуття поступово покращувалося, тому ми мимоволі розкривали свою душу та думки перед, у недалекому минулому, зовсім незнайомою жінкою. А я, бачачи, як вона уважно вислуховує наші розповіді, вирішив розповісти про свою маму, про її, таку тяжку, покручену долю. Як їй довелося кинути велику, дружню родину в Польщі, в Кракові ще в далекому 1939-му році та тікати від фашистів, в таку омріяну, “саму кращу в світі ” країну – Радянський Союз, де вона на повну відчула, і ”щасливе ” життя в концтаборі, і голод, і примусову працю на бавовняній фабриці в Узбекистані та військовому авіаційному заводі в Куйбишеві.

     Я був приємно здивований, як апа Айше сприймала все те, що я їй розповідав. Вона не соромилась своїх сліз, слухаючи мою розповідь про долю моєї мами. Тільки пізніше, коли вона розповість нам про своє, теж страшне, понівечене сталінською репресивною машиною життя, я почав розуміти, який жах, яку муку зазнав і витримав народ імперії, назва якої – Радянський Союз. І то не залежно від віри чи  національності. Такої кількості постраждалих від нелюдів з комуністичними гаслами, я навіть уявити собі не міг. Того дня я вперше зустрів людину, доля якої так боляче ввійшла в мою свідомість (я ще не уявляв, на той час, скільки ж таких доль  доведеться мені пізнати за час проживання в цьому регіоні). В той час такі страшні спогади не можна було відшукати в пресі, в книжках – це була цілком заборонена тема, і коли мені таланило віднайти, а ще розговорити живого свідка, учасника тих  подій, то розумів, що тепер я володію безоцінними  знаннями про той страшний час і вже ніщо не зможе одібрати ці знання у мене.

                Глава 3

     Непомітно плинув час, поки ми розмовляли, розповідали про себе та своїх рідних, Апа Айше не втрачала даремно часу і встигла приготувати нам повноцінну вечерю. Ми, нарешті, вмовили її сісти з нами за стіл, а також вона погодилась випити з нами чарочку за знайомство та за здоров’я наших рідних. А потім я умовив її повідати нам про себе. Не знаю, чи довіра до нас, чи дві чарочки допомогли Апа відкрити нам свою душу і до пізнього вечора ми слухали сповідь людини, яка, особисто мене, вразила. З того пам’ятного дня вже сплило більше п’ятдесяти років, а душевна біль тієї нещасної жінки досі живе, і, напевно, не зникне ніколи, в моїй пам’яті. От тому я, на схилі літ, так мрію дописати свої спогади, хоча б про декого з зустрінутих на своєму життєвому шляху таких неординарних людей. Це моя заповітна мрія – маю надію, доля змилостивиться та відпустить мені достатньо часу, щоб я зміг здійснити, реалізувати свій задум.

     А зараз, стисло, розповідь Апа Айше про своє понівечене життя.                Одразу повинен змалювати її образ, її вигляд. Як я вже відзначав, на перший погляд, я визначив її вік – 60 років і був дуже здивований, коли вона озвучила свій справжній вік – насправді ж їй виповнилося 46 років. Ті випробування, які лягли на її жіночі, тендітні плечі таки відобразилися на її зовнішньому вигляді, до того ж, одягнута Айше була дуже скромно, в чорному, довгому платті, голова запнута чорною хусткою – подібно до місцевих жінок, казашок. Говорила вона російською, майже без акценту, при спілкуванні з нею відчувалася освіченість, добре знання літератури. З подальшої її чистосердної розповіді, ми дізналися, що вона вчителька і багато років викладала російську в Криму, в початковій школі, а потім в середній школі в Узбекистані, в Янгі-Юльському районі, Ташкентської області.

     Народилася вона в 1920-му році, в Криму, в невеличкому татарському аулі, неподалік від Бахчисарая. Сім’я, по місцевим міркам, була невелика – батько, мама та двоє старших братів. Дідусів та бабусь вона не пам’ятає – загинули від голоду під час колективізації двадцятих років, а інших родичів, хоча і чула про них, не знала – вони жили в інших частинах Криму і ні разу їх не провідувала – часу на це не мала. З раннього дитинства поралася по господарству з батьками, а коли трохи підросла, допомагала матері на колгоспних полях, виноградниках, заробляючи трудодні, допомагаючи виконати поставлені керівниками колгоспу норми. В школі вчилася дуже добре, маючи не абиякий потяг до знань, особливо з літератури, школу закінчила з відзнакою і відразу пішла на курси підготовки вчителів молодших класів, які закінчила теж з відзнакою.

