Посид ли, побалакали заплакали

Віктор Матюк

Посиділи, побалакали і заплакали

Діти сидять за залізними гратами разом з бідними і багатими,
Батьки пораються біля вибіленої хати, час обідати чи снідати,
Тобто відпочивати, посиділи, побалакали і гірко заплакали!
Руками не махали, сльози витирали долонями, балакали обмаль с тими людьми,
Що мимо хати по своїх справах швиденько йшли и щось в руках тяжке несли!
По дорозі їхали чумацькі вози, вони напевне сіль на ярмарку с озера везли,
Чомусь ревли старі воли, скрипіли колеса, люди страдали від стресу,
Один візниця читав пожовтілу газету, і спідлоба поглядав на молодицю,
Та пшеницю жала і на хлопця з-під лоба поглядала! Він біля воза ледве дибав,
І не здавався величезною глибою, ногами тихенько човгав по дорозі,
В той час як на старому і скрипучому возі старий дід був не в змозі
Голову від мішковини відвести, щоб тій дівчині хоча б якось відповісти!
Воли брели ледь-ледь, але все рівно вони йшли вперед, у них життя – не мед,
Але буття невпинно йде, воно тече, життя твоє і більше нічиє, чисте чи брудне,
Ми перетерпіти готові все, віримо жінкам на слово, бо не переживемо другого!
Молодиця та була прекрасна, але заміжня, трепетна і ніжна, не молода і не стара,
На зовнішній вид приємна, спокійна і чемна, зовні не дурна, у неї статура чарівна!
Колись за нею бігали парубки, вона залюбки відповідала їм на залицяння,
Нікому не давала обіцяння приходити на таємні спіткання, слова любові і признання
В трепетному коханні пройшли через роки та відстані, зблизу ті дні були на вид приємні і легкі,
А здаля здавалося, що під ногами горить матінка-земля! Поруч немає надійного поводиря,
Нічого окрім важкого ярма, бідна родина, яка на панщині постійно гнула спину, 
Перебивалась з води на хліб вже котрий рік, її чоловік рано пішов з життя,
В колисці залишилось малесеньке дитя, почти немовля, тай вона ще молода,
Не ті її роки, щоб мимо неї без посмішки проходили молоді і красиві парубки!
Не хотілось убого жити, і знущання панства на собі постійно терпіти,
Треба чимало поту долу пролити, щоб на кусок хліба собі заробити! 
Що робити? Кому служити? Вона жінка кріпосна, немає ні кола, ні двора, 
Тільки батьківська хата, ледве убрана кой-як,
В неї рідко заходить навіть  місцевий деяк!
Він же не дурак, обходить бідних баб,
Але її врода була така, що відразу німіли чоловічі вуста!
Шалена краса збила з пантелику молодого парубка,
Затремтіли його вуста, червоним стало обличчя,
Скрипка чарівна заграла на краю великого села,
Очі закрила темна грозова хмара, і безліч думок з’явилось на обрії,
Їх розмили давнішні мрії про майбутнє взаємно приємне життя,
Коли буде єдина селянська родина, де чоловік і дружина
З допомогою кріпких вуз згуртують  один міцний і надійний союз!
Там є єднання думок і відчуттів, вони виконують один мотив,
Той приємний спів чути навкруги, навіть господні слуги і ті
Слухають той наспів залюбки, відкривши на небі  великі шибки!
Опалившись, обігрівшись, але перед сутінком ночі не зупинившись,
Добро і ласку здаля пізнавши, своє пройдешнє життя пригадавши,
Починаєш свої хиби і помилки бачити з чужої сторони!
Хто тобі окрім дружини хоча б словом допоможе? 
Ніхто! Тяжко і неприємно марнувати час даремно,
Коли ти гріха не цураєшся, грішиш и зразу каєшся,
Швидко котишся з гори, доки тобі в боки
Не встромлять гострі ножі люди зовсім чужі!
Любов про себе на поминає знов і знов, вона загартовує кров,
Не завжди дістає слів, щоб наш голос немов би на сповіді тремтів,
Коли душа слухала небесний речитатив  для людської втіхи,
 В цей час дощ капав зі стріхи за простенький комірець,
Хай йому грець, урвався вже терпець! Невже всьому кінець?
Над нами править Творець, в Його руках вензель і хрест,
Щастя тяжко людям дається, так мені здається,
Не все розуму піддається, вітер в сторону схиляється,
Навіть декілька дум підкоряється під вітром міцним!
Кожній сам коваль свого щастя попре про те,
Що проходить все, що ледве тече, мерехтить і тремтить,
Ледь-ледь торохкоче, грімко тріскоче, ікає і спонукає на гріх,
Невже у людей не хватає потреб інших, чим ті, що на деякий час залишились в душі!
Сплять вірші, порок, нудьга і гріхи, один крок від біди, куди йти? Куди повертати,
Щоб незгоди остаточно подолати? Куди лежить дорога до батьківської хати?
Дзвонять церковні невгамовні дзвони, ось-ось почнуться любовні перегони,