     Працюючи вчителькою російської та кримськотатарської мов в початковій школі Бахчисараю познайомилася та потоваришувала з молодим викладачем математики – росіянином. Поступово, спілкуючись під час роботи в школі, а згодом і поза школою – на зібраннях молодої комсомольської організації та на вечорах, присвячених святкуванню різних революційних дат, їх дружба почала переростати в більш тісні стосунки. Вони розуміли, що далі не зможуть жити одне без одного.   Іван – так звали молодого хлопця, розумів – треба діяти рішуче, і коли він освідчився в коханні, Айше зізналася, що вже давно закохана в нього і терпляче  чекала цього його освідчення. Вони були молоді, щасливі, їх переповнювали почуття любові одне до одного – будували плани на щасливе майбутнє. Бентежила тільки майбутня розмова з батьками Айше. Якщо Івану ні в кого було питати дозволу на одруження (його батьки загинули під час Громадянської війни, а сам він ріс спочатку в дитбудинку, а потім виховувався в ”трудовій колонії ”), то з батьками Айше могли виникнути труднощі. Її сім’я сповідувала іслам і Айше виховувалася в суворих мусульманських правилах. Заспокоювало тільки те, що батьки Айше, та й її старші брати дуже любили свою, таку гарненьку, веселу, освічену, наймолодшу в сім’ї.

     З підказки Айше, Іван понакупляв подарунків всім (вона добре знала кому що сподобається) і в перші ж вихідні закохані поїхали на попутній підводі до рідного дому Айше. Це, несподіване сватання, спантеличило всю родину. Хоча батьки Айше й розуміли, що їхня квіточка, улюблена донечка колись таки стріне своє кохання, свою долю і вони повинні будуть давати згоду на шлюб, та все одно, такі речі трапляються несподівано, зненацька, а тут ще й росіянин – комсомолець, безбожник. Ні, хлопець був гарний, міцної статури, красень і вчителював разом з донькою, такий ввічливий, але все ж таки – не мусульманин. Здавалося, не зможуть батьки переступити цей кордон віри і Айше, зрозумівши, що її кохання, її майбутнє під загрозою, вирішила не здаватися нізащо, захищати своє кохання. Вона попросила Івана з братами вийти на подвір’я, а сама стала на коліна перед батьками і вимовила з надривом та сльозами на очах: ”Любі мої мама і тато, я знаю, що ви дуже любите мене, заради мого щастя нічого не пошкодуєте, то ж пожалійте мене – я вперше в житті покохала, відчуваю, тільки з ним буду щаслива – не зруйнуйте мого щастя. ” Зрозуміло, серця батьків не камінь, змогла вона їх переконати, і щасливі закохані отримали згоду на шлюб.

     Але батько висунув таку умову майбутньому зятю: ”Дам згоду на шлюб, якщо візьмеш прізвище нашого роду – Бекетових, щоб онуки продовжили наш рід! ” Іван одразу погодився на таку умову – свого справжнього прізвища він не знав. Коли його, ще зовсім малого, привели співробітники ЧК, виловивши цілу ватагу таких, як він, безпритульних, в дитячий будинок, то його записали, як Неділько (бо то трапилось в неділю). Навіть коли він двічі тікав з того дитбудинку і його повертали знову, він себе називав – Неділько (йому дуже сподобалось це прізвище). А потім було навчання в ”трудовій школі ”, де в нього виявився потяг до точних наук, математики і його без екзаменів направили на курси підготовки вчителів, які він успішно закінчив і був направлений на роботу, в Крим. Отримавши, таку, жадану згоду на шлюб, одразу обміркували спільно, все, що торкалося майбутнього весілля, і запланували зіграти в травні 1940-го року пишне, розкішне весілля.