Молодиці лукавої, чумної і цікавої слизькою можуть бути, щоб через струмок перешугнути,
І перемогу над своїм чоловіком знову здобути! Краще туману слова спокуси та обману,
Які вводять чоловічій розум в оману, хоча він відзначає здаля, де морок, а де ясна пора?
Йому не страшно жити і дурно, і небезпечно, одне безперечно – буття незаперечно
Вставляє палки в колесо фортуни практично щохвилини, немає буття ні у родини, ні у дружині,
Шепче брехня, що повсякденне життя збиває людський розум з набуття життєвого досвіду,
Опустившись в суттєву темряву , ти попадаєш в річку стрімку, гримлять камені на берегу,
Там хтось випробовує долю свою на міць, якийсь чоловік практично силоміць
Проходить крізь решето долі прямо в дикому і холодному полі!
Судьба повисає на міцних, але старих гілках, рядом с плакучою вербою молодий дуб зачах,
У нього в ногах чужий стовбур давно вже усох, в його очах життєвий смуток зовсім засох!
Чудовий облік для грішної душі десь яскраво світить вдалечині, його ледь помітні вогні
Мерехтять, ряхтять і блистять, як зорі нічні, які допомагають дороговказній зорі,
Вона світить в самоті, тобто наодинці – віч-на-віч, їй ні з ким про свої думки поговорить,
І зовнішній острах якось зупинить! Голова тріщить по швах, гусінь на зелених гілках,
Ти двигаєшся в пітьмах, ховаючи острах в очах і губах, ледь-ледь в деяких словах
Мелькає те, що душі всю ніч спокою не дає! Туман над гірською річкою клубиться і пливе,
Опісля стіна з пилу встає, час невпинно далі йде, що тебе чекає, хто й де тебе очікує?
На всі запитання навіть небо стрімко людям не відповідає! Викривання й далі на тебе  чекає,
Доля всі плани з буття шаленим вітром стрімко зриває, гріх на плечі лагідно верхи сідає,
Якусь стародавню пісню про справи грішні і діла невтішні він скромно і тихо співає,
Старі почуття відходять в небуття, але рідна і благословенна земля змінюється вічно,
Ми ж судимо поспішно про справи мирські та грішні, в цілому не дуже втішні,
Втіхи колишні зникли в невідомому напрямку, нібито сховались в темному закутку, 
Схватившись за полу старого пальто, яке вже давно свої часи сповна віджило!
 В твоїх руках було кермо, його немає вже давно, ти не в змозі щось змінити,
Ніби ти надумав долю на свою сторону зманити, але життя брудне
Давно вже звернуло з тропи, там путі були вузькі і на диво слизькі!
По ним не ходять ні пани, ні панянки, тільки раби, слуги та служанки,
Від прислуги до панянки шлях тяжкий, підйом затяжний, а спуск стрімкий,
Якби не впасти, та не розгубити щастя, щоб прокляття обійшли тебе стороною,
А ти не просто йшов, а біг дорогою прямою! Зайшла в гості доля до твоєї хати,
Люди прийняли на себе всі затрати, посиділи, побалакали і потім разом заплакали!
Собаки загавкали, загуділи джмелі, оси зажурчали, думки ближче до неба раптово встали,
На них там навіть не чекали, лише з усмішкою сприймали, в розумінні тутешнього світу
Лише карпатська трембіта дарує душі і тілу гарячу весну і прохолодне літо!
Сплять долини гір, шумлять струмки посеред ущелин, цвіте терен,
Спуск вниз важкий, але під’їм набагато гірший, слизький і брудний,
А розум людський не в змозі сам розібратися в божій дорозі!
Ось чому так багато доводиться йому долати на цьому шляху суттєвих перешкод,
Строгий звід, різнобарвний та прекрасний світ перед старими очима невпинно мерехтить!
Рука тремтить, душа болить, а серце плаче, йому не хватає людської вдачі,
Ця земля стала чужа, на ній поселилась ворожнеча, треба готуватись до втечі,
Хто допоможе тобі збирати до сумки необхідні речі? Ніхто! Тільки ти і більше тут немає нікого!
Блідний сніг летить на голову з холодних небес, зганьблена честь, в голові засіла єресь,
Добро зі злом, як старі друзі обнялись, глянули разом вниз і пішли напомацки,
Не знаючи куди, за чим та з чим? Для різних думок є багато причин,
Хтось з мужчин, незважаючи на свій чин, знайде жінку ту, що загубивши молодість і красоту,
Не лишилась розуму! Ось чому надію плекаю, що ім’я тієї жінки давно вже знаю я,
До неї веде моя стезя, прийду туди зрання, дорога далека, над головою пролетить тільки лелека,
Голову думка сколихне, ось так і життя тихесенько пройде! Лише де-ні-де життя мелькне,
А потім зоря остаточно зайде за край небосхилу, покинуть тіло міць і сила,
 А доля остаточно спалить обпалені крила!

м. Ржищів
11травня 2020р.
0:51