     Всі ті місяці, які залишалися до весілля, промайнули для Айше, як одна щаслива мить. Кожну вільну хвилину вони проводили разом, або в бібліотеці, де готувалися до уроків, або розгулюючи мальовничими околицями Бахчисараю, або зі своїми вихованцями організовували туристичні походи історичними місцями стародавнього Криму. В уяві малювалося тільки щасливе, безтурботне життя з коханим чоловіком. А на початку травня 1940-го, весь аул, де жили Бекетові, гуляв, святкував на весіллі Айше та Івана, який потоваришував зі старшими її братами – став їм ще одним братом. Після весілля молоде подружжя мешкали в Бахчисараї в невеликому,  орендованому помешканню, і як згадувала апа Айше, то були найщасливіші місяці в її, такому жахливому, в подальшому, життю. Яке ж то щастя – бути завжди поряд з коханою людиною, і дома, і на роботі, виховуючи, навчаючи діточок в школі. Як усі й сподівалися та з нетерпінням очікували, на початку березня 1941-го, Айше, без ускладнень, народила сина. Хлопчик був спокійний, мав добрий апетит, швидко набирав вагу. Назвали його Ахмедом – це ім’я запропонували дідусь з бабусею, а молоді батьки й  не заперечували.

     Згадуючи той час, апа Айше час од часу вимушена була помовчати – сльози душили і тільки трохи заспокоївшись, вона продовжувала свою гірку сповідь. А я слухаючи все це, згадуючи такі ж тяжкі випробування, які випали на долю моєї мами, з острахом і нерозумінням намагався зрозуміти, за що, навіщо, по якому принципу – доля вибирає і кидає свою жертву під ті свої страшні жорнова, щоб так несамовито скалічити, перемолоти чиєсь щасливе життя?.. І досі, доживши до сивого волосся, багато пізнавши в цьому житті, теж випробувавши на собі дію, тиск тих жорен, відповісти на це питання я не зможу, як не можу я також повірити й тим, хто намагається переконати, що то “добра воля “ когось – хто керує нашим буттям на цій Землі. І хто ж то такий ” добрий ”, по нашим, людським, поняттям, що йому до вподоби пролита людська кров, каліцтва, смерть немічних старих, і, нарешті, смерть безневинних дітей?.. Цього я збагнути, напевне, ніколи не зможу!.. Також хочу нагадати читачеві, слухаючи в 1966-му році сповідь нещасної жінки – апа Айше, ми були настільки вражені спогадами живого свідка тих минулих подій, що іноді виникали навіть сумніви, що таке могло бути насправді (всі ті озвучені події були сховані в таємних архівах). Це тільки зараз я зміг отримати підтвердження усіх тих розповідей бувших репресованих і тому доповнюю їх дійсними і опублікованими фактами. 

                Глава 4

     Вертаючись до спогадів Апа Айше – щастя з народження сина Ахмеда в 1941-му році було раптом зруйноване 22-го червня – почалася Велика Вітчизняна війна. Згідно оголошеної мобілізації, на дійсну строкову службу були призвані Іван, та  брати Айше. У ході тієї страшної війни, за період перших місяців, Червоній Армії довелося втрачати один за одним міста і регіони Радянського Союзу. Після розгрому на Південному фронті і втрати Дністровського рубежу, вже через три місяці фронт впритул наблизився до Криму. Не зважаючи на шалений опір, героїзм Радянських військ, зазнаючи великих втрат в живій силі та техніці, Радянські війська вимушені були поступово залишати Кримський півострів. Після 10-денних кровопролитних боїв – оборона півострова була здолана німецькими загарбниками.

     Але треба відзначити героїзм захисників, які ціною своїх життів, змогли утримувати оборону – Керчі до травня, а Севастополя – до червня 1942-го року. Остаточний штурм Севастополя, німці дали йому кодове найменування – ”Лов осетра”, почався з 3:00 8-го червня до 29-го червня і доля фортеці була вирішена. Тільки після цього Ставка Верховного Головнокомандуючого вимушена була визнати поразку в боях за Крим. І то, насправді, була поразка не рядових і офіцерів в окопах, які не задумуючись віддавали своє життя за Вітчизну, то, в цілому, вина лежить на командуванні. Ця бездарна оборона Крима коштувала Червоній Армії майже 600 000 життів радянських людей.

      Ввечері 30-го червня, в зв’язку з відходом залишків військ почалася агонія Приморської армії. Війська Північного оборонного району, з 30-го жовтня 41-го року по 4-те липня 42-го, втратили більше 200 000 солдат та офіцерів. Покинуті своїм командуванням, в полон потрапило до 95 000 радянських військових, які пройшовши тяжкий полон, пройдуть потім через ”рідні ”, радянські концтабори з допитами, нелюдськими тортурами, обвинуваченнями, безпідставними підозрами і будуть завжди жити з клеймом в біографії. Все згідно вказівки вождя: ” В нас нема військовополонених ”!

      Про долю свого коханого Івана та улюблених братів, на жаль, Айше вже ніколи не дізнається, бо сама отримає незабаром клеймо ”репресованої ”, але то станеться тільки майже через два роки. І цей час потрібно було вижити при фашистському окупаційному режимі. Перед самою окупацією, відчуваючи, що німці от-от захоплять Крим, партійне керівництво району почало створювати таємні бази та партизанські загони, щоб потім боротися з ворогом і врешті-решт допомогти Червоній Армії звільнити свою Вітчизну від ворога. А що це станеться, вірила більшість населення Криму. Тому і батько Айше теж був зарахований в підпільний загін (він відповідав за продовольче забезпечення їх невеликого загону).

      Як розповіла апа Айше, то були дуже важкі і небезпечні місяці під владою окупантів – нестача продуктів (німці конфісковували і вивозили на потребу своєї армії будь-яке продовольство), це призводило до голоду та хвороб місцевих жителів. Хворіти став і малий син Ахмед. До того ж, в душі постійно жив страх перед німецькими поліцаями, жандармерією, загонами СД, СС, та й своїми сусідами, співвітчизниками, які вимушені були, щоб вижити, працювати на ворога. Так, по доносу якогось зрадника, підводи з продовольством для партизан потрапили в засідку і були знищені загоном СД. З того бою врятувалися троє, батько Айше та двоє його товаришів, сусідів. Але батько був при цьому тяжко поранений і від зараження крові через три місяці помер.

     Одночасно з захопленням території Криму, німецьке керівництво, з метою регулювання культурного та релігійного життя татар, під суворим німецьким контролем, почало створювати ”Мусульманські комітети ”. Щоб дієво робити вплив на кримськотатарське населення, нова влада дозволила видання газет та журналів, був відкритий театр та школи з викладанням на татарській мові. Почався набір бажаючих в ”Загони самооборони ” для боротьби з партизанами. Місцеве населення, у більшості випадків, йшло в ці загони, щоб залишитись живими, дотягти, дожити до кінця війни – не потрапити в німецькі табори та захищати свої рідні поселення від нападу ”лихих людей ”. Переважна більшість ”добровольців ” набиралася з поміж радянських військовополонених і також з-за бажання вижити, неприйняття колективізації, під час якої в 20-х роках, від голоду, померло близько 100 000 кримчан, а весь урожай з Криму був вивезений в ”більш важливі ” регіони СРСР та  з-за антирелігійних заходів Радянської влади.

     Але більша частина кримськотатарського населення не пішла на співпрацю з загарбником. Тяжкий економічний стан, вивіз майже всієї продовольчої, сільськогосподарської продукції, голод, каральні рейди СД та СС, підсилювало підтримку партизан. Особливо це було помітно в аулах гірської частини Криму поблизу Бахчисараю. Внаслідок цього, наприкінці окупації, грудень 43-го – січень 44-го років, німці спалили та зруйнували 128 гірських поселень Південного та Північного Криму. Тисячі кримських татар змушені були переселитися в степові райони Криму. Доречно тут згадати, що сам генерал-фельдмаршал фон Манштейн з гіркотою визнав повний провал планів використовування проти Радянської влади неросійських народів окупованих частин Радянського Союзу.

     А після Сталінградської битви, яка різко змінила хід всієї війни і Червона Армія почала поступово ламати хребет фашистського звіра та просуватися на Захід, наближуватися до Криму, населення з надією очікувало повернення Радянської влади. Айше також подумки будувала щасливе майбутнє, зустріч з коханим Іваном, братами. І нарешті, в квітні – травні 1944-го року Крим був визволений, люди раділи закінченню війни, але, доля вирішила все зовсім по-іншому.

                Глава 5

     Сучасні історики схильні до думки, що величезна кількість татар в сусідній Турції, Ірані та інші мусульманські народи Півдня Кавказу (чеченці, інгуші, карачаївці, балкари, месхетинські турки) викликали острах, недовіру в хворобливій, маніакальній свідомості вождя – Й.В.Сталіна, які вміло підігрівав його сторожовий пес – Л.П.Берія. Тому одразу після визволення Криму від нацистської окупації, 11-го травня 1944-го року ним була підписана – ”Постанова Державного Комітету Оборони про виселення усіх кримських татар з Криму ”, згідно доповідної записки Л.П.Берії, в якій було обґрунтовано причину примусового переселення: ”За співпрацю з окупантами, дезертирство більше 20 000 татар та службу в німецькій армії, створення татарських національних комітетів. Сприяння в створенні в Криму військових, каральних, поліцейських загонів, допомогу в організовуванні вигнання в Німеччину більше 50 000 чоловік. ” Очолити депортацію доручили Замісникам Народного Комісара Держбезпеки – Б.З.Кобулову та І.А.Сєрову.

     Дуже доречно буде нагадати, відоме зараз, критичне зауваження А.І.Мікояна (одного з послідовних та вірних прибічників комуністичного, сталінського керівництва СРСР) про це рішення Сталіна: ”Як можна звинувачувати в зраді всю націю (включаючи дітей, жінок та немічних старих), і протягом доби – двох завантажити ешелони, показавши таку високу організованість – у такій ганебній справі. ” Так, віддати такий жорстокий, нелюдський наказ, коли наша багатонаціональна країна тільки-но почала оживати після такої страшної навали, то, напевно, риса –  притаманна будь-якому диктаторському режиму.
 
     Операція по депортації почалася рано вранці 18-го травня і закінчилась о 16:00 20-го травня 1944-го року. Задіяно було 32 000 чоловік з військ НКВС. На збори  людям давали півгодини і на вантажівках вивозили до найближчих залізничних станцій де їх замикали в товарні вагони і під конвоєм відправляли ешелони до визначених місць висилки. Згідно Постанови ДКО №5859-сс репресованим дозволялось взяти з собою пів тони майна на сім’ю, а надлишок вилучався і видавалися ”обмінні квитанції ”, по яким обіцяли видати, в місцях розселення, грошима або продуктами, згідно місцевих державних розцінок. Не важко зрозуміти, як за півгодини можна було зібрати домашній скарб та харчі на все подальше життя всієї родини.  Як згадувала Айше, тих хто чинив опір або не міг йти, іноді, розстрілювали на місці. Озброєного опору військам НКВС не зафіксовано.

     Як тільки товарний вагон заповнювався, його опечатували, а при повному завантаженню ешелону, він з конвоєм вирушав. В вагонах ніяких ліжок – тільки тюки соломи замість матраців, для справляння туалету – дірка в одному з кутків (одна на всіх). Основним пунктом призначення для репресованих були Узбекистан та Південь Казахстану. Жінок, в основному, розподіляли в колгоспи та радгоспи Ташкентської, Андижанської, Самаркандської областей Узбекистану, Казахстану. При формуванні ешелонів для депортації, чоловіки були відокремлені від жінок і дітей, їх направляли в робочі батальйони, а тих, хто служив в військових частинах направляли в будівельні загони, на шахти та рудники.

     А зараз кілька свідчень живих свідків, які вижили після тої подорожі:
     ”Вранці, замість привітання від охорони, матюки та запитання – трупи є? Люди намагаються померлих не віддавати, плачуть. Охоронці, трупи дорослих викидають в двері, дітей в вікна… ”               
     ”Медичного обслуговування не було, померлих забирали і кидали на станціях, не даючи змоги їх поховати… ”               
     ”Про медичне обслуговування не могло бути і мови. Воду, на зупинках набирали з водоймищ, калюж, боліт, а кип’ятити її не було де. Почалася дизентерія, черевний тиф, малярія, короста, воші. Померлих залишали на роз’їздах – їх ніхто не ховав… ”

     По закінченню, блискавично і чітко проведеної операції по депортації неугодних вождю народів, від керівництва НКВС надійшла телеграма Сталіну – вислано – 183 155 чоловік, загинуло – 191 чоловік. По сучасним дослідженням – від голоду та хвороб загинуло не менше як 8 000 кримських татар. По даним Відділу спец поселень НКВС, кількість в місцях виселення, становила – 193 865 кримських татар, з них в Узбекистані – 151 136, в Марійській АРСР – 8 597, в Казахській РСР – 4 286, решта розміщені ”для використання на роботах ” по областям РСФСР. Всі репресовані були розміщені в непристосованих для життя бараках, а на руднику ”Койташ” взагалі під відкритим небом

     Розповідаючи про ту страшну подорож, Апа Айше, вже не стримуючи сліз та ридань повідала нам – першою в їхньому вагоні занедужала її мама, а вже через добу охоронці викинули її труп на якійсь короткочасній зупинці. А потім настала черга її крихітки-синочка. Вона змогла довезти його гаряче (з великою температурою) тільце до конечного пункту цієї страшної подорожі (невеликий роз’їзд неподалік від Ташкенту), а на ранок охоронці силою відібрали в неї померлого вночі синочка, а їх  – до п’ятдесяти жінок та десяток дітлахів, вивезли на вантажівках в містечко Янгі-Юль, де розмістили в непристосованих для життя бараках. Після бесіди з керівництвом місцевого радгоспу, звичайно ж, в присутності оперуповноваженого від НКВС, Айше була запропонована посада вчительки російської мови. При розмові їй дали зрозуміти, що відмови від цієї пропозиції не повинно бути. Таким чином вона п'ятнадцять років пропрацювала в Янгі-Юльській середній школі, спочатку вчителем, а потім завучем і директором без права виїзду з міста навіть у відпустку. Поїздки по службовим справам – тільки з дозволу Органів, і в перші роки – з супроводжуючим. Крім викладання російської вона запровадила танцювальний та театральний гуртки, куди діти ходили з великим задоволенням, а також на свій страх і ризик, не питаючи дозволу, в вихідні, вчила дітей депортованих кримськотатарській мові.

     Як то часто бувало в ті невеселі роки знайшовся ”доброзичливець ”, який доніс, куди треба, про її підозрілу пропаганду татарської культури та мови. Кара була миттєва – її вислали на поселення в Аральськ, під посилений контроль місцевого відділення КДБ. Працювати вчителем в місцевій школі їй не дозволили. Спочатку працювала, і дуже добре, старанно – прибиральницею на аеродромі, а потім їй запропонували бути хазяйкою, завідувачкою, тільки-но збудованого гуртожитку аеропорта. Трохи пізніше, згідно її поради, ми з другом Валерієм познайомилися з її близьким другом – дідом Іваном, в якого ми орендували житло і я був розчулений його батьківською турботою про нас, молодих, недосвідчених хлопців з його рідної України. Доволі часто з нами вечеряла й апа Айше, і тоді вони, по черзі, згадували ті ”щасливі ” роки, коли їм випала доля спокутувати незаслужені гріхи, провини в Сибіру, Узбекистані та Приаральському регіоні. Згадували, а ще співали пісень (дід та Айше мали чудові голоси). Яка то була насолода, ввечері, після складних польотів, напруженого робочого дня, коли спадає та виснажлива спека, зібратися за дружнім і доволі багатим столом на подвір’ї і просто спілкуватися з друзями. І ще одним, немаловажним фактом для отримання насолоди від таких спілкувань, можете повірити мені, було те, що в Аральську, через нестачу зелених насаджень, не було комарів. Кілька разів я намагався вивідати у апа – чому вона досі одна, невже не зустрічала достойного чоловіка для створення сім’ї, але вона завжди, ніяковіючи, казала: ”Краще мого Івана – нема нікого в світі!” Така оцінка свого коханого, викликала повагу.

     Слухаючи її щемливі сповіді, я навіть уявити собі не міг, що доля в своїх хитросплетеннях ховає ще одну мою зустріч, в майбутньому, з добрими знайомими апа Айше, які так тепло, по доброму будуть згадувати свою подругу і вчительку. Через дев’ять років, літаючи в Кизил-Орді, ми опинилися в Янгі-Юлі, в Узбекистані, виконуючи хімроботи на полях місцевого радгоспу і на одній з вечірок, при розмові, згадали апа Айше. Того вечора я багато почув доброго про чудову, доброзичливу людину, з якою мене колись звела моя доля.

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ       - 2020-й рік
    переклад українською мовою     - 2025-й рік